Назва міста походить від назви річки Корсунка. Це тюркська назва «кара су» (чорна вода, у значенні «чиста вода»).
Також є версія, що назва може походити від імені руського бога сонячного світла — Хорса. Ймовірно, первісна назва звучала як Хорсунь, що з часом змінилася в результаті лінгвістичних трансформацій.
За іншою версією назва міста походить від іранського слова «хоро» (палаючий).
Також слід звернути увагу, що тюркське слово «Карсун» означає «окраїнне охоронне укріплення». Може бути і прозаїчніше — татарське «кар» (сосна) + «су (сун)» (вода, річка). Отже, «сосни над річкою».
Географія
На південно-західній околиці міста річка Ризінкова впадає у Рось.
У 1032 році князь Ярослав Мудрий заснував місто-фортецю Корсунь для захисту південних кордонів Київської Русі від набігів тюркських кочівників, використавши Рось як природну перешкоду. Воно входило до Пороської оборонної лінії, до якої відносилися також міста, що стояли на Росі — Осетрів (нині — с. Сахнівка Корсунь-Шевченківського району), Дверен (нині — с. Деренковець, підпорядковане Набутівській сільській громаді), Боровий (нині — смтСтеблів Корсунь-Шевченківського району) Богуславль (нині — Богуслав (місто)), Юр'їв (нині — Біла Церква) та ін. У XI — першій половині XII століття місто було надзвичайно важливим оборонним центром. Тоді половці часто нападали на Русь. У 1169 році частина з них стояла поблизу міста Корсуня. Після чого вони пішли і спустошили околиці Києва.
З 1195 по 1240-ві роки Корсунь — центр удільного князівства, яким правили представники роду Романовичів. Першим корсунським князем був волинський князь Роман Мстиславович. У 40-х роках XIII століття Корсунь був зруйнований монголо-татарами.
В урочищі Замчищі при впадінні Корсунки в Рось височить городище — залишки стародавнього Корсуня. Свідченнями давніх часів є два руські поселення, виявлені в Корсуні і Гарбузині, а також залишки оборонних укріплень — «Змієвих валів» поблизу Корсуня.
XIV — XVII століття
Герб Корсуня
У 1320-х роках перейшов під владу Великого князівства Литовського. У ті часи Корсунь з округою являв собою майже безлюдну пустелю.
1585 року князі брати Олександр та МихайлоВишневецькі одержали привілей польського короля Стефана Баторія на відновлення та володіння містом. На основі земель, що належали місту Корсунь, які до того входили до Канівського староства, було утворено Корсунське староство. 8 лютого1585 року Корсуню надано Магдебурзьке право. За ним корсунські міщани отримали свій орган самоврядування (магістрат), свій суд і були позбавлені всіх податків та повинностей, крім сторожової військової служби. Король Стефан Баторій своїм універсалом від 20 лютого 1585 року надав Корсуню герб: «Лук жовтий натягнутий і стріла на тятиву покладена в червоному полі».
Корсунці брали участь у козацьких повстаннях кінця XVI століття. Щоб корсунські міщани не підтримали повстанців К. Косинського 15 жовтня 1592 року, польський король Сигізмунд III своїм універсалом підтвердив Магдебурзьке право для Корсуня. Незважаючи на це, в 1605 році відбувся конфлікт корсунського старости Івана Даниловича з корсунчанами. Староста позбавив їх права на прибутки від шинків і корчем. Після довгої судової тяганини дії Даниловича були підтверджені. Мешканці міста через це повстали. Коли ж польський уряд направив у Корсунь своїх комісарів, міщани пустили їх у місто, оголосили, що відмовляються виконувати військові повинності і не визнають влади коронного старости. За це все та за неявку заколотників на королівський суд на жителів Корсуня було накладено штраф — 10 тисяч кіп литовських грошей.[4]. Але корсунські міщани і далі відмовлялися визнавати права старости і тому у 1607 року сейм своєю постановою позбавив жителів Корсуня Магдебурзького права. Це привело до масового покозачення населення Корсунського староства.
Так, у 1616 році тут з 1500 дворів 1200 були козацькими, у 1622 році з 1800 — 1600.
У 1625 році у Корсуні був створений козацький реєстровий полк. Одним із його перших полковників, можливо, був Тарас Федорович (Трясило), керівник козацького повстання 1630 року. Через масове покозачення населення жителі Корсунського староства брали активну участь у козацьких повстаннях 20—30-х років XVII століття. Населення староства постійно зростало. Про це говорять люстрації 1616 та 1622 років та той факт, що 1622 року король Сигізмунд III дозволив корсунським міщанам на пустці осадити місто Лисянку.
За люстрацією 1616 року було 1500 осель козацьких, які не платили ніякого податку, старостою був Ян Данилович.
У 1620-х роках Корсунь був значним містом середньої Наддніпрянщини і за кількістю населення випередив Черкаси, Білу Церкву та інші міста.[5]
У 1637 році відбулося козацьке повстання під проводом гетьмана нереєстрового козацтва Павлюка. Коли він залишив Корсунь, коронний гетьман Потоцький зайняв місто і спустошив його. Багато корсунців втекло на Лівобережжя.
26 травня1648 року поблизу Корсуня військо Богдана Хмельницького у битві, відомій як Корсунська, розгромило майже всю польську армію. Після неї Україна почала будуватися як незалежна держава. Корсунський реєстровий полк було перетворено на військово-адміністративну одиницю. Він був одним з найбільших в Україні. З Корсуня гетьман відправив 16 листів, 3 універсали та 1 наказ. Хмельницький проводив у Корсуні ради, збирав тут військо для нових походів, приймав іноземних послів.
У 1665 році Корсунь був взятий козаками лівобережного гетьмана Івана Брюховецького та московсько-калмицьким військом. Нападникам не вдалося захопити лише Корсунський замок.
1679 року, за наказом московської влади та лівобережного гетьмана Івана Самойловича, більшу частину населення Корсуня було насильно переселено на Лівобережну Україну (так званий Великий згін). Гарнізон міста намагався протистояти загонам Самойловича, але фортецю було взято штурмом.[7]
У 1650-х роках за наказом гетьмана Богдана Хмельницького тут збудовано Корсунський замок. Корсунський замок за люстрацією 1765 року був у формі квадрата з 4-ма вежами по кутах, оточений ровом, валом та дубовим палісадом, до замку вів розвідний міст, у кінці мосту була брама зі стрільницями та з приміщеннями для козаків. Над брамою було літнє житлове помешкання. Брама була наново зведена у 1765 році за старости Яблоновського[кого?]. Всередині замку стояв будинок, в якому проживав губернатор[джерело?], стайня, возівня, будинок для козаків, пекарня, кухня тощо. Посередині була дворівнева вежа з бійницями, у якій мешкали козаки. Біля неї знаходилася частково зруйнована криниця.
XVIII століття
Корсунь на карті XVIII століття
1702 року під час повстання проти Польщі Корсунський полк на чолі із полковником Захарієм Іскрою підтримав цей виступ.
У XVIII столітті Корсунщина була одним із центрів визвольної боротьби на Правобережжі, у тому числі гайдамацького руху, який постійно наростав починаючи з часу розформування Корсунського полку у 1712 році.
На цій території весь час діяло декілька гайдамацьких загонів. Гайдамаки нападали на шляхетські маєтки, розорюючи їх. Декілька разів вони захоплювали Корсунь. Апогеєм гайдамацького руху було повстання 1768 року «Коліївщина». Під час нього було вирізано всіх поляків та євреїв, зруйновано костели.
1768 року Максим Залізняк, ідучи на Умань, захопив Корсунь, розгромивши в ньому польський гарнізон. Але в результаті військової підтримки Російської імперії цей виступ було придушено. Протягом декількох років відбувалися локальні виступи гайдамаків, але полякам урешті-решт вдалося встановити свій контроль над краєм і через декілька років рух гайдамаків тут повністю згас. Корсунщину знову було перетворено на безлюдну пустку.
Місто наново закладене 1784, має 25 мурованих будинків. Станіслав Понятовський збудував тут фабрики сукна, замші, селітри, плантації шовковиці, винниці, розводив расових коней. Заклав тут для молоді школу танців. У всьому йому спочатку допомагав французький художник і архітектор Жан Анрі Мюнц. Збудував тут шпиталь на три покої. Започаткував «касу допомоги» для погорільців.
1782 року Мюнц почав будувати палац для Понятовського та парк на березі річки Рось. Однак добудовував палац вже шотландський архітектор на польській службі Ян Дісіор Ліндсей.
За люстрацією 1789 року на одному з островів, який називали «Острів», стояв двоповерховий мурований палац, що мав 26 покоїв, 3 муровані будинки, 2 стайні. Зала була висотою в два поверхи, 15 на 10 метрів. Стайні для коней мали по 50 метрів довжини. Другий острів називався «Деніс» на ньому був закладений парк з оранжереями та теплицями. Крім того, було ще 5 менших островів без назви. «Швейцарський будиночок» теж був із самого початку закладений на Швейцарському острові.
В палаці містилася велика колекція археологічних знахідок, викопаних в околицях Корсуня, у тому числі золотих виробів.
Всього в місті нараховувалося 258 будинків, з них 23 шляхетські, 34 єврейські, 25 мурованих. В центрі міста — ринкова площа у формі квадрата, по трьох сторонах були муровані будинки, а з четвертої «замок» — будинок губернатора, оточений глибоким ровом.
Наприкінці XVII століття було збудовано католицький костел або капличка.
У середині XVII століття в районі сучасного будинку культури було збудовано Спасо-Преображенську церкву.
У 1625 році в передмісті Закорсунка була збудована дерев'яна Іллінська церква.
В лісі біля Корсуня корсунським полковником Григорієм Гуляницьким у середині XVII століття був відновлений вже зруйнований Свято-Онуфріївський монастир. Він почав називатися «Корсунсько-Гуляницьким». В ньому у 1663 році було пострижено у ченці Юрія Хмельницького та тут помер київський митрополит Діонісій Балабан.
Була в Корсуні також Сергіївська церква.
В місті була церква Різдва Христового, фундована полковником Іваном Золотаренком.
Миколаївська церква знаходилася біля північної частини міста. В церкві святого Миколая (за містом) 1655 року проходила панахида за полковником Іваном Золотаренком, під час якої вона загорілася. Тоді згоріло 450 людей і два священики. Золотаренка потім довідспівували у церкві Різдва Христового.
Воскресенська церква у XIX столітті знаходилася біля садиб Баранова та Хвесенка (Фесенка).
У складі Російської імперії
У 1797 році Корсунський маєток купив у Понятовського за 100 тисяч карбованців сріблом російський імператор Павло І. Він у 1799 році подарував його міністру юстиції генерал-прокурору Росії князю П. В. Лопухіну, який знову закріпачив селян. Місцеві міщани і селяни були незадоволені новим становищем і борючись проти закріпачення протягом п'яти років доводили свої вольності, посилали скарги до Петербурга. У 1804 році сюди прибула спеціальна урядова комісія із каральним загоном і привела корсунців до покори. Організаторів виступів К. Тетянченка і Г. Калюжного було заслано на вічне поселення до Сибіру, 29 чоловік кинуто до богуславської в'язниці, решту покарано канчуками і різками.
XIX століття
У 1815 році князь Павло Лопухін збудував у Корсуні суконну фабрику.
У 1855 році тут відбувся виступ селян у рамках Київської козаччини. Тоді серед них поширилися чутки, що той, хто запишеться до ополчення для участі в Кримській війні, буде звільнений від кріпацтва. У Корсуні селяни зібрали натовп понад 4000 із мешканців Корсуня, Ситників, Моринців, Виграєва, Киченців, Корнилівки, Гарбузини, Бровахи і зажадали від князя дати їм грамоту на звільнення. Сталася сутичка з поліцією, у результаті якої було вбито 13, поранено 27 селян. Після цього всіх учасників виступу було покарано: 60 чоловік віддали військово-польовому суду, решту покарали шомполами й різками.
У 1855 році Корсунь налічував 8238 жителів. У місті була однокласна парафіяльна школа.
Т. Г. Шевченко «В Корсуні» (1859; папір, туш, перо)
У Корсуні неодноразово бував український поет, художник та мислитель Тарас Шевченко, зокрема, з 28 червня по 8 липня 1859 року тут він гостював у свого троюрідного брата і свояка Варфоломія Григоровича Шевченка, який працював помічником управителя князя. Т. Шевченко записував народні пісні, багато малював. Він дуже любив прогулюватися Корсунським парком, замальовуючи його прекрасні куточки. Збереглися малюнки, зроблені ним у Корсуні, які були вміщені до Корсунського (Суліївського) альбому. Це «В Корсуні», «Дуб», «Дерева» та інші.
З 1861 року Корсунь став центром Корсунської волості. Після скасування кріпосного права у 1861 році в Корсуні почала розвиватися промисловість, а також сільськогосподарське виробництво на ринок.
Новий поштовх до будівництва промислових підприємств дала залізнична лінія Київ — Катеринослав, що пройшла через Корсунь 1876 року. У 1880-х роках у місті діяли чавуноливарний (у 1894 році завідувач Густав Дезірон), цегляний та пивний заводи, тютюнова фабрика, 10 водяних млинів та ряд дрібних майстерень.
У 1873 році помер останній власник з роду Лопухіних — Павло Петрович. У нього не було нащадків. Щоб рід не згас прізвище Лопухін і титул найясніший князь було передано його племіннику Миколі Петровичу Демидову. Після смерті Лопухіна його почали називати Лопухіним-Демидовим.
У 90-х роках XIX століття у Корсуні функціонувала поштово-телеграфна контора (начальник — Василь Немоловський). В містечку розміщався військовий підрозділ (4-та легка батарея 19-ї артилерійської бригади 12-го армійського корпусу).
В околицях Корсуня діяв Корсунський чоловічий заштатний монастир (настоятель ієромонах Гімнасій).
XX століття
1903 року Лопухіни-Демидови будують один з найбільших у Росії заводів з виготовлення фарби.
У 1905—1906 роках під час І Російської революції на підприємствах Корсуня відбувалися страйки.
1911 року на 9530 жителів міста працювала парафіяльна та двокласна земська школи. У місті було дві церкви, монастир, 19 шинків, 84 лавки купців. 1912 року в Корсуні, на 744 двори, тих що мали дві десятини землі було 185, до 6 десятин — 500.
До нашого часу в парку з часів Лопухіних-Демидових збереглися дерево-екзот гінкго дволопатеве, яке було посаджено після відвідання 16 червня1916 року Корсуня матір'ю останнього російського царя Миколи IIімператрицею Марією Федорівною, сосна Веймута, ясен та Князівська алея із корабельних ялинок[9].
У 1913 році у Корсуні функціонували: двокласне залізничне училище, 1-ше та 2-ге двокласні сільські училища. Працювала лікарня княгині Лопухіної-Демідової.
У містечку діяли: 7 галантерейних магазини, 6 лавок залізно-скоб'яних товарів, 3 магазини шкіряних товарів, 5 м'ясних лавок, 16 мануфактурних лавок, магазин сільськогосподарських машин, 2 годинникових магазини, магазин швейних машин компанії Зінгер, 2 ресторани тощо. Серед підприємств успішно працювали: фабрика фарб князя Лопухіна-Демидова, 2 механічних заводи, 2 медоварних заводи, пивоварний завод, кошикова майстерня, фортеп'янна майстерня, млини. Працювали три кредитних спілки. Через кожні два тижні по понеділках проводилися базари[10].
В околицях міста діяв Корсунський Онуфріївський жіночий монастир (настоятелька ігуменя Дамарь).
У лютому 1921 року Корсунь став повітовим центром. Однак через запустіння міста у червні повітова влада переїхала до Богуслава. З початком 1923 року місто стало центром Корсунського району. 12 квітня 1923 року Київський губвиконком ухвалив постанову про перейменування Богуславського округу у Шевченківську з окружним центром у Корсуні, який за цією постановою став містом.
1923 року було створено першу комуну «Червона зірка». У місті працювала лікарня на 20 ліжок, де було 8 медпрацівників. Цього ж року відкрилися педагогічні курси, реорганізовані пізніше в педагогічний технікум, а потім у педучилище.
У 1925 році Шевченківський округ був розформований, і Корсунь був приєднаний до Черкаського округу.
У травні 1929 року в Корсуні розпочато спорудження міжрайонної ГЕС на річці Рось, яка 27 серпня1934 року дала перший струм. Працювало 100 підстанцій. Це була одна із перших ГЕС в Україні.
9 серпня 1929 року Корсунь перейменовано на Корсунь-Шевченківський.[11] Проте ще тривалий час вживалися обидві назви.
Протягом 1929—1930 років у місті було створено чотири колгоспи: «Червона зірка», «Євпахар», «Червона п'ятирічка», імені Т. Г. Шевченка.
Навесні 1932 року через дії радянської окупаційної адміністрації на Корсунщині спалахнув штучний голод. У селян було конфісковано всі запаси продовольства. Свого апогею голод досяг на початку 1933 р. У результаті голоду 1932—1933 років на Корсунщині загинуло більше, ніж 14 тисяч осіб, третину з яких складали діти й підлітки.
Напередодні другої світової війни в місті було три середні школи, дві неповні середні та одна початкова школи, педтехнікум і медшкола. У лікарні на 150 ліжок працювало 24 медичні працівники.
Під час наступу німецьких військ 30 липня1941 р. Корсунь був зайнятий нацистами. Під час їхньої окупації у місті діяло підпілля ОУН.
3 травня1944 року перейменовано Корсунський район на Корсунь-Шевченківський.[12]
У вересні 1944 року відновили свою діяльність 5 загальноосвітніх шкіл, педагогічний технікум імені Т. Г. Шевченка, училище механізації сільського господарства, курси медсестер та електромонтерів. У колишньому палаці князів Лопухіних відкрився Музей історії Корсунь-Шевченківської битви.
В 1948 році у місті відкрився будинок культури, при якому працювала бібліотека з фондом 15 тисяч книг, був хор у складі 185 осіб, драматичний, хореографічний та інші гуртки художньої самодіяльності.
В 1950 році закінчилась відбудова промислових підприємств міста. Цього ж року чотири артільні господарства міста об'єдналися в колгосп «Зоря».
З 1954 року Корсунь-Шевченківський район увійшов до складу Черкаської області.
В 1969 році в місті був збудований будинок культури на 600 місць. Працював будинок культури верстатобудівного заводу на 450 місць, кінотеатри «Мир», «Комсомолець» та літній «Перемога», 2 колгоспні та 7 відомчих клубів.
Станом на 1972 рік у місті працювали дитячий комбінат «Світлячок» на 150 місць, 4 дитячі садки, у тому числі «Орлятко» верстатобудівного заводу на 75 місць, «Берізка» швейної фабрики на 125 місць, 3 дитячих ясел. Медичне обслуговування населення здійснювала районна лікарня на 250 ліжок, протитуберкульозний диспансер, поліклініка, невропсихіатричний диспансер, 3 фельдшерсько-акушерські пункти, 3 пологові будинки, 2 аптеки, зубопротезна поліклініка, 6 медпунктів.
Палац Понятовського, один із найкращих садово-паркових комплексів України в стилі романтизму. Корсунь-Шевченківський парк та палац 1782 року заклав на замовлення князя Станіслава Понятовського Жан-Анрі Мюнц — живописець, графік, зодчий. В середині XIX століття парк було прикрашено скульптурами. Гармонії парку додали висячі містки. Площа парку — 97 га. Це єдиний палацово-парковий ансамбль у Черкаській області, який добре зберігся.
Роман Сокуренко (1983—2014) — український військовик, молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни (почалася 2014 року).
Андрій Легіт — псевдонім Ворушила Андрія Теодосійовича (1915—2003). Український поет, педагог, громадсько-політичний діяч, лауреат УММАН (1983 рік) — Українська Могилянсько-Мазепинська Академія Наук;
М. Д. Гупало, І. О. Костенко, Д. І. Прудченко. Корсунь-Шевченківський // Історія міст і сіл Української РСР: в 26 т. Черкаська область / Ред. кол. тому: Стешенко О. Л. (гол. редкол.), Гольцев Є. М., Горкун А. І., Дудник О. М., Зайцев М. С., Звєрєв С. М., Зудіна Г. М., Коваленко В. Я., Кузнецов С. М., Курносов Ю. О., Непийвода Ф. М., Степаненко А. О., Тканко О. В. (заст. гол. редкол.), Храбан Г. Ю., Червінський О. А. (відп. секр. редкол.), Шпак В. Т. АН УРСР. Інститут історії. — Київ : Головна редакція УРЕАН УРСР, 1972. — С. 382—397.
Корсунщина в історії України: зб. матер. наук.-практ. конф.; 15 грудня 2015 р. / редкол.: П. Я. Степенькіна (відп. ред.) та ін.]. — Черкаси : Вид. Чабаненко Ю/ А., 2016. — 390 с. — ISBN 966-920-493-929-1.
.jpg)
.jpg)
.jpg)
