PROFILPELAJAR.COM

Антонович Дмитро Володимирович
Антонович Дмитро Володимирович
Народився	2 (14) листопада 1877; Київ, Російська імперія
Помер	12 жовтня 1945 (67 років); Прага, Чехословаччина
Країна	Російська імперія
Національність	українець
Діяльність	мистецтвознавець, історик, дипломат, політик
Alma mater	ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Заклад	Український вільний університет
Посада	Член Всеросійських установчих зборівd і ректор Українського вільного університету
Партія	РУП
Батько	Антонович Володимир Боніфатійович
Мати	Антонович-Мельник Катерина Миколаївна
У шлюбі з	Антонович Катерина Михайлівна
Діти	Антонович-Рудницька Марина Дмитрівна, Антонович Михайло Дмитрович і Антонович Марко Дмитрович
Автограф
	Роботи у Вікіджерелах; Висловлювання у Вікіцитатах; Медіафайли у Вікісховищі;

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Антонович.

Дмитро́ Володи́мирович Антоно́вич (псевдоніми Войнаровський, Муха, Шельменко, Подорожній; (2 [14] листопада 1877(18771114), Київ — 12 жовтня 1945, Прага) — український історик мистецтва й театру, політичний діяч, син Володимира Антоновича; один із засновників Революційної української партії, редактор численних українських часописів; член Української Центральної Ради, член Всеросійських установчих Зборів, морський міністр, міністр мистецтва, голова дипломатичної місії в Римі (1919), один з організаторів, ректор Українського вільного університету у Відні та Празі; голова Українського історико-філологічного товариства у Празі. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Життєпис

Навчався у 4-й київській гімназії, Київському (з 1895) і Харківському університетах. У 4-й київській гімназії прилучається до громадської роботи, вступивши 1893 року в український гурток, організований Іваном Руденком. Тоді почалася і артистична діяльність: протягом 1894—1896 Антонович керував аматорським театром у с. Сидорівка Канівського повіту.

29 січня (11 лютого)1900 року Антонович разом з Михайлом Русовим, Левком Мацієвичем, Опанасом Андрієвським, Олександром Коваленком заснували у Харкові Революційну українську партію. У 1902—1903 роках редагував у Чернівцях газету «Гасло», а в 1905 році — у Харкові газету «Воля». Продовжує громадську роботу у видавничому гуртку (пізніше видавництво «Вік»), який очолював Олександр Лотоцький.

Із 1912 року Антонович викладав історію мистецтва у Київській мистецькій школі. Належав до Української соціал-демократичної робітничої партії. 1913 року Антонович з кількома товаришами засновує у Києві соціал-демократичний журнал «Дзвін», редактор перших трьох номерів. Під час Першої світової війни навколо Антоновича гуртується частина рупівців («пораженці» та «самостійники»), які не підтримували «оборонської» позиції одного з лідерів партії Симона Петлюри. Ця група підтримувала постійний зв'язок із Союзом визволення України, з центром у Відні. Із забороною українських видань Антонович змушений вступити на службу до Всеросійського союзу міст.

У 1917 році — один із засновників Української академії мистецтв.

Із березня 1917 року — активний член Української Центральної Ради, товариш голови УЦР Михайла Грушевського. В жовтні 1917 року Антонович за дорученням Генерального Секретаріату УЦР-УНР їздив до Одеси, Херсона, Миколаєва з метою з'ясувати питання про можливість українізації Чорноморського флоту. Після повернення до Києва був призначений генеральним секретарем. Був обраний членом Всеросійських установчих Зборів (Подільський округ. № 1 — українські есери, Спілка, українські соціал-демократи)^[1]. Із 9 (22 січня) 1918 року — міністр морських справ УНР.

14 (27) січня 1918 року Мала Рада затвердила запропонований Антоновичем проект українського морського прапора, який розробила Українська морська рада. Прапор складався з двох смуг — угорі синя, внизу — жовта; на синій — золотий тризуб і хрест. У період Директорії УНР — міністр мистецтва в уряді Володимира Чехівського, голова дипломатичної місії Української Народної Республіки у Римі і Празі. Брав участь у громадсько-мистецькому житті України, був ініціатором заснування Державного драматичного театру (1918) і Державного народного театру (1918—1922).

У липні — жовтні 1918 року — генеральний консул Української Держави у Швеції.

У 1919—1920 роках — голова місії УНР в Королівстві Італія.

У 1921 році — один із засновників, а в 1928—1930, 1937—1938 роках — ректор Українського вільного університету у Відні і Празі. Директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

У 1928–30 і 1937–38 роках — ректор УВУ, кілька разів був деканом філософічного факультету цього університету, викладав у ньому історію мистецтва. В 1925–45 роках — голова Українського історико-філологічного товариства і директор Музею визвольної боротьби України у Празі.

Був одружений з Катериною Антонович. Його дочка Марина Рудницька була мистецтвознавцем, активною діячкою української діаспори у Канаді. Сини Михайло та Марко були істориками.

Його зусиллями постала Студія пластичного мистецтва у Празі, довгі роки її очолював, будучи одночасно головою Українського товариства пластичного мистецтва. 1942 року в Лецпцизі вийшла одна з останніх значних праць — «Німецький вплив на українське мистецтво».

Війна скінчилася, у Празі стояли радянські війська; тоді «зачинилась найменша можливість проявлення громадського життя… саме слово „Україна“ стало небезпечним… настроєні… прихильно чехи радили… не витикатися з своїм українством, мовчати й називати себе руськими».

Помер у Празі. У заповіті просив проспівати над його труною улюблені українські пісні, однак чехи порекомендували не робити цього, «бо українські співи могли б викликати сумні або навіть і трагічні наслідки». Влаштувати жалобну «академію» виявилося також неможливим — «всі були залякані, більшість знайомих професора навіть на похорон не прийшла».

На вшанування проф. українського університету, директора українського музею і голови історико-філологічного товариства в Празі Дмитра Антоновича на Меморіальному пам'ятному знаку, встановленому працівниками Української Господарської Академії на цвинтарі Подєбрад, встановлено окрему меморіальну дошку^[2].

Примітки

Праці

Найновійші розсліди старої української архітектури і значіння їх для історії українського мистецтва. — Прага, 1931
Українське мистецтво, 300 років українського театру, Т. Шевченко як маляр.
Естетика виховання Т. Шевченка (1914),
Українське мистецтво. Конспективний історичний нарис. — Прага; Берлін: Нова Україна, 1923. [Архівовано 17 листопада 2015 у Wayback Machine.]
Триста років українського театру 1619—1919 (1925) та ін. [Архівовано 19 лютого 2019 у Wayback Machine.]
Передхристиянська релігія українського народу
Deutsche Einfluesse auf die Ukrainische Kunst, von Dmytro Antonowytsch. Mit 40 Bildtafeln. Leipzig, Verlag von S.Hirzel. 1942. 182 S.
Українська культура. Лекції за редакцією Дмитра Антоновича. — Київ: Либідь, 1993.

Праці про Антоновича

Антонович Дмитро Володимирович // Малий словник історії України / відпов. ред. В. А. Смолій. — К. : Либідь, 1997. — 464 с. — ISBN 5-325-00781-5.
Антонович Дмитро Володимирович // Історія української бібліотечної справи в іменах (кінець ХІХ ст. — 1941 р.): матеріали до біобібліографічного словника / авт.-уклад. Л. В. Гарбар ; відп. ред. Л. А. Дубровіна ; НАН України, Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського, Ін-т рукопису. — К.: НБУВ, 2017. — С. 22–23. http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0002146 [Архівовано 27 березня 2019 у Wayback Machine.]
Пінчук Ю. А. Антонович Дмитро Володимирович [Архівовано 19 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 106. — ISBN 966-00-0734-5.
Шаповал, А. І. 2012. Дмитро Антонович: життя та діяльність. — Миронівка: ПрАТ «Миронівська друкарня», 1—348.
Усенко Б. Антонович Дмитро Володимирович [Архівовано 12 березня 2017 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 1998—2004. — ISBN 966-749-200-1.