Смерть (персонаж)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кирпа.
Штифт Дорнштайн «Смерть»
«Вершник Смерть». ГравюраГюстава Доре, 1865 р.
Опудало Мари в Чехії.

Образ смерті — персоніфікація смерті у вигляді певної фізичної істоти.

Смерть як персонаж зустрічається в міфах, легендах і релігіях усіх світових культур, починаючи з незапам'ятних часів. У європейській (і, зокрема, українській) культурі смерть часто зображується у вигляді скелета з косою. В західній культурі персоніфікація смерті відома як «Похмурий Жнець» (англ. Grim Reaper).

Походження образу

Американський психолог Ірвін Ялом пояснював, що персоніфікація смерті виникає в дитинстві через усвідомлення реальності смерті та прагнення якось її контролювати. Смерть розглядається як людська фігура, здатна вирішити, хто помре, а отже виникає уявлення, що на неї можна вплинути та змінити її рішення[1].

Стать персоніфікації смерті не завжди пов'язана з граматичним родом слова «смерть».

Французький мистецтвознавець Андре Мальро запропонував підставу, згідно з якою смерть у культурі постає в чоловічому чи жіночому образі. Персоніфікація смерті у подобі чоловіка виникає в патріархальних суспільствах, а в подобі жінки — в матріархальних. Тобто, образ смерті визначається тим, представники якої статі розпоряджаються благами, адже смерть настає через втрату благ: їжі, захисту, опіки[2].

В культурах світу

Майже всі персоніфікації смерті виконують функцію відділення душі від тіла, що спричиняє припинення життя[3].

У багатьох політеїстичних цивілізаціях функції смерті виконують окремі божества. Зазвичай у кожній релігії існував бог-психопомп, провідник душ у царство смерті і бог-господар підземного світу: Анубіс (Стародавній Єгипет), Танатос (Стародавня Греція), Плутон (Стародавній Рим), Гель (Германо-скандинавська міфологія), Грох (Вірменська міфологія), Енма (синтоїзм), Яма (індуїзм).

Стародавні греки персоніфікували смерть як бога Танатоса. З ним пов'язані Аїд — володар підземного світу, Харон — перевізник душ і мойра Антропос, яка визначає тривалість життя[2].

В юдаїзмі, християнстві та ісламі смерть персоніфікується як Ангел Смерті. Найчастіше це Азраїл, в юдаїзмі також буває Самаїл[4]. Смерть — єдиний з вершників Апокаліпсису, що згадується за ім'ям.

З XIV ст. у Європі поширився образ Похмурого Женця (Grim Reaper, Der Gevatter Tod) — скелета чи розкладеного трупа в темному одязі з капішоном і з косою чи серпом, якими він «жне» душі. Поява цього образу пов'язана з епідемією чуми 1347—1351 років[2][5]. Похмурий Жнець чоловічої статі, хоча в деяких європейських народів (іспанців, французів, у слов'янських народів) персоніфікація смерті — жінка[2].

Образ Похмурого Женця поділяє зовнішність з давньогрецьким Кроносом[6] і давньоримським Сатурном, які зображалися з серпом[7] або косою. В цьому випадку сільсько-господарське знаряддя має подвійний символізм: вона є символом життя (врожаю) та його завершення[6][8].

У Похмурого Женця коса чи серп вказує також на раптовість смерті — подібно як швидко зрізають стебла рослин, так смерть забирає людей[9]. Його атрибутом може слугувати пісочний годинник як символ скінченності життя, чорний ворон, візок із камінням[10].

Похмурий Жнець популярний також у американській культурі. В мексиканців смерть уособлює жінка-скелет Санта Муерте, Худа Пані, Біла Сестра чи навіть Божа Матір[11].

Крім того смерть описується через метафори, де називається невблаганним суддею, подругою, товаришем, який завжди поруч[10].

Смерть в українській культурі

Смерть говорить до солдата. Офорт Тараса Шевченка, 1844 р.

Витоки українських уявлень про смерть містяться в загальнослов'янських віруваннях. Бог Велес, подібно до давньогрецького Аїда, уявлявся володарем усього підземного, зокрема похованих мерців. Тоді як конкретно смерть могли уособлювати Мара чи Желя[12]. Саме слово «смерть» утворене від праіндоєвропейського кореня *mrk- зі значенням «чорнити», «темнити» (звідти ж слова «морок», «хмара», «марати»)[13]. Разом з тим смерть часто асоціюється з білим кольором[14].

Смерть в українській культурі зустрічається в різних образах. Традиційно її зображують у вигляді старої кістлявої жінки з косою, загорнену в біле простирадло[14]. Іноді має власне ім'я — Ки́рпа[15]. Вона може поставати крім того як жінка з білою шкірою та палаючими очима; як тварина білого кольору (особливо собака). Смерть мешкає десь далеко серед снігів, або в печері, де тримає свічки, кожна з яких означає живу людину. Людина, що скоро помре, може побачити Смерть. Смерть нічого не робить на свій розсуд, вона забирає життя в присуджений час, а тому невблаганна[14].

У казках на кшталт «Як чоловік кумався зі смертю» Смерть радить чоловікові стати лікарем і підказує йому хто з хворих помре, а хто виживе. Та чоловік порушує умову не брати грошей з бідняків. Потім він декілька разів обдурює Смерть, яка прийшла за ним, щоб подовжити життя щоразу ще на рік. Зрештою Смерть перемагає. В казці «Бідний чоловік і смерть» чоловік ув'язнює Смерть у люльці для куріння. Звільнившись, Смерть проклинає чоловіка, щоб він старів, але не міг померти, поки з нього не зостануться самі кістки. В іншій казці Смерть відправляє чоловіка, що скористався її порадою для накопичення несправедливого багатства, до пекла, де він буде вічно зі своїми статками[14].

Крім того, зустрічаються й інші уособлення смерті. Зокрема, образ смерті як птиці-качки, що перетинає водне плесо, зустрічається в тужливій народній пісні Пливе кача по Тисині, яка стала широковідомою під час реквієму за загиблими учасниками Революції гідності[джерело?].

Див. також

Масова культура

Примітки

  1. ↑ Yalom, Irvin D. (17 березня 2020). Existential Psychotherapy (англ.). Basic Books. ISBN 978-1-5416-4744-2.
  2. ↑ а б в г Guthke, Karl Siegfried (1999). The Gender of Death: A Cultural History in Art and Literature (англ.). Cambridge University Press. с. 7—37. ISBN 978-0-521-64460-0.
  3. ↑ Wendell, Leilah (1996). Encounters with Death: A Compendium of Anthropomorphic Personifications of Death from Historical to Present Day Phenomenon (англ.). Westgate Co. с. 8—9. ISBN 978-0-944087-09-1.
  4. ↑ Wendell, Leilah (1996). Encounters with Death: A Compendium of Anthropomorphic Personifications of Death from Historical to Present Day Phenomenon (англ.). Westgate Co. с. 9. ISBN 978-0-944087-09-1.
  5. ↑ Where Does the Concept of a “Grim Reaper” Come From? | Britannica. www.britannica.com (англ.). Процитовано 30 вересня 2024.
  6. ↑ а б Backhaus, Gary; Murungi, John (2006). Ecoscapes: Geographical Patternings of Relations (англ.). Lexington Books. с. 167. ISBN 978-0-7391-1450-6.
  7. ↑ Fugelso, Karl (2013). Corporate Medievalism II (англ.). DS Brewer. с. 122. ISBN 978-1-84384-355-9.
  8. ↑ Knight, Leah (8 квітня 2016). Reading Green in Early Modern England (англ.). Routledge. с. 132. ISBN 978-1-317-07123-5.
  9. ↑ Birx, H. James (7 січня 2009). Grim Reaper. Encyclopedia of Time: Science, Philosophy, Theology, & Culture (англ.). SAGE Publications. ISBN 978-1-5063-1993-3.
  10. ↑ а б Сандига, Л. О. (2013). Персоніфікація смерті крізь призму концептуальної метафори death is a living entity в англомовній картині світу. Нова філологія. с. 171—174.
  11. ↑ Chesnut, R. Andrew (2018). Devoted to Death: Santa Muerte, the Skeleton Saint (англ.). Oxford University Press. с. 52—55. ISBN 978-0-19-063332-5.
  12. ↑ М.М., Козлов (2004). Небіжчик у підземному світі та уособлення смерті (PDF). Історія. Т. Вип. 19. т.32. Миколаївський державний університет ім В.О.Сухомлинського. с. 18—22.
  13. ↑ Жуйкова, М. (1996). Номінація смерті та архаїчне мислення (PDF). Студії з інтегральної культурології. Т. Вип. І: Thonatos. Львів. с. 28—62.
  14. ↑ а б в г Тиховська, О. М. (2021). Етнопсихологічна специфіка образу Смерті у казках українців Закарпаття, Словаччини та Сербії (PDF). Народна творчість та етнологія. Т. 3. с. 111—121.
  15. ↑ Кирпа // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.