21 лютого 2014 року офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану[5]. Цього дня на Майдані Незалежності в Києві відбулося прощання із загиблими повстанцями, яких у жалобних промовах назвали «Небесною сотнею»[6]. Під час прощання з загиблими лунала жалобна пісня «Пливе кача…» в обробці Піккардійської Терції. Список на виплату одноразової грошової допомоги родинам загиблих у розмірі 121 800 грн налічував 98 осіб[7].
Народився 02.12.1971 на Житомирщині, згодом сім'я переїхала до Сакського району Криму. 1989—1995 років навчання на Радіотехнічному факультеті КПІ. Працював у Києві інженером-програмістом, одружений, сину 9 років. Відвідував мітинг на Євромайдані[8].
Був дуже жорстоко побитий невідомими (з його слів 5 чоловік в амуніції «Беркута») за обвинуваченнями в участі на мітингу Євромайдану. Відбулось це 18 грудня біля торговельного центру «Квадрат», що на вулиці Гната Юри, приблизно о 18:00 вечора. 20 грудня відмовився від госпіталізації швидкою допомогою. Помер 22 грудня в реанімації Київської міської клінічної лікарні № 12 від двосторонньої пневмонії[9] за висновком судовомедичної експертизи. Похований на цвинтарі у Вишневому Київської області.
Викрадений невідомими з Олександрівської лікарні разом з активістом Ігорем Луценком вранці 21 січня 2014 року[11]. Його тіло було знайдено 22 січня в околицях села ГнідинБориспільського району Київської області зі слідами тортур[12]. За відеосвідченням друга Юрія Вербицького Романа, при пізнанні було очевидно, що ноги перебиті, — виднілися кістки, вся спина була синя, обличчя розбите, ребра випирали з правого боку зі шкіри, бо певне були поламані[13]. Офіційною причиною смерті лікарі визнали переохолодження[14].
Вірменин, громадянин України, народився і жив у селі Березнуватівка Дніпропетровської області[18]. Його родина переїхала до України, рятуючись від війни у Нагорному Карабасі[19]. Займався легкою атлетикою та східними єдиноборствами, два курси провчився в Дніпродзержинському коледжі фізичного виховання[20].
На Євромайдан приїхав 8 грудня 2013 року, був задіяний в охороні[18].
Помер у київській лікарні[21]. Під час штурму 22 січня 2014 на вулиці Грушевського він отримав важке вогнепальне поранення в плече. Куля застрягла в легені, руку з роздробленою кісткою довелося ампутувати, організм втратив більше 3,5 літра крові[22].
Активний учасник Євромайдану, зранку 27 січня був знайдений повішеним на каркасі ялинки на Майдані Незалежності[23][24]. Проте рідні, близькі та друзі Віктора переконані, що він не самогубця[25].
Помер від побиття, отриманого 22 січня 2014 року у день Соборності на вулиці Грушевського. В останню дорогу його проводжали 31 січня 2014 року рідні та друзі.
Помер у госпіталі в Івано-Франківську. Міський голова Коломиї Ігор Слюзар розповів, що Калиняк 2 місяці з маленькими перервами по чотири дні стояв на Майдані і, маючи рідну сестру в Києві, не ходив до неї, щоб відігріватися[26][27].
Автомобіль «Тойота» разом із власником всередині згорів на дорозі між селами Червоний Яр та Івангород у Запорізькому районі. За попередньою інформацією, займання сталось через те, що невідомий вистрелив у бензобак автомобіля, від чого той спалахнув.[29][30]. Труп було упізнано за аналізом ДНК. У відеозверненні відповідальність за вбивство взяли на себе т. зв. «Привиди Севастополя»[31]. На похорони прийшло близько 100 осіб[32][33].
Загинув вночі під час мітингу у Києві на Майдані. Був вбитий пострілом у спину. Станом на 20 годину чоловік був ще живий. Сказав родичам, що з ним все гаразд. На другий дзвінок сина Валерій вже не відповів. Близько першої години ночі слухавку взяли сторонні люди та повідомили, що його вже немає серед живих.
Тіло виявили на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській, біля верхнього входу в метро «Хрещатик». У неї знайшли посвідчення ліквідатора чорнобильської катастрофи на ім'я Дворянець Антоніна за № 073155. Загинула від забиття кийками
18 лютого2014 року разом зі своєю сотнею стримував атаку «Беркута» у Кріпосному провулку. За словами побратимів, коли його сотня відходила, Дідич йшов останнім. Сергія схопили та били «беркутівці». Дідич бився із «беркутівцями» на проїжджій частині, а в цей час по ній на великій швидкості рухалася вантажівка ГАЗ-3309, за кермом якої був інший майданівець — Леонід Бібік, який намагався на машині вирватися з оточення. Один з беркутівців, Андрій Єфімін, сильно вдарив Сергія Дідика по голові, і за мить вантажівка збила Сергія. Після зіткнення з вантажівкою, Сергій не вижив.[49][50][51]
У 2012 році витримав 12 днів без їжі на знак протесту проти «мовного закону»[53]. — На майдан Сашко їздив періодично кілька разів. Під час сутичок на Грушевського 18 лютого в нього влучили гранатою, — каже його друг Михайло Згар. — Йому пробили артерію. Сашка госпіталізували, але в лікарні він помер
На Майдані перебував з листопада. Завжди був на передових. Робив усе: і воював, і дрова рубав. Помер у 17-ій лікарні від розриву внутрішніх органів після побиття «Беркутом».
Прийшов демократично відстоювати українську державу на мирний мітинг на «Майдані незалежності» Києва. Під час стрілянини вибухом гранати йому відірвало руку, помер у Будинку профспілок від втрати крові. Його тіло декілька днів лежало в Михайлівському Золотоверхому соборі.
Вбитий «тітушками», вивезений за 30 км від Києва під селище Глеваха. На тілі виявлено 20 ножових поранень — з них два на шиї та дев'ять в області серця[58][59].
Загинув 18 лютого 2014 від втрати крові у наслідок подій на вулиці Інститутській. Смерть констатована лікарями 17-ї міської лікарні. Тіло упізнав батько загиблого вночі 19 лютого. Помер у 17-й лікарні.
Допомагаючи медикам загинув від кулі снайпера у потилицю, яка пройшла навиліт. Родичі довго шукали його, і знайшли 22 лютого у морзі на вул. Оранжерейній.
Зник 18 лютого. Бійці з його сотні відшукали свого побратима через тиждень у морзі. Перед тим тіло загиблого виявили у дворах Хрещатика, куди було викинуте зі слідами насильницької смерті та з перерізаним горлом[62].
Чоловікові вистрелили з обрізу в обличчя. "Він будував барикаду, носив мішки. Під час цього на нього та інших активістів напали «тітушки» та «беркутівці». Зразу була сутичка, потім хтось вистрелив Ігорю впритул в обличчя, — розповів Сергій Полюхович, заступник голови кременчуцького «Майдану».
Шукали з 18 лютого. Його тіло знайшов син у Будинку профспілок. Зробили експертизу, і підтвердили смерть цього героя. Володимир Петрович загинув під час пожежі у Будинку профспілок.
21
Хурція Зураб (Zurab Khurtsia)[44] Лицар Ордена Героїв Небесної Сотні (посмертно)
Тіло виявили на барикаді, розташованій на вулиці Інститутській, біля верхнього входу в метро «Хрещатик». Загиблий чоловік мав при собі пенсійне посвідчення серія АІІІ № 848773 на ім'я Миколи Нікітіна, видане в Кіровограді, та паспорт громадянина Грузії на ім'я Zurab Khurtsia № 620075680, виданий посольством Грузії в Україні. «У нього було хворе серце, він приймав ліки. З-за подій на вулиці Інститутській воно не витримало», — повідомив пізніше Микола Нікітін.
Останній раз телефонував дружині пізно ввечері перебуваючи на вул. Грушевського. В ніч на 19 лютого отримав кульові поранення голови, хребта, печінки та селезінки. Тіло загиблого відразу не було упізнане і перебувало в морзі до 24 лютого, коли його упізнала дружина. Похований у Львові на Личаківському кладовищі на Алеї Героїв[65].
Учасник подій на Майдані. Востаннє побратими бачили Олександра в охопленому вогнем Будинку профспілок у ніч на 19 лютого. Знаходився у списках зниклих. Похований у безіменній могилі на Аскольдовій могилі. Після проведення експертизи ДНК тіло ідентифіковано[66].
Загинув увечері в Хмельницькому біля будівлі СБУ, звідки була відкрита стрілянина. Був поранений у голову, невдовзі помер у лікарні. «У морзі нам сказали, що в нього кульове поранення, ніби то стріляли із автомата Калашникова, але кулі не показали. Діма закривав собою дівчину, коли лунали постріли», — розповів дядько загиблого.
01984-01-1818 січня1984, с. Носачів, Смілянський район, Черкаська область. Закінчив школу у Смілі. Був вихованцем школи олімпійського резерву в Харкові, займався штангою. В останні роки проживав у Києві, працював на приватному підприємстві комірником[67].
Отримав три вогнепальні поранення в спину та одне пневматичне поранення, першу допомогу було надано в Будинку профспілок. Після підпалу будинку його евакуювали до 18-ї лікарні на бульварі Тараса Шевченка, проте врятувати його не вдалося. Похований у рідному селі.
5
Трофимов Олексій
Учасник подій на Майдані. Зв'язок з Олексієм був втрачений ще 2 лютого. Знаходився у списках зниклих.
18 лютого поранений в груди та був доставлений з Будинку профспілок до 17-ї лікарні із проникливим вогнепальним пораненням грудної клітини. Упізнання тіла проводила сестра.
На трасі Одеса — Київ жителями Маньківки й Умані біля села Подібна був встановлений блок-пост на дорозі, аби перешкодити «тітушкам» та спецпризначенцям дісталися до столиці. Водій невстановленого джипа, який пробивав дорогу внутрішнім військам, на шаленій швидкості 19 лютого на смерть збив 37-річного мешканця села Подібна[70].
був уже на пенсії. 18 лютого десь о 16:00 пішов на Майдан, як сам казав, захищати молодь. О 23:00 подзвонив сім'ї і сказав, що з ним усе добре. А вже о 04:00 ранку 19 лютого телефоном повідомили дружині, що він загинув (у моргу смерть зафіксували як приблизно перша з чимось година ночі)[71].
01990-08-2121 серпня1990, Нововолинськ. З 1997 по 2007 рік навчався у Нововолинській школі № 12. Неодружений. Працював на магістральних нафтопроводах «Дружба».
Помер від вогнепального поранення грудної клітки з пошкодженням внутрішніх органів. Зі слів очевидців, бувши тяжко пораненим, намагався врятувати життя іншому пораненому[72].
Помер від кулі снайпера у серце, вранці 20 лютого, на вулиці Інститутській. Дошлюбне прізвище дружини — Тур і чоловіка інколи також називали Туром, до списків загиблих його було занесено під цим прізвищем — Тур Іван Іванович.
01961-09-099 вересня1961, Старокостянтинів Хмельницької обл., Вчитель фізики, голова Старокостянтинівського міської організації (Хмельницька обл) ВО «Свобода»
Громадсько-політичний діяч. З перших днів Євромайдану пан Бондарчук брав активну участь в акціях протесту, був організатором акцій у Старокостянтинові. Убитий на Інститутській вулиці. Загинув від кулі снайпера коли виносив поранених.
За словами директора Тернопільського кооперативного коледжу Василя Макарчука, йому зателефонувала жінка, яка сказала, що тіло Назара перебуває в Михайлівському. Назар у цьому коледжі навчався на дизайнера. Школа села Травневе тепер носитиме його ім'я.[74]
01985-05-3131 травня1985, село Деревок, Любешевський район, Волинська область, член партії ВО «Свобода», підприємець. Навчався у Любешівському технічному коледжі. Едуард залишив по собі щоденник.
Загинув він о 10:25 ранку 20 лютого на восьмій барикаді, що навпроти вестибюля станції метро «Хрещатик» по Інститутській вулиці. Загинув від кулі снайпера, від пострілу у скроню. Він до останнього стояв на барикадах. Тіло знайшли у дворі Михайлівського собору.
В січні, після поранення беркутівцем гумовою кулею на вулиці Грушевського, втратив 80 % зору на одне око. Комендатурою Майдану нагороджений орденом «За оборону Майдану», вручення мало відбутися ввечері 20 лютого, проте зранку він загинув. Снайперська куля пробила бронежилет навиліт. Орден вручили дітям під час похорону. Поховали Героя Небесної Сотні 23 лютого на Алеї Героїв Личаківського цвинтаря у Львові.
O 10.00 ранку він був убитий снайпером на Інститутській вулиці кулею в голову. Куля повністю розтрощила її. Смерть настала відразу. Тіло на подвір'ї біля Михайлівського собору
Належав до «Чорної сотні». Допомагав виносити поранених. Загинув на Інститутській вулиці від снайперського пострілу. Тіло ідентифіковане на подвір'ї біля Михайлівського собору.
Інформація про загибель з'явилась зранку 20 лютого. До обіду в Гаврилівцях дружина Людмила виїхала на Київ. Товариш подзвонив на його телефон, а трубку підняв незнайомий чоловік і сказав, що снайпер поцілив у серце.
01991-12-3131 грудня1991, с. ЗубрецьБучацького районуТернопільської області, студент-географ, редактор української Вікіпедії.[79] За два з половиною роки написав понад 280 статей. 10 серпня 2014 засновник «Вікіпедії» Джиммі Вейлз оголосив Ігоря Костенка дописувачем року. Про присудження відзнаки було оголошено на церемонії закриття «Вікіманії» — щорічної конференції, яка збирає дописувачів та активістів проєкту з усього світу. Пан Вейлз зазначив, що історія Ігоря Костенка справила на нього глибоке враження.[80]
Був убитий в районі Жовтневого палацу. За словами його друга Володимира, який переносив тіло Ігоря, його ноги були побиті «так що їх можна було зав'язати на вузол».
Був на Майдані від початку грудня з кількаденними перервами. Належав до третьої сотні. Майже всі ночі провів на Майдані. Чергував на барикадах, прикривав людей від силовиків щитом, переносив поранених. Після початку «мирного наступу» повернувся з Харкова, куди поїхав на кілька днів до батька, прибув до Києва 18 лютого й поновився у третій сотні, хоча планував приєднатися до новоствореної харківської сотні. Востаннє Женю бачили на вул. Інститутській під час перестрілки між 10:00 і 10:30, він переносив поранених і вбитих. Є також інформація, що він загинув ближче до 11:00, коли йшов в атаку. Тіло Євгена передали до моргу на вул. Оранжерейній близько полудня 20 лютого. Похований у Харкові 23 лютого. Залишилися батько й молодша сестра.
Помер у 17-й лікарні Києва від вогнепального поранення у грудну клітину. Вранці 20 лютого на Інститутській вулиці у нього влучив снайпер. Хлопця не врятувало те, що він був у цивільному бронежилеті. Куля пошкодила важливі кровоносні судини.
Перед тим два дні не виходив на зв'язок. Була непідтверджена інформація про те, що, можливо, людина загинула. Загинув 20 лютого від снайперської кулі. Похорони відбулися 23 лютого в Рівному. Похований на кладовищі «Нове».
Микола помер від кулі снайпера в груди 20 лютого у Києві. Помер по дорозі до лікарні. Був застрелений тоді, коли він витягував поранених та вбитих з-під обстрілу.
01966-07-011 липня1966, Тальне, Черкаська обл. Мав сина від першого шлюбу та дві прийомні доньки. На час подій Євромайдану працював столяром у Харкові. Похований у Тальному[85].
У четвер вранці вирішив повісити державний прапор на одному з об'єктів Євромайдану, снайперські кулі влучили у голову, пробили легені. Помер на місці. Похований у смт Олика[92]
Загинув біля Жовтневого палацу. Зламані ноги, рука, ребра, три кульові поранення — два в живіт і одне в груди). Без батька залишилося 5 дітей. Тіло ідентифіковане в готелі «Україна»[93].
Працювала лікарем-анестезіологом. Поранена 19 лютого в голову в Хмельницькому біля будівлі СБУ, звідки була відкрита стрілянина з автомата. Померла в лікарні[96].
Невідомого чоловіка без документів, лише з квитком на потяг до Вінниці знайшов серед загиблих тернопільський репортер 20minut.ua. Фото вбитого вінничанина розмістили на сайті аби знайти його родичів. За кілька годин з'ясувалося — у Києві загинув 33-річний Максим Шимко (кульове поранення голови)
20 лютого2014 року вбито двома кулями неподалік від стели. Перша вцілила зліва нижче ребер, друга — в серце. Похорон відбувся 23 лютого в Чернівцях. Попрощатися з героєм прийшли тисячі чернівчан
Був знайдений в ніч з 20 на 21 лютого поряд з барикадою біля ЦУМу, у формі бійця Самооборони та бронежилеті зі слідами від двох куль. Помер у кареті швидкої допомоги від зупинки серця. Існує декілька різних версій причин його загибелі, згідно з інформацією судмедекспертизи — помер від гострої ішемії та серцевої недостатності.
23 лютого стало відомо про смерть Андрія. Він був серед активістів, які блокували 20 грудня в'їзд у Київ з Гостомельської траси. Опівночі Андрій ішов сам додому та був по дорозі вбитий. Його тіло було знайдено на Верболозній вулиці зі слідами побиття та черепно-мозковою травмою[97].
21 лютого 2014 року був жорстоко побитий, внаслідок чого отримав важкі тілесні ушкодження. Був знайдений на вулиці Лісовій у Києві з розбитою головою; шпиталізований до однієї з київських лікарень, де і помер 23 лютого 2014 року.[98]
Він круглий сирота, є тільки бабуся та дідусь, які живуть у Боярці. Вони повідомили, що Ігор отримав травми на майдані, лікувався, але потім помер. Але в документах про смерть вказана причина смерті некримінального характеру[99].
Належав до 15-ї сотні Самооборони Майдану. Артем був поранений осколками гранати під час сутичок у Маріїнському парку. В хлопця був проламаний череп, лікарі витягували осколки з голови. Від 18 лютого Артем перебував у комі[102].
Похований 05.03.2014 на Микулинецькому цвинтарі в Тернополі. Похоронна процесія починалася з Підгороднього (з нового будинку родини)[104]. Хлопець перебував на Майдані у Києві, проте, потім безслідно зник (з грудня місяця місцеперебування невідоме). Знайшли його аж у березні на Сумщині в лісі, без кисті руки.[105]
Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок із «беркутівцями» на київському Майдані. Уродженець Ланчина. Проживав і мав сім'ю (трьох синів) у Красній, згодом одружився вдруге у Київській області (Березань[45]). Василь Шеремет із багатодітної сім'ї (було десятеро дітей). У Ланчині в урочищі Мочарка проживає його 93-річна мама. Похорон орієнтовно має відбутися у неділю, 9 березня у післяобідню пору, бо все залежить від того, коли привезуть померлого у Ланчин[106].
Помер в одній із київських лікарень від ран, отриманих під час сутичок 19 лютого на Інститутській вулиці. 83-річний офіцер ВМС СРСР. Важкі травми голови і шийного відділу хребта спричинили кому, внаслідок чого до тями Іван Наконечний так і не прийшов. Був присутній на Майдані від часу розгону студентів 30 листопада 2013 року[107].
Брала активну участь в акціях протесту у Києві, починаючи з 24 листопада 2013 року. Від отриманих під час протистояння важких травм померла в київській лікарні 10 березня 2014 року. Тіло мали привезти на Львівщину 12 березня. Поховали дівчину 13 березня у селі Ріпнів, де Ольга народилася[108].
Чернівчанин Василь Аксенин був важко поранений у Києві під час розстрілу демонстрантів 20 лютого. У четвер, 20 лютого, з ним вранці не було телефонного зв'язку, а потім подзвонили з лікарні: «Поранений…» Травми дуже серйозні: пробита черевна порожнина, пошкоджена тазостегнова кістка. Він переніс кількагодинну серйозну операцію. Наприкінці лютого його відвезли до Польщі на лікування. У Польщі від отриманих ран помер[109] .
Проживав у Києві. Не зважаючи на слабке здоров'я, був на майдані з перших днів, займався нічними чергуваннями, входив до 8-ї сотні. Під час подій під Верховною Радою наковтався газу. Товариші хотіли дати респіратор. Він сказав: «Беріть собі, а я і так хворий». Зрештою в кінці лютого потрапив до лікарні. Майже місяць лікувався від газових опіків бронхів та легень. Кілька днів тому покинув лікарню, збирався до санаторію, але 22 березня помер[110] .
З 1988 року і до пенсії працював у «Київзовніштрансі» на міжнародних перевезеннях. Після виходу на пенсію і до останніх днів трудився в охороні гаражного кооперативу «Пролісок». Проживав у Києві. Був важко травмований 18 лютого: закрита черепно-мозкова травма і вдавлений перелом кісток черепа. Весь час після травми був в комі, але перед смертю прийшов до тями і впізнав рідних. Помер 11 квітня від травм.
Отримав удар в голову важким предметом під час сутичок на вул. Грушевського 20 лютого. Внаслідок травм від удару помер в Черкаській обласній лікарні 18 квітня 2014 року.
Було поранено на Майдані 18 лютого кулею великої кінетичної енергії з проникненням у мозок, 19.02.14 о 00:50 було доставлено у коматозному стані в Інститут нейрохірургії України і там прооперовано, вже 27 лютого разом з групою інших поранених учасників Майдану було перевезено на лікування до Чехії. Смерть настала 28 червня внаслідок тяжких черепно-мозкових поранень. Юрій помер, так і не приходячи до тями[111].
Був поранений на Майдані, після отримання поранень була зроблена перша операція з видалення частини черепа в лікарні швидкої допомоги. 06.03.2014 потрапив до Чехії в військовий шпиталь, де йому замінили частину черепа на пластину. Після повернення в Україну через місяць була зроблена третя операція в лікарні швидкої допомоги, після якої він втратив рухомість. Смерть настала 9 грудня внаслідок тяжких черепно-мозкових поранень[112].
Колишній афганець, залізничник за фахом, мешканець Києва. Отримав кульове поранення в голову під час розстрілів на Майдані, коли кинувся рятувати свого пораненого сина. Він потрапив до лікарні у надважкому стані. Два місяці Віктор перебував у комі. Згодом був відправлений на реабілітацію у Німеччину. Євромайданівець прийшов до тями, навіть зміг сидіти і говорити. Однак після повернення в Україну його стан знову погіршився.[114]
Був «найважчим» із поранених вранці 20 лютого на вул. Інститутській. Куля пробила хребет. Від смерті в київській лікарні (менінгіт спинного мозку) врятують волонтери та ізраїльські лікарі. Помре удома. В останню путь його проведе півтора десятка людей. «Пливе кача» на похороні не звучатиме.[115]
Український художник, громадський діяч, був активним учасником Революції гідності. Пережив перший розгін 30 листопада і події 18 лютого після яких зазнав струсу мозку. Помер раптово 14 серпня 2017 року після інсульту. Похований 15 серпня в рідному селі.
За не підтвердженою владою інформацією одночасно із вбивством Юрія Вербицького в ніч з 21 на 22 січня, ймовірно, було вбито ще одного активіста Євромайдану[14].
За інформацією комендатури Євромайдану та свідків, 22 січня, під час подій на вулиці Грушевського, було вбито ще 2-х невідомих протестувальників[116].
02014-02-1818 лютого2014 р. — в центрі Києва знайдене одне безголове[118] тіло активістаЄвромайдану[119] (кримінальний почерк силових структур — як з журналістом Гонгадзе), два тіла на барикадах біля виходу з верхнього «Хрещатика» в Києві (вулиця Інститутська), офіційно підтверджено три вбиті особи мітингувальників[120][121]; на березі ріки Дніпро в Києві віднайдене ще одне тіло активіста Євромайдану з хусточкою Самооборони Майдану на шиї[122], та вже загинуло 20 мітингувальників (Міністерство охорони здоров'я України ще раніше підтвердило 11 аналогічних смертей)[123]; у Михайлівському соборі лежать тіла 4 активістів Євромайдану тощо[124]; на медекспертизу в Києві привезено п'ять тіл[125]; біля Києва знайшли тіло чоловіка зі стрічкою Євромайдану на одязі та навмисно спотвореним обличчям[126];[127]; медики Києва повідомляють про 11 загиблих активістів Євромайдану[128]. За повідомленнями медиків, 15 чоловік було вбито на Інститутській вулиці, 22 чоловік — на вулиці Михайла Грушевського. Значна кількість жертв — поранені, яких добивали силовики[129]. Також 5 чоловік загинуло при штурмі майдану.
Станом на 02014-02-2626 лютого2014 року в «Будинку профспілок» у Києві віднайдено 11 заживо згорілих людей[134].
Станом на 02014-02-2828 лютого2014 року, 94 людини загинуло за час протестів в україні — МОЗ. Всього 88 осіб загинуло в місті Києві з часу протистоянь учасників масових протестів з силовиками, тобто з 30 листопада 2013 року. Причому 83 особи померло в столиці за період з 18 по 28 лютого 2014 року. У регіонах загинуло 6 учасників акцій громадянського протистояння, з них 2 особи в Криму, 2 — в Хмельницькій області, 2 — у Черкаській області[135].
Станом на 02014-02-2828 лютого2014 року: Ігор Мірошниченко: «Київський крематорій спалював невпізнані тіла загиблих майданівців»[136].
Станом на 02014-03-033 березня2014 року: МОЗ: Число жертв у ході протестів в Україні зросло до 95 осіб[137].
Станом на 02014-03-033 березня2014 року: МОЗ стала відома точна кількість загиблих під час пожежі в Будинку профспілок[138].
Точна кількість загиблих під час протестів буде відома за місяць — МОЗ. Станом на 02014-03-055 березня2014 99 загиблих, але в дуже важкому стані перебувають 15 осіб[139].
Станом на 02014-03-066 березня2014 року на лікуванні в закладах охорони здоров'я Києва перебувало 216 осіб[140].
Станом на 02014-03-099 березня2014 року кількість загиблих у сутичках у центрі Києва з 30 листопада 2013 року досягла 101 особи[141].
Станом на 02014-03-1414 березня2014 Євромайдан SOS. Оновлений список загиблих станом на 14 березня[142]
ПС стверджує: невідомий герой (Святослав (Боєць)) з Будинку профспілок — їх боєць. 05 квітня 2014.[143]
10 квітня2014 року в українських ЗМІ було поширено інформацію від медиків-волонтерів про те, що список жертв Євромайдану може сягнути 780 осіб[144][145][146]. 11 квітня 2014 року міністр охорони здоров'я Олег Мусій, який був керівником медичної служби Майдану, заявив, що інформація про 780 загиблих є провокацією й не відповідає дійсності. Він підтвердив офіційну статистику, за якою на 10 квітня загинуло чи померло 105 активістів Майдану[147][148].
Юридична оцінка подій
Експертна оцінка ситуації — МВС застосовувало зброю проти протестувальників незаконно[149]:
Щодо участі снайперів: Застосування снайперів, за чинним законодавством, передбачається лише в конкретних випадках проти осіб, встановлених як особи, які є злочинцями і щодо яких ухвалені окремі рішення про знешкодження цих осіб. Снайпери за своїми інструкціями у категоричний спосіб не мають права застосовувати зброю до невизначеного кола осіб.
Щодо заяви Захарченка про застосування зброї: У ній немає посилання на жоден нормативно-правовий акт, і це не випадково. Тому що немає жодного нормативно-правового акту, який би давав правові підстави із застосування зброї снайперами, автоматичної зброї на ураження людей.
У липні 2014 року з офіційного звіту слідчої комісії Верховної Ради стало відомо, що у справі про розстріл людей на Майдані вже за нового керівництва МВС було знищено всі докази.[150]
Голова ТСК Геннадій Москаль заявив, що наприкінці лютого просив міністра Арсена Авакова опечатати зброю спецпідрозділів, у яких значилися снайперські групи. Цього не було зроблено, а 62 беркутівці, на чолі із заступником командира Сергієм Кусюком, викрали кілька десятків автоматів, снайперські гвинтівки та втекли.[150]
Також було знищено всю документацію, що пов'язана зі зброєю.[150]
У звіті ТСК зроблено висновок, що докази втрачено безповоротно саме через злочинну недбалість нового керівництва МВС.[150]
Під час прощання із загиблими зі сцени Майдану 21 лютого 2014 року звучала жалобна пісня «Пливе кача…», що стала неофіційним реквіємом «Небесної Сотні»[152].
Уперше Небесною сотнею полеглих учасників акцій протесту назвала поетеса Тетяна Домашенко у вірші «Небесна сотня воїнів Майдану», який вона написала 21 лютого 2014 року.[153][154]
20 листопада 2014 року Київська міська рада перейменувала відрізок вулиці Інститутської, де 20 лютого відбувалися розстріли учасників Майдану, на Алею Героїв Небесної Сотні.
Пам'ятний День Героїв Небесної Сотні відзначається 20 лютого. Його встановлено указом Президента України Петра Порошенка № 69/2015 «Про вшанування подвигу учасників Революції гідності та увічнення пам'яті Героїв Небесної Сотні» від 11 лютого2015 року «з метою увічнення великої людської, громадянської і національної відваги та самовідданості, сили духу і стійкості громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідного вшанування подвигу Героїв Небесної Сотні, які віддали своє життя під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), захищаючи ідеали демократії, відстоюючи права і свободи людини, європейське майбутнє України».[156]
Присудження звань Герой України
24 лютого 2014 народні Верховна рада України прийняла постанову № 4213[157] «Про вшанування учасників збройних конфліктів під час мирних акцій протесту». Документ доручав наступному Президентові України присвоїти звання «Герой України» полеглим під час збройних конфліктів упродовж листопада 2013 р. — лютого 2014 р. в Україні. Авторами законопроєкту виступили депутати від партії ВО «Свобода» Ірина Фаріон, Ігор Сабій та Анатолій Вітів. Проєкт підтримали 342 депутати[158], серед яких були й депутати від опозиційних до сил Майдану партій.
3 березня до Закону були внесені зміни, що передбачали нагородження також і смертельно поранених на Майдані, на думку автора проєкту, депутата від партії «Батьківщина» Віталія Немілостівого, через те, що з моменту прийняття попередньою постанови ще кілька важко поранених померли в лікарнях. За відповідне рішення проголосували 255 нардепів.[159]
Виконувач обов'язків президента О. Турчинов не міг видати указ про нагородження, оскільки згідно зі статтею 112 Конституції України виконувач обов'язків Президента України не має повноважень нагороджувати державними нагородами.
Хоча наступного Президента України — Петра Порошенка, було інавгуровано 7 червня 2014 року, впродовж більш ніж 5 місяців, постанова Верховної Ради України залишалася президентом не виконаною. Ця обставина викликала обурення громадськості під час покладання Петром Порошенком квітів до пам'ятного хресту загиблим на вулиці Інститутській вранці 21 листопада з нагоди річниці від початку Революції гідності.[160][161][162]
Цього ж дня Петро Порошенко підписав указ № 890, згідно з яким «За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності» звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присуджено 99 особам.[163] 20 лютого 2015 року звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) було присвоєно ще 5 особам.[164]
20 лютого 2015 року Петро Порошенко вручив 107 орденів «Золота Зірка» Героя України родичам загиблих під час Революції гідності та АТО.[165]
26 червня 2014 Президентом України було ініційовано заснування нової державної нагороди — Орден Героїв Небесної Сотні[166]. Орден був затверджений Верховною Радою України 1 липня 2014[167][168][169]. Орден встановлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності (листопад 2013 року — лютий 2014 року), інших подій, пов'язаних із захистом незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України.
Впродовж місяця було розроблено статут і малюнок Ордена, і 6 серпня2014 року Кабінет Міністрів України схвалив проєкт Указу Президента України «Про Орден Небесної Сотні», Статут та малюнок Ордену Героїв Небесної Сотні[170]. Указ Президента вийшов двома місяцями пізніше — 3 листопада 2014 року[171] Станом на 16 лютого 2018 року орденом Героїв Небесної Сотні нагороджені 4 особи.
Жизневський Михайло Михайлович (27 листопада 2014, посмертно) — Білорусь
Кіпіані Давид (27 листопада 2014, посмертно) — Грузія
Хурція Зураб (27 листопада 2014, посмертно) — Грузія
Більчук Тарас Миколайович (16 лютого 2018, посмертно) — Україна
Тіла загиблих у готелі «Україна» зранку 20 лютого
Тимчасовий пам'ятний знак загиблим Героям Євромайдану, встановлений 26 січня 2014, автори О. Харч і В. Ахунов
Молитва біля тимчасового меморіалу загиблим під час Євромайдану
Хвилина мовчання на Євромайдані у пам'ять Небесної Сотні
Шлях Небесної Сотні. Інститутська вулиця. 24.02.2014
Софійська площа в Києві 24.02.2014
Стіна пам'яті Героїв Небесної Сотні в Дніпрі
Тимчасовий пам'ятний знак загиблим на Інститутській вулиці
У березні 2014 року було анонсовано проведення міжнародного відкритого конкурсу на концепцію оновленого громадського простору ядра міста Києва із матеріалізацією подій революції гідності, який згодом отримав назву «Територія гідності». Конкурс тривав протягом року, а його результати були оголошені 16 червня 2015. Згідно з розпорядженням Кабінету міністрів України, у 2016 році заплановано утворити державний заклад «Меморіальний комплекс Героїв Небесної Сотні — Музей Гідності», і віднести його до сфери управління Українському інституту національної пам'яті[172].
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 26 лютого 2014. Процитовано 21 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Відео. Архів оригіналу за 1 липня 2014. Процитовано 20 лютого 2014.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 27 листопада 2021. Процитовано 20 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Відео. Архів оригіналу за 23 лютого 2014. Процитовано 20 лютого 2014.
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2014. Процитовано 23 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 5 грудня 2014. Процитовано 17 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 6 березня 2014. Процитовано 6 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 7 березня 2014. Процитовано 8 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 1 березня 2014. Процитовано 25 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 8 березня 2014. Процитовано 8 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 12 березня 2014. Процитовано 11 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 2 березня 2014. Процитовано 23 лютого 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 13 березня 2014. Процитовано 12 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 5 березня 2014. Процитовано 1 березня 2014.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)