Катрін 9-річному віці на фото для студії «Harcourt[fr]» (1952)
Катрін Дорлеак народилася 1943 року у 17-му окрузі Парижа, у районі Сіте де Флер[fr][8]. Батько Катрін, Моріс Дорлеак[fr] (1901—1979), був актором, який рацював у театрі та кіно, а також режисером дубляжу «Paramount Pictures». Її мати, Рене Сімоно (1911—2021), справжнє прізвище якої, «Денев», надалі Катрін стала використовувати (Сімоно — було лише сценічним псевдонімом), була працівницею Театру «Одеон», де її бабуся була суфлером.
Катрін Дорлеак була третьою з чотирьох дочок у сім'ї; її трьома сестрами були Данієль (народилася 27 жовтня 1936 року, донька актора Еме Кларіона), Франсуаза (народилася 21 березня 1942 року, загинула 26 червня 1967 року в автокатастрофі на автостраді Естерель-Лазурний берег[fr]) і Сільві[fr] (народилася 14 грудня 1946 року). Вона виросла на бульварі Мюрат[fr], 146 (16-й округ) і навчалася у Ліцеї Жан-де-ла-Фонтен[fr], який був неподалік[9]. Крім цього, вона з сестрою отримали блискучу домашню освіту та виховання – їх навчали музиці та мовам, танцям та гарним манерам[10].
У віці тринадцяти років Катрін уперше виступила перед камерою як статистка у комедійній драмі Андре Юнебеля«Гімназистки» 1957 року[11][12]. Через три роки Франсуаза переконала Катрін пройти кінопроби на роль її молодшої сестри у фільмі «Двері хлопають»[13].
Хоча режисер Жак Пуатрено[fr] зрештою взяв Катрін на цю роль, вона не була впевнена, що хоче продовжувати кар'єру акторки: «Моя сестра навчалася в консерваторії, вона займалася театром, і для мене вона була акторкою. Я пішла з нею, бо мені сподобалося грати її сестру у фільмі, але я не думала про продовження. Це мене не приваблювало»[14]. Щоб її не плутали з сестрою, вона вирішила взяти прізвище матері й від того часу фігурувала в титрах під прізвищем Денев, про що іноді жалкувала: «Нічого не поробиш, Денев ніколи не буде моїм прізвищем. Це моє ім'я як акторки»[14].
Участь Катрін Денев у фільмі змусила журналіста Франса Роша[fr] сказати: «Одкровенням фільму є вишукана маленька персона, на ім'я Катрін Денев. Стримана, але не бундючна, чепурна, але не банальна, наївна, але не дурна, і гарна, настільки гарна, що, здається, вона не здогадується про це сама. За три місяці вона стане улюбленою здобиччю режисерів, які втомилися від стилю Сен-Жермен-де-Пре[fr]»[16].
1960-ті роки
1961 року Денев знялася разом зі співаком Джонні Голлідеєм в одній з новел комедії «Парижанки»Марка Аллегре[17]. Вона зіграла школярку Софі у якої почався роман з гітаристом, у виконанні Голлідея[18]. На зніманні вона познайомилася з режисером і сценаристом Роже Вадимом, старшим від неї на п'ятнадцять років, з яким у неї розпочався роман[19]. Їхні стосунки, що тривали з 1961-го по 1964 рік, принесли Денев певну популярність, однак її сприймали радше як публічну особу, ніж як акторку[20]. 1963 року, коли у Денев від Вадима народився син Крістіан[fr], режисер запропонував їй першу головну роль у фільмі «Порок і доброчесність», що торкався теми нацизму і був вільною екранізацією роману «Жюстина[fr]» маркіза де Сада[21]. За словами акторки це був її «перший серйозний фільм»[22].
Ще 1961 року режисер Жак Демі обрав Денев на головну роль у своєму новому фільмі «Шербурзькі парасольки». Проте фільм зняли лише через два роки, оскільки акторка тоді завагітніла і режисер погодився відкласти зйомки. На відміну від традиційних мюзиклів, у «Шербурзьких парасольках» актори виконували свої діалоги у вигляді співу протягом усього фільму. Таким чином Демі хотів зробити картину «популярною оперою»[23]. Під музику Мішеля Леґрана Денев виконала роль Женев'єв, продавчині парасольок, яка під тиском своєї матері погоджується одружитися з багатим ювеліром, попри те, що вона закохана і вагітна від Ґі, гаражного механіка, який пішов на Алжирську війну. Представлений на Каннському кінофестивалі 1964 року, фільм, створений у вигляді поетичної, але водночас жорстокої «казки», отримав тріумфальний прийом і здобув «Золоту пальмову гілку»[24]. Крім цього, фільм мав великий успіх у критиків та глядачів і дав початок кар'єрі Денев, про що вона згодом казала: «Жак Демі був першим режисером, який по-справжньому звернув на мене увагу, побачив. Щось відкрилося мені, підбадьорило і втішило в думці, що я можу здійснити те, у що я не дуже вірила, не тому, що мала якісь сумніви, а тому, що мала набагато глибшу невпевненість у тому, що здатна досягти чогось особливого, що я унікальна, і він дав мені відчути, що я справді унікум, що він обрав мене, бо вважав мене не такою, як усі, і це заспокоїло мою сором'язливість й мою гордість»[25].
На зніманні «Шербурзьких парасольок» Денев познайомилася з молодим франко-польським режисером Романом Поланскі, який щойно зняв свій перший повнометражний фільм «Ніж у воді» (1962). Хоча акторка була «зачарована цим неймовірним персонажем, з дуже проникливим поглядом, завжди і скрізь, неймовірно живим», вона відмовилася зніматися в написаній ним екранізації твору Ролана Дюбільяра[fr], «Наївні жирондисти», вважаючи, що це «роль для ідіотки»[26]. Надалі, коли Денев уже почала шкодувати про відмову зіграти в «Ножі у воді», режисер запросив їй до свого нового проєкту, заснованому на оригінальному сценарії, який він написав у співавторстві з Жераром Браком[fr], — на що акторка з ентузіазмом погодилася. В результаті вона зіграла у «Відразі» (1965), де виконала роль молодої жінки, хворої на шизофренію, чия відраза до сексуальності доводить її до смерті. Під час зйомок, які проходили в Лондоні, між режисером і акторкою встановилися близькі стосунки[27]. Для Поланскі працювати з нею було «все одно що танцювати танго з особливо вправною партнеркою». Фільм мав успіх у критиків та публіки й отримав нагороду «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі 1965 року[28]. Газета «New York Times» назвала гру Денев «просто чудовою»[29]. Фільм «Відраза» залишився для акторки «прекрасним спогадом», зокрема, завдяки її зустрічі з Поланскі: «Я маю до нього величезну прихильність. Я вважаю, що ця людина мала надзвичайно трагічну долю, що він наділений неймовірною стійкістю, якщо подолав усе це… І я маю на увазі не лише смерть його дружини, а й усе інше: смерть його батьків, гетто й те, як йому забороняли виїжджати або працювати в Америці, як його звинувачували у зґвалтуванні; я вважаю, що йому випала дуже похмура доля. І він зміг через усе це пройти»[30].
1966 року Денев з'явилася в комедії «Життя багатіїв». Це був перший повнометражний фільм режисера Жана-Поля Раппно, події якого відбувалися за часів Другої світової війни, він розповідав історію пари, що ворогує між собою: Жерома, тихої, «домашньої» людини, та Марі, молодої енергійної жінки, якій набридає флегматичність її чоловіка, і вона зачаровується бійцем Руху Опору[31]. Фільм, на зйомках якого вона вперше познайомилася з Філіппом Нуаре, мав великий успіх у публіки, зібравши понад 1,7 мільйона глядачів[32].
1967 року акторка знову возз'єдналася з Жаком Демі для знімання мюзиклу «Дівчата з Рошфора», де вона знялася разом зі своєю сестрою Франсуазою Дорлеак, а також з Джином Келлі, Джорджем Чакірісом і Даніель Дар'є. Фільм розповідає історію сестер-близнючок, учительок танців і музики, які мріють поїхати до Парижа і користуються нагодою втілити це, коли до міста приїжджає трупа ярмаркових артистів. На сьогодні фільм вважається шедевром кінематографа[33][34]. Як і «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора» мали великий успіх, коли вийшли на екрани кінотеатрів. Стрічка зблизила Денев з її сестрою, про що вона згадувала: «У мене залишилися неймовірні спогади про цю зйомку, особливо через Франсуазу. „Дівчата“ дуже зблизили нас фізично. Попри те, що ми зідзвонювалися, ми жили в різних світах і, зрештою, проводили не так багато часу разом. Фільм Демі знову звів нас. Крім того, оскільки у фільмі ми були близнючками, цей взаємозв'язок допоміг нам знову поринути в атмосферу нашої юності»[35]. Однак через тривалий час цей фільм залишався для Денев неприємним спогадом через смерть Франсуази невдовзі після його виходу[36]. Того ж року на екрани вийшов фільм «Денна красуня», який був вільною екранізацією однойменного роману[fr]Жозефа Кесселя. Продюсери фільму брати Акім[fr], які бажали бачити у головній ролі саме Денев, довірили його знімання Луїсу Бунюелю[37]. Режисер, вражений молодою акторкою, казав: «Її типаж здався мені відповідним для цього персонажа: дуже красива, стримана і дивна»[38].
Фільм розповідає історію сором'язливої молодої буржуазної жінки, закоханої у свого чоловіка і, вочевидь, фригідної[fr], яка, маючи садомазохістські мрії, вирішує заповнити своє неробство проституцією. Тоді Денев часто грала ролі молодих жінок, покірних соціальним умовностям[39]. У «Денній красуні» це кінематографічне зображення покірності традиціям у поєднанні з еротизмом, іноді насильницьким, але завжди без відвертості, виражало соціальний переворот, що відбувався в той час: «Коли Бунюель запропонував мені роль, я погодилася без вагань, хоча тоді це було сміливо й трохи ризиковано для мене. Мені було двадцять три роки, для всіх я була юною романтичною дівчиною з „Шербурзьких парасольок“»[40]. Крім того, у «Денній красуні» Денев втілила фантазію про трансгресію, водночас обережно дотримуючись соціальних умовностей. Створений нею образ справив враження на глядачів у період переходу від класицизму до модерну, від традиційності до емансипації[39]. Хоча зустріч з режисером була однією з найважливіших у її житті, їхні стосунки під час знімання були напружені через протилежність характерів: «Це було дуже важке знімання для мене, хоча я ніколи піддавала сумніву своє захоплення талантом Бунюеля. Однак мені здається, що він хотів зняти фільм набагато сміливішим у фізичному плані, а я завадила цьому. Гадаю, так було краще для фільму. Не кажу, що я мала рацію, але вважаю, що відмова від сцен оголення, яких не було в сценарії, пішла на користь фільму: еротична інтенсивність пішла інакше, вона змістилася»[41]. Спочатку заборонений французькою цензурою, фільм «Денна красуня» був згодом дозволений після низки скорочень. Він привернув увагу понад двох мільйонів глядачів і здобув нагороду «Золотий лев» на Венеційському кінофестивалі[42].
Рідна сестра Катрін Денев, Франсуаза Дорлеак, за чотири роки до смерті (1963)
За словами Денев, утрата сестри стала «найбільшою душевною раною в її житті». Попри це, незабаром вона розпочала зніматися в «Бенжамені», за її словами, «у стані справжнього наркозу, певна річ, вживаючи безліч заспокійливих». «Не знаю, як мені це вдалося. Якимось чином я, мабуть, відчувала, що фільм допоможе мені вижити… Я була настільки знищеною, я так страждала, тож принаймні там у мене було враження, що навколо мене є люди, що я маю щось робити… Якби мене не змушували вставати, говорити, робити певні речі, то не знаю, в який стан я б занурилася. Що завгодно було краще, ніж бути на самоті»[45].
Наступний фільм Денев, «Манон 70» режисера Жана Ореля[fr], що вийшов на екрани 1968 року, був сучасною адаптацією роману абата Прево«Манон Леско». За власним визнанням акторки, стрічка, де вона зіграла головну героїню на ім'я Манон, не мала успіху[46]. Фільм отримав неоднозначний прийом критиків, зокрема дискусії точилися навколо характеру Манон і того, чи була вона утриманкою, або ж просто емансипованою жінкою, представницею феміністських ідеалів[47]. Проте з роками фільм став класикою французького кіно, що запам'ятався своїм стилем, включаючи зачіски, одяг і навіть французькі берети[48].
Також 1968 року вона знялася у романтичній драмі «Капітуляція», екранізації однойменного роману[fr]Франсуази Саган, режисера Алена Кавальє, де вона зіграла продажну молоду жінку, що вагається між своїм світським коханцем, багатим промисловцем, і молодим інтелігентом, з яким у неї починається пристрасний роман[49]. Після виходу на екрани «Капітуляція» отримала загалом позитивні відгуки. У своїй рецензії для «The New York Times» Вінсент Кенбі писав: «Саган, ймовірно, створив практично ідеальний екранний еквівалент романного прозового стилю»[50].
Ще під час знімання «Денної красуні» брати Акім запропонували режисеру Франсуа Трюффо стати продюсерами його наступного фільму, за умови, що у ньому зніматиметься Денев[51]. З першої ж зустрічі з акторкою Трюффо був у захваті від неї, і одразу ж став уявляти її у головній ролі екранізації роману Вільяма Айріша«Вальс у темряву[fr]»: «Що мені в ній подобається, так це її загадковість. Вона чудово підходить для ролей, пов'язаних з таємницею, подвійним життям. Денев додає неоднозначностей будь-якій ситуації, будь-якому сценарію, тому що вона створює враження приховування великої кількості таємних думок, про які можна лише здогадуватися на задньому плані…». Після суперечок з продюсерами Трюффо викупив права і взявся за екранізацію роману самостійно, перейменувавши її на «Сирену з „Міссісіпі“»[51]. Стрічка розповідала історію пристрасного кохання між багатим французьким промисловцем, якого зіграв Жана-Поля Бельмондо, та самозванкою, у виконанні Денев. Сценарій, дія якого розгортається на острові Реюньйон, Лазурному узбережжі та в департаменті Ізер, знімався в хронологічному порядку, причому режисер відмовився писати діалоги заздалегідь, за словами Денев: «Він писав діалоги для наступного дня напередодні ввечері; що було досить складно, особливо протягом таких довгих зйомок, що тривали три місяці… Іноді у нас виникали труднощі, нам не вистачало перспективи, ми не могли обговорювати діалоги, але, водночас, це був захопливий ризик»[52]. Фільм вийшов на екрани 1969 року, попри те що він зібрав понад мільйон переглядів, публіка його погано сприйняла. Основною причиною розчарування стало те, що глядачі не знайшли для себе образу позитивного та легковажного героя, який до цього приніс Бельмондо великий успіх у кіно[53].
Наприкінці 1960-х років Денев вже вважалася «найяскравішою зіркою французького кіно». Журнал «Cinémonde[fr]» вважав, що її присутність на екрані «захоплива й поетична, але вона також може бути різкою і агресивною. Вона романтична і їдка, хтива і чиста. Але, напевне, може бути фригідною, і холодно-жорстокою, коли цього вимагає роль. У тому, як вона поводиться у фільмах, вона зберігає певну автономію, особливу і чарівливу дистанцію, яку ми більше не вважали можливою: дистанцію Грети Гарбо»[54]. Як і Гарбо, Денев прагнула не афішувати своє особисте життя, що, на думку журналу «Paris Match», посилювало серед публіки «загадковість, яку випромінювала зірка, і зміцнювало її статус та ауру»[55].
Акторка почала викликати інтерес в американських кіностудій. Вона взяла участь у зйомках блокбастеру «Маєрлінг»Теренса Янга, де разом з нею зіграв цілий міжнародний акторський склад. Фільм розповідав про трагічну любовну історію кронпринца Рудольфа Австрійського та його коханки Марії фон Вечери, яку зіграла Денев. Після Бріжіт Бардо та Жанни Моро, Денев стала ще одною французькою зіркою, яка потрапила на обкладинку американських журналів «Newsweek» та «Look[en]», де її проголосили «найкрасивішою жінкою світу»[56]. Потім в Голлівуді їй запропонували роль у комедії «Квітневі безумства», де вона зіграла разом із Джеком Леммоном. Однак, досвід знімання у цих двох голлівудських стрічках мав недостатньо переконливі успіхи, як в очах преси, так і для самої Денев, через що вона вирішила віддалитися від американського кіно, відмовившись грати дівчину Джеймса Бонда у фільмі «На секретній службі Її Величності»[57]. Проте вона погодилася працювати під керівництвом Альфреда Гічкока у шпигунському фільмі «Коротка ніч[en]», але проект, робота над яким відкладася кілька разів, так і не вийшов, що стало одним із найбільших розчарувань акторки[58].
1970-ті роки
Протягом 1960-х років слава Денев зросла настільки, що на зорі нового десятиліття вона стала однією із найзнаменитіших зірок Франції, як на національному, так і на міжнародному рівні[59].
1970 року вона вчергове затвердила свій зірковий акторський статус роллю у драмі Луїса Бунюеля«Трістана». Фільм розповідає про долю молодої жінки, яку взяв до себе дворянин з Толедо (зіграв Фернандо Рей), і яка проводить решту свого життя озлобленою й хворою з ампутованою ногою. Попри складний досвід зйомок «Денної красуні», Денев вирішила знову працювати з цим режисером, будучи в захваті від сценарію, що, на її думку, було дуже важливо[60]. Цей досвід співпраці з Бунюелем виявився для неї успішнішим за попередній, про що вона казала: «„Трістана“ — один з моїх найкращих спогадів. Знімання пройшло дуже добре. Бунюель повернувся до Іспанії, і мене приваблювала таємничість цієї героїні, її поведінка та пориви. Різниця між кіно і романом полягала у тому, що ти можеш одне сказати словом, а інше виразити дією. У „Трістані“ була ідея брехні та перекручування слів. Актори краще реагують, коли від них запитують те, що відповідає їхній глибинній природі. Ось що мене цікавить у кіно»[61].
Того ж року Денев знялася у новому музичному фільмі режисера Жака Демі, «Віслюча шкіра». Натхненний однойменним творомШарля Перро, фільм слідував традиційному казковому сюжету: принцеса, змушена одружитися з власним батьком, тікає зі свого королівства, сховавшись під віслючою шкурою. Її маскування викликає до неї неприязнь оточуючих, втім їй вдається зберегти свою таємницю до випадкової зустрічі із принцом сусіднього замку[62]. Фільм посідає особливе місце у кар'єрі Денев: «Як й інші дівчатка, я любила історії про фей і відьом, королів та принцес, перлини та жаб. Коли я прочитала сценарій „Віслючої шкіри“, то знову відкрила для себе емоції мого читання в дитинстві, ту ж простоту, той самий гумор і, якщо можна так сказати, певну жорстокість, яка зазвичай ховається за тихими сніжинками найчарівніших казок». «Віслюча шкіра», що вважається культовим фільмом завдяки сміливості тем і операторській роботі, а також музиці Мішеля Леграна, стала одним із найбільших успіхів Демі та Денев, на який було продано понад два мільйони квитків[62].
Крім цього, 1970 року Надін Трентіньян запросила Денев на головну роль у її новому фільмі «Це трапляється лише з іншими», натхненного трагедією, яку режисерка пережила кількома місяцями раніше — смертю її дев'ятирічної доньки[63]. Денев запропонувала на роль чоловіка її героїні італійського актора Марчелло Мастроянні, з яким її щойно познайомив Роман Поланські[63]. Під час зйомок фільму між нею та Мастроянні склалися близькі стосунки[64]. Фільм Трентіньян був визначений деякими оглядачами як «жіночий», а сама режисерка піддалася критиці за створення «непристойної» стрічки[65][66]. Маючи велику прив'язаність до Трентіньян, акторка публічно виступила на захист режисерки та її фільму: «Є багато режисерів, які говорять про дуже особисті і часом не дуже пристойні речі, де ми мовчимо. Надін не говорить нічого непристойного, вона розповідає про щось дуже жорстоке, найнесправедливіше, що могло статися»[67].
Денев в Італії, під час зйомок фільму Марко Феррері, «Сука», влітку 1972 року.
У ці роки французький кінематограф переживав період ідеологічних потрясінь, де глядачі ставали менш сприйнятливими до буржуазних цінностей, інституцій та зірок[68]. Проте образ Денев, починаючи з фільму «Денна красуня» став «фундаментально консервативним, що пояснювало відсутність успіху її фільмів у 1970-х роках, оскільки вона йшла врозріз із більш політизованим і переважно натуралістичним тогочасним французьким кіном»[68]. Таким чином французьке авторське кіно ставало більш ангажованим, намагаючись висловити «потрясіння», що настало після травневих подій 1968 року[64].
Бажаючи відійти від свого образу «витончено-крижаної» жінки, акторка звернулася до франко-іспанських та франко-італійських проектів, чому сприяли її стосунки з Марчелло Мастроянні, разом з яким вона знялася у фільмі Марко Феррері, «Сука»[69]. Денев виконала роль мандруючої світської жінки на ім'я Ліза, яка за власною волею опиняється на невеликому острові далеко від цивілізації, де живе художник-відлюдник Джорджо (у виконанні Мастроянні). Вона закохується у нього і стає покірною йому. Ліза вирішує замінити для Джорджо його улюблену собаку, його «суку», щоб привернути всю увагу чоловіка, який, здається, вітає цю рольову гру домінування та покори[70]. Хоча акторська гра була оцінена критиками як чудова, то до самого фільму вони загалом поставилися досить вороже. Не знайшов фільм підтримки і у публіки на момент виходу на екрани 1971 року.
Надалі, будучи вагітною донькою К'ярою, від Мастроянні, Денев погодилася виконати роль другого плану у кримінальному трилері Жана-П'єра Мельвіля«Поліцейський», який вийшов 1972 року. Стрічка, де головні ролі виконали Ален Делон і Річард Кренна, зібрала 1,4 мільйони глядачів у Франції[71]. Головною метою режисера та акторки було краще познайомитися один з одним перед зйомками наступного спільного фільму, екранізації американського кримінального роману, але смерть Мельвіля 1973 року не дозволила втілити цей план[72]. Також цього часу Денев з ентузіазмом відгукнулася на пропозицію Клода Соте знятися у його стрічці «Сезар і Розалі», але через незалежні від нього причини — «безглузду проблему між агентами» — режисер зрештою запросив на цю роль Ромі Шнайдер, яку надалі зняв у ще кількох своїх фільмах[73].
В листопаді 1973 року вийшла четверта й остання спільна робота акторки з Жаком Демі, стрічка «Найважливіша подія з тих пір, як людина ступила на Місяць», яка розповідала історію чоловіка (у виконанні Мастроянні), що виявився вагітним від своєї дружини. Від самого початку Денев мала сумніви щодо сценарію та кінцевого результату фільму, який згодом став для неї розчаруванням: «Там не було грації. Кілька разів за свою кар'єру я також працювала над проектами, не маючи можливості отримати уточнення відносно них, я лише здогадувалася, що вони не зовсім вдалі. Й іноді я навіть не могла впоратися з цим відчуттям. Крім того, важливо враховувати і свої власні можливості: іноді я боюся розчарувати. І це мене паралізує. Я з тих акторів, яких потрібно підштовхувати. Я схильна робити менше, ніж забагато. У „Події“, кожного разу коли я її бачу, я дратуюся. Я вибрала тон, який, безсумнівно, відповідав сценарію. Проте я не вважаю, що це вдало спрацювало. І це частково моя вина»[74].
Після касового провалу «Події», Демі вирішив зняти «Кімнату у великому місті[fr]», його новий проект, виконаний у повністю співочій манері на кшталт «Шербурзьких парасольок». Проте Денев відмовила йому зіграти у цьому фільмі, вона, як і її запланований партнер по ролі Жерар Депардьє, вимагала власного виконання співу, без дублювання, присутнього у її попередніх музичних стрічках. Акторка пояснювала це словами: «Правильно це чи ні, але я відчувала, що мій голос є частиною моєї цілісності як артистки»[75].
1974 року Денев знову знялася у Марко Феррері, у комедії «Не чіпайте білу жінку!», сюжет якого був химерним перенесенням битви при Літл-Біг-Горні до паризького району Ле-Аль[fr], що на той час зазнавав значної перебудови[76]. Фільм не мав успіху, у Франції він зібрав лише 230 тисяч квитків. Ця стрічка була для акторки, на піку її слави, спробою розвернути свою кар'єру, відійти від ролей, які вона грала до цього моменту[77]. Хоча вона втілювала класичну подвійність білої жінки, часто присутню в американських вестернах — і «путану», і віддану дружину, гра Денев була сприйнята критиками як карикатура на її героїню у «Денній красуні», також від них лунали заяви, що вона «котиться [...] в потворне, навіть невимовне»[78]. Це була остання спільна роль Денев з Мастроянні, після чого вони розлучилися. Наступною її стрічкою стала «Жінка в червоних чоботях»Хуана Луїса Бунюеля[fr], що розповідала про дивні пригоди мільярдера-мецената та молодої письменниці з таємничими та надприродними здібностями[79]. Надалі Денев казала: «Це фільм, який не вдався, але він мені подобається»[80].
1975 року творчі провали в кар'єрі Денев знову повторилися з фільмом «Зіґ-зіґ», в якому вона разом з Бернадетт Лафон зіграли повій. Зйомки були одними з найхаотичніших у її кар'єрі, де режисер стрічки, Ласло Сабо[fr], постійно перебував на знімальному майданчику напідпитку. Акторка коментувала досвід зі зйомками стрічки словами: «Не думаю, що на мене коли-небудь нападали так сильно, як у „Зіґ-зіґу“. Мене повністю відкинули у ролі повії, і мені здається, що моя героїня дуже не сподобалася публіці. І, звичайно, той факт, що я була продюсером, що я хотіла взяти на себе відповідальність, вони не були готові пробачити мені це. Але давайте не будемо перебільшувати: „Зіґ-зіґ“ — не найгірший фільм, який я коли-небудь знімала. Я не впевнена, що він найкращий, але точно не найгірший. При цьому я вважаю, що це незвичайний і навіть поетичний фільм. І цей комерційний провал не завадить мені знову знімати фільми з молодими режисерами, навіть невідомими, якщо мені сподобається тема»[61]. Потім вийшли ще два фільми, які також не мали успіху: «Справи добропорядних людей»Мауро Болоньїні та «Агресія»Жерара Піреса[81]. Фільм Болоньїні, де вона грала з Джанкарло Джанніні і Фернандо Реєм, був заснований на реальному випадку, він розповідав історію молодої людини, яка вбила чоловіка своєї сестри, жорстокого тирана[82]. Кримінальна драма «Агресія» розповідала про чоловіка (у виконанні Жана-Луї Трінтіньяна), який прагне помститися банді відморозків на мотоциклах, які напали на нього, а потім зґвалтували й вбили його дружину та доньку[83].
Того ж 1975 року, до Денев повернулася популярність завдяки комедії Жана-Поля Раппно«Дикун», в якій вона знялася разом з Івом Монтаном. Фільм, дія якого відбувається в сучасній Венесуелі, розповідає історію жінки, яка одразу після весілля знаходить свого чоловіка надокучливим й раптово покидає його, після чого несподівано з'являється в житті парфумера-мізантропа, що живе на острові. Зйомки у фільмі залишили одні із найяскравіших спогадів у Денев: «Це було абсолютним задоволенням — грати „занозу у дупі“. У мене склалося враження, що Ів Монтан грав мого коханого так само, як і всю ту братію, про яку ми мріємо і з якою ніколи не перестаємо сваритися. Яке щастя бути дівчиною у таких ситуаціях!»[84]. «Дикун», що нині вважається однією з найкращих комедій французького кіно, мав великий критичний та касовий успіх, й розкрив справжній комічний потенціал Денев, який до цього часу залишався недооціненим[84]. Режисер використав особливість акторки вражаюче швидко говорити як необхідний ритмічний елемент для свого фільму, що також став одним з небагатьох, де вона погодилася знятися оголеною[84][85].
Надалі Денев знову спробувала свої сили в Голлівуді, знявшись у фільмі-нуарРоберта Олдріча«Метушня» з Бертом Рейнольдсом у головній ролі, який зіграв лейтенанта поліції Філа Ґейнса, а вона — високооплачувану повію, його приятельку. Однак подальші перспективи американської кар'єри її не зацікавили[86], хоча фільм мав касовий успіх. При бюджеті у понад 3 мільйони доларів він вийшов на Різдво 1975 року в 700 кінотеатрах, де за перші 10 днів покаазу зібрав 10 мільйонів доларів[87]. Пізніше акторка казала: «Коли я знімалася у фільмі „Метушня“ з Бертом Рейнольдсом, це було цікаво для європейської акторки, але я не думала, що це початок американської кар'єри. Коли зйомки закінчилися, все, чого я хотіла, — це повернутися додому. У мене була дитина, тому не було жодного гострого бажання залишатися там»[88]. Також цього року акторку зацікавила драма «Якби почати спочатку», де вона працювала з Клодом Лелушем, відомим своїм «дивовижним» режисуванням акторів, втім про якого пізніше скаже: «Він хотів трохи поламати мій імідж. У цьому й проблема, всі вони хочуть зіпсувати ваш імідж»[89]. Вона зіграла жінку засуджену на довгий термін, яка вирішила народити дитину. Свого сина вона зустрічає вже після виходу з в'язниці, коли йому виповнилося 15 років[90].
Потім акторка знялася у британському пригодницькому фільмі «Іди вперед або помри», який залишається одним із найгірших її спогадів, зокрема через конфліктні стосунки з режисером Діком Річардсом[en] та «неприємну» поведінку американського актора Джина Гекмена, славнозвісного своїм крутим норовом[91]. Фільм розповідав про групу археологів, які у 1920-х роках під військовим супроводом вирушили на розкопки до Марокко[92].
1977 року Денев розпочала зйомки у фільмі Робера Енріко «Переворот» з Філіпом Нуаре, проте стрічка зіткнувся з численними фінансовими труднощами, і її довелося закрити. За власним визнанням акторки, вона, «розчарована, атакована, ображена» цією подією, тривалий час відкладала зйомки у кіно, її не переконували запропоновані проекти, які їй здавалися нецікавими[93].
Катрін Денев, 1979 рік
1978 року Денев виконала роль дружини керуючого банку у кримінальній драмі Крістіана де Шалонжа«Чужі гроші», де разом з нею грали Жан-Луї Трентіньян, Клод Брассер та Мішель Серро. 1979 року стрічка отримала 2 нагороди премії «Сезар» — за найкращий фільм, найкращу режисуру та була номінована ще у 3-х категоріях[94]. Потім вона прийняла пропозицію аргентинського режисера Уго Сантьяго[fr] виконати головну роль у його фільмі-нуар «Послухай». Акторку привабила ідея зіграти приватного детектива, найнятого молодим лордом та видатним ученим для проведення розслідування щодо таємничих осіб, які є членами загадкової секти[95]. Хоча Денев була в захваті від сценарію, вона вважає фільм «провальним», проте акторка не шкодує щодо участі у ньому, і навіть зараховує його до таких, що збагатили її досвід[96].
Її наступний фільм «Дорослі діти» 1979 року, який вона назвала «справжньою комедією, у подібній якій я вже дуже давно не знімалася», розповідав про сестру та брата, у виконанні Клода Брассера, що, рятуючи свою власність, намагаються зірвати плани забудовника[95]. Того ж року вона знову знялася у ще двох фільма. У драмі Клода Лелуша, «За нас двох», де її партнером став Жак Дютрон, вона зіграла жінку, яка займалася вимаганням грошей у перелюбних чоловіків і закохалася у злочинця[97]. Робер Шазаль[fr] писав у «Вечірній Франції[fr]»: «Зіркова пара Денев і Дютрона заслуговує оплесків. Гумористична безцеремонність Дютрона ідеально підходить його персонажу. Що стосується Катрін Денев, все більш яскравої та невимушеної, то вона просто дивовижна. Раніше говорили, що вона — зірка, яка з'явилася з холоду. У цьому фільмі, знятому при мінус тридцяти градусів у Канаді, вона демонструє дух і теплоту, які дають їй змогу блискуче виконати роль. Без гриму, на вітрі і на холоді вона — блискавична красуня»[98]. У комедії Іва Робера«Сміливіше, біжімо» вона разом з Жаном Рошфором зіграли коханців. Фільм розповідав про 40-річного чоловіка, який залишає дружину і дітей, вирушаючи зі співачкою кабаре до Амстердаму. Денев казала про цю роль: «Мені дуже сподобалося працювати з Івом Робером над фільмом „Сміливіше, біжімо“, що був знятий за сценарієм Дабаді[fr], який я читала, насправді, кричачи від задоволення»[99]. Фільм мав невеликий комерційний успіх, продажі квитків на нього у Франції склали 1,1 мільйона[100].
1980-ті роки
Нове десятиліття розпочалося для Денев одним із найбільших успіхів у її кар'єрі — фільмом «Останнє метро», Франсуа Трюффо. Сюжет розповідає про театральний колектив, який в умовах німецької окупації намагається поставити виставу, у той час як її режисер-єврей переховується від нацистів у підвалі. Через дванадцять років після їхньої першої співпраці режисер створив персонажа, протилежного холодній й токсичній героїні «Сирени з „Міссісіпі“», акторка казала: «Трюффо вважав, що моя зовнішність мені дуже допомогла. Він вважав, що вона може бути тягарем і недоліком. Він хотів дати мені зрілу роль, роль активної, грубої, мужньої жінки, жінки, яка повинна приймати рішення, жінки, яка була трохи брутальною»[101]. Проте героїню, яку грала акторка, як і в «Сирені», так само звали Маріон. Крім цього, режисер пішов ще далі — він використав у фільмі одну з реплік із «Сирени» як своєрідне «освідчення» самій акторці: «Ти прекрасна, настільки прекрасна, що дивитися на тебе — це мука. — Вчора ти казала, що це радість! — Це і радість, і страждання»[101].
Катрін Денев, 1983 рік.
Фільм також став першою спільною роботою Денев та Жерара Депардьє, який, за визнанням самої акторки, є її улюбленим партнером у кіно: «У Жерарі є щось настільки гармонійне, що просто неможливо почуватися не добре, знімаючись з ним. Він той, хто так багато привносить на знімальний майданчик, незалежно від того, що він видає на екрані. Він справді один з тих акторів, які вразили мене найбільше. Він може все, це завжди очевидно…»[102]. Взаємне захоплення обох акторів призвело до того, що Депардьє сказав: «Катрін — це чоловік, яким я хотів би стати», а Денев відповіла: «Жерар — це жінка, якою я хотіла б стати». Після виходу на екрани «Останнє метро» отримало тріумфальний прийом, його подивилися понад три мільйони глядачів, стрічка здобула десять «Сезарів», один з яких «найкращу жіночу роль» для Денев. Участь у фільмі вкотре затвердила за акторкою статус ключової фігури французького кінематографу і, за словами преси, зарекомендувала її як «зірку рекордів краси, ефектності, рідкісності, розсудливості та довговічності»[93]. Того ж 1980 року, Денев знялася в комедійній драмі Клода Беррі«Я вас кохаю», де вона знову грала з Жераром Депардьє та Жаном-Луї Трінтіньяном, Аленом Сушоном й Сержом Генсбуром, з яким також виконала саундтрек до фільму, пісню «Dieu fumeur de havanes[fr]». Фільм був літописом любовного життя головної героїні Аліси, яку зіграла Денев, красивої жінки середніх років, що у різдвяний вечір зібрала колись коханих нею чоловіків, і надалі вирішує на якийсь час залишитися наодинці з собою, щоб розібратися у своїх почуттях[103].
1981 року вона знялася з Івом Монтаном та Жераром Депардьє у кримінальному фільмі Алена Корно«Вибір зброї». Жак Сісьє[fr] писав про фільм в газеті «Le Monde»: «Катрін Денев неперевершена у своєму мовчанні, життєвій енергії та вірності коханню. Мабуть, найдивовижніше в цьому зірковому фільмі — а це справжні зірки! — це не зоряна сила, а радше своєрідна емоційна командна робота. Мішель Галабрю, Крістіан Маркан[fr], Жан-Клод Дофен[fr] (позбавлений свого романтизму) і Рішар Анконіна[fr], серед інших, чудово грають ролі другого плану. Операторська робота П'єра-Вільяма Глена та музика Філіппа Сарда ідеально гармоніюють з концепцією та режисурою фільму. Не так часто нам випадає нагода порадіти...»[104]. Цього часу Денев розглядала можливість завершення акторської кар'єри, щоб присвятити себе продюсуванню[105], але натомість, познайомилася з режисером Андре Тешіне, у якого надалі знялася у восьми фільмах. Першим з них стала психологічна драма «Готель „Америка“», де вона зіграла разом з Патріком Деваром, за сценарієм, що зачіпає теми побаченнь і пристрасного кохання, а також фатальності та самотності. Хоча акторці вдалося здивувати глядачів роллю романтичної жертви, фільм не мав того успіху, на який вона розраховувала: «Я була водночас і дуже засмучена, і не надто здивована провалом „Готелю "Америка"“. Фільм був дуже гарним, але настільки песимістичним, настільки тривожним, що я розумію, чому публіка його не сприйняла»[106].
Невдалим досвідом для Денев став і її наступний фільм 1982 року, кримінальний трилер «Шок», де її партнером був Ален Делон. Через складні відносини між акторкою та режисером Робіном Девісом[fr], Делону самому доводилося знімати сцени, у яких з'являлася його партнерка[107]. Делон зіграв найманого вбивцю, який закохався у мешканку сільської місцевості, у виконанні Денев. Фільм посів 23-е місце у французькому прокаті 1982 року, зібравши понад 1,5 мільйни глядачів[108].
1983 року Денев разом із Філіпом Нуаре знялася у пригодницькій комедії Філіппа де Броки«Африканець». Вона зіграла паризьку турагентку, що хоче відкрити клуб для відпочинку в районі Великих озер, але натомість знаходить там свого колишнього чоловіка, який лише прагне втекти від цивілізованого світу і від цієї надто нав'язливої жінки. «Африканець» мав успіх, було продано понад 1,7 мільйона квитків[109].
Того ж року на екрани вийшов фільм-фентезі «Голод», перша картина англійського режисера Тоні Скотта, в якій вона знялася разом із Девідом Боуї та Сюзен Серендон. Фільм розповідає про екзистенційну драму красивої та елегантної Міріам Блейлок, вампірки за покликанням, приреченої на вічне життя[110]. Змішуючи теми вампіризму, сапфічного та жертовного кохання, спокуси та відторгнення, «Голод», який критики та глядачі погано сприйняли на момент виходу, надалі поступово став культовим фільмом, зокрема завдяки любовній сцені між Серендон та Денев, що зробила останню іконою геїв та лесбійок[111].
1984 року Денев зіграла колишню коханку президента Франції у фільмі Франсіса Жиро«Така моя воля», де також знялися Мішель Серро та Жан-Луї Трентіньян. Фільм, знятий у стилі «роману із ключем», розповідав про існування прихованої дитини тодішнього президента Франсуа Міттерана, Мазарін[fr], за 10 років до того, як цей факт офіційно оголосили[112]. Крім цього, акторка погодилася зіграти невелику роль у фільмі Алена Корно, «Форт Саган», з Жераром Депардьє, сценарій якого був для неї одним із «найкрасивіших», які вона коли-небудь читала[113]. Того ж таки 1984 року Денев зацікавила роль у драматичній комедії «Слова і музика» режисера Елі Шуракі[fr], спочатку призначена для іншої акторки. Роль відображала «долю всіх жінок, які опинилися наодинці з дітьми і які хочуть зберегти гармонію, захистити всіх, впоратися й залишитися енергійними. Жінок, які хочуть дружби, кохання… цілковитого кохання»[114]. Проте Денев була розчарована, коли побачила кінцевий результат зйомок. Адже режисер, захопившись співучастю акторського дуету Крістофера Ламбера та Рішара Анконіни[fr], який утворився під час зйомок, вирішив спрямувати свій фільм у зовсім інше русло, тоді як початковий варіант сценарію був насамперед зосереджений на характері акторки[115].
Публічний імідж Денев протягом цього десятиліття також був відзначений її втіленням в образі Маріанни. 1985 року акторка погодилася надати свої риси цьому символу Республіки після опитування французів, яке назвало її «найкрасивішою жінкою Франції»: «Я завжди чинила опір муміфікації. За винятком погруддя Маріанни: мені це сподобалося, тому що це було народне опитування, і Республіка важлива для мене»[116]. Вона також пожертвувала роялті, належні їй за використння її образу, організації «Amnesty International». Цього часу Денев відмовилася від низки кінопроектів, а ті, якими вона зацікавилася, такі як: адаптація детективної історії Жана-Патріка МаншеттаЖаном-Люком Годаром (екранізація роману Жоржа Сіменона), «Блакитної кімнати[fr]», Морісом Піалою, або оригінальна комедія про моду Жана-Поля Раппно з Ізабель Аджані, — так і не побачили світ[117][113][118].
1986 року Денев повернулася на знімальний майданчик, зігравши у детективі «Місце злочину»Андре Тешіне, у якому режисер зняв її як «жінку, скажімо так, нерозумну, трохи божевільну, трохи незрілу». І така роль припала акторці до душі: «Читаючи сценарій і знімаючись у цьому фільмі, я була в захваті, я отримала таку ж радість, як і під час зйомок „Останнього метро“. Я була впевненою щодо себе та того, що мені подобається в кіно, це була справжня зустріч із роллю, з фільмом, з кимось, до кого ти відчуваєш щось більше, ніж просто повагу. Зі мною таке буває нечасто, тому що, навіть якщо мені й подобаються мої фільми, я не завжди відчуваю стан такої насолоди під час зйомок, не настільки інтенсивний. Не було і дня, щоб я не відчувала такого задоволення»[119]. Представлений на конкурсі 39-го Каннського кінофестивалю[fr] фільм завоював визнання критиків, а Денев отримала високу оцінку за свою гру. Журнал «Cinématographe» писав, що акторка «досягає глибоко зворушливої провінціалізації та знаходить тут свою найкращу роль у трагічному амплуа. З мокрим волоссям вона досягає колишніх пароксизмів Інгрід Бергман і Анни Маньяні»[120].
1987 року акторка з'явилася у трилері Жан-П'єра Мокі[fr], «Сентиментальний агент», який мав невеликий бюджет й був відносно швидко знятий. Задля втілення ролі мудрої хранительки музею, яка проти своєї волі опиняється втягнутою у справи державного масштабу, Денев погодилася «зіпсувати» свій імідж гламурної зірки, одягнувши у кадрі окуляри, руду перуку та строгий костюм[121]. Її гра знову отримала одностайне схвалення критиків. Журнал «Première[fr]» вважав її «бездоганною, як завжди, такою, що рухає сюжет та фільм на „ура“. Ми знаємо, що вона прекрасно почувається в комедії, і здивовані, що сценаристи не розглядають її частише на подібні ролі»[122].
Наступного року Денев разом з Жераром Депардьє з'явилась у драматичній комедії «Дивне місце для зустрічі», яка стала першим повноформатним фільмом режисера Франсуа Дюпейрона. Вона зіграла жінку, кинуту своїм партнером на зупинці на автостраді взимку, яка зустріла застряглого автомобіліста: «У мене був складний досвід з Франсуа Дюпейроном, але він виявився позитивним. Сценарій був чудовим. Зйомки були дуже нелегкими, тому що йому було важко керувати своїми акторами. Після дублів він не міг сказати, що не так. Це був жахливий безлад, я багато настраждалася у цьому фільмі, з усіма його помилками і слабкостями. Це дуже милий і оригінальний фільм, але зйомки були дуже важкими»[123]. Незважаючи на схвальні відгуки критиків, фільм не мав успіху серед глядачів. Журнал «Cahiers du cinéma» писав: «Рідко яка кінопара була настільки синхронною у своїй подвійній грі притягання та відштовхування. У „Дивному місці для зустрічі“ Катрін Денев і Жерар Депардьє одночасно — і піднесено — створюють враження, що перебувають на вершині (свого мистецтва), і водночас дозволяють відчуттю порожнечі, зяючої діри підкрастися збоку. Ця точка рівноваги — яка також, у певному сенсі, є граничною межею — по-простому називається досконалістю»[124].
На початку 1990-х років Денев певний час не вдавалося знайти такий сценарій, який би справді її вразив. І тут її буквально приголомшив сценарій фільму Режиса Варньє«Індокитай». Ця епопея писалася спеціально під неї й була вибудувана як з погляду сценарію, так і фінансово саме під її участь: «Я відчувала ті ж емоції, що й тоді, коли читала сценарій до „Останнього метро“. Це була справжня романтична історія з міцними стосунками між героями, дія якої відбувається в країні, епосі та політичному контексті, про який вам розповідають навколишні предмети, але вся ця інформація не превалює над самим сюжетом»[125]. Блокбастер, створений у традиціях таких голлівудських стрічок, як «Віднесені вітром», «Доктор Живаго» або «З Африки», демонстрував жахи французького колоніалізму, від якого страждали корінні мешканці, й водночас перегукувався з ностальгічним і фантазматичним баченням стрічок «Коханця» та «Дьєнб'єнфу»[126][127]. Денев зіграла Еліану Девріс, господиню каучуковою плантації, яка з успіхом нею керувала протягом 1930-х років. Єдиною емоційною прив'язаністю її героїні була Камілла, осиротіла аннамітська принцеса, яку вона вдочерила. Обидва персонажі були закохані в молодого морського офіцера. Фільм, знятий протягом трьох місяців у місцевостях між Ханоєм та Пінангом, з бюджетом 120 мільйонів франків, став для акторки, за її словами: «чудовим спогадом про зйомки, по-справжньому дивовижною пригодою, як з людської, так і з професійної й емоційної точок зору. Це були виняткові зйомки»[128][129]. Випущений 1992 року, «Індокитай» мав великий міжнародний успіх, лише у Франції на нього продали понад три мільйони квитків. Фільм приніс акторці другий «Сезар» за найкращу жіночу роль[130]. Крім цього, Денев, що вже мала велику популярність серед американців і яку журнал «Vanity Fair» назвав «французьким національним скарбом», також номінували на «Оскар» за найкращу жіночу роль — лише небагатьом французьким акторкам вдалося досягти такого визнання[131][132].
1993 року Катрін знову повернулася до співпраці з Андре Тешіне, зігравши у «Улюбленій порі року», у фільмі, де опонентом її героїні став персонаж у виконанні Данієля Отея. Стрічка розповідає про взаємовідносини брата й сестри у час, коли їхня мати втрачала розум. Незважаючи на складність теми, Денев описувала зйомки як «сповнені неймовірної ніжності». «І саме тому, я вважаю, що фільм був складним для нас, — казала Денев, — зокрема й через стосунки з матір'ю. Кожен відчував, що його прямо чи опосередковано торкають ці прямі, прості, жорстокі й пристрасні відносини між дітьми та матір'ю; я вважаю, що навіть для Андре все це було боляче й важко, як і для всієї команди. У близьких стосунках завжди присутній формат страждання. Тільки в дуже „кульгавих“ відносинах вам вдається зберігати зовнішні форми поведінки, уникаючи емоційних спалахів та деяких слів, які надто ранять»[133]. «Улюблена пора року» мала успіх не лише серед глядачів (було продано понад мільйон квитків), але й у критиків після її презентації на 46-му Каннському кінофестивалі, де гра Денев отримала настільки одностайне визнання, що навіть преса наполегливо вимагала для неї акторської нагороди[134][135]. У підсумку вона отримала свою сьому номінацію на премію «Сезар» за найкращу жіночу роль.
Наступного року акторка вчергове знялася у Андре Тешіне, у фільмі «Злодії», який розповідав історію самотнього поліцейського, у виконанні Данієля Отея, відторгненого своєю сім'єю, зокрема батьком та братом, які займаються викраденням автомобілів[140]. Критики дуже хвалили акторку, яка зіграла лесбійку-професора філософії. Журнал «Cahiers du cinéma» побачив Денев у фільмі «воістину піднесеною, відданою своїй ролі, далекою від нарцисичного прагнення ідеалізувати свій образ, і якій навіть у найгіркіших сценах вдається подвоїти серйозність свого персонажа з якоюсь бешкетною грайливістю, легким збудженням, яке не зрозуміло, чи то воно пом'якшує емоції й робить їх стерпними, чи то посилює їх удесятеро»[141].
1996 року Денев вперше погодилася публічно вшанувати пам'ять своєї сестри, Франсуази Дорлеак, у вигляді документального фільму, знятого режисером Анн Андре, та книги, написаної у співавторстві з Патріком Модіано, під назвою «Її звали Франсуазою». Акторка коментувала це словами: «Якщо я і погодилася, через тридцять років, то, по-перше, тому, що дуже довіряла режисерові, а по-друге, тому, що на той час відчувала, що маю відвести своїй сестрі більше місця в суспільній свідомості. Так, я могла би це зробити і раніше, але… повірте, я не була готовою. Ви не розумієте, чому одного прекрасного дня з'являється можливість говорити, просто так стається. Я також думала про всіх тих, хто оплакує втрату дитини, брата чи сестри. Мені захотілося розповісти людям, які потрясіння це несе»[142][143].
1997 року Денев знялася у відеокліпі до одної із найвідоміших пісень Джо Кокера з французькою назвою «Noubliez Jamais» («Ніколи не забувай»). Пісня була присвячена ностальгії співака за юністю та першим коханням. Акторка зіграла роль його коханої[144]. Згодом Денев казала: «Коли мені запропонували знятися в кліпі Джо Кокера до його пісні „Noubliez Jamais“, я одразу ж погодилася. Я завжди була його фанаткою. У мене є всі його записи. Але на момент зйомок кліпу я була зайнята у зйомках „Вандомської площі“. Що ж, я впоралася! Джо Кокер — дуже сором'язлива людина. Я бачила його не так давно, коли він приїжджав співати в Париж на свій день народження...»[145].
Після тривалого періоду, коли вона чергувала авторські фільми з часто трагічними ролями, вона повернулася до комедії, знявшись у «Коханій тещі», першому з п'яти фільмів, у яких вона зіграла 1999 року. Вона виконала роль тещі, у яку закохується зять, що готується одружитися з її донькою[150].
Наступною її роботою стала роль другого плану у фільмі Філіппа Ґарреля«Вітер вночі», де вона зіграла заміжню жінку, яка чіпляється за свого молодого коханця як за свій останній шанс стати щасливою[151]. Особливостями роботи над фільмом для неї стало те, що сцени до нього, після численних попередніх репетицій, знімалися з одного дубля, через що зйомки здавалися їй дуже швидкими й дивними[152].
Надалі Денев, знову шукаючи цікаві проекти, натрапила на творчість режисера Леоса Каракса, якому вирішила допомогти зібрати кошти на його фільм «Пола Ікс» і виконала у ньому роль матері молодого письменника. Вона казала: «Я завжди була переконана, що Каракс — справжній кінематографіст. Саме це мене й приваблювало. Мені захотілося спробувати досвід зйомок із цією складною, загадковою та гордою людиною. Хоча мене приваблювала ідея цих дещо інцестуозних стосунків між матір'ю та її сином, але зізнаюся, що сам по собі сценарій мене б не переконав. А потім, наскільки це було в моїх силах, я також хотіла допомогти його проекту, який, як я знала, перебував у великій скруті. Тому, перш ніж підписати контракт, я погодилася зняти трейлер, який він представив у Каннах, щоб отримати необхідне фінансування на спецефекти для фільму»[153].
Наприкінці 1999 року акторка знову співпрацювала з Раулем Руїзом, з'явившись у ретро-фільмі «Віднайдений час», після чого вона знялася у фільмі Режиса Варньє «Схід — Захід». В обидвох стрічках Денев виконала другорядні ролі[154].
На той момент Денев продовжувала вважатися однією з найкрасивіших жінок світу та найвидатніших французьких акторок за останні сорок років, за послугами якої зверталася низка визначних європейських режисерів. Володіючи видатною фільмографією, вона продовжувала користуватися міжнародною славою, а її ім'я стало синонімом історії кінематографа другої половини 20-го століття[155]. 1999 року ЮНЕСКО обрали її послом зі збереження кінематографічної спадщини[156].
2000-ні роки
Катрін Денев, 2000 рік.
На початку 2000-х років, знаходячись під враженням від перегляду фільму «Розсікаючи хвилі», режисера Ларса фон Трієра, Денев надіслала йому листа, в якому висловила бажання працювати з ним[157]. Режисер запропонував їй роль, спочатку написану для афроамериканської акторки, у своєму новому фільмі «Танцюристка в темряві»[158]. Стрічка розповідала про молоду чеську емігрантку та мати-одиначку, яка, перебуваючи на межі сліпоти, намагається зібрати кошти, необхідні для оплати операції, яка дозволить її синові, що страждає на ту ж саму недугу, одужати. Головну роль та саундтрек виконала ісландська співачка Б'єрк. Зйомки фільму відзначилися конфліктними ситуаціями співачки з Ларсом фон Трієром[159]. Захищаючи Б'єрк, як свою партнерку по знімальному майданчику, Денев казала: «Для неї було важким випробуванням перебувати серед усіх цих людей. Б'єрк не грала, вона просто була собою. Іноді вона більше не витримувала тиску, який на неї чинило втілення її ролі, й тікала, як школярка. Звичайно, я іноді бувала розгубленою, збентеженою. Я часто захищала її. Вона унікальна і, як на мене, надзвичайно сором'язлива; вона звикла працювати у особистому світі»[157]. Фільм, у якому були поєднані елементи мелодрами та музичної комедії, отримав тріумфальний прийом під час своєї презентації на 53-му Каннському кінофестивалі[fr], де його нагородили «Золотою пальмовою гілкою»[160].
2001 року вона знялася у драмі Мануеля де Олівейри«Я йду додому», що розповідала історію 76-річного паризького актора (у виконанні Мішеля Пікколі), сім'я якого загинула в автокатастрофі, стрічка загалом отримала схвальні відгуки оглядачів[161]. Того ж року вона з'явилася як камео у комедії «Розпусниці», де головні ролі зіграли Жозіан Баласко[fr] і Наталі Бай. У двох наступних стрічках Денев виконала ролі королев. У фільмі «Хлопчик-мізинчик»Олів'є Даана, вона знову повернулася до жанру казок. В американському фільмі «Мушкетер», знятому у стилі «плаща і шпаги[fr]», вона зіграла Анну Австрійську. Стрічка отримала загалом негативні відгуки критиків й була комерційно провальною, при бюджеті у 36 мільйонів доларів, вона зібрала лише 34 мільйони[162]. Невисоку оцінку фільму дала і сама Денев, назвавши його нецікавим[163][164].
Драматична комедія «Розмовний фільм» 2003 року стала третьою й останньою співпрацею Денев з Мануелем де Олівейрою. Надалі Олівейра пропонував їй зіграти у його наступній стрічці «Все ще красуня[fr]» (вийшов 2006 року), яка за задумом режисера була продовженням «Денної красуні», проте акторка відмовилася від цього. Зрештою цю роль виконала Бюль Ож'є[166].
Цього часу Денев дебютувала на телебаченні, знявшись у двох проектах поспіль. Спочатку її зацікавила сучасна адаптація роману «Небезпечні зв'язки», знята Жозе Даян як міні-серіал. Вона зіграла гарячу жінку — Маркізу де Мертей[fr], а її партнерами по майданчику стали Даніель Дар'є, Руперт Еверетт і Настасія Кінскі. Проект, який кілька разів перезнімався і спочатку анонсувався як велика подія, виявився розчаруванням для критиків та публіки, під час трансляції він зібрав трохи більше п'яти мільйонів глядачів, що було нижче звичайних показників для драм Жозе Даян[167]. У самої Денев залишилися гіркі спогади щодо цього досвіду: «Я була дуже нещасливою, коли ми вийшли в ефір. Це був неймовірний саботаж! Зокрема, те, що Рупперта Еверетта дублювали, хоча його французька була зрозумілою. Обговорити це з каналом було неможливо. У мовника були всі права. Мене просто обдурили. Я цього не забуду»[168].
Крім цього, 2004 року, після того як Денев знялася у свому п'ятому фільмі з Андре Тешіне«Повернути час назад», у якому режисер вчергове відтворив її «кінопару» з Жераром Депардьє, їй запропонували коротку роль у фільмі Арно Деплешена«Королі та королева». Спочатку акторка збиралася відмовитися від ролі, але зустріч із режисером змусила її передумати, надалі вона казала: «Він так багато розказує про кіно… З ним ти знімаєшся швидко, це дуже дивує, запаморочує. Він балакучий, він шукає, він починає знову, ти не зупиняєшся. Він запропонував мені сцену, яка приносить максимальне задоволення від гри у парі»[171].
2005 року на екрани вийшов фільм «Королівський палац», режисера Валері Лемерсьє, який був сатирою на монархізм, що мав великий критичний та комерційний успіх. У своїй рецензії на фільм журнал «Les Inrockuptibles[fr]» зазначив, що для цієї «популярної витонченої та персональної комедії не було кращого вибору, ніж Катрін Денев, яка зіграла роль королеви-матері цього глянцевого фентезійного королівства. У цій ролі, що вимагає комічної майстерності, яку їй рідко доводилося використовувати (звісно з Раппно, й іноді з Тешіне), вона просто блискуча, поперемінно уїдлива, тендітна й сварлива»[172]. Того ж року Денев нагородили почесною «Золотою пальмовою гілкою[fr]» 58-го Каннського фестивалю за кар'єрні досягнення[173].
2006 року Денев з'явилася у американському серіалі «Частини тіла»[174]. В одному з епізодів вона зіграла жінку, яка хотіла, щоб прах її чоловіка додали до її грудних імплантів[175]. Потім вона виконала роль Аліси Мермон в комедійній драмі Тьєррі Кліфи[fr]«Герой родини», де також грали Жерар Ланвен та Еммануель Беар[176]. За словами акторки: «У фільмі Тьєррі Кліфи я граю божевільну жінку, принаймні, божевільну з моєї точки зору. Це жінка без докорів сумління, яка жила, кохала і страждала, але вона також і чесна жінка, що не добирає слів, і яка опиняється посеред змішаної сім'ї, коли один з персонажів помирає. Аліса — авантюристка»[177]. Того ж року вона очолила журі 63-го Венеційського кінофестивалю[fr], яке присудило «Золотого лева» фільму «Натюрморт[fr]» режисера Цзя Чжанке[178].
У своєму наступному фільмі, «Життя після нього»Гаеля Мореля, випущеному на екрани 2007 року, Денев зіграла вбиту горем жінку, яка, оплакуючи свого сина, що загинув в автокатастрофі, зрештою зближується з його найкращим другом, який ненавмисно став винуватцем його загибелі. Спочатку акторка неохоче бралася за проект, у сценарії якого була надмірна присутність болю й насильства, оскільки це нагадувало їй про смерть її сестри Франсуази: «Я не люблю, коли особисте чи інтимне переплітається з вимислом. Передусім я боюся, що це може виглядати непристойно. Але тут або ти боїшся болю, який спричинять зйомки, або сподіваєшся позбутися поганих думок і звільнитися від поганих спогадів. Я прийняла своє рішення в надії, що воно було правильним»[179]. Фільм отримав схвальні відгуки критиків, зокрема журналу «Les Inrockuptibles», який писав: «Окрім особливого і зворушливого підходу до теми жалоби, „Життя після нього“ завдячує своїм успіхом акторам, усі вони дуже добрі, а особливо Катрін — вона відмовляється від своїх гламурних зіркових образів, щоб узяти на себе непросту роль жінки на межі, яка переживає всі стани емоційної нестійкості: завдяки цьому приголомшливому перформансу фільм стає також потужним документом про неперевершену акторку Катрін Денев»[180].
Того ж року Денев озвучила одного з персонажів чорно-білого анімаційного фільму «Персеполіс», знятого режисерами Венсаном Паронно і Марджан Сатрапі за мотивами автобіографічного коміксу останньої. Після виходу на екрани фільм викликав низку суперечок і заборон, особливо в мусульманських країнах, але, тим не менш, мав великий міжнародний успіх, отримавши два «Сезари» і номінацію на «Оскар»[181][182].
2008 року Денев вчергове зіграла у режисера Арно Деплешена, у сімейній драмі «Різдвяна казка», знятій «у стилі Бергмана». Вона виконала роль жінки, хворої на рідкісну форму лейкемії, що потребує пересадки кісткового мозку. Єдиним сумісним донором у її родині є син, якого вигнали з сім'ї, і якому вона без вагань каже, що завжди не любила його[183]. Представлений у конкурсній програмі 61-го Каннського кінофестивалю[fr] 2008 року, фільм не здобув жодної нагороди, тоді як сама Денев отримала Спеціальний приз журі за життєві досягнення (разом з Клінтом Іствудом); вона окремо подякувала Деплешену, підкресливши, що «завжди хотіла б продовжувати зніматися у фільмах, поки є такі рідкісні режисери, як він», і, говорячи про фільм, сказала, що «все ще щаслива від того, що має змогу зніматися у таких фільмах»[184].
Того ж року Денев представляла експериментально-документальний фільм «Я хочу подивитися» режисерів Джоани Хаджітомас і Халіла Жоріге[fr], який розповідав про те як французька акторка відкрила для себе Ліван, в секції «Особливий погляд»Каннського кінофестивалю. Зйомки фільму, у яких значне місце відводилося імпровізації, відбувалися невдовзі після ізраїльсько-ліванського конфлікту 2006 року і були для Денев способом «засікти даний час», вона казала: «Я вважала, що для кінематографістів важливо знімати країну після цих подій, до того, як все було відбудовано»[185]. Також цього часу вийшла комедія «Мої зірки та я», яка стала для Денев найбільшим розчаруванням[186]. Крім цього, 2008 року акторка знялася у відеокліпі до пісні «Figures imposées» співака Жульєна Доре[fr][187].
2010-ті роки
Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі, 2010 рік
2010 року Денев знялася у комедії Франсуа Озона«Відчайдушна домогосподарка», яка стала однією з її найбільших кіноуспіхів. Фільм, який був адаптацією під бульварну п'єсу з елементами гумору та кітчу, близької за духом до «8 жінок», розповідав про емансипаціюбуржуазної домогосподарки 1970-х років. Представлений на 67-му Венеційському кінофестивалі[fr], фільм не здобув жодної нагороди, проте його добре сприйняли критики та французькі глядачі: у кінотеатрах на нього було продано понад два мільйони квитків[188]. За спостереженням журналу «Les Inrockuptibles[fr]», у фільмі режисеру вдалося «зафіксувати акторку на піку її популярності», «Зірка минулого, яку облюбували молоді режисери-синефіли, цілковито сучасна акторка, що часто виглядає набагато крутішою за низку своїх молодих „колег по цеху“, Денев у „Відчайдушній домогосподарці“ стає створінням попереднього майбутнього: тією, хто в минулому збирався щось поміняти, змінити ментальність і сприйняття жінки в суспільстві, яке все ще залишалося патріархальним. Це місце зустрічі між (позачасною) акторкою та її персонажем робить „Відчайдушну домогосподарку“ не лише бадьорою комедією, що резонує з духом часу, а й піднесеним феміністським маніфестом, який доповнює все вже зняте Озоном»[189]. Номінована на «Сезар» за найкращу жіночу роль, Денев з'явилася на церемонії, після чого назавжди оголосила бойкот цьому заходу, пояснивши, що не має «достатньої поваги» до цієї інституції, зазначивши: «Правила голосування недостатньо чіткі, вечір не святковий, і не представлена вся професія»[190].
Того ж року акторка взяла участь у документальному фільмі «Катрін Денев, прекрасна та мила» режисера Анн Андре, в якому вона озирається на основні етапи своєї кар'єри. На думку видання «Le Monde» цінність фільму полягає «у шанобливому, але чесному підході, у якому режисер, спираючись на кіно- і фотоархіви, реконструює кар'єру цієї великої акторки, її абсолютну унікальність, її трансформації і, нарешті, незламну силу, яка дозволяла їй неодноразово відкривати себе заново протягом своєї кар'єри»[191].
Крім цього, 2010 року Денев з'явилася у ролі другого плану у психологічному трилері «Людина, яка хотіла лишатися собою», де головного персонажа зіграв Ромен Дюріс[192]. Наступною її роллю стала драма Тьєррі Кліфи[fr]«Очі його матері», яка вийшла у березні 2011 року[193]. У ній вона зіграла ведучу теленовин, в особисте життя якої втручається письменник, що у пошуках натхнення для написання скандальної книги, заманює її у пастку[194].
2011 року акторка представила на 64-му Каннському кінофестивалі фільм Крістофа Оноре«Кохані», роль у якому знову повернула її до жанру мюзиклу[195]. Денев зіграла продавчиню взуття в паризькому бутику, яка закохалася в молодого чеського лікаря, і народила від нього дочку. Шері Лінден з «Los Angeles Times» писала про фільм: «У головних ролях реальні мати та дочка, Катрін Денев і К'яра Мастроянні, привносять хімічну іскорку в екранну динаміку, а їхня переконлива гра підкріплює романтичне розростання історії, особливо коли вона шкутильгає або втрачає фокус»[196]. Того ж року акторка взяла участь у програмі «Taratata[fr]», де виконала пісню Нета Кінга Коула, «L-O-V-E[en]», у дуеті із Жюльєном Доре[fr][197].
2013 року вийшов фільм «По сигарети», знятий Еммануель Берко у стилі роуд-муві, сценарій якого писався спеціально під Денев. Вона зіграла жінку, яка вирішує залишити все позаду і перетинає дороги Франції, де на неї чекають відкриття та зустрічі, кожна з яких є більш незвичайною, ніж попередня. Фільм був загалом добре сприйнятий критиками, зокрема журналом «Les Inrockuptibles», який бачив його «чимось між барвистим французьким роуд-муві та романтичною комедією, тонкою одою палітрі нескінченних відтінків Катрін Денев»[204]. Того ж року акторка озвучила одного з персонажів анімаційного фільму «Університет монстрів»[205].
2015 року вийшли два фільми із Денев, які були представлені на 68-му Каннському кінофестивалі: драма «Молода кров» та чорна комедія «Надновий заповіт»[211]. Перша стрічка, що стала її другою співпрацею з режисером Еммануель Берко, — відкривала фестиваль, у ній вона зіграла суддю у справах неповнолітніх, яка невтомно намагається врятувати молодого злочинця, у виконанні Рода Парадо[212]. У другій стрічці вона зіграла дивакувату жінку, що вступає в перелюбні стосунки з горилою[213].
2016 року Денев викликала фурор, з'явившись на сцені церемонії відкриття 69-го Каннського кінофестивалю: зустрінута бурхливими оваціями, акторка обмінялася міцним поцілунком з церемоніймейстером Лораном Лафіттом, після чого зникла, не сказавши ні слова[214]. Того ж року вона стала першою жінкою, яка отримала Премію братів Люм'єр[fr], що присуджується кінематографістам за кар'єрні досягнення[215][216]. Користуючись нагодою, вона віддала данину поваги сільськогосподарській галузі, присвятивши свій приз «усім фермерам Франції»[217]. Також 2016 року акторка взяла участь у короткій програмі каналу «Arte», «Катрін Денев читає про моду», де вона виконала на камеру кілька серій «винахідливих, скандальних, абсурдних і смішних твітів», зібраних журналістом та фахівцем з документалістики Лоїком Пріжаном[fr] за лаштунками або на подіумі[218][219].
Катрін Денев на Берлінському кінофестивалі, 2017 рік.
2017 року Денев знялася у трьох фільмах. Разом із Катрін Фро вона зіграла головну роль у комедійній драмі «Поцілунок Беатріс» режисера Мартіна Провоста[fr][220]. Фільм, відібраний до позаконкурсної програми 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю, розповідав історію неймовірного зближення двох жінок, які не мають нічого спільного. Потім акторка вдесяте за свою кар'єру зіграла разом з Жераром Депардьє у комедії «Добре яблуко», який став касово провальним, при бюджеті 6.6 мільйонів доларів він зібрав лише 1.7 мільйони[221]. Депардьє зіграв простодушного механіка, який вирішив порвати зі своїм одноманітним життям і дружиною переїхавши в глуху місцевість, де зближується з господинею місцевого готелю, у виконанні Денев. Восени того ж року вийшов трилер «Все розділяє нас», який став третьою співпрацею акторки з режисером Тьєррі Кліфою, де опонентом її героїні виступив персонаж у виконанні репера Некфо[fr]. Хоча критики іноді схвально відгукувалися щодо гри обох акторів, вони нарікали на недостатню переконливість фільму, за сюжетом якого їхні персонажі надалі зближуються[222].
2018 року вона виконала роль другого плану у комедійній драмі «Бур'ян» режисера-коміка Хейрона[fr][223]. Потім Денев зіграла головну роль у «Останньому безумстві Клер Дарлінг». Цей третій ігровий фільм документалістки Жюлі Бертучеллі[fr] розповідав про жінку, яка прокидається вранці з упевненістю, що доживає свій останній день, і вирішує перед тим як піти у інший світ, влаштувати гаражний розпродаж, щоб позбавитися від всіх своїх меблів та цінних речей[224]. Того ж року акторка очолила журі 30-го фестивалю «Premiers Plans»[fr] в Анже[225].
Випущений у лютому 2019 року її восьмий фільм з Андре Тешіне«Прощання з ніччю», розповідав історію бабусі, яка пручається наміру її онука поїхати до Сирії, задля приєднання до джихаду[226]. Того ж року вона знялася у сімейному фільмі Седріка Кана«З днем народження»[227]. Фільм розповідав про родину, яка зібралася відсвяткувати день народження своєї голови, жінки на ім'я Андреа (у виконанні Денев), що завершилося чварами між її членами[228].
Того ж року Денев знялася у японського режисера Хірокадзу Корееди, у його першому повнометражному французькому фільмі «Правда». У ньому вона грає Фаб'єн, велику кінозірку, до якої, якраз коли вона збирається опублікувати свої мемуари, приїжджає її донька, у виконанні Жульєт Бінош. Представлений на 76-му Венеційському міжнародному кінофестивалі фільм був загалом схвально сприйнятий, особливо за гру акторів. Журнал «Première[fr]» назвав Денев «абсолютною майстринею», а «Variety» охарактеризував її гру як «чудову: грандіозну, тонку, несамовиту й безстрашну»[229][230]. Часопис «L'Obs», хоч і вважав «Правду» не найкращим фільмом режисера, мав таку ж саму думку стосовно гри акторки: «Це найкращий ракурсний портрет Катрін Денев, на сьогодні обтяженої своєю легендарністю, змушеної завжди приховувати свої почуття й жадібність до роботи — немов кожна нова роль дає їй тимчасову відстрочку, а кожна зйомка — ілюзорне омолодження»[231]. Крім цього, 2019 року Денев очолила журі 45-го фестивалю американського кіно в Довілі[fr][232][233].
2020-ті роки
2020 року Денев разом із Джонатаном Коеном[fr] та Венсаном Дедьєном[fr] знялася у «дивакувато-божевільній» пригодницькій комедії «Жахливі джунглі», де зіграла антрополога, яка прагне знайти свого зниклого сина. Фільм знімали на острові Реюньйон, через понад п'ятдесят років після зйомок «Сирени з „Міссісіпі“»[234].
Наступною її стрічкою стала драма «Після мене», де вона втретє знялася у режисера Еммануель Берко. Вона зіграла роль матері, приголомшеної захворюванням її сина на рак, якого зіграв Бенуа Мажимель. 5 листопада 2019 року під час зйомок у Денев стався ішемічний інсульт[235]. Її одразу госпіталізували до Лікарні Фонду Адольфа де Ротшильда[fr] міста Гонесс, у якому проходили зйомки, а потім вона одужувала в центрі посттравматичної реабілітації при Національному інституті інвалідів[236][237]. Після цього нещасного випадку, який вона описувала «досить незначним», хоча він і мав «болючі наслідки», Денев відчувала, що стала «іншою жінкою, з іншою можливістю бачити, думати й рухатися», і вважала, що їй «дуже пощастило, тому що це було жорстоко, швидко та коротко»[238][239]. Надалі зйомки, відкладені через пандемію Covid-19, нарешті відновилися у липні 2020 року[240]. Фільм представили поза конкурсом на 74-му Каннському кінофестивалі, під час якого Денев отримала тривалі овації, вперше за майже два роки з'явившись на публіці[241].
2024 року Денев знову повернулася в голлівудські студії для зйомок у драмі «Кумедні пташки». Акторка вчергове має зіграти примхливу бабусю, мати персонажа, у виконанні Андреа Райзборо. Також акторка знімається у японському фентезі «Світ духів» режисера Еріка Ху[fr][246].
Особисте життя
1967 рік, Катрін Денев у Венеції, разом зі своїм чоловіком, фотографом Девідом Бейлі
Потім вона жила з Марчелло Мастроянні, від якого у неї є дочка К'яра (народилася 28 травня 1972 року, теж стала акторкою). Після розлучення з Мастроянні у мала стосунки з бізнесменом Бертраном де Лаббі[fr], своїм агентом; а між 1983—1991 роками — з медійником П'єром Лескуром[fr][248].
Крім цього, у біографії французького співака Джонні Голлідея, написаної 2020 року Жилем Лхоте, стверджується, що у нього був 56-річний роман з Денев, який ретельно приховувався. Роман почався, коли вони були підлітками ще 1961 року, і тривав до самої смерті Голлідея 2017-го. Також існують припущення, що саме Денев співак міг присвятити свою пісню «Lady Lucille[fr]» 1995 року[261][262].
В останні десятиліття особисте життя Денев ставало предметом для спекуляцій щодо її сексуальної орієнтації, про що вона розповіла 2002 року в інтерв'ю журналу «Knack[en]»: «Тепер, коли люди нічого не знають про моє особисте життя, вони починають ворожити: чи є ще чоловік у її житті й хто він тоді? Коли вони бачать мене двічі чи тричі з подругою, вони кажуть: ми завжди знали про це»[263]. У повідомленнях 2000 року стверджувалося, що її кавалером був 25-річний технік, з яким вона познайомилася на одному з останніх фільмів, але ніхто з авторів цих заяв так і не зміг назвати його ім'я[264]. У 2006 році Денев розповіла «The Daily Telegraph», що має стосунки, але не розкрила імені свого партнера[265].
Від сина Крістіана у Денев один онук та дві онуки, а від дочки К'яри — онук та онука[266][267].
Особистість, вподобання та майно
Троянда «Катрін Денев»
Зріст Денев близько 168 см[268]. В молодості вона вважалася фатальною красунею та секс-символом не лише у Франції, але і у всьому світі[269]. Також акторка вважається уособленням французької витонченості та шарму[10]. Пілінги, уколи ботоксу — це те, що Денев вважає необхідним для збереження хорошої зовнішності, більш серйозних втручань вона не сприймає. Секретами гарного вигляду вона вважає хороший сон (не менше 8 годин), гарне харчування без виснажливих дієт, рясний питний режим і уникання сонячних променів. Акторка ніколи не засмагає, цьому навчила її мати[269].
Денев є римо-католичкою[270]. Окрім рідної французької, вона вільно розмовляє італійською та англійською мовами, а також має певні знання іспанської (не володіє нею вільно)[271].
Серед її захоплень і пристрастей — малювання, фотографування, читання, музика, кіно, мода, антикваріат і декор[272]. Однак особливе місце серед захоплень Денев займає садівництво. За словами акторки, вона обожнює квіти і біля свого паризького будинку має великий сад, за яким особисто доглядає. У її саду також ростуть троянди «Катрін Денев», виведені на її честь у 1981 році (рожево-жовтогарячі троянди з великими квітами та пряним запахом). На міжнародній квітковій виставці в Римі 1982 року «Катрін Денев» визнали «найкрасивішою квіткою року»[273].
1986 року Денев створила свій власний парфумерний бренд з логотипом, розробленим П'єром Кацем[fr], і випустила парфуми «Deneuve», які отримали премію FiFi[fr][274][275]. Вона також є дизайнером окулярів, взуття, ювелірних виробів та вітальних листівок. 2005 року вона випустила лімітовану колекцію макіяжу для «MAC Cosmetics»[274]. Для створення лінії, виробництво та розповсюдження сонцезахисних окулярів й оптичних оправ Денев уклала ліцензійні угоди з компаніями «Viva International» (з 1989 року) та «Marcolin» (2014—2019) на дизайн[276].
Денев почала палити ще 1960 року, у віці 16 років, і, як відомо, випалювала до трьох пачок на день. Надалі, вона кинула цю звичку лише 1985 року за допомогою гіпнотерапії, але 1996-го знову почала палити. У 2020 році Жульєт Бінош, її компаньйонка по знімальному майданчику, розповіла «Vanity Fair», що Денев кинула палити після інсульту[277][278].
Акторка підтримувала міцну дружбу з модельєром Івом Сен-Лораном, тривалий час одягалася у нього і вважається його музою. Модельєр називав акторку своїм «щасливим талісманом», він також одягав її у фільмах «Денна красуня», «Капітуляція», «Сирена з „Міссісіпі“», «Поліцейський», «Сука» та «Голод». У січні 2019 року вона продала частину свого гардеробу з автографом Сен-Лорана на аукціоні у Парижі та онлайн. Загалом було виставлено 275 речей, серед яких були костюми, вечірні та коктейльні сукні, пальта, шуби, сумочки, туфлі та прикраси. Найдорожчим вбранням став вечірній комплект з індійської шифонової блузки, спідниці з тафти та шалі, який акторка одягла 1978 року на вручення премії «Сезар». На аукціоні Денев виручила 900 625 євро, на онлайн-торгах — 261 750 фунтів[279].
На сьогодні Денев живе у Парижі, де вона, за її словами, має досить скромну квартиру у житловому комплексі Вальтер[fr][280]. В інтерв'ю журналу «Elle» вона повідомляла: «Я живу досить просто... у кварталі Сен-Сюльпіс[fr] вже давно. Люди мене знають, тут я гуляю з моїм собакою... ховаюся в машині, в чорних окулярах. Я кермую сама. У мене вкрай привілейоване життя, але досить природне...»[280][281]. Акторка полюбляє речі, пов'язані з японською культурою та мистецькою течією «ар-деко». У її помешканні багато годинників, особливо вона любить із маятником. Журналу «Oh La» вона казала: «...я люблю різноманітність. Стиль 30-х, японський стиль.... всього потроху і все перемішано... Що цікаво, я люблю завжди одне й те саме. І ходжу приблизно в одні й ті самі місця. Наприклад, у мене є китайська шафка від великого антиквара. Дуже красива, XVII століття. Коли я це купила, це було справжнє божевілля. Здається, мені було тоді 21. І крім того, було зовсім не до меблів, я жила тоді в сучасній квартирі. Але це було як удар блискавки. І він зі мною всюди відтоді...»[280].
У 1988 році вона придбала будинок для відпочинку «Шато де Прімар» («Château de Primard»). Розкішний маєток XVIII століття, розташований у сільській місцевості, у містечку Гюенвілі (департамент Евр-і-Луар), за 75 км на захід від Парижа, що має загальну площу 1200 кв м. Головна будівля маєтку включає в себе вісім спалень, кухню площею 50 кв м і сауну площею 70 кв м[282][283][284][285].. Навколо маєтку розташовані сади, спроектовані відомим ландшафтним дизайнером Жаком Віртцем[286]. Вона казала: «....я часто потребую самотності й тиші, і мене рятує село....»[280]. У 2018 році Денев продала свій маєток за 3,9 мільйонів євро[287].
Денев входить до числа найбагатших акторок французького кіно, станом на 2024 рік її статки становили близько 75 мільйонів доларів[288].
Проводячи різницю між «бажанням, бути поміченою» і «знаходитися під поглядом інших», Денев завжди відмовлялася грати в театрі, посилаючись на свій страх перед публікою та знаходження у безпосередньому контакті з глядачами: «Я знаю, що це суперечить моїй професії, але я хвилююсь, коли хтось на мене дивиться. Напевно, тому я не бажаю займатися театром.[...] Усі мої знайомі актори, які займаються театром, кажуть мені, що, незважаючи на страх перед сценою, вихід на неї — це незвичайна та чудова мить. Для мене це здається неможливим надлюдським вчинком»[291][292]. Хоча Денев ніколи не виступала на театральній сцені, вона іноді цитує вірші на публіці. У квітні 2019 року вона прочитала поезію «Враження» Артюра Рембо на церемонії вшанування Аньєс Варда у Французькій сінематеці, а 14 березня 2023 року на знак підтримки України у боротьбі з російською агресією, у ефірі каналу TV5 Monde — зачитала вірш «Надія»Лесі Українки у французькому перекладі[293]. Пізніше, 16 травня, вона знову виступила з цим віршем на офіційній церемонії відкриття Каннського кінофестивалю 2023 року[294]. Того ж року Денев озвучила французькою аудіокнигу української письменниці Любові Якимчук про війну в Україні, «Абрикоси Донбасу»[295].
Коли у 2009 році акторка нарешті зважилася вийти на сцену, щоб прочитати твір Жоржа Перека«Я пам'ятаю[fr]» на Фестивалі культури в Тоскані, глядачі її освистали. Демонстрація невдоволення, яка вимагала втручання поліції, була викликана не якістю її виступу, а тим, що вистава була представлена французькою мовою без субтитрів, чого глядачі не очікували[296].
Але її природна недовіра до театру має не лише анекдотичний характер. Її можна розглядати як втілення архетипної кіноакторки (на противагу акторці театру), а ще більше як кінозірку — одну з небагатьох французьких акторок, яка може претендувати на такий статус. Режисер Бенуа Жако казав про неї, що вона «володіє кінематографічною силою, якій майже не має рівних»[297]. Стиль її акторської гри досить мінімалістичний: вона воліє робити менше, ніж занадто багато[298].
За словами Арно Деплешена, гру Денев можна було порівняти з тим, як: «У своїх рукописах Стендаль викреслював кожне речення, написане у дванадцятискладовому розмірі; він надавав перевагу незначному скороченню або доданню якого-небудь блідого сполучника задля отримання дев'яти- або тринадцятистопного розміру, а не чергового помпезного александрійського рядка. Саме так грала й Денев[299].
Хоча вона не має академічної підготовки, як у інших акторок (вона ніколи не вчилася в Консерваторії, на відміну від багатьох своїх колег, включно з рідною сестрою), її акторська гра залишається технічною. Вона любить обмеження і каже, що почувається вільніше, коли сцена, в якій вона грає, вимагає послідовних зйомок, довгих кадрів з відстеженням або складних рухів камери[300]. За словами Філіппа Гарреля Денев «має здатність грати з першого дубля, кілька днів поспіль» і таких акторів, які це можуть, на його думку досить небагато[152].
Голос Денев (за словами письменника Еріка Орсенна: «найкрасивіший у французькому кіно, поряд із голосом Жанни Моро, точний і глибокий, такий, який він і має бути») також є одним із улюблених її акторських інструментів[301]. Акторка відома своїми швидкими фразами та раптовими змінами темпу. Режисер Жан-Поль Раппно назвав її «людиною, здатною вимовити за кілька секунд стільки слів, наскільки це можливо, при цьому без втрати жодного складу», а Андре Тешіне додав, що «у деяких фільмах її партнерам, а іноді й режисерам — важко встигати за нею»[302].
Громадська позиція
Катрін Денев, 1966 рік.
Денев завжди відмовлялася публічно висловлювати свої політичні погляди[303][304][305]. Тим не менш, вона не соромиться використовувати свою популярність у різних цілях: «Моя участь часто є відповіддю на те, про що мені кажуть люди. У мене не так багато ініціатив у цій сфері»[306].
1971 року Денев підписала Маніфест трьохсот сорока трьох — укладений Симоною де Бовуар відкритий лист з вимогою декриміналізації абортів[307]. Через роки вона розповіла журналу «Psychologies»: «Це досвід, який є частиною життя жінок мого покоління. Сьогодні ми цього не усвідомлюємо, ми це баналізуємо, але тоді… Це жахливий акт сам по собі, але коли він заборонений, і вам доводиться проходити його в складних умовах, це викликає почуття провини. А почуття провини — це жахливо! Ти вчишся жити з ним, але ніколи не долаєш його»[308].
У 1980-х роках Денев приєдналася до руху за скасування смертної кари у Франції[fr][309]. Вона озвучила французьку версію фільму організації «Amnesty International», що виступав проти страти та тортур. Крім того, після створення бюста Маріанни Денев пожертвувала цій організації всі доходи, які належали акторці за втілення її образу у ній. 2001 року акторка передала до американського посольства в Парижі 500 000 підписів від французьких громадян, які закликали до скасування страти у США[310]. У 2004 році вона взяла участь у другому Всесвітньому конгресі проти смертної кари, що проходив у Монреалі[311].
1997 року Денев підписала звернення проти Закону Дебре[fr], ініційоване французькими кінематографістами, на підставі того, що закон скасовує «традицію гостинності та заохочує доноси», а також «лестить тому, що є найменш гарним у чоловіках»[312][313].
2003 року Денев взяла участь у вечорі солідарності з кубинським народом «Куба — так, Кастро — ні», організованому організацією «Репортери без кордонів» та асоціацією «Sin Visa» у театрі Ронд-Пойнт[fr]. Вона заявила про свою ворожість до режиму Фіделя Кастро і зачитала уривок з його промови, сказаної у січні 1959 року, нагадавши про його протиріччя та диктаторські замашки[314]. Також наприкінці 2003 року Денев записала радіорекламу «Біль без кордонів» («Douleur sans frontiers»), щоб заохотити пожертви на боротьбу з болем у світі, зокрема для жертв протипіхотних мін[315].
Акторка також викликала бурхливу реакцію своїм захистом Романа Поланскі, засудженого 1977 року американським судом у справі про сексуальне насильство[fr] над неповнолітньою, неодноразово засуджуючи критику режисера з боку феміністок: «Те, що люди зляться на мене чи розчаровуються, не є моєю проблемою. Що стосується справи Романа Поланскі, то це хрестоматійний випадок. Те, як з ним поводилися, неприпустимо. Він з лишком за це поплатився. Я вважаю, що багато жінок у цій історії засліплені своїм фемінізмом і навіть не знають юридичних фактів у деталях»[316][317].
Від імені Денев бренд «Louis Vuitton» зробив пожертву на Кліматичний проект, очолюваний Альбертом Гором[318]. Акторка співпрацює з такими організаціями як «Children Action», «Children of Africa», «Orphelins Roumains», «Репортери без кордонів», та брала участь у різних ініціативах, що займаються боротьбою зі СНІДом та раком[319][315]. Також Денев прочитала текст «Le petit garçon» Жана-Лу Дабаді[en] на компакт-диску під назвою «Голос жінок за демократію» («Voix de femmes pour la démocratie»). Диск був проданий на користь жінок-жертв війни та фундаменталістів, які борються за демократію[315]. В середині липня 2005 року, в рамках ініціативи «Handicap International», Денев озвучила рекламні ролики на радіо, телебаченні та в кіно, які засуджували використання касетних бомб (BASM)[320].
2011 року Денев разом з іншими французькими знаменитостями підписала петицію з проханням до майбутнього президента Франції запропонувати проголосувати на Генеральній Асамблеї ООН за декриміналізацію гомосексуальності в усьому світі[322].
2016 року Денев підписала публіцистичну статтю з осудом «цькування Олланда»; намагаючись підтримати досягнення президента, вона взяла участь в його в дипломатичному турі до Малайзії та Сінгапуру в березні 2017 року з метою «просування французького кіно»[323][324]. Того ж року вона пояснила, що прагнула «заявити про свою підтримку та наголосити на тому, що в ставленні до президента існують певні рамки. Така неповага до самої посади, навіть якщо не торкатися самого Франсуа Олланда, мене надзвичайно шокує»[325].
Іноді її позиція викликала суперечки, особливо 2013 року, коли в розпал дебатів про одностатеві шлюби вона заявила, що «спантеличена» рішенням про укладання шлюбів для гомосексуальних пар, і уточнила, що віддала б перевагу розширенню прав партнерства PACS[fr]: «Я висловила свої сумніви щодо шлюбу загалом, інституту, від якого гетеросексуали радше прагнуть звільнитися, враховуючи кількість розлучень. Шлюб був придуманий для захисту жінок, які не працювали. Це стара модель. Мені неприємно бачити, що традиційна сім'я виступає проти еволюції суспільства. Ми маємо навчитися жити із сучасними реаліями»[329][330]. У січні 2018 року Денев викликала бурхливу реакцію, заявивши, що жертва зґвалтування може отримати від цього задоволення[331].
Починаючи з 2017 року, позиція Денев та застереження щодо руху #MeToo викликали критику з боку багатьох феміністок[332]. Вона казала, що насправді ніколи не вважала себе феміністкою, і пояснювала свою неучасть у цьому русі браком часу та відсутністю бажання[333].
2018 року вона стала співавтокою «звернення ста жінок», опубліковану в «Le Monde», що виступало «проти пуританства» у відповідь на рух #MeToo, яке захищало «свободу» чоловіків «чіплятися» до жінок і засуджувало «фемінізм, який набуває форми ненависті до чоловіків та сексуальності»[334]. Стаття викликала неабиякий резонанс, у тому числі на міжнародному рівні, оскільки багато жінок бачили в ній «баналізацію сексуального насильства» і «демонстрацію презирства до жінок»[335][336]. Кількома днями пізніше Денев розтлумачила свою позицію у статті, опублікованій у «Libération», де вона пояснила, що «ніщо в тексті» — який вона назвала «сильним, якщо не абсолютно справедливим» — «не стверджує, що домагання — це добре, інакше я б не підписала його», перш ніж вибачитися перед усіма жертвами сексуального насильства, яких це могло шокувати[337].
У вересні 2019 року вона виступила на захист американського режисера Вуді Аллена, коли спливли старі звинувачення його в сексуальному насильстві, і оголосила, що погодиться зніматися під його керівництвом, якщо сюжет буде її влаштовувати[338].
У вересні 2021 року акторка виставила на аукціон 125 пар свого взуття, від провідних світових будинків моди, на підтримку благодійних заходів Ресторанів дю Кур[fr][338].
У 1963 і 1965 роках Денев знялася оголеною для двох фотоальбомів журналу «Playboy»[341]. 1973 року вона стала обличчям «Chanel № 5» (рекламне фото зробив всесвітньо відомий фотограф Річард Аведон), що надалі викликало різке зростання продажів цього парфуму в США — настільки, що американська преса, зачарована її шармом, номінувала її на звання «найелегантнішої жінки світу»[342][343].
Протягом 1980-х роках, крім використання зовнішності Денев для зображення Маріанни, її образ використовувався й в інших проектах[344]. 1983 року компанія «American Home Products» запросила її представляти свою косметику й найняла Річарда Аведона для реклами своєї лінії «Youth Garde»[345]. 1987 року вона знялася в рекламному ролику, присвяченому приватизації компанії «Suez[fr]»[346]. 1992 року Денев стала моделлю рекламної кампанії нової лінії Іва Сен-Лорана для догляду за шкірою (новаторського косметичного засобу)[347].
2001 року її обрали новим обличчям «L'Oréal Paris». 2006 року Денев стала третім натхненням серії косметики «M-A-C Beauty Icon» і взяла участь у створенні кольорової колекції, яка з'явилася в магазинах «M-A-C» по всьому світу в лютому того ж року. 2007 року Денев з'явилася в рекламі нових речей бренду «Louis Vuitton». 2012 року вона знялася в рекламі агентства «Publicis», для компаній «Orange» і «Cinéday»[348]. У березні 2013 року Денев увійшла до списку 50-ти найкраще одягнених людей старше 50 років за версією «Guardian». Надалі вона знову взяла участь в рекламній кампанії «Louis Vuitton» весна-літо 2014 року, де як муза дизайнера Марка Джейкобса, на знак пошани до нього, з'явилася в інтерв'ю, у якому розповіла історію, що пов'язувала її із сумкою цього бренду (модель NN14)[349]. У липні 2017 року Денев з'явилася у відеокампанії «Louis Vuitton» під назвою «Connected Journeys», присвяченій запуску смарт-годинника «Tambour Horizon», у якій також знялися такі знаменитості, як Дженніфер Коннеллі, Пе Ду На, Джейден Сміт і Міранда Керр[350].
2021 року Денев з'явилася у рекламі, присвяченій 15-річчю сайту оголошень Le Bon Coin[fr], в кадрах якої вона розповідає що збирає фігурки курчат, зокрема придбані на цьому ресурсі[347].
Фільмографія
Денев дебютувала на екрані 1957 року у віці 13 років у фільмі, знятому попереднього року, коли їй було лише 12. Будучи головною фігурою Нової хвилі, вона стала, як і Бріжіт Бардо та Ален Делон, однією з найвідоміших французьких артисток у світі[351][352]. За майже 70-річну кар'єру вона зіграла понад 140 ролей і визнана у Франції та світі як одна з ключових осіб жанру музичного кіно, зігравши у фільмах «Шербурзькі парасольки», «Дівчата з Рошфора», «Віслюча шкіра», «8 жінок» і «Кохані». На початку своєї кар'єри вона здобула визнання завдяки своїм образам відсторонених і загадкових красунь, працюючи з такими відомими режисерами, як Луїс Бунюель, Франсуа Трюффо, Жак Демі, Роман Поланскі та Аньєс Варда[353]. Вона зіграла у фільмах, які зібрали в кінотеатрах майже 99 мільйонів глядачів, що зробило її найпопулярнішою акторкою у Франції[354]. 2020 року газета «The New York Times» поставила її на 21 місце у списку 25 найвидатніших акторів XXI століття[355].
Денев також іноді займалася співацькою діяльністю. 1981 року вона записала єдиний студійний альбом в стилі шансону та поп-року «Souviens-toi de m'oublier» («Не забувайте про мене»), пісні до якого написав Серж Генсбур, серед яких були в дуеті з ним[356]. Проте платівка не мала успіху, що Денев коментувала: «Запис був не достатньо добре підготовлений, і це рівною мірою вина як Сержа, так і моя. Не маючи досвіду й орієнтирів, я казала собі: „Ну, це має бути нормально“, але що ближчою була дата, тим більше я розуміла, що щось не так. Помилка полягала в тому, що я зробила LP без теми. Я теж несу за це відповідальність, тому що не можна бути просто інтерпретатором...»[145]. Крім цього вона записала понад півтора десятка інших окремих пісень, багато з яких були виконані в дуеті з різними артистами та являли собою саунтреки до різних фільмів[357].
2011 — «Tout est si calme» (спільно з Кларою Куст, Людівін Саньє та К'ярою Мастроянні), «Une fille légère» (спільно з К'ярою Мастроянні) та «Je ne peux vivre sans t'aimer» (саундтрек до фільму «Кохані»).
2015 — «Des airs de liberté» (спільно з Бенжаменом Бйоле).
2024 — Номінація на найкращу акторку («Бернадетт»).
Відзнаки
Орден княгині Ольги III ст. (Україна, 4 вересня 2023) — «за вагомий особистий внесок у зміцнення міждержавного співробітництва, підтримку державного суверенітету та територіальної цілісності України, популяризацію Української держави у світі»[359].
Бібліографія
1996 — «Її звали Франсуаза» (фр.«Elle s'appelait Françoise»), у співавторстві з Патріком Модіано.
↑Belles de jour et de nuit : les destins croisés de René Clair et de Luis Buñuel dans le canon du cinéma en français, Antoine Philippe, French Forum - Volume 32, Number 3, Fall 2007, p. 139-154.
↑Jean-François Josselin, Vingt ans de grands entretiens dans Le Nouvel Observateur: Deux heures dans la vie de Catherine Deneuve, Paris, Hachette Livre, coll. «Hachette Education», 1984, 456 p. (ISBN 2-010-10737-3), p. 376—383.
↑Bosch, Lindsay; Mancoff, Debra (2010). Icons of Beauty: Art, Culture, and the Image of Women. California: Greenwood Press. p. 444. ISBN 9780313338212.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 14 січня 2024. Процитовано 14 січня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
Constituency of the National Assembly of France 1st constituency of DrômeinlineConstituency of the National Assembly of FranceBoundary of Drôme's 1st constituency in DrômeDrôme in FranceMemberMireille ClapotREDepartmentDrômeCantonsBourg-lès-Valence, Tain-l'Hermitage, Valence-1, CValence-2, Valence-3, Valence-4. Politics of France Political parties Elections Previous Next The 1st constituency of Drôme is a French legislative constituency in the Drôme département. Deputies Election Mem...
Maria DobroniegaMaria Dobroniega dari Kiev.Adipati Wanita PolandiaBerkuasa1040-1058PendahuluRicheza dari LorrainePenerusWyszesława dari KievInformasi pribadiWangsaWangsa RurikWangsa PiastAyahVladimir yang AgungPasanganCasimir yang MemugarAnakBolesław II yang BeraniWładysław I HermanMieszko Kazimierzowic Otto KazimierzowicŚwiętosława, Ratu Bohemia Maria Dobroniega dari Kiev (lahir setelah tahun 1012[1] - wafat tahun 1087), merupakan seorang puteri Kiev Rus dari Wangsa Rurik dan ...
Katedral ViterboKatedral-Basilika Santo Laurensius MartirItalia: Basilica Cattedrale di S. Lorenzo Martirecode: it is deprecated Katedral ViterboLokasiViterboNegaraItaliaDenominasiGereja Katolik RomaArsitekturStatusKatedralStatus fungsionalAktifAdministrasiKeuskupanKeuskupan Viterbo Katedral Viterbo (Italia: Duomo di Viterbocode: it is deprecated , atau Cattedrale di San Lorenzo) adalah sebuah gereja katedral Katolik yang terletak di kota Viterbo, Lazio, bagian tengah Italia. Katedral ini ada...
Cet article est une ébauche concernant le bobsleigh et un athlète monégasque. Vous pouvez partager vos connaissances en l’améliorant (comment ?) selon les recommandations des projets correspondants. Pour les articles homonymes, voir Gattuso. Sébastien Gattuso Contexte général Sport Athlétisme, Bobsleigh Biographie Nationalité sportive Monaco Nationalité Monaco Naissance 28 juin 1971 (52 ans) Lieu de naissance Menton, France Taille 1,82 m (6′ 0″) Poids de f...
Public university in Xiamen, Fujian, China Xiamen University厦门大学Seal of the University since 1921Latin: Universitas AmoiensisFormer nameAmoy UniversityMotto自强不息，止于至善[1]Chū-kiông put-sek, chí u chì-siānMotto in EnglishPursue Excellence, Strive for Perfection[1]TypePublic universityEstablished1921; 103 years ago (1921)PresidentZhang RongAcademic staff4,600+Students28,133Undergraduates20,277Postgraduates16,562Doctoral students...
Copper hydride Names IUPAC name Copper hydride Other names Copper(I) hydrideCuprous hydrideHydridocopper(I)Cupranepoly[cuprane(1)] Identifiers CAS Number 13517-00-5 3D model (JSmol) Interactive image ChemSpider 2582262 N ECHA InfoCard 100.229.864 EC Number 803-023-1 PubChem CID 3335333 CompTox Dashboard (EPA) DTXSID50391571 InChI InChI=1S/Cu.H YKey: JJFLDSOAQUJVBF-UHFFFAOYSA-N Y SMILES [CuH] Properties Chemical formula CuH Molar mass 64.554 g·mol−1 Melting ...
Untuk orang lain dengan nama yang sama, lihat Soerjadi. Letnan Jenderal TNI (Purn.)Soerjadi Ketua Umum PBSIMasa jabatan1993–1997PendahuluTry SutrisnoPenggantiSubagyo Hadi Siswoyo Informasi pribadiLahir(1942-02-02)2 Februari 1942Tuban, Jawa Timur, Hindia BelandaMeninggal7 Desember 2016(2016-12-07) (umur 74)Jakarta Timur, IndonesiaSuami/istriNy. Endang Waluyati SoerjadiAlma materAkademi militerPekerjaanTNIKarier militerPihak IndonesiaDinas/cabang TNI Angkatan DaratPangkat Letnan Jen...
American football player (born 1998) American football player Avery WilliamsWilliams playing for the Atlanta Falcons in 2022No. 26 – Atlanta FalconsPosition:Running backPersonal informationBorn: (1998-07-15) July 15, 1998 (age 25)Pasadena, California, U.S.Height:5 ft 9 in (1.75 m)Weight:195 lb (88 kg)Career informationHigh school:JSerra Catholic (San Juan Capistrano, California)College:Boise State (2016–2020)NFL draft:2021 / Round: 5 / Pick:...
Voce principale: Società Sportiva Lazio. SS LazioStagione 1942-1943Una formazione della Lazio 1942-1943 Sport calcio Squadra Lazio Allenatore Alexander Popovic Presidente Giovanni Minotto Serie A9º Coppa ItaliaQuarti di finale Maggiori presenzeCampionato: Ramella (30)Totale: Ramella (33) Miglior marcatoreCampionato: Piola (21)Totale: Piola (21) Stadiodel Partito Nazionale Fascista 1941-1942 1943-1944 Si invita a seguire il modello di voce Questa voce raccoglie le informazioni riguarda...
Argentine swimmer Luis NicolaoNicola c. 1960Personal informationFull nameLuis Alberto Nicolao YanuzziNicknameNicoNationalityArgentineBorn (1944-06-28) June 28, 1944 (age 79)Buenos Aires, ArgentinaHeight1.82 m (6 ft 0 in)Weight74 kg (163 lb)SportSportSwimmingStrokesFreestyle, ButterflyClubAteneo de la JuventudCoachAlberto Profe Carranza Medal record Men's swimming Representing Argentina Pan American Games 1963 São Paulo 4x100 m medley 1963 São Paulo 2...
Governor of Maryland since 2023 This article is about the governor of Maryland. For the basketball coach, see Wes Moore (basketball). Wes MooreOfficial portrait, 202363rd Governor of MarylandIncumbentAssumed office January 18, 2023LieutenantAruna MillerPreceded byLarry Hogan Personal detailsBornWestley Watende Omari Moore (1978-10-15) October 15, 1978 (age 45)Takoma Park, Maryland, U.S.Political partyDemocraticSpouse Dawn Flythe (m. 2007)Children2Re...
Proverbs 4← chapter 3chapter 5 →The whole Book of Proverbs in the Leningrad Codex (1008 C.E.) from an old fascimile edition.BookBook of ProverbsCategoryKetuvimChristian Bible partOld TestamentOrder in the Christian part21 Proverbs 4 is the fourth chapter of the Book of Proverbs in the Hebrew Bible or the Old Testament of the Christian Bible.[1][2] The book is a compilation of several wisdom literature collections, with the heading in 1:1 may be intended to regard...
Ilham TohtiLahir25 Oktober 1969 (umur 54)Artush, Xinjiang, TiongkokKebangsaanTiongkokPekerjaanEkonom, penulis blogDikenal atasEkonom di Universitas Minzu Tiongkok Ilham Tohti ([undefined] Error: {{Lang-xx}}: no text (help); Hanzi: 伊力哈木·土赫提; Pinyin: Yīlìhāmù Tǔhètí; lahir 25 Oktober 1969) adalah seorang ekonom Uyghur yang sedang menjalani hukuman penjara seumur hidup di Republik Rakyat Tiongkok akibat dakwaan yang terkait dengan separatisme.[1][2...
2014 single by ShakiraEmpireSingle by Shakirafrom the album Shakira Released22 February 2014Recorded2013GenreRockLength3:59LabelRCASongwriter(s)Steve MacIna WroldsenProducer(s)Steve MacShakiraShakira singles chronology Can't Remember to Forget You (2014) Empire (2014) Dare (La La La) (2014) Music videoEmpire on YouTube Empire is a song recorded by Colombian singer and songwriter Shakira for her self-titled tenth studio album, Shakira (2014). It was written by Steve Mac and Ina Wroldsen, whil...
16th-century Spanish writer Juan Ruiz de AlarcónBornJuan Ruiz de Alarcón y Mendozac. 1580Taxco, MexicoDied4 August 1639(1639-08-04) (aged 58–59)Madrid, SpainOccupationWriterSignature Juan Ruiz de Alarcón (c. 1581[1] – 4 August 1639) was a New Spanish writer of the Golden Age who cultivated different variants of dramaturgy. His works include the comedy La verdad sospechosa (es), which is considered a masterpiece of Latin American Baroque theater. Family Juan Ruiz de Alarcó...
American basketball player and coach Jeff MullinsMullins (right) guarding Jerry West in 1971Personal informationBorn (1942-03-18) March 18, 1942 (age 82)Queens, New York, U.S.Listed height6 ft 4 in (1.93 m)Listed weight190 lb (86 kg)Career informationHigh schoolLafayette (Lexington, Kentucky)CollegeDuke (1961–1964)NBA draft1964: 1st round, 5th overall pickSelected by the St. Louis HawksPlaying career1964–1976PositionShooting guardNumber44, 23Coaching career19...
1st Artillery Regiment may refer to: Australia 1st Regiment, Royal Australian Artillery 2/1st Field Regiment (Australia) 2/1st Anti-Tank Regiment (Australia) 2/1st Medium Regiment (Australia) Canada 1st (Halifax-Dartmouth) Field Artillery Regiment 1st Regiment, Royal Canadian Horse Artillery 1st Medium Regiment, Royal Canadian Artillery Italy 1st Anti-Aircraft Artillery Regiment (Italy) 1st Artillery Regiment Cacciatori delle Alpi 1st Field Artillery Regiment (Mountain) 1st Heavy Artillery Re...
.jpg)
.jpg)
.png)
.jpg)
