Украї́нський ві́льний університе́т (УВУ) (нім.Ukrainische Freie Universität; UFU) — приватний український університет, розташований у Мюнхені, Баварія, Німеччина. Перший вищий навчальний заклад і друга наукова установа української еміграції за кордоном[1]. Є не тільки одним із найстаріших приватних навчальних закладів Німеччини, але і єдиним у світі вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання. Університет було засновано з ініціативи українських інтелектуальних кіл у Відні, невдовзі він переїхав до Праги, а із завершенням Другої світової війни — до свого постійного місцеперебування у столиці Баварії[⇨]. З діяльністю закладу пов'язані імена багатьох видатних українських вчених в еміграції[⇨]. У виші здобула освіту або наукові ступені ціла плеяда діячів закордонної та вітчизняної науки і культури[⇨].
Проте з огляду на те, що Відень переставав бути центром українського еміграційного життя, то вже після закінчення першого семестру восени 1921 року УВУ переїхав до Праги (Чехо-Словаччина), де кипіло живе політичне, культурне й освітнє життя української студентської молоді (понад 1 тис. осіб)[1]. У Празі університет одержав щомісячну допомогу у розмірі 500 тисяч чеських крон[3], від чехословацького уряду, який очолив президент Томаш Масарик[4], а також з боку наукової громадськості республіки, зокрема керівництва Карлового університету, яким були надані приміщення для занять[1][5]. Саме тоді на перший семестр вписалося понад 700 слухачів. Навчальний план було розроблено таким чином, щоб студенти могли поєднувати навчання в УВУ та Карловому університеті.
Упродовж свого існування в Празі університет розгорнув багатогранну педагогічну, науково-дослідну й видавничу діяльність, визнану в тодішній Чехо-Словацькій Республіці та поза її межами. Університет швидко став на шлях нормального функціонування як повноцінний і науково спроможний осередок поширення й поглиблення знань на зразок західноєвропейських університетів. У перші роки існування університет налічував 500 студентів[1]. У середньому кожного семестру в ньому навчалось понад 250 студентів, повний курс навчання (4 або 8 семестрів) за період 1921—1945 років закінчили близько 3 тис. осіб, близько 150 з них отримали ступені доктора права чи філософії[1]. Навчання велось лише на двох факультетах — філософічному, який поділявся на історико-філологічний і природописний відділи, та права і суспільних наук. На кінець празького періоду діяльності в його професорсько-викладацькому складі налічувалося 20 професорів, 10 доцентів і 3 лектори[1]. Професорська колегія складалася з визначних учених, позбавлених окупаційними режимами своїх катедр і прав викладати у вищих навчальних закладах України: Дмитро Антонович[6], Леонід Білецький[7], Іван Горбачевський[8], Станіслав Дністрянський[9], Дмитро Дорошенко[10], Роман Дражньовський, Олександр Колесса[2], Володимир Кушнір, Іван Огієнко, Олександр Олесь[3], Степан Рудницький[11], Володимир Старосольський[12], Степан Смаль-Стоцький[13], Сергій Шелухін[14], Олександр Шульгін[3], Андрій Яковлів та ін.
Усього за цей час у закладі викладали і проводили наукову діяльність близько 100 осіб, з яких 50 мали звання професор[1]. Чимало професорів були членами зарубіжних академій наук, наукових товариств, викладали в інших вишах за кордоном, брали участь у численних міжнародних наукових конференціях[1]. За період 1924—1931 років вони брали участь у 28 з'їздах і конгресах, видали 27 університетських підручників, монографій, наукових збірників та сотні статей, які друкувалися різними мовами в різних країнах світу[1].
Університет перебував у центрі культурно-наукового життя української еміграції в Чехословаччині, відіграв, зокрема, помітну роль у заснуванні низки українських наукових і навчальних закладів Чехословаччини та інших європейських країн:
Під час Другої світової війни і гітлерівської окупації Чехословаччини університет був значно обмежений у правах і діяльності й підпорядкований ректорові німецького Карлового університету[1]. Під час бойових дій у приміщення бібліотеки та архіву влучила бомба, але матеріали вціліли й були збережені[1]. Зі вступом радянських військ до Праги навесні 1945 року майно, бібліотека й архіви віденського й празького періодів університету були частково знищені та розграбовані, частково, разом з матеріалами Музею визвольної боротьби України, вивезені до Радянського Союзу[1][19]. Щоб зберегти університет, тодішній ректор Андрій Яковлів наполягав на переїзді до Німеччини, проте Августин Волошин наполягав на тому, щоб залишитися у Празі та знайти спільну мову з більшовиками. Усе ж Яковлів із деякими професорами переїхав, а Волошин перебрав на себе повноваження ректора. У результаті його й інших членів УВУ, що лишилися у Празі, заарештували радянські спецслужби[1][20]. Згодом ректора УВУ, президента Карпатської України 1939 року Августина Волошина закатували в Бутирській в'язниці, а сам заклад фактично ліквідували.
Мюнхенський період
Стара будівля Українського вільного університету в районі БоґенгаузенТабличка при вході до старої будівлі
Після еміграції значної кількості професорсько-викладацького складу наприкінці 1940-х років університет зазнав кризи[1]. Аудиторні лекції були замінені семінарами з малими групами студентів і консультаціями з ними[1]. 1950 року уряд Баварії визнав за Українським вільним університетом право надавати наукові ступені магістра та доктора права[a][1]. Досягнення університету було визнано при введенні нового баварського закону про вищу освіту, коли окремим додатком до нього від 28 червня1978 року підтверджено право промоцій і габілітацій Українського вільного університету, тобто право надавати титули магістра, доктора та габілітованого доктора.
Посилилася наукова та видавнича діяльність університету. У 1960-х роках було створено німецьке Товариство сприяння українській науці, яке взяло опіку над вишем, було поновлено аудиторне навчання впродовж двох місяців влітку, програма лекційних занять для докторантів (2 старших семестри)[1]. 1970 року вже налічувалось 50 фактичних слухачів, 12 осіб отримали докторські ступені[1]. У цей час університет надав понад 50 почесних докторантів відомим ученим і громадсько-політичним діячам світу[1].
Сучасність
Український вільний університет лишається єдиним у світі приватним вищим навчальним закладом поза межами України з українською мовою навчання, своєрідним науково-освітнім місточком між Україною і Європою[3]. Ставши осередком виховання нового покоління професійних і патріотичних кадрів для України та науково-дослідним центром українознавчих студій в Європейському Союзі, УВУ бачить свою місію як інтегратора української науки в європейському і світовому науковому просторі[1]. Університет підтримує науково-освітні стосунки з багатьма вишами світу, зокрема України. 12 листопада1992 року Міністерство освіти України визнало правочинність дипломів університету в Україні окремими договором[1].
Сьогодні УВУ дає змогу студентам із України вивчати ті предмети, які у СРСР були заборонені чи спотворені до невпізнання. Крім того, молодь із України має нагоду познайомитися з життям Центральної Європи, користуватися бібліотеками Німеччини й інших європейських країн, позаяк одна з найважливіших ролей Університету — бути науковим мостом між Європейським Союзом і сучасною Україною.
Через фінансові труднощі та повіні р.Ізар університет продав своє давнє приміщення на вул. Pienzenauerstr. 15 (в районі Мюнхена — Боґенгаузені) у 2008 році та здійснив купівлю скромнішого, але більш функціонального приміщення на вул. Barellistr. 9a (у районі Німфенбурґу), а також створив за рахунок залишку коштів власний фонд, відсотки з якого забезпечуватимуть подальшу діяльність УВУ.
2021 року Український вільний університет відзначив 100-літній ювілей свого існування та 75-ліття функціонування на території Німеччини.
До 100-ліття УВУ на базі Філософського факультету було засновано кафедру мистецтвознавства ім. Вадима Кіпи. Кафедра мистецтвознавства названа на честь Вадима Кіпи – піаніста, композитора, педагога, член-коресподента Української вільної академії наук у Нью-Йорку.[39]
Структура
Університет складається з 3 факультетів, на яких представлено 13 спеціяльностей:
Інститут педагогіки. Очолює доктор Світлана Когут.
Факультет державних та економічних наук. Декан — професор Мирослава Антонович. Спеціяльності: міжнародне право, менеджмент підприємств та організацій, міжнародні відносини, політологія.
Інститут соціальної та ринкової економіки в Україні. Очолює професор Гансюрґен Досс (нім.Hansjürgen Doss).
Факультет україністики. Декан — професор Тамара Гундорова. Спеціяльності: українська мова та література, українознавство.
Бібліотека Українського вільного університету в Мюнхені — одна з найважливіших українських культурних цінностей в Європі. Фонди бібліотеки налічують понад 35 тис. книжок і періодичних видань. 1991 року комісія Міністерства внутрішніх справ Німеччини визнала бібліотеку найважливішим джерелом україністики в німецькомовному світі. У складі університету унікальний архів загальним обсягом матеріалів понад 0,5 млн документів, що займають приблизно 300 м архівних полиць[1].
Кіт Ярослав — історик, доктор філософії, керівник проєктів та програм Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, кандидат історичних наук, експерт міжнародної аналітичної групи Фонду «Amicus Europae» Александра Кваснєвського (2012—2017). Засновник інтернет-видання «Українська освіта»[57].
Хаб'юк Олексій — економіст-медійник, габілітований доктор суспільно-економічних наук, професор у сфері менеджменту маскомунікацій та мультимедіа (з 2013 р.), проректор з навчальної частини (з 2020 р.) Університету прикладних наук Дюссельдорфа[60].
Хороб Степан — літературознавець, доктор габілітований УВУ, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту філології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
На честь 100-річчя університету Національний банк України випустив пам'ятну медаль з нейзильберу«100 років Українському вільному університету» тиражем 10 тис. штук[61].
Боряк Г., Дубровіна Л. Архів Українського вільного університету в Мюнхені : попередній огляд фондів // Архіви України. — К., 2004. — № 4—6.
Васькович Г. Український вільний університет : передісторія створення УВУ, його осяги й нові завдання // Науковий збірник Українського вільного університету. — Münch., 1992. — Т. 15.
Від наукового товариства ім. Шевченка до Українського вільного університету. — К., 1992.
Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині : Український вільний університет (1921—1945 рр.). — К., 1994.
Віднянський С. В. Український вільний університет у Празі — осередок міжслов’янських науково-освітніх взаємин // Славістичні науково-освітні центри в Україні (вчора—сьогодні—завтра). — К., 1995.
Гаранін О. Статут Українського вільного університету в Мюнхені // Пам'ятки : археографічний щорічник / редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) та ін. — К. : Держкомархів, УНДІАСД. — Т. 11. — С. 203—214.
Мельник В. Український вільний університет як осередок українознавчих студій у Німеччині // Українознавство: стан, проблеми, перспективи розвитку. — К., 1993.
Монолатій І. С., Вишиванюк О. Мюнхенська школа історії України (1946—1991) : Історіогр. дослідж. — Коломия : Ін-т упр. природ. ресурсами навч.-наук. комплексу Нац. ун-ту «Львів. політехніка», 2001. — 131 с.
Лубківський Роман, Погрібний Анатолій. Український Вільний Університет. Чи потрібен він Україні? Однозначно: так! // Урядовий кур'єр. — 2006. — 4 листопада.
TU9 — асоціація технічних університетів TU9 (Technischer Universitäten in Deutschland). U15 — асоціація дослідницьких і медичних університетів German U15 (Universitäten in Deutschland).
.JPG)
.jpg)
.svg){kind=small}
