Назву Еврос вперше використали стародавні греки для позначення своєї найпівнічнішої провінції, яка сьогодні носить таку ж назву. Головна річка там — Еврос (сьогоднішня Мариця) — протікає через родючі долини Тракії[8], яку також називали Європою, до того як цей термін означав континент.[9]
У класичній грецькій мітологіїЄвропа (дав.-гр.Εὐρώπη, Eurṓpē) — фінікійська принцеса, яку викрав Зевс і відвіз на Крит. Походження цього імені, як вважає французький лінгвіст П. Шантрен, невідоме[10]. Є ряд найпопулярніших в сучасній літературі етимологічних гіпотез запропонованих ще в античності (поряд з багатьма іншими). Зокрема, одна з них полягає в тому, що назва Європи походить від давньогрецького елемента εὐρύς (eurús) 'широка' і ὤψ (ōps, род.ὠπός, ōpós) «око, обличчя», отже, їх композит Eurṓpē означав би «широкоока» або «широке обличчя».[11][12][13][14]Широка була епітетом самої Землі в реконструйованій протоіндоєвропейській релігії та поезії, присвяченій їй.[11] Альтернативна точка зору була в Роберта Бекеса[en], який наводить аргументи на користь доіндоєвропейського походження назви, пояснюючи, що похідне від eurus дає інший топонім, ніж Europa. Бекес знайшов топоніми, пов'язані з топонімами Європи на території Стародавньої Греції, а також такі місцевості, як Європус[en] у Стародавній Македонії.[15]
Були спроби пов'язати Eurṓpē із семітським терміном для позначення Заходу, наприклад аккадськеerebu що означає «спускатися, заходити» (щодо Сонця), або фінікійське'ereb «вечір, захід»[16], яке є джерелом походження арабськогоmaghreb та івритськогоma'arav. Мартін Вест вважав, що «фонологічно збіг між назвою Європи та будь-якою формою семітського слова дуже слабкий»,[17] тоді як Бекес гадав, що зв'язок із семітськими мовами малоймовірним.[18]
Більшість основних світових мов використовують слова, що походять від Eurṓpē або Europa для позначення континенту. Китайська мова, наприклад, використовує слово Ōuzhōu (歐洲/欧洲), що є абревіатурою транслітерованої назви Ōuluóbā zhōu (歐羅巴洲) (zhōu означає «континент»); подібний китайський термін Ōshū (яп.欧州) також іноді використовується в японській мові, наприклад, у японській назві Європейського Союзу Ōshū Rengō (яп.欧州連合) , незважаючи на те, що катаканаYōroppa (яп.ヨーロッパ) використовується частіше. У деяких тюркських мовах перська назва Франгістан («земля франків») випадково використовується для позначення більшої частини Європи, окрім офіційних назв, таких як Avrupa або Evropa.[19]
Визначення меж між Азією та Європою в різні періоди історії.
Поширене визначення Європи як географічного терміну використовується з середини XIX століття. Вважається, що Європа обмежена великими водоймами на півночі, заході та півдні; межею Європи на сході і північному сході зазвичай вважаються Уральські гори, річка Урал і Каспійське море; на південному сході — Кавказькі гори, Чорне море та водні шляхи, що з'єднують Чорне море з Середземним.[20]
Острови, як правило, групуються з найближчою континентальною сушею, тому Ісландія вважається частиною Європи, тоді як сусідній острів Ґренландія зазвичай відноситься до Північної Америки, хоча політично належить Королівства Данія. Тим не менш, є деякі винятки, які ґрунтуються на соціально-політичних і культурних відмінностях. Кіпр знаходиться найближче до Анатолії (або Малої Азії), але політично вважається частиною Європи[21] і є державою-учасницею Європейського Союзу. Протягом століть Мальта вважалася островом Північно-Західної Африки, але тепер вона також вважається частиною Південної Європи.[22] Слово «Європа», яке використовується саме в британській англійській мові, також може стосуватися виключно лише континентальної Європи.[23]
Термін «континент» зазвичай має на увазі фізичну географію великого масиву суші, повністю або майже повністю оточеного водою на своїх кордонах. До прийняття поточного визначення, яке включає гірські вододіли, межа між Європою та Азією кілька разів змінювалася з моменту її першого задуму в класичній давнині. У 1715 році мапограф Герман Молль припустив, що Європа обмежена серією частково з'єднаних водних шляхів, спрямованих до турецьких проток, і річки Іртиш, що впадає у верхню частину річки Об і Північного Льодовитого океану. На відміну від цього визначення, нинішній східний кордон Європи пролягає по Уральським і Кавказьким горам, що є дещо умовним визначенням у порівнянні з будь-яким чітким визначенням терміну «континент».
Нинішній поділ Євразії на два континенти тепер відображає культурні, мовні та етнічні відмінності між Сходом і Заходом[en], які змінюються швидше за спектром, ніж за чіткою лінією поділу. Географічний кордон між Європою та Азією не проходить жодних державних кордонів і зараз проходить лише по кількох водоймах. Туреччина зазвичай вважається трансконтинентальною державою[en], повністю розділеною водою, тоді як Росія та Казахстан лише частково розділені водними шляхами. Франція, Нідерланди, Португалія та Іспанія також є трансконтинентальними (точніше, міжконтинентальними, якщо йдеться про океани чи великі моря), оскільки їхні основні території знаходяться в Європі, тоді як осередки їхніх територій розташовані на інших континентах, відокремлених від Європи великою територією. Іспанія, наприклад, має території на південь від Середземного моря, а саме Сеута та Мелілья, які є частинами Африки та мають спільний кордон з Марокко. Згідно з чинною доктриною, Азербайджан і Грузія є трансконтинентальними державами[en], де водні шляхи повністю замінені горами як вододілом між континентами.
Перше зафіксоване використання Eurṓpē як географічного терміна міститься в гомерівському ГімніДелійському Аполлону щодо західного узбережжя Егейського моря. Як назву для частини світу, Європа перше використана в VI столітті до нашої ери Анаксімандером і Гекатеєм. Анаксимандер провів кордон між Азією та Європою по річці Фасис (сучасна річка Ріоні на території Грузії) на Кавказі, цієї конвенції дотримувався Геродот у V столітті до нашої ери.[24] Геродот згадував, що світ був розділений невідомими особами на три частини — Європу, Азію та Лівію (Африку) — межами яких були Ніл і Фасис, хоча він також стверджує, що деякі вважали річку Дін, а не Фасис, як кордон між Європою та Азією.[25] Східний кордон Європи був визначений у І столітті географом Страбоном на річці Дін.[26]Книга Ювілеїв описує континенти як землі, подаровані Ноєм своїм трьом синам; Європа була визначена як земля від Геркулесових стовпів у Ґібралтарській протоці, що відокремлює її від Північно-Західної Африки, до Дону, що відокремлює її від Азії.[27]
Культурне визначення Європи як земель латинського християнства[en], що об'єдналися у VIII столітті, означало новий культурний кондомініум, створений через злиття германських традицій і християнсько-латинської культури, що визначається частково у протиставленні Візантію та ісламу та обмежений північною Іберією, Британськими островами, Францією, християнізованим альпійськими регіонами та північною та центральною Італією.[29][30] Концепція є однією з довготривалих спадщин Каролінгського Відродження: часто Європа фігурує в листах придворного вченого Карла Великого Алкуїна.[31] Перехід Європи до культурного, а також географічного терміну призвів до того, що кордони Європи зазнали впливу культурних міркувань на Сході, особливо стосовно територій під впливом Візантійської, Османської та Російської імперій. На такі запитання вплинули позитивні конотації, пов'язані з терміном Європа його користувачами. Такі культурні міркування не застосовувалися до Америки, незважаючи на її завоювання та заселення європейськими державами. Натомість виникла концепція «західної цивілізації» як спосіб об'єднання Європи та цих колоній.[32]
Нова мапа Європи за найновішими спостереженнями (1721) Германа Молля проводить східний кордон Європи вздовж річки Дін, що тече на південний захід, і річок Тобол, Іртиш і Об, що течуть на північ.Політична мапа Європи 1916 року, на якій показано більшість водних шляхів Молла, замінених Уральськими горами фон Штраленберга та Кавказьким хребтом Фрешфілда, тип суші, який зазвичай визначає субконтинент.
Питання про визначення східної межі Європи постало в період раннього Нового часу, коли східне розширення Московії почало включати Північну Азію. Протягом Середньовіччя і до XIX століття традиційний поділ Євразії на два континенти, Європу та Азію, дотримувався Птолемеєм, з кордоном за Турецькими протоками, Чорним морем, Керченською протокою, Азовським морем і Доном (стародавній Танаїс). Але мапи, складені протягом XVI—XVIII століть, як правило, відрізнялися тим, що продовжували межу за вигином Дону в Калачі-на-Дону (де він найближче до Волги, тепер з'єднаний з нею Волго-Донським каналом), на територію, не докладно описану древніми географами.
Близько 1715 року Герман Молль склав мапу, на якій зображено північну частину річки Об і річку Іртиш, велика притока Обі, були показані як компоненти частково з'єднаних водних шляхів, що проходять кордон між Європою та Азією від Турецьких проток і річки Дон до Північного Льодовитого океану. У 1721 він створив більш сучасну мапу, яку було легше читати. Однак його пропозиція дотримуватися великих рік як лінії розмежування так і не була прийнята іншими географами, які почали відходити від ідеї водних кордонів як єдино правильного розділу між Європою та Азією.
Чотири роки потому, у 1725 році, Філіп Йоган фон Страленберґ першим відійшов від класичної ідеї з річною Дін. Він провів нову лінію вздовж Волги, прямуючи за Волгою на північ до Самарської луки, вздовж Загального Сирту (вододіл між Волгою та Уралом), потім на північ і схід уздовж останнього водного шляху до його витоку в Уральських горах. У цей момент він запропонував, щоб гірські хребти стали межами між континентами в якості альтернативи водним шляхам. Відповідно, він провів нову межу на північ уздовж Уральських гір, а не сусідніх і паралельних річок Об та Іртиш.[33] Це було схвалено Російською імперією та запроваджено концепцією, яка згодом стане загальновизнаною. Однак таке рішення мало й критиків. Вольтер, який писав у 1760 році про зусилля Петра І зробити Московію більш європейською, стверджував, що ні Російська імперія, ні Скандинавія, ні північна Німеччина, ні Річ Посполита не були повністю частиною Європи.[34] Відтоді багато сучасних аналітичних географів, як-от Гелфорд Джон Маккіндер заявили, що вони не вважають Уральські гори межею між континентами.[35]
Мапотворці продовжували розходитися щодо межі між нижнім Доном і Самарою навіть у XIX столітті. В атласі 1745 року, опублікованому Російською академією наук, межа проходить за Доном за Калач аж до Серафимовича, а потім прямує на північ до Архангельська, тоді як інші мапографи XVIII—XIX століть, такі як Джон Кері, дотримувалися припису Страленберґа. На південь прибл. 1773 року німецьким натуралістом Петером Симоном Палласом було виявлено Кумо-Маничську западину, яка колись з'єднувала Чорне та Каспійське моря.[36][37] Згодом ця западина була запропонована як природна межа між континентами.
До середини XIX століття існувало три основні концепції: одна йшла через річку Дін, Волго-Дінський канал і Волгу, інша йшла через Кумо-Маничську западину до Каспію, а потім до Уралу, а третя лише через Дін. У географічній літературі 1860-х років це питання все ще розглядалося як «суперечливе».[38]
У Російській імперії та Радянському Союзі межу по Кумо-Маничській западині найчастіше використовувався ще в 1906 році.[39] У 1958 році Радянське географічне товариство офіційно рекомендувало проводити в підручниках кордон між Європою та Азією від Байдарацької затоки на Карському морі, вздовж східного підніжжя Уральських гір, далі по річці Урал до Мугоджарських пагорбів, а потім річка Емба; і Кума-Маничська западина,[40] таким чином поміщаючи Кавказ повністю в Азію, а Урал повністю в Європу.[41]Flora Europaea прийняла межу по річках Тереку і Кубані, тобто на південь від Куми і Манич, але все ще з Кавказом цілком в Азії.[42][43] Однак більшість географів у Радянському Союзі віддавали перевагу межі вздовж Кавказького гребеня,[44] і вона стала загальноприйнятою класифікацією наприкінці XX століття, хоча межа Кума-Манич використовувалася на деяких мапах XX століття.
Дехто вважає поділ Євразії на Азію та Європу залишком європоцентризму: «За фізичною, культурною та історичною різноманітністю Китай та Індію можна порівняти з усією європейською територією, а не з однією європейською державою. […]».
Європа була незаселеною людьми досить довго. Людина грузинська, яка жила приблизно 1,8 мільйона років тому в Грузії, є найдавнішим гомініном, виявленим у Європі.[46]Інші останки гомінідів, які датуються приблизно 1 мільйоном років, були виявлені в Атапуерці, Іспанія.[47]Неандерталець (названий на честь долини Неандерталь у Німеччині) з'явився в Європі 150 000 років тому (115 000 років тому він зустрічається вже на території сучасної Польщі[48]). Неандертальців витіснили сучасні люди (кроманьйонці), які, можливо, з'явилися в Європі приблизно 43 000–40 000 років тому.[49] Однак є також докази того, що Homo sapiens прибули до Європи 54 000 років тому, приблизно на 10 000 років раніше, ніж вважалося раніше.[50] Найдавніші стоянки в Європі, датовані 48 000 років тому, — це Ріпаро-Мокі (Італія), Гейссенклостерле (Німеччина) та Істуріц (Франція).[51][52]
Європейський період неоліту, відзначений вирощуванням зернових культур і розведенням худоби, збільшенням кількості поселень і широким використанням кераміки, розпочався приблизно в 7000 р. дон. .[53] Вона поширилася з Балкан уздовж долин Дунаю та Рейну (культура лінійної кераміки) та уздовж узбережжя Середземного моря (культура Кардіал). Між 4500 і 3000 роками до нашої ери ці центральноєвропейські неолітичні культури розвивалися далі на захід і північ, передаючи нещодавно набуті навички виробництва мідних артефактів. У Західній Європі період неоліту характеризувався не великими сільськогосподарськими поселеннями, а польовими пам'ятками, такими як огорожі, кургани та мегалітичні гробниці .[54] Розквіт культурного горизонту шнурової кераміки досяг на переході від неоліту до енеоліту . У цей період гігантські мегалітичні пам'ятники, такі як мегалітичні храми Мальти та Стоунхендж, були побудовані по всій Західній та Південній Європі.[55][56]
Розширюючись зі своєї бази в центральній Італії, починаючи з третього століття до нашої ери, римляни поступово розширювалися, і зрештою почали панувати над усім Середземноморським басейном і Західною Європою на рубежі тисячоліть. Римська республіка припинила існування в 27 році до нашої ери, коли Август проголосив Римську імперію. Наступні два століття відомі як Pax Romana, період безпрецедентного миру, процвітання та політичної стабільності в більшій частині Європи.[71] Імперія продовжувала розширюватися за таких імператорів, як Антонін Пій і Марк Аврелій, які проводили час на північному кордоні Імперії, воюючи з германськими, піктськими та шотландськими племенами.[72][73]Християнство було легалізованоКостянтином I у 313 році нашої ери після трьох століть імперських переслідувань. Костянтин також остаточно переніс столицю імперії з Риму до міста Візантій (сучасний Стамбул), яке було перейменовано на Константинополь на його честь у 330 році нашої ери. Християнство стало єдиною офіційною релігією імперії в 380 р. н. е., а в 391—392 рр. н. е. імператор Теодосій оголосив язичницькі релігії поза законом.[74] Іноді це вважається знаменуванням кінця античності; альтернативно вважається, що античність закінчилася з падінням Західної Римської імперії в 476 р. н. закриття язичницької Платонівської академії в Атенах у 529 р. н. е.;[75] або піднесення ісламу на початку VII століття н. е. Протягом більшої частини свого існування Візантійська імперія була однією з наймогутніших економічних, культурних і військових сил Європи.[76]
Ізольовані чернечі громади були єдиним місцем для збереження та компіляції письмових знань, накопичених раніше; окрім цього, збереглося дуже мало письмових пам'яток. Значна частина літератури, філософії, математики та іншого мислення класичного періоду зникла із Західної Європи, хоча вони збереглися на сході, у Візантійській імперії.[79]
У той час як Римська імперія на заході продовжувала занепадати, римські традиції та римська держава залишалися сильними в переважно грекомовній Східній Римській імперії, також відомій як Візантійська імперія. Протягом більшої частини свого існування Візантійська імперія була наймогутнішою економічною, культурною та військовою силою Європи. Імператор Юстиніан I очолював першу золоту добу Константинополя: він заснував правовий кодекс, який є основою багатьох сучасних правових систем, профінансував будівництво собору Святої Софії та поставив Християнську церкву під контроль держави.[80]
Починаючи з VII століття, коли візантійці та сусідні сасанідські перси були сильно ослаблені через тривалі, багатовікові та часті візантійсько-сасанідські війни, араби-мусульмани почали проникати на історично римську територію, захоплюючи Левант і Північну Африку та здійснюючи вторгнення в Анатолію. У середині VII століття, після арабського завоювання Персії, іслам проник на Кавказ.[81] Протягом наступних століть мусульманські війська захопили Кіпр[en], Мальту, Крит, Сицилію та частину південної Італії[en].[82] Між 711 і 720 роками більшість земель Вестготського королівстваІберії були передані під правління мусульман, за винятком невеликих територій на північному заході (Астурія) і переважно баскських регіонів у Піренеях. Ця територія під арабською назвою Аль-Андалус стала частиною розширюваного Омеядського халіфату. Друга невдала облога Константинополя (717) послабила династію Омейядів і знизила їх престиж. Потім Омейяди зазнали поразки від франкського вождя Карла Мартела в битві при Пуатьє в 732 році, яка завершила їх просування на північ. У віддалених районах північно-західної Іберії та середніх Піренеїв влада мусульман на півдні майже не відчувалася. Саме тут були закладені основи християнських королівств Астурії, Леона та Галісії, звідки почалося відвоювання Піренейського півострова. Однак скоординованих спроб вигнати маврів не було зроблено. Християнські королівства головним чином були зосереджені на власній внутрішній боротьбі за владу. У результаті реконкіста зайняла більшу частину восьмисот років, протягом якого довгий список Альфонсів, Санчосів, Ордоньосів, Раміросів, Фернандосів і Бермудосів боролися зі своїми християнськими суперниками так само, як і з мусульманськими загарбниками.
У темні віки Західна Римська імперія опинилася під контролем різних племен. Германські та слов'янські племена заснували свої держави відповідно в Західній і Східній Європі.[83] Згодом франкські племена об'єдналися під керівництвом Хлодвіга I.[84]Карл I Великий, франкський король з династії Каролінгів, який підкорив більшу частину Західної Європи, був помазаний Папою на імператора Священної Римської імперії у 800 році. У 962 році це призвело до заснування Священної Римської імперії, центром якої стали німецькі князівства Центральної Європи.[85]
Морські республіки середньовічної Італії відновили контакти між Європою, Азією та Африкою за допомогою розгалужених торговельних мереж і колоній у Середземному морі та відіграли важливу роль у Хрестових походах.[87][88]
Протягом Середньовіччя населення Європи значно зросло, досягнувши кульмінації в епоху Відродження XII століття. Економічне зростання разом із відсутністю безпеки на материкових торговельних шляхах уможливило розвиток основних торгових шляхів уздовж узбережжя Середземного та Балтійського морів. Зростаюче багатство та незалежність, набуті деякими прибережними містами, дали Морським республікам провідну роль на європейській арені.
У середньовіччі на материку домінували два верхні ешелони соціальної структури: знать і духовенство. Феодалізм розвинувся у Франції в ранньому середньовіччі і незабаром поширився по всій Європі.[89] Боротьба за вплив між шляхтою і монархією в Англії призвела до написання Великої хартії вольностей і створення парламенту.[90] Основним джерелом культури цього періоду була Латинська церква. Через монастирі та катедральні школи Латинська церква відповідала за освіту в більшій частині Європи.[89]
Великий голод 1315—1317 років був першою кризою, яка вразила Європу в пізньому Середньовіччі.[110] Найбільші втрати припали на період між 1348 і 1420 роками. Населення Франції скоротилося вдвічі.[111][112] Середньовічна Британія була вражена 95 голодоморами[113], а Франція постраждала від наслідків 75 або більше за той самий період.[114] У середині XIV століття Європа була спустошена чорною смертю, однією з найбільш смертоносних пандемій в історії людства, яка забрала життя приблизно 25 мільйонів людей лише в Європі — третина населення Європи на той час.[115]
Чума мала руйнівний вплив на соціальну структуру Європи; воно спонукало людей жити миттю, як проілюстрував Джованні Боккаччо в «Декамероні» (1353). Це було серйозним ударом для Латинської церкви та призвело до посилення переслідувань євреїв[en], жебраків і прокажених.[116] Вважається, що чума поверталася кожне покоління з різною вірулентністю та смертністю аж до XIX століття.[117] У цей період Європою прокотилося понад 100 епідемій чуми.[118]
Політичні інтриги всередині Латинської церкви в середині XIV століття спричинили Західну схизма. Протягом цього сорокарічного періоду два папи — один в Авіньйоні та один у Римі — претендували на правління Латинською церквою. Незважаючи на те, що в 1417 році розкол було усунено, духовна влада папства сильно постраждала.[127] У XV столітті Європа почала виходити за межі своїх географічних кордонів. Іспанська імперія та Португальська імперія, найбільші морські держави того часу, взяли на себе лідерство в дослідженні світу.[128][129] Дослідження досягли південної півкулі в Атлантиці та південного краю Африки. Христофор Колумб досяг Нового Світу в 1492 році, а Васко да Гама відкрив океанський шлях на схід, що з'єднує Атлантичний та Індійський океани в 1498 році. Дослідник португальського походження Фердинанд Магеллан досяг Азії на захід через Атлантичний і Тихий океани в іспанській експедиції, що призвело до першої навколосвітньої подорожі[en], яку здійснив іспанець Хуан Себастьян Елкано (1519—1522). Невдовзі іспанці та португальці почали засновувати великі глобальні імперії в Америці, Азії, Африці та Океанії.[130] Франція, Нідерланди та Англія незабаром побудували великі колоніальні імперії з величезними володіннями в Африці, Америці та Азії. У 1588 році іспанська армада не змогла вторгнутися до Англії. Через рік Англія безуспішно намагалася вторгнутися в Іспанію, що дозволило Філіпу II зберегти свою домінуючу військову здатність у Європі. Ця англійська катастрофа також дозволила іспанському флоту зберегти свою здатність вести війну протягом наступних десятиліть. Однак ще дві іспанські армади не змогли вторгнутися до Англії (2-а іспанська армада[en] та 3-тя іспанська армада[en]).[131][132][133][134]
З XV по XVII століття, коли ханства Золотої Орди, що розпалися, були завойовані Московією, кримські татари з Кримського ханства часто здійснювали набіги на східнослов'янські землі, щоб захопити ясир.[146] Далі на схід Ногайська Орда та Казахське ханство часто здійснювали набіги на слов'яномовні території сучасної Російської Федерації протягом сотень років, аж до московської експансії та завоювання більшої частини північної Євразії (тобто Східної Європи, Центральної Азії та Сибіру).
Епоха Відродження та нові монархи[en] ознаменували початок епохи відкриттів, періоду досліджень, винаходів і наукового розвитку.[147] Серед великих діячів західної наукової революції XVI—XVII століть були Миколай Коперник, Йоганн Кеплер, Ґалілео Ґалілей та Ісаак Ньютон.[148] За словами Пітера Барретта, «широко визнано, що „сучасна наука“ виникла в Європі XVII століття (наприкінці епохи Відродження), запроваджуючи нове розуміння світу природи».[149]
Промислова революція почалася у Королівстві Великої Британії в останній половині XVIII століття і поширилася по всій Європі. Винахід і впровадження нових технологій призвели до швидкого зростання міст, масової зайнятості та появи нового робітничого класу.[164] Послідували реформи в соціальній та економічній сферах, включаючи перші закони[en] про дитячу працю, легалізацію профспілок[165] і скасування рабства[en].[166] У Сполученому Королівстві був прийнятий Закон про охорону здоров'я 1875 року[en], який значно покращив умови життя в багатьох британських містах.[167] Населення Європи зросло з приблизно 100 мільйонів у 1700 році до 400 мільйонів у 1900 році.[168] Останній великий голод, зареєстрований у Західній Європі, великий голод в Ірландії, спричинив смерть і масову еміграцію мільйонів ірландців.[169] У XIX столітті 70 мільйони людей покинули Європу під час міграцій до різних європейських колоній за кордоном і до Сполучених Штатів.[170] Промислова революція також призвела до значного зростання населення, і частка світового населення, яке проживало в Європі, досягла піку трохи вище 25 % приблизно в 1913 році.[171][172]
Після приголомшливої Сталінградської битви 1943 року німецький наступ на Радянський Союз перетворився на постійний відхід. Курська битва, яка включала найбільшу танкову битву в історії, була останнім великим німецьким наступом на Східному фронті. У червні 1944 року британські та американські війська вторглися у Францію під час висадки в день D, відкривши новий фронт проти Німеччини. Берлін остаточно впав у 1945 році, завершивши Другу світову війну в Європі. Ця війна була найбільшою та найруйнівнішою в історії людства — 60 мільйонів загиблих у всьому світі.[199] Більше 40 мільйони людей у Європі загинули в результаті Другої світової війни,[200] у тому числі між 11 і 17 мільйонів людей, які загинули під час Голокосту.[201] Радянський Союз втратив близько 27 мільйонів людей (переважно цивільних) під час війни, приблизно половина всіх жертв Другої світової війни.[202] До кінця Другої світової війни в Європі було понад 40 мільйони біженців.[203][204][205] Кілька післявоєнних евакуацій і вигнань[en] у Центральній та Східній Європі перемістили загалом близько 20 осіб мільйонів людей.[206]
Дві нові наддержави, Сполучені Штати та Радянський Союз, потрапили в п'ятдесятирічну холодну війну, зосереджену на розповсюдженні ядерної зброї[en]. У той же час деколонізація, яка почалася вже після Першої світової війни, поступово призвела до незалежности більшості європейських колоній в Азії та Африці.[212]
Топографічна мапа Європи.Загальна топографічна мапа Європи з фізичними, політичними характеристиками та характеристиками населення станом на 2024 рік.
Європа займає західну п'яту частину суші Євразії.[229] Європа має більше відношення узбережжя до суші, ніж будь-який інший континент або субконтинент.[230] Її морські кордони складаються з Північного Льодовитого океану на півночі, Атлантичного океану на заході та Середземного, Чорного та Каспійського морів на півдні.[231] Рельєф суші в Європі дуже різноманітний на відносно невеликих територіях. Південні регіони більш гористі, просуваючись на північ, рельєф спускається від високих Альп, Піренеїв і Карпат через горбисті височини до широких низьких північних рівнин, які є обширними на сході. Ця розширена низовина відома як Велика Європейська рівнина, а в її серці лежить Північно-Німецька рівнина. Дуга нагір'їв також існує вздовж північно-західного узбережжя, яка починається в західних частинах островів Британії та Ірландії, а потім продовжується вздовж гористого, порізаного фіордами хребта Норвегії.
Такі субрегіони, як Піренейський півострів та Апеннінський півострів мають свої власні комплексні особливості, як і сама материкова Центральна Європа, де рельєф містить багато плато, річкових долин і улоговин. Такі субрегіони, як Ісландія, Велика Британія та Ірландія, є особливими випадками. Перший — це окрема земля в північному океані, яка вважається частиною Європи, тоді як другий — це гірські території, які колись були приєднані до материка, поки підвищення рівня моря не відрізало їх.
Європа має найбільш розчленовану серед частин світу берегову лінію (півострови становлять 1/4 території Європи; острови займають близько 730 тис. км²).
Середня висота — 292 м; пік Монблан (4809 м) — найвища вершина Альп і водночас Європи (якщо не враховувати Ельбрус (5642 м) на Кавказі); найнижча точка — узбережжя Каспійського моря (28 м нижче рівня моря).
Розташування центру залежить від визначення меж Європи, а також від методики підрахунку, а також від того, чи включають віддалені острови в список крайніх точок Європи чи ні. Отож на звання географічного центру Європи претендують декілька місць. Окрім України, де центром Європи вважається точка біля села Ділове неподалік Рахова, на місце розташування центру Європи претендують також Литва, Словаччина, Білорусь, Польща та деякі інші країни. Книга рекордів Гіннеса визнає село Пурнушкяй за 26 км на північ від Вільнюса (Литва) «офіційним» географічним центром Європи.
Геологічна історія Європи бере свій початок від утворення Балтійського щита (Фенноскандії) і Сарматського кратону, обидва близько 2,25 р. мільярдів років тому, а потім Волго-Уральського щита, три разом ведуть до Східноєвропейського кратону (≈ Балтії), який став частиною суперконтинентуНуна. Близько 1.1 мільярдів років тому Балтія й Арктика (як частина Канадської платформи) об'єдналися в Родінію, пізніше розділившись близько 550 р. мільйонів років том. Близько 440 мільйонів років тому Лавразія утворилася з Балтії та Лаврентії; подальше з'єднання з Ґондваною призвело до утворення Пангеї. Близько 190 мільйонів років тому Ґондвана і Лавразія розділилися внаслідок розширення Атлантичного океану. Після цього сама Лавразія знову розділилася на Лаврентію (Північну Америку) і Євразійський континент. Сухопутний зв'язок між ними зберігався тривалий час через Ґренландію, що призвело до обміну видами тварин. Приблизно з 50 мільйонів років тому підвищення та зниження рівня моря визначили фактичну форму Європи та її зв'язки з такими континентами, як Азія. Сучасна форма Європи датується пізнім третинним періодом приблизно п'ять мільйонів років тому.[232]
Північна рівнина містить старий геологічний континент Балтії, і тому її можна вважати геологічно «головним континентом», тоді як периферійні височини та гірські райони на півдні та заході є фрагментами різних інших геологічних континентів. Більша частина давньої геології Західної Європи існувала як частина стародавнього мікроконтинентуАвалонія.
Європа лежить переважно в помірному кліматичному поясі північної півкулі, де переважає західний напрямок вітру. Клімат м'якший порівняно з іншими районами на тій же широті в усьому світі через вплив Ґольфстриму, океанської течії, яка несе теплу воду з Мексиканської затоки через Атлантичний океан до Європи. Ґольфстрим називають «центральним опаленням Європи», тому що він робить клімат Європи теплішим і вологішим, ніж це було б за інших умов. Ґольфстрим не тільки несе теплу воду до європейського узбережжя, але й нагріває переважаючі західні вітри, які дмуть через континент з Атлантичного океану.
Таким чином, середня температура протягом року в Авейру становить 16 °C, тоді як у Нью-Йорку, який знаходиться майже на тій же широті, що межує з тим самим океаном, вона становить лише 13 °C. Берлін, Німеччина; Калгарі, Канада; й Іркутськ, на далекому південному сході Росії, лежать приблизно на одній широті; Середня температура січня в Берліні приблизно на 8 °C вища, ніж у Калгарі, і майже на 22 °C вище, ніж середня температура в Іркутську.
Особливе значення мають також великі водні маси Середземного моря, які вирівнюють середньорічну і добову температури. Води Середземного моря простягаються від пустелі Сахара до Альпійської дуги в її найпівнічнішій частині Адріатичного моря поблизу Трієста.
Загалом Європа холоднішає не лише на півночі порівняно з півднем, але й із заходу на схід. Клімат більш океанічний на заході і менш на сході.
Примітно, що середні температури найхолоднішого місяця, а також середньорічні температури падають із заходу на схід. Наприклад, у найхолодніший місяць року в Единбурзі тепліше, ніж у Белграді, хоча Белград знаходиться приблизно на 10° широти південніше.
Зміни клімату
Зміна клімату призвела до підвищення температури на 2,3 °C (2022) у Європі порівняно з доіндустріальним рівнем. Європа є континентом, що нагрівається найшвидше у світі. Клімат Європи стає теплішим через антропогенну діяльність. На думку міжнародних кліматичних експертів, підвищення глобальної температури не повинно перевищувати 2 °C, щоб запобігти найнебезпечнішим наслідкам зміни клімату; без скорочення викидів парникових газів це може статися до 2050 року. Зміна клімату має наслідки для всіх регіонів Європи, причому ступінь і характер впливу різняться на континенті. Вплив на європейські держави включає потепління погоди та збільшення частоти та інтенсивності екстремальних погодних умов, таких як хвилі спеки, що створює ризики для здоров'я та вплив на екосистеми. Європейські держави є основними джерелами глобальних викидів парникових газів, хоча Європейський Союз та уряди кількох держав окреслили плани щодо пом'якшення наслідків зміни клімату та енергетичного переходу в XXI столітті, одним із яких є Європейська зелена угода. Європейським комісаром з питань клімату[en] з 9 жовтня 2023 року є Вопке Гукстра.
Флора
Мапа землекористування Європи з орними угіддями (жовтий), лісом (темно-зелений), пасовищами (світло-зелений) і тундрою або болотами на півночі (темно-жовтий)
Проживаючи пліч-о-пліч із землеробськими народами протягом тисячоліть, тварини та рослини Європи сильно постраждали від присутності та діяльності людей. За винятком Фенноскандії та півночі Росії, в Європі зараз знайдено небагато ділянок незайманої дикої природи, за винятком різних національних парків.
Основним природним рослинним покривом Європи є змішані ліси. Умови для росту дуже сприятливі. На півночі Ґольфстрим і Північноатлантичний дрейф зігрівають континент. Південна Європа має теплий, але м'який клімат. У цьому регіоні часті літні посухи. Гірські хребти також впливають на умови. Деякі з них, такі як Альпи та Піренеї, орієнтовані на схід-захід і дозволяють вітру переносити великі маси води з океану в глиб. Інші орієнтовані на південь-північ (Скандинавські гори, Динариди, Карпати, Апенніни), і оскільки дощі випадають переважно на схилі гір, які спрямовані до моря, ліси добре ростуть з цього боку, тоді як з іншого боку умови набагато менш сприятливий. Кілька куточків материкової Європи колись не паслися худобою, а вирубка доземлеробського лісового середовища призвела до руйнування первісних екосистем рослин і тварин.
Флористичні регіони Європи та сусідніх територій, за Вольфгангом Фраєм і Райнером Лешем.
Можливо, колись від 80 до 90 відсотків території Європи було вкрито лісами.[235] Він простягався від Середземного моря до Північного Льодовитого океану, хоча більше половини первинних лісів Європи зникло через століття вирубки лісів. Останнім часом вирубка лісів сповільнилася, і було висаджено багато дерев. Однак у багатьох випадках монокультурні плантаціїхвойних порід замінили первісний змішаний природний ліс, оскільки вони ростуть швидше. Зараз плантації охоплюють величезні площі землі, але є гіршими середовищами існування для багатьох європейських лісових видів, які потребують суміші деревних порід і різноманітної структури лісу. Кількість природних лісів у Західній Європі становить лише 2–3 % і менше, тоді як у Західній Росії — 5–10 %. Європейською державою з найменшим відсотком лісистої території є Ісландія (1 %), а найбільш лісистою країною є Фінляндія (77 %).[236]
У помірній зоні Європи переважають змішані ліси, що містять як широколистяні, так і хвойні породи дерев. Найважливішими породами в Центральній і Західній Європі є бук і дуб. На півночі тайга — змішаний ялиново — сосново — березовий ліс; північніше в межах Росії та крайньої північної Скандинавії тайга змінюється місцем тундри з наближенням до Арктики. У Середземномор'ї висаджено багато оливкових дерев, які дуже добре пристосовані до його посушливого клімату; Кипарис вічнозелений також широко висаджується в південній Європі. У напівзасушливому середземноморському регіоні багато чагарникових лісів. Вузький східно-західний язик євразійських полів (степу) тягнеться на захід від України, закінчується в Угорщині та перетинає тайгу на півночі.
Зледеніння під час останнього льодовикового періоду та присутність людини вплинули на розподіл європейської фавни. Що стосується тварин, то в багатьох частинах Європи на більшість великих тварин і найвищих видів хижаків полювали до їхнього знищення. Мамут найвеличніший вимер ще до кінця неоліту. Сьогодні вовки (м'ясоїдні) і ведмеді (всеїдні) знаходяться під загрозою зникнення. Колись вони зустрічалися на більшій частині Європи. Однак вирубка лісів і полювання змусили цих тварин відступати все далі і далі. До середньовіччя місця проживання ведмедів були обмежені більш-менш важкодоступними горами з достатнім лісовим покривом. Сьогодні бурий ведмідь живе переважно на Балканському півострові, у Скандинавії та Російській Федерації; невелика кількість також зберігається в інших державах Європи (Австрія, Піренеї, Україні тощо), але в цих районах популяції бурих ведмедів фрагментовані та маргіналізовані через знищення середовища їх існування. Крім того, білих ведмедів можна зустріти на Шпіцбергені, норвезькому архіпелазі далеко на північ від Скандинавії. Вовка, другого за величиною хижака в Європі після бурого ведмедя, можна зустріти в основному в Центральній та Східній Європі та на Балканах, з невеликою кількістю зграй Західної Європи (Скандинавія, Іспанія тощо).
Важливими європейськими травоїдними тваринами є равлики, личинки, риба, різні птахи та ссавці, такі як гризуни, олені та козулі, кабани та мешканці гір, бабаки, стейнбоки, серни та інші. Деякі комахи, такі як сонцевик кропив'яний, додають біорізноманіття.[239]
Політична мапа Європи в основному походить від реорганізації Європи після наполеонівських війн у 1815 році. Поширеною формою правління в Європі є парламентська демократія, у більшості випадків у формі республіки; у 1815 р. поширеною формою правління все ще залишалася монархія. Решта одинадцять монархій Європи[240] є конституційними.
Європейська інтеграція — це процес політичної, правової, економічної (і в деяких випадках соціальної та культурної) інтеграції європейських держав, як це було здійснено державами-спонсорами Ради Європи після закінчення Другої світової війни. Європейський Союз став центром економічної інтеграції на континенті з моменту свого заснування.
Рада Європи є єдиною пан'європейською організацією, членами якої є майже всі країни Європи. На сьогодні членами Ради Європи є 47 держав. Цілями Ради Європи є програми з узгодження суперечностей між законодавчими базами європейських країн у сферах прав людини, громадянства, міжнародного приватного права, захисту довкілля та культурної спадщини, охорони прав національних меншин тощо.
Європейський Союз (скорочена назва — ЄС) — наднаціональне об'єднання 28 держав Європи. У рамках ЄС курується безліч програм, діє єдиний ринок, куди входять митний союз, валютний союз (єдина європейська валюта — євро, прийнята як основна на території 19 з 28 членів Євросоюзу), загальна політика в галузі сільського господарства та рибальства. Європейський союз також вживає заходи з координації дій країн-членів в області політики. Існують тенденції до координації дій у сфері оборони та загальної зовнішньої політики. Союз поступово еволюціонує з економічної організації до наднаціональної. На сьогодні спільний ВВП Євросоюзу є найбільшим у світі і становить 15,849 трильйонів доларів США.
НАТО — військовий союз, членами якого є країни Європи, а також США і Канада. НАТО створювалася як організація для згуртування західноєвропейських країн під командуванням США проти СРСР і його союзників. Основою організації є договір про колективну оборону в разі нападу на одну з держав-членів.
Організація з безпеки і співробітництва в Європі — найбільша регіональна організація з безпеки, до складу якої входять 56 держав Європи, Центральної Азії і Північної Америки. Діяльність організації спрямована на запобігання виникненню конфліктів у регіоні, врегулювання кризових ситуацій, ліквідацію наслідків конфліктів.
ГУАМ створено 1997 року чотирма країнами: Грузією, Україною, Азербайджаном, Молдовою (ГУАМ). Штаб-квартира розташована в столиці України — Києві. З квітня 1999 до 2006 року до складу організації входив також Узбекистан, тому тоді організація носила назву ГУУАМ.
Північна рада (заснована 1952 року) і Північна рада міністрів (заснована 1971 року) — організація для координації співпраці між парламентами і урядами країн Північної Європи. Країни-члени: Данія, Фінляндія (з 1956), Ісландія, Норвегія, Швеція. Керівні органи розташовані в Копенгагені.
Балтійська асамблея — дорадчий орган зі співробітництва між парламентами Естонії, Латвії та Литви, заснований 1991 року. Асамблея координує дії, консультує парламенти трьох країн і декларує узгоджені позиції у вигляді резолюцій, рішень і рекомендацій.
Бенілюкс — союз Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, створений 3 лютого1958 року. Має свій парламент і суд, куди входять представники трьох держав.
Рада Баренцевого/Євроарктичного регіону (ОБЄР) — форум регіонального співробітництва. Був заснований 1993 року. До нього увійшли на правах постійних членів Данія, Ісландія, Норвегія, Росія, Фінляндія і Швеція, а також Комісія Європейських співтовариств (КЕС). Дев'ять держав — Велика Британія, Німеччина, Італія, Канада, Нідерланди, Польща, Франція, США, Японія — мають статус спостерігачів.
Співдружність Незалежних Держав складається з 9 держав, зокрема Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан та Узбекистан. Формально СНД не володіє наднаціональними повноваженнями і є більшою мірою символічною організацією, що діє в сфері координації взаємодії між країнами-учасницями Співдружності. Головними цілями СНД є здійснення співробітництва в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній, культурній та інших областях; мирне вирішення суперечок; міждержавна кооперація та інтеграція; захист прав і свобод громадян країн-членів.
Економіка
Список топ-25 країн і територій за ВВП за паритетом купівельної спроможності на душу населення. Світовий банк, 2018. Зеленим виділені європейські держави.
Як континент, економіка Європи наразі є найбільшою на Землі та є найбагатшим регіоном за кількістю активів під управлінням з понад 32,7 дол. трлн порівняно з 27,1 дол. США в Північній Америці трильйонів у 2008 році.[246] У 2009 році Європа залишалася найбагатшим регіоном Землі. Її активи в управлінні вартістю 37,1 трильйона доларів становлять одну третину світового багатства. Це був один із кількох регіонів, де багатство перевищило свій докризовий пік на кінець року.[247] Як і на інших континентах, Європа має великий розрив у багатстві[en] між своїми державами. Багатші держави, як правило, знаходяться на північному заході та заході в цілому, за ними йде Центральна Європа, тоді як більшість економік Східної та Південно-Східної Європи все ще відновлюються після розпаду Радянського Союзу та розпаду Югославії.
Модель «Блакитний банан» була розроблена як економіко-географічне представлення відповідної економічної потужності регіонів, яка була розвинена в «Золотий банан» або «Блакитна зірка». Торгівля між Сходом і Заходом, а також до Азії, яка надовго була перервана двома світовими війнами, новими кордонами та холодною війною, різко зросла після 1989 року. Крім того, є новий імпульс від китайської ініціативи «Один пояс, один шлях» через Суецький канал до Африки та Азії.[248]
Деякі європейські держави набагато багатші за інші. Найбагатшим за номінальним ВВП є Монако з 185 829 доларами США на душу населення (2018 рік), а найбіднішою — Україна з 3 659 доларами США на душу населення (2019 рік).[250]
Загалом ВВП Європи на душу населення становить 21 767 доларів США за оцінкою Міжнародного валютного фонду за 2016 рік.[251]
Економічна історія
Капіталізм домінував у Західному світі після кінця феодалізму.[252] Зі Сполученого Королівства він поступово поширився по всій Європі.[253]Промислова революція почалася в Європі, зокрема у Сполученому Королівстві наприкінці XVIII століття[254], а в XIX столітті Західна Європа стала індустріалізуватися. Першою світовою війною було зруйновано економіки, але до початку Другої світової війни вони відновилися й змушені були конкурувати зі зростаючою економічною силою Сполучених Штатів Америки. Друга світова війна знову завдала шкоди значній частині промисловості Європи.
Після Другої світової війни економіка Сполученого Королівства перебувала в стані руїни[255] і продовжувала зазнавати відносного економічного спаду в наступні десятиліття.[256] Італія також була в поганому економічному стані, але до 1950-х років відновила високий рівень зростання. Західна Німеччина швидко відновилася і до 1950-х років подвоїла виробництво порівняно з довоєнним рівнем.[257] Франція також здійснила чудове повернення, насолоджуючись швидким зростанням і модернізацією; пізніше Іспанія під керівництвом Франко також відновилася, і нація зафіксувала величезне безпрецедентне економічне зростання, починаючи з 1960-х років, у тому, що називають іспанським дивом.[258] Більшість держав Центральної та Східної Європи потрапили під контроль Радянського Союзу і, таким чином, були членами Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).[259]
Держави, які зберегли систему вільного ринку, отримали велику допомогу від Сполучених Штатів згідно з Планом Маршалла.[260] Західні держави намагалися об'єднати свої економіки, створивши основу для ЄС і збільшуючи транскордонну торгівлю. До 1990 року Європейське співтовариство було розширено з 6 членів-засновниць до 12. Акцент на відродженні економіки Західної Німеччини призвів до того, що вона випередила Сполучене Королівство як найбільшу економіку Європи.
З падінням комуністичної ідеології в Центральній та Східній Європі в 1991 році постсоціалістичні держави зазнали заходів шокової терапії з лібералізації своїх економік і впровадження реформ вільного ринку.
До зміни тисячоліття Європейський Союз домінував в економіці Європи, охоплюючи п'ять найбільших європейських економік того часу: Німеччину, Сполучене Королівство, Францію, Італію та Іспанію. У 1999 році 12 із 15 членів ЄС приєдналися до єврозони, замінивши свої національні валюти на євро.
Цифри, опубліковані Євростатом у 2009 році, підтвердили, що єврозона пішла в рецесію[en] в 2008 році.[262] Це торкнулося значної частини регіону.[263] У 2010 році виникли побоювання щодо кризи суверенного боргу[264] щодо деяких держав Європи, особливо Греції, Ірландії, Іспанії та Португалії.[265] У результаті були вжиті заходи, особливо щодо Греції, провідними державами єврозони.[266] У 2012 році рівень безробіття в ЄС становив 10,3 %. У віці 15–24 років — 22,4 %.[267]
Згідно з оцінками ООН, у 2023 році населення Європи становило близько 742 мільйонів осіб. Це трохи більше однієї дев'ятої населення планети. Густота населення Європи (кількість людей на площу) займає друге місце серед усіх континентів після Азії. Населення Європи в даний час повільно зменшується, приблизно на 0,2 % на рік,[269] тому що народжується менше, ніж помирає. Це природне зменшення населення зменшується тим фактом, що більше людей мігрує до Європи з інших континентів, ніж навпаки.
Південна та Західна Європа є регіонами з найвищою середньою кількістю літніх людей у світі. У 2021 році відсоток людей старше 65 років становив 21 % у Західній та Південній Європі, порівняно з 19 % у всій Європі та 10 % у світі.[270] За прогнозами, до 2050 року в Європі цей показник досягне 30 %.[271] Це пов'язано з тим, що з 1970-х років населення має дітей, які не досягають рівня заміщення. Організація Об'єднаних Націй прогнозує, що населення Європи з 2022 по 2050 рік скоротиться на -7 %, без змін імміграційних рухів.[272]
Відповідно до прогнозу населення Відділу народонаселення ООН, до 2050 року населення Європи може скоротитися до 680—720 мільйонів людей, що становитиме 7 % світового населення на той час.[273] У цьому контексті між регіонами існують значні відмінності щодо рівня народжуваності. Середня кількість дітей на одну жінку дітородного віку становить 1,52 дитини.[274] ООН прогнозує постійне скорочення населення в Центральній і Східній Європі внаслідок еміграції та низької народжуваності.[275] Зокрема, ООН прогнозує, що до 2100 року населення України може скоротитися до 15,3 мільйона людей, зокрема через російсько-українську війну.
Європа заселена нерівномірно, головна смуга розселення людства на цьому континенті простягається з півночі на південь від Північної Ірландії через Англію, долину Рейну до Північної Італії (переривається в Альпах). У цій смузі зосереджено багато галузей промисловості та інтенсивне сільське господарство, сильно розвинена інфраструктура. Інша смуга проходить у широтному напрямку, від Бретані, вздовж річок Самбр і Маас через північ Франції до Німеччини (Рурська область). Саме в цьому регіоні зародилися промислові райони як явище, що призвело до підвищення природного приросту населення і притоку робочої сили. У цих двох смугах проживає близько 130 млн осіб, середня густота населення сягає 119 осіб/км²[276]. Досить висока густота населення характерна для ряду країн Центрально-Східної Європи, але розміщено воно нерівномірно, малозаселеними є гірські території і лісові масиви. Пересічна густота населення Польщі становить 127 осіб/км², максимальна — понад 300 осіб/км² (промислові райони Нижньої й Верхньої Сілезії); Чехії — 134 особи/км²; Словаччини — 112 осіб/км²; Угорщини — 111 осіб/км²; Сербії — 42 особи/км²; Чорногорії — 42 особи/км²; Словенії — 100 осіб/км²; Македонії — 4 особи/км²; Хорватії — 85 осіб/км²; Боснії і Герцеговині — 70 осіб/км²[276]. Чимало населення східної частини Південної Європи зосереджене на узбережжі Адріатичного моря. Серед країн Східної Європи високу густоту населення має Молдова — 130 осіб/км², Україна — 80 осіб/км²[276].
Детальному вивченню етнографічної ситуації у Європі присвячені дослідження, пов'язані з Версальським мирним договором. Роботи виконували у багатьох країнах з метою встановлення етнічних меж і на цій підставі — міждержавних кордонів[277].
Пан і Пфейл (2004) нараховують 87 окремих «народів Європи», з яких 33 становлять більшість населення принаймні в одній суверенній державі, а решта 54 становлять етнічні спільноти (меншини).[278]
Мапа із зображенням територій розселення європейців (людей, які стверджують, що мають повне європейське походження).
За даними Міжнародної організації з міграції, у 2020 році в Європі проживає найбільша кількість мігрантів серед усіх регіонів світу — майже 87 мільйонів людей.[279] У 2005 році Європейський Союз малв загальний чистий прибуток від імміграції в 1,8 мільйонів людей. Це спричинило майже 85 % загального приросту населення Європи.[280] У 2021 році 827 000 осіб отримали громадянство держави-члена Європейського Союзу, що на 14 % більше, ніж у 2020 році.[281] 2,3 мільйона іммігрантів з держав, що не входять до Європейського Союзу, прибули до ЄС у 2021 році.[281]
Рання модерна еміграція з Європи почалася з іспанськими та португальськими поселенцями у XVI столітті[282][283] та французькими та англійськими поселенцями у XVII столітті.[284] Але їх кількість залишалася відносно невеликою до хвилі масової еміграції в XIX столітті, коли мільйони бідних сімей покинули Європу.[285]
Юдаїстське населення в Європі в 2020 році становило близько 1,4 мільйона осіб (приблизно 0,2 % населення).[298]Історія євреїв у Європі[en] є доволі довгою, починаючи з часів античности. Наприкінці XIX та на початку XX століть Російська імперія мала більшість євреїв світу, які проживали в її межах.[299] У 1897 році, згідно з російським переписом населення 1897 року, загальна кількість єврейського населення Російської імперії становила 5,1 мільйона осіб, що становило 4,13 % від загальної чисельності населення. З цієї загальної кількости переважна більшість проживала в межах смуги осілості, тобто в Білорусі, Литві, Польщі та Україні.[300] У 1933 році в Європі було близько 9,5 мільйонів євреїв, що становило 1,7 % населення[301], але більшість з них були вбиті, а частина інших переміщено під час Голокосту.[302][298] У XIX столітті Франція має найбільше єврейське населення[en] в Європі, за нею йдуть Сполучене Королівство, Німеччина та Російська Федерація.
Інші релігії, що практикуються в Європі, включають індуїзм і буддизм, які є релігіями меншости, за винятком кавказької Республіки Калмикія, де тибетський буддизм є релігією більшості.
Велика і зростаюча кількість людей у Європі є нерелігійними, атеїстами та агностиками. За оцінками, на даний момент вони становлять близько 18,3 % населення Європи.
Ця спільна культурна спадщина об'єднана корінними національними культурами та фольклором, що перетинаються, приблизно розділених на слов'янські, латинські (романські), германські компонентами, але також з тими компонентами, які не входять до жодної з цих груп (зокрема, албанська, грецька, баскська та кельтська культури). Історично особливими прикладами культур, що перетинаються, є Страсбург із латинськими (романськими) та германськими мовами або Трієст із латинськими, слов'янськими та германськими культурами. Культурні контакти та суміші формують значну частину регіональних культур Європи. Європу часто описують як «максимальне культурне розмаїття з мінімальними географічними відстанями».
Спорт у Європі[en], як правило, високоорганізований, у багатьох видах спорту є професійні ліги.
Витоки багатьох із найпопулярніших видів спорту у світі сьогодні лежать у кодифікації багатьох традиційних ігор, особливо у Сполученому Королівстві. Однак парадоксальною рисою європейського спорту є те, якою мірою місцеві, регіональні та національні варіації продовжують існувати, а в деяких випадках навіть переважати.
Соціальний вимір
У Європі багато людей не мають доступу до базових соціальних умов, що ускладнює їм життя та процвітання. Доступ до предметів першої необхідности може бути обмежений, наприклад, 10 % європейців витрачають принаймні 40 % сімейного доходу на житло. 75 мільйонів європейців почуваються соціально ізольованими. З 1980-х років нерівність доходів зростала, а частки заробітної плати падали. У 2016 році 20 % найбагатших домогосподарств заробили в п'ять разів більше, ніж 20 % найбідніших. Багато працівників стикаються зі стагнацією реальної заробітної плати[en], а нестабільна робота[en] є звичайним явищем навіть для основних працівників[en].[307]
↑Covert, Kim (2011). Ancient Greece: Birthplace of Democracy. Capstone. с. 5. ISBN978-1-4296-6831-6. Архів оригіналу за 27 липня 2022. Процитовано 30 липня 2022. Ancient Greece is often called the cradle of western civilization. ... Ideas from literature and science also have their roots in ancient Greece.
↑Franxman, Thomas W. (1979). Genesis and the Jewish antiquities of Flavius Josephus. Pontificium Institutum Biblicum. с. 101—102. ISBN978-88-7653-335-8.
↑J. G. A. Pocock (2002). Some Europes in Their History. У Pagden, Anthony (ред.). The Idea of Europe From Antiquity to the European Union. Cambridge University Press. с. 57—61. doi:10.1017/CBO9780511496813.003. ISBN978-0511496813. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); |archive-url= вимагає |url= (довідка)
↑Norman F. Cantor, The Civilization of the Middle Ages, 1993, "«Culture and Society in the First Europe», pp185ff.
↑Dawson, Christopher; Olsen, Glenn (1961). Crisis in Western Education (вид. reprint). CUA Press. с. 108. ISBN978-0-8132-1683-6.
↑Philipp Johann von Strahlenberg (1730). Das Nord-und Ostliche Theil von Europa und Asia(нім.). с. 106.
↑J. G. A. Pocock (2002). Some Europes in Their History. У Pagden, Anthony (ред.). The Idea of Europe From Antiquity to the European Union. Cambridge University Press. с. 57—61. doi:10.1017/CBO9780511496813.003. ISBN978-0511496813. {{cite book}}: |access-date= вимагає |url= (довідка); |archive-url= вимагає |url= (довідка)
↑Tutin, Thomas Gaskell (1993). Flora Europaea, Volume 1: Psilotaceae to Platanaceae (вид. 2nd). Cambridge New York Melbourne [etc.]: Cambridge University Press. ISBN978-0-521-41007-6.
↑E.M. Moores, R.W. Fairbridge, Encyclopedia of European and Asian regional geology, Springer, 1997, ISBN 978-0-412-74040-4, p. 34: «most Soviet geographers took the watershed of the Main Range of the Greater Caucasus as the boundary between Europe and Asia.»
↑Hunter, Shireen та ін. (2004). Islam in Russia: The Politics of Identity and Security. M.E. Sharpe. с. 3. (..) It is difficult to establish exactly when Islam first appeared in Russia because the lands that Islam penetrated early in its expansion were not part of Russia at the time, but were later incorporated into the expanding Russian Empire. Islam reached the Caucasus region in the middle of the seventh century as part of the Arab conquest of the Iranian Sassanian Empire.
↑Duiker, William J.; Spielvogel, Jackson J. (2010). The Essential World History. Cengage Learning. с. 330. ISBN978-0-495-90227-0. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. The Byzantine Empire also interacted with the world of Islam to its east and the new European civilization of the west. Both interactions proved costly and ultimately fatal.
↑Findlay, Ronald (2006). Eli Heckscher, International Trade, And Economic History. MIT Press. с. 178—179. ISBN978-0-262-06251-0. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. These Christian allies did not accept the authority of Byzantium, and the Fourth Crusade that sacked Constantinople and established the so-called Latin Empire that lasted until 1261 was a fatal wound from which the empire never recovered until its fall at the hands of the Ottoman Turks in 1453 (Queller and Madden 1997).
↑Browning, Robert (1992). The Byzantine Empire (вид. Revised). CUA Press. с. 253. ISBN978-0-8132-0754-4. Процитовано 20 січня 2013. And though the final blow was struck by the Ottoman Turks, it can plausibly be argued that the fatal injury was inflicted by the Latin crusaders in 1204.
↑Golna, Cornelia (2004). City of Man's Desire: A Novel of Constantinople. Go-Bos Press. с. 424. ISBN978-90-804114-4-9. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. 1204 The Fourth Crusade sacks Constantinople, destroying and pillaging many of its treasures, fatally weakening the empire both economically and militarily
↑Powell, John (2001). Magill's Guide to Military History: A-Cor. Salem Press. ISBN978-0-89356-015-7. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. However, the fifty-seven years of plunder that followed made the Byzantine Empire, even when it retook the capital in 1261, genuinely weak. Beginning in 1222, the empire was further weakened by a civil war that lasted until 1355. ... When the Ottomans overran their lands and besieged Constantinople in 1453, sheer poverty and weakness were the causes of the capital city's final fall.
↑Irvin, Dale T. (2002). History of the World Christian Movement: Volume 1: Earliest Christianity To 1453. Continuum International Publishing Group. с. 405. ISBN978-0-567-08866-6. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. Not only did the fourth crusade further harden the resentments Greek-speaking Christians felt toward the Latin West, but it further weakened the empire of Constantinople, many say fatally so. After the restoration of Greek imperial rule the city survived as the capital of Byzantium for another two centuries, but it never fully recovered.
↑Duiker, William J.; Spielvogel, Jackson J. (2010). The Essential World History. Cengage Learning. с. 386. ISBN978-0-495-90227-0. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. Later they established themselves in the Anatolian peninsula at the expense of the Byzantine Empire. ... The Byzantines, however, had been severely weakened by the sack of Constantinople in the Fourth Crusade (in 1204) and the Western occupation of much of the empire for the next half century.
↑Chronicles. Rockford Institute. 2005. Архів оригіналу за 11 травня 2013. Процитовано 20 січня 2013. two-and-a-half centuries to recover from the Fourth Crusade before the Ottomans finally took Constantinople in 1453, ... They fatally wounded Byzantium, which was the main cause of its weakened condition when the Muslim onslaught came. Even on the eve of its final collapse, the precondition for any Western help was submission in Florence.
↑«One decisive action might have forced Philip II to the negotiating table and avoided fourteen years of continuing warfare. Instead the King was able to use the brief respite to rebuild his naval forces and by the end of 1589 Spain once again had an Atlantic fleet strong enough to escort the American treasure ships home.» The Mariner's Mirror, Volumes 76–77.
↑Kamen, Henry. Spain's Road to Empire: The Making of a World Power, 1492–1763. с. 221.
↑Gipson, Lawrence Henry (1950). The American Revolution as an Aftermath of the Great War for the Empire, 1754–1763. Political Science Quarterly. 65 (1): 86—104. doi:10.2307/2144276. JSTOR2144276.
↑Goldie, Mark; Wokler, Robert (2006). The Cambridge History of Eighteenth-Century Political Thought. Cambridge University Press. ISBN978-0-521-37422-4.
↑Heinrich August Winkler (2015). The Struggle for Independence: Estonia, Latvia, Lithuania and Finland. The Age of Catastrophe. Yale University Press. с. 110. ISBN978-0300204896.
↑Schechtman, Joseph B. (1953). Postwar Population Transfers in Europe: A Survey. The Review of Politics. 15 (2): 151—178. doi:10.1017/s0034670500008081. JSTOR1405220.
↑Jessica Caus «Am Checkpoint Charlie lebt der Kalte Krieg» In: Die Welt 4 August 2015.
↑Karlo Ruzicic-Kessler «Togliatti, Tito and the Shadow of Moscow 1944/45–1948: Post-War Territorial Disputes and the Communist World», In: Journal of European Integration History, (2/2014).
↑Christian Jennings «Flashpoint Trieste: The First Battle of the Cold War», (2017), pp 244.
↑Thomas Roser: DDR-Massenflucht: Ein Picknick hebt die Welt aus den Angeln (German — Mass exodus of the GDR: A picnic clears the world) In: Die Presse 16 August 2018.
↑Michael Frank: Paneuropäisches Picknick — Mit dem Picknickkorb in die Freiheit (German: Pan-European picnic — With the picnic basket to freedom), in: Süddeutsche Zeitung 17 May 2010.
↑Andreas Rödder, Deutschland einig Vaterland — Die Geschichte der Wiedervereinigung (2009).
↑{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
↑Cuper, Simon (23 травня 2014). Why Europe works. ft.com. Архів оригіналу за 22 серпня 2016. Процитовано 28 травня 2014.
↑{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
↑Geology map of Europe. University of Southampton. 1967. Архів оригіналу за 11 серпня 2019. Процитовано 9 червня 2008.
↑ абвгдДержави і території, що підтримують тісні політичні та культурні зв'язки з Європою
↑Якщо проводити межу між Європою та Азією по Кумо-Маничській западині, то Керченська протока відділяє Європу від Азії. У такому випадку український острів Тузла площею 3,5 км² належить до Азії (площа острова становить 0,00058 % всієї території країни).
↑Fineman, Josh (15 вересня 2009). Bloomberg.com. Bloomberg.com. Архів оригіналу за 28 січня 2015. Процитовано 23 серпня 2010.
↑Brasil-Colônia, Geraldo Pieroni doutor em História pela Université Paris-Sorbonnetambém escreveu os livros: Os Excluídos do Reino: Inquisição portuguesa e o degredo para o; Brasil, Os degredados na colonização do; ciganos, Vadios e; autor, Heréticos e Bruxas: os degredados no Brasil Textos publicados pelo autor Fale com o. A pena do degredo nas Ordenações do Reino – Jus.com.br | Jus Navigandi. jus.com.br (pt-br) . Архів оригіналу за 21 червня 2022. Процитовано 11 лютого 2022.
↑Go MC, Jones AR, Algee-Hewitt B, Dudzik B, Hughes C (2019). Classification Trends among Contemporary Filipino Crania Using Fordisc 3.1. Human Biology(англ.). University of Florida Press. 2 (4): 1—11. doi:10.5744/fa.2019.1005. Архів оригіналу за 7 січня 2021. Процитовано 13 вересня 2020. [Page 1] ABSTRACT: Filipinos represent a significant contemporary demographic group globally, yet they are underrepresented in the forensic anthropological literature. Given the complex population history of the Philippines, it is important to ensure that traditional methods for assessing the biological profile are appropriate when applied to these peoples. Here we analyze the classification trends of a modern Filipino sample (n = 110) when using the Fordisc 3.1 (FD3) software. We hypothesize that Filipinos represent an admixed population drawn largely from Asian and marginally from European parental gene pools, such that FD3 will classify these individuals morphometrically into reference samples that reflect a range of European admixture, in quantities from small to large. Our results show the greatest classification into Asian reference groups (72.7%), followed by Hispanic (12.7%), Indigenous American (7.3%), African (4.5%), and European (2.7%) groups included in FD3. This general pattern did not change between males and females. Moreover, replacing the raw craniometric values with their shape variables did not significantly alter the trends already observed. These classification trends for Filipino crania provide useful information for casework interpretation in forensic laboratory practice. Our findings can help biological anthropologists to better understand the evolutionary, population historical, and statistical reasons for FD3-generated classifications. The results of our studyindicate that ancestry estimation in forensic anthropology would benefit from population-focused research that gives consideration to histories of colonialism and periods of admixture.
↑ абв{{cite encyclopedia}}: Порожнє посилання на джерело (довідка)Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
↑Byrnes, Timothy A.; Katzenstein, Peter J. (2006). Religion in an Expanding Europe. Cambridge: Cambridge University Press. с. 110. ISBN978-0521676519.
↑Hewitson, Mark; D’Auria, Matthew (2012). Europe in Crisis: Intellectuals and the European Idea, 1917–1957. New York; Oxford: Berghahn Books. с. 243. ISBN9780857457271.
↑Nikodemos Anagnostopoulos, Archimandrite (2017). Orthodoxy and Islam. Taylor & Francis. с. 16. ISBN9781315297927. Christianity has undoubtedly shaped European identity, culture, destiny, and history.
↑Grosfeld, Irena; Rodnyansky, Alexander; Zhuravskaya, Ekaterina (August 2013). Persistent Antimarket Culture: A Legacy of the Pale of Settlement after the Holocaust. American Economic Journal: Economic Policy. American Economic Association. 5: 189—226. doi:10.1257/pol.5.3.189. JSTOR43189345.
.svg)
.jpg)
.jpg)
_(B%26W).jpg)
.png)
.svg){kind=spacer}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.jpeg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
.svg)
