Українці в Білгородській області
Карта, видана Російською імператорською географічною спільнотою. Легенда: Зелений — українці, червоний — росіяни.
Кількість	41 914 (2010)
Близькі до	Українці, інші слов'яни
Мова	українська, російська

Українці — одна з найбільших національних громад Білгородської області, що сформувалася історично та внесла значний внесок в освоєння та розвиток Білгородщини^[1].

Історично українці — корінний (автохтонний) народ цього регіону^[2].

У XVI—XVIII століттях цей прикордонний край активно заселявся. Осідаючи тут поблизу фортець Білгородської оборонної лінії, що перегороджувала кримським татарам дорогу в Російську державу, переселенці брали на себе сторожову службу та військовий захист прикордоння^[3]. У часи царювання Анни Іванівни, відповідно до «Рішительних пунктів» Данила Апостола, землі стали надаватися переважно вихідцям з Правобережної України, що перебувала під владою Речі Посполитої, які бажали отримати вільні землі.

Цей розділ є сирим перекладом з російської мови. Можливо, він створений за допомогою машинного перекладу або перекладачем, який недостатньо володіє обома мовами. Будь ласка, допоможіть поліпшити переклад.

Основні риси ентічної структури населення території сучасної Білгородської області сформувались ще в XVII—XVIII столітях і залишалися такими аж до рубежу 1920-1930-х рр. В процесі заселення півночі Слобожанщини в регіон направлялись два приблизно рівних по величині етнічних потоки: російський — з півночі, с територій нинішніх областей Центральної Росії й український — із заходу, в основному — з Правобережної України. Прибуваючи на територію Білгородщини, росіяни й українці освоювали і заселяли нові землі практично не утворюючи спільних поселень, за винятком деяких міст-фортець. Як зазначав Д. І. Багалій «взаємодія та модифікація великорусів та малорусів були вкрай незначні в межах Слобідської України … через те, що жили вони у різних селищах та рідко змішувалися один з одним шляхом шлюбів»^[4].

Істотні відмінності відзначалися і соціальному складі колонізаційних потоків. Серед росіян у XVI—XVII ст. переважали «служилі люди» (пізніше стали основою стану однодворців), а XVIII — початку XIX — кріпаки, які переводилися цілими поселеннями освоєння дарованих чи придбаних земель. Українська колонізація, навпаки, мала вільний, практично ніким не організований характер, а серед переселенців переважало козацтво та вільне селянство.^[4][5].

Академік Багалій заявляв, що при заселенні Слобожанщини «боротьба [між росіянами та українцями] відбувалася не рідко, оскільки для неї була одна постійно діюча причина — змішання на одній території двох управлінь (наказово-російського та малоросійського) та двох колонізаційних типів». «Черкаси, як вільні вихідці з-за польського рубежу, які користувалися правом вільного переходу, не хотіли приймати він тих повинностей, які несли великоросійські служилі люди»^[4][5].

Пізніше, вже у XVIII—XIX столітті, зі втратою стратегічного значення прикордонного регіону, який охороняв рубежі Російської держави, українське населення Слобожанщини, яке значною мірою складалося з козаків, втратило основну частину своїх автономних прав, а найбільший його соціальний прошарок — селянство — і зовсім було закріплено^[6].

Співвідношення східнослов'янських ідіомів у межах сучасної Білгородської області за переписом 1850 р. у Курській губернії^[7]:

На час фіксації етно-національного складу населення території сучасної Білгородської області наприкінці XIX століття (перепис 1897 р.) і відразу після закінчення громадянської війни (переписи 1920 і 1926 рр.), незважаючи на більш ніж три вікове спільне проживання в регіоні, два найбільші етнічні спільноти зберігали основні риси національної ідентичності — мову, традиції, матеріальну культуру тощо. Ця обставина не скасовує і взаємного впливу росіян та українців, що виявляється, насамперед, у господарських та побутових речах.

У XX столітті розвиток етно-національної ідентичності населення Білгородського регіону (втім, описані нижче тенденції тією ж мірою відносяться і до Воронезького та Курського регіонів) можна поділити на періоди. Перший — до 1930-х рр., коли в регіоні продовжувався інерційний розвиток двох етнічних груп — росіян та українців, як народів, які живуть у тісному господарському та економічному контакті, проте відтворюють у своїх сільських громадах етнічну ідентичність. Наприклад, як зазначає Л. Н. Чижиковий: «Наречену та нареченого воліли обирати в межах свого села. Але в тому випадку, якщо не могли підшукати наречену у своєму селі, українці їздили сватати в українські села, як би далеко вони не були розташовані, а росіяни — у села, населені росіянами». У межах Білгородської області за переписом 1897 р. населення розмовляло двома наріччями: великоросійським і малоросійським. Із зазначеного перепису в радянській ідеології етнічного відокремлення народів Росії було зроблено висновок, що на території сьогоднішньої Білгородської області росіян проживало — 673 166 осіб, українців — 439 926 осіб.

У період з 1897 р. по 1926 р. співвідношення російського та українського населення на території сучасної Білгородської області, незважаючи на найтяжчі потрясіння, що випали на ці роки, практично не змінилося: російські — 56 % наприкінці XIX ст. і 58 % — у 1926 р., українці відповідно — 44 % і 42 %.

У перші роки радянської влади в регіоні зберігається усталений віками характер територіального проживання двох громад: росіяни домінують у північній частині сучасної Білгородської області та у більшості міст — Білгороді, Старому Осколі, Валуйках, а українці у прилеглих до УРСР західних, південних та східних повітах, а також у деяких містах та великих селищах — Корочі, Борисівці, Бірючі, Чернянці, Великомихайлівці.

На 1920-і роки припадає період «коренізації», коли згідно з принципами рівності всіх народів та міжнародного характеру СРСР, в районах з переважно українським населенням діловодство та мова навчання були перекладені з російської на українську. Оскільки результати перепису населення 1926 г. показали переважання українського населення на території 11 сучасних районів Білгородщини (Алексєєвський, Борисівський, Вейделевський, Волоконівський, Грайворонський, Краснояружський, Красненський, Красногвардійський, Новооскільський, Ровенський й Чернянський), то і практика «коренізації» охопила практично половину території нинішньої Білгородської області.

Національний склад адміністративних одиниць на території сучасної Білгородскої області за даними Всесоюзного перепису населення 1926 г.

В результаті Голодомору і виселень, українська громада майже зникла. Станом на 2010 рік лише 2,8 % населення області — українці.

Відсоток українців в районах Білгородської області станом на 2010 рік^[8].