Пам'ятник запорожцям, що під командуванням полковника Сави Білого висадились на Тамані у 1792
Запит «Кубанці» перенаправляє сюди; див. також інші значення.
Українці на Кубані — українська етнографічна група на Кубані, основу якої склали чорноморські, запорозькі і задніпровські козаки, а також селяни (мало)російських губерній Російської імперії, певну частку склали також «поляки» як тоді називали в т.ч. русинів (українців) з західних регіонів сучасної України, на той час у складі Австрійської імперії. Серед історичних назв (самоназв) цієї групи українства - козаки, (мало)роси, руські, степовики, християни, православні, кубанці та ін.
Передумови заселення
У 1740-х перші запорожці стали селитися на півночі Кубані. Закріпитися в районі сучасної Єйської коси вдалося за час урядування кошового отамана Василя Сича. У відповідь російська імператриця Єлизавета I видала указ, що зобов'язував кошового Василя Сича попалити всі курені запорожців. А надалі запорізьким козакам заборонялося навіть ступати на задонську частину узбережжя. Проте виконувати наказу цариці Сич не поспішав, а вдався до дипломатії: послав своїх гінців до Сенату. Але це не дало жодного результату. Зрештою запорожці вимушені були виконати імператорський наказ й залишили Кубань.
По закінченні Російсько-турецької війни 1768—1774 рр., результатами якої стало приєднання до Росії земель між Бугом і Дніпром, Запорізькі козаки, які брали активну участь у війні, сподівалися отримати у своє володіння частину цих земель замість тих січових, які російський уряд роздавав колоністам з Європи та поміщикам з Московщини. Для цього в 1774 році до Санкт-Петербурга було направлено делегацію козаків під проводом Сидора Білого. Делегація повинна була клопотати перед імператрицею Катериною Другою про повернення козакам їхніх колишніх січових земель — «вольностей» — і наділення новими «вольностями». Делегація не досягла своєї мети — замість повернення вольностей та земель царський уряд ухвалив рішення про ліквідацію[1].
Незадовго до руйнування Січі, козацький флот майже всім складом був переведений на Дунай. Турецький султан виділив козакам під Задунайську Січ острів святого Юрія з Сулинським і Георгіївським гирлами Дунаю та видав клейноди — булаву, бунчук, печатку та висвячену Константинопольським патріархом корогву.
Організація й швидке зміцнення Задунайської Січі викликало все більші симпатії в українського населення і унеможливлювало участь у війні українців на стороні Росії. Таким чином руйнація Запорізької Січі та утворення непідконтрольної Петербургу Задунайської Січі призвели до того, що південно-західні кордони Російської імперії виявились безборонними.
Спроба утримати козаків від еміграції за Дунай та на Забужжя не дала результатів. Тоді Катерина II 5 травня1779 року і 27 квітня1780 видала маніфести з проханням до козаків повернутися у рідний край, обіцяючи дати кожному з них землю і службу за російськими чинами. Ці заклики також не дали результатів.
В 1781—1783, під час повстання кримських татар, царському уряду вдалось зібрати в Херсоні близько однієї тисячі козаків. Їх отаманом став військовий осавул Сидір Білий, а його помічником — колишній суддя Війська Запорозького Антін Головатий. Нове військо поселили вздовж Дніпрового лиману та Кінбурнської коси, а в 1790 р. козакам було «подаровано» землі поміж ріками Бугом і Дністром. В результаті конкуренції за ці землі з московськими вельможами старшини Антін Головатий, Захарій Чепіга та Сидір Білий вирядились до Петербургу просити вільні землі. Цією землею виявилась правобережна Кубань, яка довгий час перебувала під Туреччиною, а за Кючук-Кайнарджійською угодою була названа «Татарською самостійною державою» — з неї татари помалу витискали осетинів та косогів-черкесів.
Заселення Кубані українцями
Перші українські поселенці на Кубані
Перший загін козаків-переселенців з-за Південного Бугу на Кубань очолив полковник Чорноморського козацького військаСава Білий. Загін налічував 3847 піших козаків з гарматами і був відправлений на 51 човні. Флотилія на чолі з Білим у супроводі яхти з бригадиром Пустошкіним, спеціально відрядженим для цієї мети до козаків царським урядом, вирушила 16 серпня1792 року з Очаківського лиману і 25 серпня прибула до Тамані (нині село Краснодарського краю). Козацькі човни було розвантажено, гармати й припаси для них залишено на деякий час у Фанагорійській фортеці, головні сили козаків розташовані у Тамані, а частину на човнах відправлено до лиману біля гирла Кубані як вартовий загін для спостереження за черкесами.
Прибулі на Кубань козаки розселилися куренями, назви яких були перенесені із Запорожжя: Батуринський, Іркліївський, Калниболотський, Канівський, Переяславський, Полтавський, Уманський, Корсунський, Менський, Медведівський (від холодноярського села Медведівки) тощо.
Активне заселення Кубані
Активне заселення Кубані відбулось за другої хвилі переселення, яка почалась в 1802 — 1810-му роках — з козаків Катеринославського та Усть-Дунайського Буджацького козацьких військ, а також Задунайської Січі; та в 1809—1811 — з козаків Полтавської і Чернігівської губернії. А з 1809-го до 1849-го року на Кубань з України було переселено лише реєстрових козаків з родинами близько 109 тисяч осіб.
Активна міграція українського населення на Кубань продовжувалась протягом всього XIX ст.: дані про національний склад населення Кубані за 1882 рік, представлені в Кавказькому календарі 1886 року вказують на те, що 46,8 % жителів становили українці, 41,0 % — росіяни, горяни — 9,73, німці — 1,3 %, вірмени — 0,6 %. Домінування українців в регіоні зберігалось до 1930-х.
Після лютневої революції 1917 року частина кубанського козацтва, відчуваючи неміцність положення Тимчасового уряду і будучи незадоволеним його половинчастою політикою, почала об'єднуватись навколо голови Тимчасового Кубанського обласного виконавчого комітету, комісара Тимчасового уряду кадета Кіндрата Бардіжа, висунувши при цьому самостійницькі гасла: «Влада на місці» і «Кубань для кубанців»[2].
Прихильники Рябовола та Бича виступали за самостійність Кубані та посилення зв'язків з Україною, а група Філімонова проводила курс на утримання Кубані в складі Росії.
Значна кількість українського населення та виокремленість української етнічної складової змусили російські сили боротися з проукраїнськими настроями. Так, в червні 1919 року після виступу на козачій конференції в Ростові-на-Дону, яка стала однією з спроб створення на півдні Росії союзного державного утворення, був убитий голова Крайової Ради Микола Рябовіл. Ніхто з козаків не сумнівався, що Рябовола вбили агенти при командуванні армії генерала А. І. Денікіна.
Після вбивства Миколи Рябовола в армії Півдня Росії, що складалася на 80-85 % з кубанських козаків, почалося розчарування політикою командування, що позначилося на ослабленні надалі її боєздатності.
В кінці 1919 Кубанська Рада, маючи на увазі самостійність Кубані, відправила делегацію на Паризьку мирну конференцію. У відповідь, А. І. Денікін розігнав Раду, один із членів делегації — Олексій Кулабухов — був повішений. Надалі П. М. Врангель, що отримав в березні 1920 року владу від Денікіна, спираючись на генералів — вихідців з кубанських козаків Сергія Улагая, В'ячеслава Науменко, Лещенко, Івана Гулиги, Андрія Шкуро та інших — робити активні зусилля по схиленню проукраїнські налаштованої Кубанської Ради і Кубанського уряду на бік Російської армії. Ці спроби не дали відчутного результату, а проросійська політика генералів Білого руху призвела до відтоку кубанців з армії.
Уряд більшовиків не пробачив кубанцям участь у Білому русі та проукраїнські настрої, проводячи акції «розкозачування» та конфіскуючи землі[3].
На 1926 українці на Кубані все ще залишались найзначнішою за чисельністю етнічною групою, складаючи 45,48 % жителів. За період з 1897 по 1926 рр.. їх чисельність в краї зросла на 73,95 %. У Кубанському та Чорноморському округах, на їх частку припадало відповідно 61,48 і 35,66 % населення. Значна частина українського населення зосереджувалася в Армавірському (32,27 %) і Майкопському (29,73 %) округах.
Українці Кубані в 1930-ті
Антиукраїнська політика радянського уряду в 1930-ті безпосередньо торкнулась центрів українських настроїв Кубані. Найвідомішою сторінкою етноциду 1932-го року стали події на станиці Полтавська[4].
.svg){kind=small}
