Таджикистан: 6 373 834 (перепис 2010)[2] 4 898 382 (перепис 2000)[2][3][4] Узбекистан: 1 165 713 (оцінка 2000)[5] або більше 6 000 000 (неофіц. оцінка)[6] Пакистан: 1 000 000 (оцінка)[7] Росія: 200 303 (2010)[8]. Киргизстан: 46 105 (2009)[9] Казахстан: 36 277 (2009)[10] Україна: 4255 (2001)[11] Білорусь: 871 (2009)[12] Латвія: 123 (2010)[13]
Таджики — народ індоєвропейського походження, мова якого споріднена з перською. Таджики здебільшого мусульмани-суніти. Вони мешкають у Таджикистані, в північному Афганістані, де їх найбільше, в Пакистані та в Ірані.
Слово «таджик» тюркського походження й означає «нетюрк». Так називали всіх жителів Середньої Азії, що не належали до тюркських народів.
Таджицька мова настільки споріднена з перською і дарі, що між носіями цих мов можливе взаємне розуміння.
Українсько-таджицькі зв'язки виявляються майже винятково у перекладах літературних творів. Першим перекладачем і дослідником тадж. літератури був Агатангел Кримський. Про таджиків писали Леонід Первомайський, Василь Мисик, Іван Калянник.
По війні надруковано твори класиків таджицької і перської літератури: А. Рудакі (858 — 940), А. Фірдоусі (934 — 1020), Гафіза (14 ст.); з новіших: С. Айні, А. Лахуті, Р. Джаліла, М. Турсун-заде, Міршакара та ін. 1962 в Україні проведено тиждень таджицької літератури і видано українською мовою зб. «Таджицька поезія. Антологія». Перекладів з української мови на таджицьку відносно мало: твори Т. Шевченка (А. Лахуті, М. Турсун-заде), І. Франка (Р. Джаліл), О. Корнійчука. До тижня української літератури 1961 в Ташкенті видано «Антологію української поезії».
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
Lokasi Pengunjung: 3.135.207.200