Чисельність населення Китаю 2022-2023 років стабільно знижувалась. За даними Національного статистичного бюро (NBS) чисельність населення 2023 року становила 1, 409 млрд. осіб. У 2023 році за рейтингом держав з найбільшою кількістю населення перше місце зайняла Індія.[1][2][3]
Чисельність населення Китаю 2015 року становила 1,367 млрд осіб (2-ге місце у світі)[4]. Чисельність китайців стабільно збільшується, народжуваність 2015 року становила 12,49 ‰ (159-те місце у світі), смертність — 7,53 ‰ (112-те місце у світі), природний приріст — 0,5 % (162-ге місце у світі) .
Для природного руху населення Китаю за останні десятиліття характерні зниження коефіцієнтів народжуваності і смертності. Природний приріст населення знизився до 1,2 % на рік. Тепер щороку населення Китаю збільшується на 12-14 млн людей. Демографія Китаю характеризується великою кількістю населення з низькою питомою вагою молоді, що частково є результатом політики однієї дитини.
У 2023 році народжуваність у Китаї упала до 6,39 народжених на 1000 осіб.[5]
Народжуваність у Китаї, станом на 2015 рік, дорівнює 12,49 ‰ (159-те місце у світі)[4]. Коефіцієнт потенційної народжуваності 2015 року становив 1,6 дитини на одну жінку (181-ше місце у світі)[4]. Рівень застосування контрацепції 84,6 % (станом на 2006 рік)[4].
Смертність у Китаї 2015 року становила 7,53 ‰ (112-те місце у світі)[4]. Смертність у 2023 році становила 7, 87 смертей на 1000 осіб.[5]
Природний приріст населення в країні 2015 року становив 0,45 % (162-ге місце у світі)[4].
Середній вік населення Китаю становить 37,1 року (66-те місце у світі): для чоловіків — 36,2, для жінок — 38,1 року[4]. Очікувана середня тривалість життя 2015 року становила 75,41 року (99-те місце у світі), для чоловіків — 73,38 року, для жінок — 77,73 року[4].
Вікова структура населення Китаю, станом на 2015 рік, виглядає наступним чином:
Коефіцієнт шлюбності, тобто кількість шлюбів на 1 тис. осіб за календарний рік, дорівнює 9,3; коефіцієнт розлучуваності — 2,0; індекс розлучуваності, тобто відношення шлюбів до розлучень за календарний рік — 22 (дані за 2010 рік)[10][11]. Середній вік, коли чоловіки беруть перший шлюб дорівнює 25,86 року, жінки — 23,89 року, загалом — 24,85 року (дані за 2010 рік)[12].
Густота населення країни 2015 року становила 146,6 особи/км² (84-те місце у світі)[4]. Розміщене населення нерівномірно. У східному Китаї на 1/5 території проживає ⅔ населення країни. Половина його зосереджена в приморських районах, західні та північно-західні райони країни з несприятливими природними умовами заселені все ще досить слабо. Протягом останніх десятиліть у результаті активізації економічного життя країни посилилися міграційні потоки робочої сили. Вони спрямовані з густозаселених районів Великої Китайської рівнини в провінції Північного, Північно-Східного, Північно-Західного і Південно-Східного Китаю. Зростає також сезонна і маятникова міграція в зонах міст-мільйонерів.
Китай високоурбанізована країна. Рівень урбанізованості становить 55,6 % населення країни (станом на 2015 рік), темпи зростання частки міського населення — 3,05 % (оцінка тренду за 2010—2015 роки)[4].
Головні міста держави: Шанхай — 23,741 млн осіб, Пекін (столиця) — 20,384 млн осіб, Чунцін — 13,332 млн осіб, Гуанчжоу — 12,458 млн осіб, Тяньцзінь — 11,21 млн осіб, Шеньчжень — 10,749 млн осіб (дані за 2015 рік)[4].
Річний рівень еміграції 2015 року становив 0,44 ‰ (133-тє місце у світі)[4]. Цей показник не враховує різниці між законними і незаконними мігрантами, між біженцями, трудовими мігрантами та іншими.
Станом на 2015 рік, в країні постійно перебуває 300,9 тис. біженців з В'єтнаму і невизначена кількість з Північної Кореї[4].
Китай є країною-спостерігачем в Міжнародної організації з міграції (IOM)[13].
Головні етноси країни: хань (китайці) — 91,6 %, чжуани — 1,3 %, інші (хуейці, манчьжури, уйгури, мяо, і, монголи, тибетці, яо, корейці, туцзяни, казахи, дуни, буї, хані, бай, лі, дайці й інші) — 7,1 % населення (оціночні дані за 2010 рік)[4]. Уряд Китаю офіційно виділяє 56 малих народностей, що проживають на території Китайської Народної Республіки.
Офіційна мова[15]: стандартна китайська (путунхуа) — загальнодержавна. Інші регіональні офіційні мови: чжуанська (офіційна в Ґуансі-Чжуанському автономному районі), кантонський діалект (юе) (офіційна у Ґуандуні), монгольська (офіційна у Внутрішній Монголії), уйгурська (офіційна в Сіньцзянь-Уйгурському автономному районі), киргизька (офіційна в Сіньцзянь-Уйгурському автономному районі), тибетська (офіційна в Тибеті). Інші поширені мови: здебільшого самостійні мови, що вважаються діалектами китайської — кантонський (юе), шанхайський (у), північномінський (мінбей), тайванський (міннань), хайнанський (цюнвень), гань, хакка (кецзя), хой (ваньнань), цзінь.
Головні релігії й вірування, які сповідує, і конфесії та церковні організації, до яких відносить себе населення країни: буддизм — 18,2 %, християнство — 5,1 %, іслам — 1,8 %, місцеві вірування — 21,9 %, індуїзм — 0,1 %, юдаїзм — 0,1 %, інші — 0,7 % (переважно даоїзм), не сповідують жодної — 52,2 % (станом на 2010 рік)[4]. Державна політика підтримує атеїсти на всіх рівнях культурного і громадського життя.
Заборона всіх релігійних груп була метою комуністичної влади в Китаї. Християнство намагались контролювати і організувати по-своєму. Це вдалося завдяки утворенню Патріотичного руху Трійці серед протестантів і Католицької патріотичної асоціації серед католиків 1958 року, які також терпіли утиски до 1978 року. Найбільші переслідування були під час культурної революції. Більшість Біблій було знищено, будинки віруючих розграбовано, а їх самих піддавали різним приниженням, багатьох арештували. Падіння комунізму у Східній Європі комуністи Китаю приписують релігії, тому зберігається суворий контроль над християнськими та мусульманськими організаціями, а нереєстрована діяльність переслідується. Ріст Християнської Церкви у Китаї з 1977 року не має аналогів у світовій історії. 1949 року нараховувалось 1,8 млн протестантів і 3,3 млн католиків, а 1992 року — 63 і 12 млн відповідно. У найбільш християнському місті Веньчжоу нараховується понад 300 тис. християн, хоча в 1960-х роках це місто було вибране як модель для антирелігійної кампанії. У 1983—1985 і з 1989 року переслідування були ослаблені, однак влада прагне закриття домашніх церков.
Рівень письменності 2015 року становив 96,4 % дорослого населення (віком від 15 років): 98,2 % — серед чоловіків, 94,5 % — серед жінок[4]. Дані про державні витрати на освіту у відношенні до ВВП країни, станом на 2015 рік, відсутні. Середня тривалість освіти становить 14 років, для хлопців — до 14 років, для дівчат — до 14 років (станом на 2014 рік).
Забезпеченість лікарями в країні на рівні 1,49 лікаря на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[4]. Забезпеченість лікарняними ліжками в стаціонарах — 3,8 ліжка на 1000 мешканців (станом на 2011 рік)[4]. Загальні витрати на охорону здоров'я 2014 року становили 5,5 % ВВП країни (126-те місце у світі)[4].
Смертність немовлят до 1 року, станом на 2015 рік, становила 12,44 ‰ (121-ше місце у світі); хлопчиків — 12,58 ‰, дівчаток — 12,27 ‰[4]. Рівень материнської смертності 2015 року становив 27 випадків на 100 тис. народжень (116-те місце у світі)[4].
Китай входить до складу ряду міжнародних організацій: Міжнародного руху (ICRM) і Міжнародної федерації товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (IFRCS), Дитячого фонду ООН (UNISEF), Всесвітньої організації охорони здоров'я (WHO).
Потенційний рівень зараження інфекційними хворобами в країні середній. Найпоширеніші інфекційні захворювання: діарея, гепатит А, черевний тиф, японський енцефаліт, геморагічна гарячка з нирковим синдромом (HFRS) (станом на 2016 рік)[4]. 2012 року було зареєстровано 780,0 тис. хворих на СНІД (11-те місце у світі), це 0,1 % населення в репродуктивному віці 15-49 років (112-те місце у світі)[4]. Дані про кількість смертей від цієї хвороби за 2014 рік відсутні[4].
Частка дорослого населення з високим індексом маси тіла 2014 року становила 7,3 % (152-ге місце у світі); частка дітей віком до 5 років зі зниженою масою тіла становила 3,4 % (оцінка на 2010 рік)[4]. Ця статистика показує як власне стан харчування, так і наявну/гіпотетичну поширеність різних захворювань.
Доступ до облаштованих джерел питної води 2015 року мало 97,5 % населення в містах і 93 % в сільській місцевості; загалом 95,5 % населення країни[4]. Відсоток забезпеченості населення доступом до облаштованого водовідведення (каналізація, септик): в містах — 86,6 %, в сільській місцевості — 63,7 %, загалом по країні — 76,5 % (станом на 2015 рік)[4]. Споживання прісної води, станом на 2005 рік, дорівнює 554,1 км³ на рік, або 409,9 тонни на одного мешканця на рік: з яких 12 % припадає на побутові, 23 % — на промислові, 65 % — на сільськогосподарські потреби[4].
Співвідношення осіб що в економічному плані залежать від інших до осіб працездатного віку (15-64 роки) загалом становить 36,6 % (станом на 2015 рік): частка дітей — 23,5 %; частка осіб похилого віку — 13 %, або 7,7 потенційно працездатних на 1 пенсіонера[4]. Загалом дані показники характеризують рівень затребуваності державної допомоги в секторах освіти, охорони здоров'я і пенсійного забезпечення, відповідно. З 1 січня 2016 року китайський уряд змінив демографічну політику «одна родина — одна дитина», якої дотримувався. За межею бідності (з 2011 року 2300 юаней на рік на одну особу) 2013 року перебувало 6,1 % населення[4]. Розподіл доходів міських домогосподарств в країні виглядає наступним чином: нижній дециль — 1,7 %, верхній дециль — 30 % (станом на 2009 рік)[4].
Станом на 2016 рік, в країні 1,2 млн осіб не має доступу до електромереж; 99,9 % населення має доступ, в містах цей показник дорівнює 100 %, у сільській місцевості — 99,8 %[4]. Рівень проникнення інтернет-технологій середній. Станом на липень 2015 року в країні налічувалось 687,845 млн унікальних інтернет-користувачів (1-ше місце у світі), що становило 50,3 % від загальної кількості населення країни[4].
Загальні трудові ресурси 2012 року становили 804 млн осіб, загальна кількість населення країни у віці 15-64 років — 1,004 млрд осіб (1-ше місце у світі)[4]. Зайнятість економічно активного населення у господарстві країни розподіляється наступним чином: аграрне, лісове і рибне господарства — 33,6 %; промисловість і будівництво — 30,3 %; сфера послуг — 36,1 % (станом на 2012 рік)[4]. Безробіття 2014 року дорівнювало 4,2 % працездатного населення, 2013 року — 4,1 % (39-те місце у світі)[4]. Офіційна статистика враховує лише міських безробітних.
Значний перевалочний пункт для героїну із Золотого трикутника Південно-Східної Азії; зростаюче внутрішнє споживання синтетичних наркотичних засобів і героїну з Південно-Східної та Південно-Західної Азії; виробництво метамфетамінів і прекурсорів героїну, незважаючи на нові правила регулювання для хімічної промисловості. У Китаї більш ніж де-небудь у світі засуджених і страчених за наркозлочини (оцінка ситуації 2008 року)[4].
Згідно зі щорічною доповіддю про торгівлю людьми (англ. Trafficking in Persons Report) Управління з моніторингу та боротьби з торгівлею людьми Державного департаменту США, уряд Китаю не докладає зусиль в боротьбі з явищем примусової праці, сексуальної експлуатації, незаконною торгівлею внутрішніми органами, законодавство не відповідає мінімальним вимогам американського закону 2000 року щодо захисту жертв (англ. Trafficking Victims Protection Act’s), країна знаходиться у списку третього рівня[16][17].
Статеве співвідношення (оцінка 2015 року):
Демографічні дослідження в країні ведуться рядом державних і наукових установ:
Останній (шостий) національний перепис населення Китаю було проведено 1 листопада 2010 року.
Географія Азія Китай Соціологія Етнологія Медицина Освіта Релігія
Lokasi Pengunjung: 3.142.53.211