Китай — східноазійська країна, що знаходиться на сході континенту Євразія. Загальна площа країни 9 596 960 км² (4-те місце у світі), з яких на суходіл припадає 9 326 410 км², а на поверхню внутрішніх вод — 270 550 км²[1]. Площа країни трохи менша, ніж площа США.
Офіційна назва — Китайська Народна Республіка, Китай, КНР (кит.: 中華人民共和國, 中國)[2]. Китайська назва країни Чжун-го складається з двох ієрогліфів, що позначають 国 — центр, середину[джерело?] і 中 — люди, народ[джерело?], тобто Центральний народ[джерело?], Серединна держава. Назва країни Китай походить від назви монгольського племені киданів (кит.: 契丹 — цідань), які заснували державу Ляо в північному Китаї у X-XI століттях[3]. Термін Катай на позначення цього регіону ввів Марко Поло на противагу південному Китаю — Манджі (кит.: 蠻子 - південні варвари). Стародавні греки та римляни називали країну Серес (дав.-гр.Σηρες). Цей термін походить від китайського слова «сі» кит.: 丝, що означало шовк. Власне, лат.sērĭcă теж означає шовк. Топонім європейськими мовами Хіна, Чина, Чайна, Сіна (англ.China, фр.China, нім.China, італ.Cina, фін.Kiina) походить від перської назви країни — Цин (перс.چین). Цю назву у Європі з 1555 року популяризувала книга подорожей Марко Поло. Слово запозичено з санскриту (санскр.चीन) і походить, імовірно, від назви китайської династії Цінь, що правила у 221-206 роках до н. е.), хоча сам термін використовувався і до того часу[3].
Середні висоти — 1840 м; найнижча точка — Турфанська западина (-154 м); найвища точка — гора Джомолунгма (8850 м), найвища гора Євразії і світу. Територія Китаю характеризується складною орографією і значними амплітудами висот. Дві третини займають гори і пустелі (на півночі і заході), включаючи пустелю Гобі на півночі, на сході рівнина зрошується з річок Хуанхе (Жовта річка), Янцзи і Сіцзян.
Тибетське плато — комплекс великих рівнин Джангтанг, плоскогір'я Центр. Тибету, ряд внутрішніх хребтів. Нагір'я оточене високими гірськими системами: Гімалаями і Каракорумом, Куньлунем, Наньшанем і Сино-Тибетськими горами. Між Кунь-Лунем і Наньшанем — велика тектонічна Цайдамська западина.
Велика китайська рівнина — простягається з півночі на південь вздовж узбережжя Жовтого моря і включає низовини Саньцзян, Півн.-Ханкайську, Сунляо, Велику Китайську рівнину, рівнину басейнів ниж. і сер. течії річки Янцзи та ділянки вздовж мор. узбережжя і по долинах річок. Рівнини обрамовані горами: Жехе, Яньшань, Тайханшань, Наньлін, Юньнань, частково Хінганом і Маньчжуро-Корейськими горами. Річки Янцзи, Хуанхе, Сіцзян належать до числа найбільших у світі. Вони мають мусонний режим з літніми паводками. Численні невеликі озера.
Центральноазійські рівнини і плоскогір'я — включає Таримську і Джунгарську рівнини, розділені хребтами Сх. Тянь-Шаню, Турфанську западину, рівнини і плато Гашунської Гобі, Алашань і Ордос, відокремлені один від одного горами Бейшань, Алашань та Іньшань, рівнини Гобі і Баргі. Тут переважають висоти бл. 1200 м. Дно Турфанської западини лежить нижче рівня моря (-154 м).
На півночі, в Манчжурії цілий рік превалюють помірні повітряні маси, західний масоперенос[10]. Значні сезонні амплітуди температури повітря. Вологе дощове літо, холодна посушлива зима. Зволоження достатнє, сніговий покрив[10]. На півночі у Внутрішній Монголії та Джунгарії суворий континентальний тип помірного клімату[9]. Дуже значні сезонні амплітуди температури повітря. Спекотне посушливе літо, морозна зима. Зволоження недостатнє[10].
Центральна частина країни у межиріччі Хуанхе й Янцзи лежить у субтропічному мусонному кліматі[9]. Влітку спекотно й волого, сезон дощів, взимку — відносно прохолодно й посушливо. Значні сезонні амплітуди температури повітря і розподілу атмосферних опадів, можливе випадіння снігу[10].
Сонячна радіація (англ.)
Кліматична карта Китаю (за Кеппеном)
Карта розподілу атмосферних опадів
Димка над Китаєм
Сніговий покрив Китаю
Сильний сніг над Східним Китаєм
Далі на південь субтропічний клімат переходить у субекваторіальний, минаючи тропічний[9]. Влітку переважають екваторіальні повітряні маси, взимку — тропічні[10]. Влітку вітри дмуть від, а взимку до екватора. Сезонні амплітуди температури повітря незначні, зимовий період ненабагато прохолодніший за літній. У літньо-осінній період з морів та океанів часто надходять руйнівні тропічні тайфуни, вдалині від моря взимку бути помітним сухий сезон[10].
Западини Цайдам і Таримська лежать у посушливому субтропічному кліматі різко континентального типу[9]. Влітку переважають тропічні повітряні маси зі спекотною посушливою погодою, взимку — помірні, що приносять прохолоду. Значні сезонні амплітуди температури повітря і розподілу атмосферних опадів, можливе випадіння снігу[10].
Високогір'я Тибету лежать у субтропічному кліматичному поясі високогірного типу[9]. Значні сезонні амплітуди температури повітря і розподілу атмосферних опадів, значне накопичення снігу, утворюються льодовики[10].
активний вулканізм в історичні часи, вулкан Чангбайшань (Пектусан) на кордоні з Кореєю, вулкани острова Хайнань на півдні, та гірського хребта Кунь-Лунь на сході[1].
забруднення повітря тепловими електростанціями на викопному паливі (переважно кам'яне вугілля) парниковими газами та діоксидом сірки призводить до поширення кислотних дощів, Китай займає перше місце у світі з викидів діоксиду вуглецю в повітря;
дефіцит водних ресурсів на північному заході;
забруднення вод неочищеними побутовими й промисловими стоками;
У фізико-географічному відношенні територію Китаю можна розділити на _ райони, що відрізняються один від одного рельєфом, кліматом, рослинним покривом: .
↑Time zone converter : [англ.] // Калькулятор різниці в часі між двома пунктами. — The Time Now, 2017. — 1 January. — Дата звернення: 21 грудня 2017 року.
(рос.)Власова Т. В. Физическая география материков. С прилегающими частями океанов. Евразия, Северная Америка. — 4-е, перераб. — М. : Просвещение, 1986. — 417 с.
(рос.)Географический энциклопедический словарь: географические названия / под. ред. А. Ф. Трёшникова. — 2-е изд., доп. — М. : Советская энциклопедия, 1989. — 585 с. — ISBN 5-85270-057-6.
(рос.)Энциклопедия стран мира / глав. ред. Н. А. Симония. — М. : НПО «Экономика» РАН, отделение общественных наук, 2004. — 1319 с. — ISBN 5-282-02318-0.
.svg)
.png)
