PROFILPELAJAR.COM

	Віденський конгрес
Місце розташування	Відень
Момент часу	1815
Час/дата початку	листопад 1814 і вересень 1814
Час/дата закінчення	червень 1815
Учасник(и)	Клемент Венцель фон Меттерніх, Йоган фон Вессенберг-Ампрінґен, Robert Stewart, Viscount Castlereaghd, Артур Веллслі, Richard Trench, 2nd Earl of Clancartyd, Карл Август фон Гарденбергd, Шарль Моріс де Талейран-Перігор, Frédéric-Séraphin de La Tour du Pin Gouvernetd, Вільгельм фон Гумбольдт, Emmerich Joseph de Dalbergd, Фрідріх фон Генцd, Pedro de Sousa Holstein, 1st Duke of Palmelad, Joaquim Lobo da Silveira, 7th Count of Oriolad, António de Saldanha da Gama, Count of Porto Santod, Нессельроде Карл Васильовичd, Розумовський Андрій Кирилович, Gustav Ernst von Stackelbergd, Jean de Noaillesd, William Cathcart, 1st Earl Cathcartd, Pedro Gómez Labrador, Marquis of Labradord, Carl Löwenhielmd, Nikolaus von Wackend, Niels Rosenkrantzd, Richard Trench, 2nd Earl of Clancartyd, Hans Christoph Ernst von Gagernd, Charles Pictet de Rochemontd, Ерколе Консальві, Agostino Paretod, Maximilian von Montgelasd, Luigi de' Medicid, Hans von Reinhardd, Johann Heinrich Wielandd, Jean de Montenachd, Carl Philipp von Wreded, Aloys Franz Rechberg und Rothenlöwend, Йоганн Шмідтd, Antoine Marie Philippe Asinari de Saint-Marsand, Filippo Magawly Ceratid, Charles Vane, 3rd Marquess of Londonderryd, Georg Ernst Levin von Wintzingeroded, Leopold von Plessend, Ernst zu Münsterd, Фрідріх Шлегель, Franz Binder von Kriegelsteind, Karl August Varnhagen von Ensed, Friedrich August von Staegemannd, Karl Friedrich von dem Knesebeckd і Wilhelm Ludwig Leopold Berstettd
Описано за адресою	stadtlexikon.karlsruhe.de/index.php/De:Lexikon:ereig-0236
	Віденський конгрес у Вікісховищі

48°12′31″ пн. ш. 16°21′50″ сх. д. / 48.2085° пн. ш. 16.363805555556° сх. д. / 48.2085; 16.363805555556

Віденський конгрес (фр. Congrès de Vienne, нім. Wiener Kongress) — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом фон Меттерніхом, яка проходила у Відні з 18 вересня 1814 р. до 9 червня 1815 р. До австрійської столиці з'їхалися понад двісті дипломатів майже з усіх країн континенту.

Мета конгресу полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Переможці прагнули відновити монархії, повалені після Великої французької революції, повернути на континент мир і спокій, але при цьому перекроїти карту Європи — кожен на свою користь.^[1]

Представники країн

Головні учасники

Інші представники

З меншими повноваженнями були дипломати від Іспанського горолівства, Португальського королівства, Королівства Швеції і Норвегії, Нідерландського королівства, Швейцарії, Брауншвейг-Люнебурзьке герцогства, Баварського королівства, Вюртемберзьке королівство.

Хід перемовин

*Віденський конгрес*. Жан-Батист Ісабей, 1819.

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбувалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів та балів, а іноді просто за грою у карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королівських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостей^[2].

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запропонував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати суперечності між вчорашніми союзниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрійціями і британцями.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до європейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції. І принагідно він надіслав Олександру I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений Кінцевий акт Віденського конгресу, який — відповідно до рекомендацій Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархій^[3].

Рішення

Росії було надано велику частину Варшавського герцогства (Польща) і було дозволено залишити Фінляндію (яку вона, завоювала у Швеції в 1809 і мала під владою до 1917 року).
Пруссії було надано дві п'ятих Саксонії, захід Варшавського герцогства (Велике Князівство Познанське), Данциг і Велике князівство Нижній Рейн
Німецький союз з 39 держав був створений з попередніх 300 держав складових Священної Римської імперії, під головуванням австрійського імператора. Лише частина території Австрії і Пруссії, була включена до Союзу (лише тих, що були у складі Священної Римської імперії).
Нідерланди і Південні Нідерланди (приблизно сьогоденна Бельгія) були об'єднанні в конституційну монархію — Об'єднане королівство Нідерландів, під владою династії Оранських-Нассау.
Задля компенсації Оранським-Нассау втрати землі Нассау на користь Пруссії Об'єднане королівство Нідерландів і Велике Герцогство Люксембург утворили особистий союз у рамках династії Оранських-Нассау, з Люксембургом (але не Нідерландами) на території Німецького союзу.^[4]
Шведська Померанія, що відійшла до Данії у січні 1814 року в обмін на Королівство Норвегія, була передана до Пруссії.
Нейтралітет Швейцарії був гарантований. Біль та Князь-єпископство Базель^[en] увійшли до складу кантону Берн. Конгрес також запропонував низку компромісів для вирішення територіальних суперечок між кантонами^[5].
Велика Британія отримала частину Французьких і Голландських колоній, а також весь французький флот.
Брауншвейг-Люнебурзьке курфюрство ^[en] здобуло статус королівства, поступилося Саксен-Лауенбурзьким герцогством королівству Данія, але отримало колишні території єпископства Мюнстер та колишньої прусської Східної Фризії.
Більшість територіальних завоювань Баварії, Вюртембергу, Бадену, Гессен-Дармштадт, і Нассау 1801—1806 були визнані. Баварія також встановила контроль над Рейнланд-Пфальцом і частиною наполеонівського князівства Вюрцбург та Великого герцогства Франкфуртського^[en]. Гессен-Дармштадту, в обмін на відмову від князівства Вестфалія на користь Пруссії, було надано Рейнгессен^[en] зі столицею у Майнці.
Австрія відновила контроль над Тіролем і Зальцбургом, колишніми Іллірійськими провінціями, і отримала Ломбардо-Венеційське королівство в Італії та Рагузу в Далмації. Колишні австрійські території у південно-західній частині Німеччини залишалися під контролем Бадену і Вюртембергу, Австрійські Нідерланди, також не були повернуті.
Габсбургам були повернені Велике герцогство Тосканське і Герцогство Модени та Реджо.
Папська держава відновила свої колишні терени, за винятком Авіньйону і Конта-Венессену, які залишилися частиною Франції.
Великій Британії були підтверджені права на Капську колонію, Південну Африку; Тобаго; Цейлон, і різні інші колонії в Африці і Азії. Деякі колонії, передусім Голландська Ост-Індія і Мартиніка, були повернені їх попереднім власникам.
Король Сардинії відновив владу у П'ємонті, Ніцці і Савої й одержав контроль над Генуєю (кінець тимчасово відновленої Генуезької республіки).
Герцогство Парма, П'яченца і Гуасталла отримала Марія Луїза, дружина Наполеона. Для династії Бурбон-Парма було створено Лукканське герцогство, яке мало право на повернення Парми після смерті Марії Луїзи.
Бурбон Фердинанд I відновив контроль над Неаполітанським королівством, але під час Ста днів підтримав Наполеона, викликавши Неаполітанську війну.
Работоргівля була засуджена.
Свобода судноплавства була гарантована на багатьох річках, у тому числі на Рейні та Дунаї.

Кінцевий акт підписали представники Австрії, Франції, Португалії, Пруссії, Росії, Швеції-Норвегії та Великої Британії. Іспанія не підписала, але ратифікувала результати у 1817 році.

Згодом бурбонський Фердинанд IV, король Сицилії, повернув контроль над Неаполітанським королівством після того, як Йоахім Мюрат, король, запроваджений Бонапартом, підтримав Наполеона протягом Сто днів і розпочав неаполітанську війну 1815 року, напавши на Австрію.

Примітки

↑ Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.80-81
↑ Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.81-82
↑ Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.82-84
↑ Couvée, D.H.; G. Pikkemaat (1963). 1813-15, ons koninkrijk geboren. Alphen aan den Rijn: N. Samsom nv. с. 127—130.
↑ Bernard, с. 415.

Джерела

Ghervas, Stella. Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance. Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1
Angeberg [Chodzko], Le congrés de Vienne et les traités de 1815…, v. 1—4, P., 1864;
Дебидур А., Дипломатическая история Европы, т. 1, пер. с франц., М., 1947.
Ferrero G. Talleyrand a Vienne: 1814—1815. Paris, 1996.
Ghervas, Stella [Гервас, Стелла Петровна], Réinventer la tradition. Alexandre Stourdza et l'Europe de la Sainte-Alliance, Paris, Honoré Champion, 2008. ISBN 978-2-7453-1669-1
Маркс К. и Энгельс Ф., Соч., 2 изд., т. 2, с. 568, 570; т. 5, с. 309—11; т. 6, с. 520—21; т. 9, с. 4, 384, т. 12, с. 682; т. 13, с. 277—78; т. 21, с. 211—12, 421—22;
Мартенс Ф. Ф., Собрание трактатов и конвенций, заключённых Россией с иностранными державами, т. 3, СПБ, 1876, с. 207—533;
Нарочницкий А. Л., Международные отношения европейских государств с 1794 до 1830 гг., М., 1946;
Талейран, Мемуары, М., 1959;
Тарле Е. В. Венский конгресс, в кн.: История дипломатии, 2 изд., т. 1, М., 1959 [Архівовано 11 червня 2008 у Wayback Machine.];
Webster C. K. (ed.), British diplomacy 1813—1815, L., 1921;
Зак Л. А., Монархи против народов. Дипломатическая борьба на развалинах наполеоновской империи, М., 1966;
French text of the act of the Congress of Vienna
Animated map of Europe at the time of the Congress of Vienna [Архівовано 23 квітня 2018 у Wayback Machine.]
Die Wiener Kongressakte franz. [Архівовано 2 жовтня 2008 у Wayback Machine.]
Das europäische Mächtesystem nach 1815 [Архівовано 28 червня 2008 у Wayback Machine.]
kalenderblatt.de: Wiener Kongress [Архівовано 13 жовтня 2008 у Wayback Machine.]
Der Wiener Kongress 1815

Література

Б. М. Гончар. Віденський конгрес 1814-15 // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К: Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
В. В. Копійка. Шомонський трактат 1814 // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / ред. кол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.