Іван Багряний
Ім'я при народженні	Іван Павлович Лозов'яга
Псевдонім	Полярний, Багряний, Дон Кочерга
Народився	19 вересня (2 жовтня) 1906[1] Охтирка, Харківська губернія, Російська імперія
Помер	25 серпня 1963(1963-08-25) (56 років) Новий Ульм, Баварія, ФРН
Поховання	Новий Ульм
Громадянство	Російська імперія  СРСР
Національність	українець
Діяльність	прозаїк, поет, драматург, публіцист, журналіст
Мова творів	українська
Роки активності	1925-1963
Напрямок	реалізм
Жанр	роман
Magnum opus	«Тигролови» «Сад Гетсиманський»
Партія	ОУН
У шлюбі з	Багряна Галина Елеазарівна
Премії
Іван Багряний у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Іва́н Багря́ний (справжнє ім'я: Лозов'яга Іва́н Па́влович^[2] (також: Лозов'ягін); 19 вересня (2 жовтня) 1906(19061002), Охтирка^[3], Харківська губернія, Російська імперія — 25 серпня 1963, Новий Ульм, Баварія, Федеративна Республіка Німеччини) — український поет, прозаїк, драматург, публіцист, журналіст та політичний діяч^[4]. Голова Української національної ради. Лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка (1992, посмертно).

Народився в сім'ї муляра Павла Петровича Лозов'яги. Мати — Євдокія Іванівна Кривуша — походила із заможного селянського роду із села Куземин біля Охтирки. У сім'ї, крім Івана, виховувалися також син Федір і дві дочки — Неоніла та Єлизавета.

У шестирічному віці почав навчатися в церковнопарафіяльній школі, потім закінчив в Охтирці вищу початкову школу. 1920 року вступив до технічної школи слюсарного ремесла, потім — до Краснопільської школи художньо-керамічного профілю.

1922 року почався період робочої діяльності і активного громадсько-політичного життя: він був то замполітом цукроварні, то окружним політінспектором в Охтирській міліції, то вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт. 1925 року вийшов із комсомолу. Щоб «збагатитись враженнями» (вислів Івана Багряного), побував на Донбасі, в Криму, на Кубані.

1925 року Іван працював у Кам'янці-Подільському ілюстратором у газеті «Червоний кордон», надрукував у ній свої перші вірші^[5].

Того ж 1925 року під псевдонімом І. Полярний власними силами видав в Охтирці невеличку збірку «Чорні силуети: П'ять оповідань». В оповіданнях описані враження від побаченого й пережитого автором під час поїздки Україною. Це переважно безрадісні реалістичні картини життя тогочасного суспільства.

1926 року вступив до Київського художнього інституту (КХІ), якого через матеріальну скруту та упереджене ставлення керівництва закінчити не вдалося. Навчаючись в КХІ, вийшов зі спілки «Плуг», вступив до опозиційного літературного об'єднання МАРС («Майстерня революційного слова»), де зблизився з самовимогливими митцями слова: Валер'яном Підмогильним, Євгеном Плужником, Борисом Антоненком-Давидовичем, Григорієм Косинкою, Тодосем Осьмачкою та іншими, яких пізніше було піддано нищівній критиці з боку офіційної радянської критики та всіляко переслідувано. Саме тоді Іван Багряний активно працював і друкувався в журналах «Глобус», «Всесвіт», «Життя й революція», «Червоний шлях» та інших.

У 1920-х роках видав низку поетичних творів: збірку віршів «До меж заказаних», поеми «Монголія», «Вандея», «Газават», п'єсу «Бузок» про графоманів. У 1929 році на власний кошт видав віршовану поему «Ave Maria», яка майже миттєво була заборонена цензурою й вилучена з книгарень.

1930 року побачив світ історичний роман у віршах «Скелька». У ньому розповідається про повстання в селі Скелька у XVIII ст. проти свавілля московських ченців монастиря, розташованого поряд. Селяни спалили монастир, протестуючи проти національного гноблення. Офіційною реакцією на роман стала стаття О. Правдюка «Куркульським шляхом» у журналі «Критика», де автор пише: «…Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким…»^[6].

16 квітня 1932 його заарештували в Харкові й звинуватили «у проведенні контрреволюційної агітації» за допомогою літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенберг», соціальна сатира «Батіг».

Пробув декілька місяців у камері одиночного ув'язнення у внутрішній тюрмі ГПУ. А 25 жовтня 1932 року його звільнили з-під варти і на три роки відправили до спецпоселень Далекого Сходу. Про період перебування Івана Багряного на Далекому Сході в 1932—1937 роках досі мало відомостей: Охотське море, тайга, життя серед українців Зеленого Клину. Утеча до України та арешт у дорозі, новий термін (3 роки) — тепер вже у таборі БАМТАБу.

Точних даних про час повернення Івана Багряного із заслання немає: 16 червня 1938 року його повторно арештовано, сидів у Харківській в'язниці УДБ—НКВС на Холодній горі. Йому висунули нове звинувачення — участь чи навіть керівництво у націоналістичній контрреволюційній організації. Хоч тривали довгі дні знущань та допитів, акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав. У постанові від 1 квітня 1940 року зазначено, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до 1928—1932 років, за що він уже був засуджений, а «…інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов'яги слідством не добуто». Хворий, знесилений, Іван Багряний повернувся в Охтирку.

Автобіографічні подробиці про ці п'ять років життя — арешт, тортури, втечу із заслання й повернення на батьківщину — письменник відобразив у романах «Сад Гетсиманський» та «Тигролови».

Німецько-радянська війна застала письменника в Охтирці. Він одразу пішов в українське підпілля, передислокувався до Галичини. Іван Багряний працював у референтурі пропаганди, писав пісні на патріотичні теми, статті різноманітного характеру, малював карикатури й плакати агітаційного призначення. Одночасно він брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР), у розробці її програмових документів.

Попри таку завантаженість Іван Багряний не покинув літературної праці. 1944 року він написав один зі своїх найталановитіших творів — роман «Звіролови» (згодом відомий як «Тигролови»).

У січні 1944 року написав, перебуваючи в Тернополі, поему «Гуляй-Поле»^[7].

У березні 1945 року Багряний перебував у Карпатах у селі Даба разом з рештою місії ЗП УГВР. У квітні 1945, коли радянські війська почали наближатися до місця перебування групи українців, частина членів місії ЗП УГВР, що не мандрувала з родинами, виїхала до столиці Незалежної Хорватської Держави Загреба. Дещо пізніше до групи приєднався й Іван Багряний. У столиці Хорватії делегація ЗП УГВР провела весь квітень і ця країна відбилася й на творчості Івана Багряного. Саме у цей період він писав роман «Люба» про партизанську боротьбу ОУН/УПА, в якій сам нещодавно брав участь. У тексті уривка, що зберігся, часто трапляються хорватські топоніми і явища: м. Вараждін, р. Драва, усташі, четники генерала Драголюба Михайловича, які воювали проти усташів. А назву твору письменник дав на честь Люби Комар, радистки місії ЗП УГВР, учасниці «Процесу 59» в 1941 році. Рукопис роману письменник власноруч знищив, бо «розсердився на героїв цього роману, діячів партизанського резистансу, колишніх моїх друзів, а пізніше — замотеличених героїв „таборових держав“, моїх запеклих ворогів»^[8].

1945 року Багряний емігрував до Німеччини. Як свідчить у «Листах до приятелів» Юрій Лавріненко, «в еміграції теж не було свободи. Не менш, ніж заборонами, перешкоджала гітлерівська Німеччина сформуванню політичної еміграції усілякими „розенбергівськими штабами“, в яких псувалися та компромітувалися і дуже пристойні люди. Багряний пішов на Захід і в еміграцію через „оунівське підпілля“.

Іван Багряний написав брошуру — програмний для нього памфлет „Чому я не хочу вертатись до СРСР?“, де виклав політичну декларацію національної гідності й прав людини, яка пережила примусову репатріацію, насильство, тортури, приниження як колишній в'язень, остарбайтер, полонений, позбавлений власного імені. Він логічно обґрунтував закономірність еміграції з Радянського Союзу — батьківщини-мачухи, котра пішла на геноцид проти власного народу. 1948 року Багряний заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і відтоді цілих 15 років — до самої смерті редагував газету „Українські вісті“. Письменник був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.

Помер Іван Багряний 25 серпня 1963 року^[9]. Похований у місті Новий Ульм (Німеччина) на цвинтарі, при вулиці Ройттір (Neu-Ulmer Friedhof, an der Reuttier Str.). Могила Івана Багряного — перша ліворуч від входу на цвинтар, що навпроти вул. Фіннінгер (Finninger Str.). Автор надгробного пам'ятника — скульптор Лео Мол^[10]. Пам'ятника на могилі освячено 3 жовтня 1965 року.

Перша дружина — Антоніна Зосімова, діти: Борис і Наталя^[11]. На еміграції одружився з Галиною Тригуб^[7]. Їхні діти: Нестор і Роксолана^[12]. Онуки Прогонов Дмитро та Бездрабко Володимир. Батьки Євдокія Кривуша та Павло Лозов'яга.

Західні дослідники творчості Івана Багряного відзначали унікальну здатність письменника до „кошмарного гротеску“, неабиякого гумору серед відчаю, оптимізму — серед трагедії в глухій війні, що проводиться на величезних просторах євразійської імперії. Юзеф Лободовський твердить, що „Сад Гетсиманський“ перевищує силою вислову все, що дотепер на цю тему було написано, з другого ж боку — є виразним свідченням глибокого гуманізму автора, що на самому дні пекла зумів побачити людські прикмети навіть у найозвіріліших осібняків»^[13].

Популярність іншого роману «Тигролови», що його Юрій Шерех вважав утвердженням жанру українського пригодницького роману, — «українського всім своїм духом, усім спрямуванням, усіми ідеями, почуттями, характерами», спричинилася до пародіювання Мосендзом та Кленом образу багрянівського Григорія Многогрішного. Так з'явився гумористичний Горотак, що на думку Лавріненка, читався радше як беззлобний дружній шарж. Зате незадовго до смерті письменника, а саме 1963 року, з'явилася політично заангажована публіцистична книжка-пасквіль «На літературному базарі. Поезія, проза і публіцистика Івана Багряного».

Етапи творчого шляху:

• 1926—1932 — початок літературного шляху до першого арешту;
• 1932—1940 — період ув'язнень і концтаборів;
• 1941—1945 — період Другої світової війни й окупації України;
• 1945—1963 — повоєнна доба і еміграція.

Теми творчості:

• Викриття системи більшовицького терору.
• Показ жорстоких і підступних методів роботи каральних органів.
• Розвінчання більшовицької системи господарювання і знущання з людей.
• Розповідь про страждання українського народу у більшовицькому «раю».
• Безкомпромісне і аргументоване викриття російського великодержавного шовінізму.
• Звернення до історії і боротьба проти Росії.
• Змалювання долі української людини у вирі Другої світової війни.
• Віра в перемогу добра над злом.

Вибрана бібліографія творів Багряного^{[2][14][15][16][17]}:

Твори опубліковані в еміграції: збірка «Зо­ло­тий бу­ме­ранг» (1946; вона да­ла під­ста­ву Ю. Ше­ре­ху-­Ше­ве­льо­ву пос­та­ви­ти ім'я ав­то­ра по­ряд з Ула­сом Сам­чу­ком, як двох най­ви­дат­ні­ших пись­мен­ни­ків ук­ра­їн­ської еміг­ра­ції^{[джерело?]}); ро­ма­ни «Тиг­ро­ло­ви» (1944, дру­га ре­дак­ція — 1946—1947), «Сад Гет­си­ман­ський» (1950), «Ог­нен­не ко­ло» (1953), «Ан­тон Бі­да — ге­рой тру­да» (по­е­тич­на са­ти­ра, 1956), «Буй­ний ві­тер» (1957), «Лю­ди­на бі­жить над прір­вою» (1965), п'є­си — «Мо­рі­ту­рі» (1947), «Ге­не­рал» (1944), «Роз­гром» (1948) та ін­ші тво­ри.

• Етюд (серпень 1921 р.)
• Міщаночка (Охтирка, 1924)
• Мадонна (Жмеринка, 1925)
• Заєць (Ялта, 1925)
• Петро Каменяр (Охтирка, 1925)
• З оповідань старого рибалки (1927)
• В сутінках (1927)
• Пацан (1928)
• Рука (1928)
• Збірка оповідань «Крокви над табором» (Харків, 1931)

• Монголія (1927)
• Цукроварня (Поема про чотирьох) (1927)
• Собачий бенкет (Київ, 1928)
• Вандея (1928)
• Ave Maria (Харків, 1929)
• Батіг (1928—1930),
• Ґутенберґ (1928—1930, зникла на початку 1930-х років)
• Сатирична епопея «Комета» (повністю не збереглась) (1928—1930)
• Гуляй-Поле (Тернопіль, 1944)
• Сатирична поема «Антон Біда — герой труда: повість про ДІ-ПІ» [Архівовано 17 лютого 2017 у Wayback Machine.] (Новий Ульм, 1947)
• Мечоносці (1932)

• Бузок
• Генерал (1944)
• Морітурі (1947)

• В поті чола (1929) (заборонена до друку цензурою)
• До меж заказаних (Київ, 1929)
• Золотий бумеранґ (1946)
• Пісні (авторські пісні різних років)

• Марево (втрачений)^[18]
• Скелька (роман у віршах, Харків, 1930)
• Тигролови (Львів–Краків, 1944)
• Люба (1944) (знищений власноруч)
• Сад Гетсиманський (Новий Ульм, 1950)
• Маруся Богуславка (виданий під заголовком «Буйний вітер», Мюнхен, 1957)^[19]
• Людина біжить над прірвою (посмертно, Новий Ульм, Нью-Йорк, 1965)

• Розгром (повість-вертеп, 1948)
• Огненне коло (Новий Ульм, 1953)
• Морітурі (1947)

• Україна біля Тихого океану (1944)
• На новий шлях (1946)
• Памфлет Чому я не хочу вертати на «родіну»? (інша назва «Чому я не хочу вертатись до СРСР?») (1946)
• Народження книги (1956)

• Казка про лелек та Павлика-мандрівника (1943)
• Колискова (1955)
• Телефон (1956)

• 1963 року філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії з літератури Іванові Багряному, але раптова смерть письменника перешкодила офіційному висуненню його на цю нагороду^{[15][20][21][22][23]}. У Багряного могли бути серйозні шанси на отримання Нобелівської нагороди, адже він написав два визначні романи про ГУЛАГ, «Сад Гетсиманський» та «Тигролови», ще за двадцять років до написання Солженіциним «Архіпелагу ГУЛАГ»^[24].

• 1992 року постановою Кабінету Міністрів України Іванові Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови»^[25].

• 1965 року на могилі Івана Багряного встановлено пам'ятник (скульптор Лео Мол).
• 23 вересня 1996 року Кабінет Міністрів України видав постанову «Про 90-річчя від дня народження І. П. Багряного». Організаційний комітет очолив Леонід Кравчук^[26].
• 1996 року засновано Фундацію імені Івана Багряного (США, м. Детройт)^[27].
• 1996 року, з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, засновано літературну премію імені Івана Багряного. Серед її перших лауреатів — Іван Дзюба.
• 1 серпня 2006 року Верховна Рада України відхилила проєкт Постанови про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного. Під час обговорення думки щодо відзначення ювілею видатного українського письменника розійшлися. Депутати з фракцій «Наша Україна» і БЮТ висловлювалися за вшанування пам'яті Івана Багряного. Депутати з фракцій Партії регіонів, КПУ та СПУ були проти. У підсумку за проєкт Постанови проголосувало всього 73 депутати — і він був відхилений^[28].
• 15 вересня 2006 року Президент України Віктор Ющенко видав Указ «Про відзначення 100-річчя від дня народження Івана Багряного».
• 25 вересня 2007 року введено в обіг ювілейну монету «Іван Багряний» із серії «Видатні особистості України» номіналом 2 гривні з нейзильберу, якість — «спеціальний анциркулейтед», тираж — 35 000 штук у капсулах^[29].
• у 2007 р. з'явилася Бібліотека імені Івана Багряного для дітей у Солом'янському районі Києва.
• 25 серпня 2016 року в Охтирці було відкрито меморіальну дошку на рідному обійсті Лозов'ягіних^[30].
• 2 жовтня 2017 року у м. Охтирці було відкрито пам'ятник^[31].
• 6 липня 2018 року у м. Краснопіллі на Сумщині відкрито пам'ятний знак на стіні гуртожитку Краснопільського ДПТНЗ «Краснопільське ПТУ», де юний Іван Лозов'яга у 20-х роках XX століття навчався малярській та гончарній справі^[32].
• Провулок Івана Багряного в Житомирі.
• На його честь також названо 87 курінь УПЮ імені Івана Багряного^[33].
• 13 липня 2023 року в рамках дерусифікації рішенням Київської міської ради на честь Івана Багряного перейменовано парк у м. Києві^[34].
• Вулиця Івана Багряного.

• Л. А. Шевченко. Багряний Іван Павлович [Архівовано 27 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 162. — ISBN 966-00-0734-5.
• Іван Багряний — титан українського духу: (до 110-річчя від дня народження І. Багряного): пам'ятка користувачу. — Галицька ЦБ; укладач: О. В. Мединська; комп'ютерний набір: З. Кіндрат; відповідальний за випуск: І. В. Сорочинська-Городецька. — Галич, 2016.

• Загребельний П. Багряний Іван // Українська літературна енциклопедія : В 5 т. / редкол.: І. О. Дзеверін (відповід. ред.) та ін. — К. : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. — Т. 1 : А—Г.  — С. 108.
• В. Пономарьов. Багряний // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови). — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 48. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3. Словникова частина. — Т. 1. — С. 81.
• Мистецтво України : Біографічний довідник. / упоряд.: А. В. Кудрицький, М. Г. Лабінський ; за ред. А. В. Кудрицького. — Київ : «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1997. — С. 33 . — ISBN 5-88500-071-9.
• Шугай О. В. Багряний Іван // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Коорд. бюро Енцикл. Сучас. України НАН України. — К. : Поліграфкнига, 2003. — Т. 2 : Б — Біо. — 872 с. — ISBN 966-02-2681-0. — С. 65—66.
• Шевченко Л. А. Багряний Іван Павлович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — Київ : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — С. 162.
• Шевченківські лауреати 1962—2001:Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 29–31.
• Жив у Кам'янці поет // Прапор Жовтня (Кам'янець-Подільський). — 1990. — 18 серп. — С. 4.
• Шугай О. Через терни Гетсиманського саду // Літературна Україна. — 1990. — 6 верес. — С. 6.
• Шугай О. Через терни Гетсиманського саду: Нове з біографії Івана Багряного // Україна. — 1991. — № 18. — С.  30–35, 3–4 вкладки.
• Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного // Багряний І. Сад Гетсиманський. — К., 1992. — С. 3–18.
• Череватенко Л. «Ходи тільки по лінії найбільшого опору — і ти пізнаєш світ» // Багряний І. Людина біжить над прірвою. — К., 1992. — С. 293–319.
• Дзюба І. Публіцистика Івана Багряного // Сучасність. — 1992. — № 4. — С. 64–70.
• Шугай Олександр. Іван Багряний (1906—1963), письменник, громадський діяч // 100 найвідоміших українців. — К., 2005. — С. 564–571.
• Українська діаспора: літературні постаті, твори, біобібліографічні відомості / Упорядк. В. А. Просалової. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2012. — 516 с.
• П. Параскевич. Іван Багряний і його літературна, публіцистична, політична діяльність [Архівовано 25 липня 2015 у Wayback Machine.] Вісник Таврійської фундації (Осередку вивчення української діаспори): Літературно-науковий збірник. Випуск 2. — Київ; Херсон: Просвіта, 2006.
• Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… [Архівовано 30 вересня 2008 у Wayback Machine.]. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.
• Український письменник і політичний діяч Іван Багряний (1906—1963): бібліографічний покажчик / ред. Т. О. Сосновська : Харківська держ. наук. бібліотека ім. В. Г. Короленка. — 2-е вид. — Х., 2006.
• Француженко-Вірний Микола. Іван Багряний // Заокеанські письменники України. — Київ : Смолоскип, 2015. — 312 с. — ISBN 978-617-717-323-5.

• Фундація імені Івана Багряного [Архівовано 8 січня 2017 у Wayback Machine.]
• Підбірка матеріалів про життя і творчість Івана Багряного на сайті Харківської державної наукової бібліотеки ім В. Г. Короленка
• Багряний Іван в Електронній бібліотеці «Культура України» [Архівовано 5 грудня 2020 у Wayback Machine.]
• Валентина Чекаліна. «Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами» [Архівовано 1 березня 2014 у Wayback Machine.] — газета «Кримська Світлиця» (№ 9 за 24 лютого 2006)
• Іван Багряний (1906—1963) [Архівовано 8 квітня 2013 у Wayback Machine.] — журнал «Вітчизна» (№ 1—2, 2005 р.)
• Євген Штендера: «Іван Багряний»
• В. Миронець. Слідчі справи Івана Багряного (за матеріалами архівів ДПУ // Розбудова держави — 1995, № 1 — с. 51-60
• Свідчення І. Багряного слідчому Державного Політичного Управління УРСР (підготовка тексту до друку В. Миронця) // Розбудова держави — 1995, № 1-2
• Усань Вадим. «Під чужим і гербом, і мечем» (післямова до поеми І. Багряного «Вандея») // Березіль — 1996, № 5-6 — с. 17-21

• Твори Івана Багряного [Архівовано 27 лютого 2014 у Wayback Machine.] в е-бібліотеці ukrclassic.com.ua
• Твори Івана Багряного [Архівовано 25 січня 2021 у Wayback Machine.] в е-бібліотеці «Український Центр»
• Твори Івана Багряного [Архівовано 24 лютого 2014 у Wayback Machine.] в е-бібліотеці «Чтиво»