Де́мон (грец.Δαίμονας*‘зла’ духовна сутність) — дух із надлюдською силою, що належить до невидимого світу і має вплив на життя й долю людей. У видимій формі демони уявляються істотами, що поєднують людські та тваринні риси. Первісно демони нейтральні або не є однозначно добрими чи злими. В сучасності ж переважно уявляються злими істотами.
Етимологія
Слово «демон» походить від давньогрецького «даймон» (δαίμων) — «божество», «дух», що в свою чергу утворене від кореня «дай» — «розділяти». Первісно демонами називались божества-посередники між вищими божествами й людьми взагалі, котрі повідомляють волю іншого божества чи здійснюють певний вплив згідно з його волею на видимий світ. Пізніше відбувся розподіл на добрих евдаймонів (εὐδαίμων, «евдемон» в пізніших варіантах) і злих какодаймонів (κακοδαίμων, «какодемон»).[1] Так, Гесіод описував, що люди Золотої доби після смерті стали добрими демонами.[2] Аналогічні духовні істоти відомі в безлічі культур.[3]
З поширенням християнства демонів ототожнювали з янголами, які зрадили Богу та шкодять людям, зокрема видають себе за богів. Таким чином під демонами стали розумітися всі язичницькі боги, а також духи — окрім вірних Богові янголів.[1] У слов'янській християнській традиції «демон» і «біс» — синоніми, де «біс» — це переклад єврейського «шед» (דֵש) і грецького «даймон». У язичників «біс» — це злий дух, тож у перекладі було взято саме цю назву як найбільш відповідну. З XI ст. перевага віддається варіанту «демон». Іноді бісами називаються тільки злі духи, тоді як демонами — узагальнена невидима сила.[4]
Більшість язичницьких демонів не є однозначно добрі чи злі. Вони підтримують природний порядок або й сприяють людським справам за дотримання ритуалів і табу. Демони переважно асоціюються з земними силами, виступаючи в образі людиноподібних істот — привидів, гоблінів тощо, котрі поєднують видимий і невидимий світи.[5] В той же час демонам притаманні ознаки, що відрізняють їх від людини. Це каліцтва (кульгавість, відсутність частин тіла — очей, рук, ребра, голови і т. ін.)[6] чи наявність тваринних рис (волохатість, звірині ікла, пазурі, роги, тваринні ноги тощо).[7][8] Літаючими ж, і наділеними крилами, уявляються ті божества й духи, котрі слугують вісниками інших богів і духів, такі як Ерот, Ніка, генії,[9] або втілюють руйнівну силу повітря, такі як Пазузу.[10]
В монотеїстичних релігіях (християнстві, юдаїзмі, ісламі та зороастризмі) демони та янголи передусім асоціюються з повітряною стихією чи небом. Їхній поширений атрибут — пташині крила, що відображає швидкість і/або близькість до Бога, теперішню чи минулу. Втім, з огляду на протистояння монотеїстичних релігій та язичництва, в перших добрі духовні істоти часто виступають як небесні, а злі — як земні жителі[5], хоча богослів'я наголошує, що духи здатні набувати будь-якого вигляду і їхні зображення символічні.[11]
Тоді як язичницькі демони не мають конкретного походження та керівника, демони в монотеїзмі підкорюються противникові Бога. Таким виступає Сатана, Шайтан, Аріман.[5]
До демонів також зараховуються ворожі до людей істоти східних релігій — асури, наги, пішахаси, гуй-шен тощо. Так, в індуїзмі асури є ворогами богів девів і вирізняються залежністю від різних пристрастей. В буддизмі Мара та її дочки спонукають людей триматися матеріального світу й тим самим заважають досягненню нірвани. З поширення буддизму в Тибет, Китай та Японію істоти з місцевих вірувань були включені до тамтешніх форм буддизму як демони. До прикладу, в категорію демонів включаються японські оні, тенґу. Китайські гуй-шен виступають як демони-персоніфікації сил природи.[5]
У християнстві демони — це янголи, що приєдналися до Сатани під час його бунту проти Бога. Демони всіляко перешкоджають спасінню людей, підштовхуючи до вчинення гріхів. Вони навівають згубні думки й почуття, вводять у скруту, спонукають до створення облудних учень, таких як магія чи астрологія, самовільного трактування Святого Писання.[4] Їм приписується здатність керувати силами природи. Особливо демони нападають на святих, що неодноразово описано в їхніх житіях, і монахів. Так, демони обіцяють різні багатства й задоволення, видають себе за людей і Божих янголів аби схилити до гріха.[12]
Визнається можливість одержимості людини чи тварини демоном або й багатьма демонами одночасно, що позбавляє її волі, роблячи основою для подальшого навернення інших людей у гріх. Одержимість проявляється у незвичайних фізичних і розумових здібностях, володінні знаннями, котрі людина не могла отримати звичайним шляхом, боязні святих символів, імен. Обряд вигнання демонів називається екзорцизмом.[13]
Зображення
Для християнського мистецтва притаманно зображати демонів як людиноподібні фігурки чорного, сірого чи синього кольору. Часто вони одягнені в такого ж кольору хітони, мають крила, здиблене волосся. Найраніші відомі зображення демонів у християнській традицій відомі з VI ст., це мініатюри Євангелія Раввули та мозаїки Сан-Аполлінаре Нуово в Равенні.[4]
Культ кози, що слугувала в стародавніх народів символом родючості, зумовив наділення рисами кози деяких демонів. Звідси зокрема козлині риси в чортів і сатирів: шерсть, роги, роздвоєні копита. В християнстві цей образ було переосмислено як символ хтивості, відсутності контролю над бажаннями. Позаяк культ родючості був у язичників одним з центральних, стереотипні демони в християнській традиції зображаються саме як люди з козлиними рисами.[14] Поширеним атрибутом демонів у християнському мистецтві є шкірясті крила, як у кажана. Вони з одного боку вказують на небесне походження та всюдисущість демонів, з іншого — демонструють зв'язок цих духів із нижчим підземним світом, печерами Пекла, протиставленими Небесам, та темрявою як символом зла.[7]
З віри в отримання влади над істотою чи предметом, якщо знати її справжнє ім'я, походить віра в можливість контролювати демонів. Старий Заповіт забороняє звертатися до демонів, оскільки лише Бог є володарем усього сущого і шукати чиєїсь іншої допомоги — означає відвертатися від Бога. Проте в міру зближення юдейської культури з античною в Старому Заповіті з'являється все більше імен демонів.[15]
У добу християнського Середньовіччя вірили, що певні демони спокушають людей відповідним смертним гріхом. Подібний перелік наведений у трактаті «The Lanterne of Light» (1409—1410):
У творі «Слово про збурення пекла»XVII ст. згадуються антогонист Христа староста Люципер, персоніфікований Ад, старший воєвода з військом Трубай, воєвода Бенера, безіменні люциперові посли і слуги.[17]
У сучасній культурі
Віра в демонів вельми поширена, демони в сучасній культурі — це переважно злі та шкідливі духовні істоти. Так, згідно опитувань, проведених Pew Forum у 2008 році, близько 70 % американців вірять в реальність демонів і янголів. З вірою в демонів у сучасності тісно пов'язана «сатанинська паніка» — переконання в існуванні культів, які поклоняються Сатані й демонам і виконують для цього людські жертвопринесення. Це явище виникло в 1960-і та досягло піку в 1980-і на фоні розвитку маргінальних явищ у Західному суспільстві: появи субкультур, нових релігійних рухів. Їх причиною в масовій свідомості вбачається надприродне зло, персоніфікуючись як демони та Сатана.[18]
У мистецтві демони, за небагатьма винятками, зображаються як ворожі людям сили. В західній культурі вони традиційно протистоять янголам, що бере своє коріння в біблійній літературі.[19]
Також демонами називаються комп'ютерні програми чи процеси, що діють у фоновому режимі. В англійській мові демоном у переносному значенні також називається той, хто діє з винятковим ентузіазмом, затятістю чи ефективністю.[1]
