Вельфи

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Вельф.
Герб Веттінів

Вельфи (нім. Welfen) — одна з найстаріших європейських династій, представники якої посідали престоли низки європейських держав, зокрема, різноманітних німецьких та італійських князівств, а також Великої Британії та Росії.

Перша династія Вельфів

Історія роду

Юдиф (Юдит) Баварська. Мініатюра з Хроніки Вельфів

Перша династія Вельфів, також відома як Старші Вельфи (нім. Die älteren Welfen), була франкського походження. За родинною легендою походження роду возводилось до Едекона, гунського або аланського вождя у часи Аттіли (бл. 450 року), батька Одоакра. Однак перші документальні згадки про нього належать до VIII століття, коли Рутард (нім. Ruthard) після 746 року придбав володіння у районі Маасу й Мозеля. В середині VIII століття Вельфи придбали володіння у Верхній Швабії, у Вейнгартені (Альтдорф).

Достовірно дерево роду прослідковується лише починаючи з Вельфа I (778—825), за ім'ям якого рід й дістав свою назву. За однією версією він був сином Рутарда, за іншою — графа Ізембарда. Вельф I був графом в Аргенгау, сеньйором Альтдорфу й Равенсбургу. Йому 819 року вдалось видати свою дочку Юдит за імператора Людовика Благочестивого, що послугувало відправною точкою у возвеличенні роду. Пізніше ще одна його дочка, Емма, вийшла заміж за сина імператора Людовика від першого шлюбу — Людовика Німецького.

Двоє синів Вельфа I значно посилили позиції роду. Старший, Рудольф I (помер 866), після шлюбу сестри він отримав абатства Жюм'єжу та Сен-Рік'є, інший, Конрад I Старий, успадкував родові володіння у Аргенгау. Вони розділили долю сестри під час повстання синів Людовика Благочестивого — у 830 році їх було силоміць пострижено за наказом Лотара I, старшого сина імператора Людовика, та відправлено до монастиря у Пуатьє. Але 834 року вони повернули своє положення. Пізніше Рудольф від племінника, короля Західного Франкського королівства Карла II Лисого отримав декілька графств — Понтьє, Санс, Труа. Із синів Рудольфа I Конрад Чорний був графом Парижу й Сансу, Рудольф II — графом у Тургау й Цюріхгау, а також маркграфом Реції.

Конрад I після смерті імператора Людовика Благочестивого став радником короля Східного Франкського королівства Людовика II Німецького. При цьому у 830-х — 840-х роках він отримав низку володінь у Верхній Швабії. 839 року Конрад згадується як граф у Аргенгау та Альпгау, а 844 року — як граф Ліннцгау. Однак з його чотирьох синів двоє, Конрад II і Гуго Абат 859 року перейшли на службу до свого двоюрідного брата — короля Західно-Франкського королівства Карла II Лисого, від якого отримали володіння замість втрачених. Гуго Абат володів декількома великими абатствами, а після загибелі 866 року Роберта Сильного став маркізом Нейстрії, вдало відбивав набіги норманів. Після смерті Карла Лисого у 877 році Гуго разом із канцлером Гозленом та архієпископом Реймсу Гінкмаром був однією з найвпливовіших фігур при королівському дворі. Він був головним радником короля Людовика II, а потім і його синів Людовика III та Карломана.

Швабська лінія

Родоначальником цієї гілки був Вельф II (помер до 876), граф у Лінцгау 842/850, граф у Альпгау 852/858. Він традиційно вважається одним з синів Конрада I Старого, однак він міг бути й сином Рудольфа I. Генеалогія його нащадків відома лише за двома документами — «Генеалогією Вельфів» (лат. Genealogia Welforum), яку було написано 1125/1126 року, та «Вайнгартенською історією Вельфів» (лат. Historia Welforum Weingartensis), створеною дещо пізніше — у 1160-х роках. Вони мали володіння у Швабії і Баварії.

З цієї лінії відомий Конрад Святий (помер 26 листопада 975), єпископ Констанцу у 934. Його племінник Рудольф II одружився з дочкою герцога Швабії Конрада I. Син Рудольфа, Вельф II (помер 10 березня 1030), був графом Альтдорфу, Норіталу та Іннталу. Син же Вельфа II, Вельф III (помер 13 листопада 1055), був 1047 року призначений імператором Генріхом III герцогом Каринтійським та маркграфом Веронським. Вельф III помер бездітним, заповівши свої володіння матері, Іміці (померла 21 серпня близько 1055), дочці Фрідріха Люксембурзького, графа Мозельгау, яка стала після його смерті абатисою монастиря Вейнгартен у Альтдорфі, родового монастиря Вельфів. Іміця ж передала ці володіння Вельфу IV, синові її дочки Кунгунди, яка вийшла заміж за маркграфа Лігурії Альберто Аццо II д'Есте. Вельф IV став родоначальником другої династії Вельфів, що існує й у наш час.

Бургундська гілка

Родоначальником її став Конрад II (помер близько 881), син Конрада I Старого. У 864 році він отримав в управління землі навколо Женеви та Лозанни, які стали ядром майбутнього герцогство Верхної Бургундії. Після повалення в 887 році імператора Карла III Товстого франкська імперія остаточно розділилась на декілька частин. Барони й духовенство цієї частини колишнього Бургундського королівства зібрались 888 року в місті Сен-Моріс у Вале й проголосили своїм королем Рудольфа I. В результаті було утворено незалежне Верхнє Бургундське королівство. Старший син Рудольфа I, Рудольф II безуспішно намагався стати королем Італії. У підсумку він був змушений відмовитись від своїх претензій, але взамін 933 року отримав королівство Нижня Бургундія, утворивши єдине бургундське королівство Арелат. Після смерті короля Рудольфа III Лінивого 1032 року лінія згасла. Однак, можливо, гілкою цього роду був Рейнфельденський дім.

Генеалогія

Рутард, граф в Аргенгау; дружина: Ірменгільда

Швабська гілка Старших Вельфів

Вельф (II) (помер до 876), граф у Лінцгау 842/850, граф в Альпгау 852/858

Бургундська гілка Старших Вельфів

Конрад II (помер бл. 881), граф Осеру 859—864, маркграф Верхньої Бургундії з 864; дружина: Вальдрада, можливо дочка Ламберта, графа Вормсгау. Діти:

Друга династія Вельфів

Історія роду

Ідеалізований піздньосередньовічний портрет Вельфа IV, родоначальника другої династії

Друга династія Вельфів є гілкою італійського Естенського дому. Маркграф Лігурії Альберто Аццо II д'Есте одружився з Кунігундою, дочкою Вельфа II. Їхній син, Вельф IV, і став родоначальником династії. Від імені цього дому Вельфів пішла назва середньовічної політичної течії, що протистояла претензіям імператорів на владу в Італії — гвельфів.

Вельф IV (бл. 1030/1040 — 9 листопада 1101) в 1055 році успадкував всі швабські та баварські володіння свого дядька, Вельфа III. У 1070 році він отримав від імператора Генріха IV титул герцога Баварії. Під час боротьби за інвеституру між імператором Генріхом IV та папами, Вельф IV був позбавлений володінь, однак у підсумку імператор був змушений укласти з Вельфом мир та повернути йому Баварію.

Старший син Вельфа IV, Вельф V (помер 1124), що успадкував під ім'ям Вельфа II Баварію після смерті батька, був одружений з маркграфинею Матильдою Тосканською, супротивницею імператора Генріха IV. Він дітей не залишив, тому після його смерті Баварія перейшла до молодшого брата — Генріха IX Чорного (помер 1126). Він був одружений зі старшою дочкою Магнуса Біллунга, герцога Саксонії. Після смерті тестя 1106 року він приєднав частину саксонських земель, однак титулу герцога Саксонії не отримав — імператор Генріх V, остерігаючись посилення Вельфів, передав титул Лотару Супплінбурзькому. Однак спадкоємець Генріха Чорного, Генріх Гордий (помер 1139), одружився із Гертрудою, спадкоємицею Лотара, який став 1125 року правителем імперії, завдяки цьому отримав численні володіння на півночі Німеччини, що раніше належали родам графів Супплінбургу, Брауншвейгу (Брунонам) і Нортгайму. Генріх Гордий підтримував тестя у його боротьбі проти герцогів Швабії з дому Гогенштауфенів, які також претендували на імператорський престол.

Незадовго до смерті Лотар II присвоїв Генріху титул герцога Саксонії та передав королівські регалії. Коли Лотар помер 4 грудня 1137 року, Генріх Гордий як його зять і, безсумнівно, наймогутніший з князів Німеччини був головним претендентом на королівську корону. Однак королем 7 березня 1138 року було обрано колишнього антикороля Конрада III, герцога Франконії. Генріх Гордий передав Конраду королівські регалії, але відмовився підкоритись його вимозі відмовитись від одного з двох герцогств. Після невдалої спроби досягнути згоди, король позбавив Генріха обох герцогств. Саксонія була передана маркграфу Північної марки Альбрехту Ведмедю, сину молодшої дочки герцога Саксонії Магнуса, а Баварія — маркграфу Австрії Леопольду IV Бабенбергу. Генріх Гордий швидко одержав перемогу над Альбрехтом у Саксонії й збирався вторгнутись до Баварії, але раптово помер 1139 року.

Спадкоємець Генріха Гордого, Генріх Лев, у 1142 році зміг отримати Саксонію, а у 1156 році новий імператор, Фрідріх I Барбаросса, передав йому і Баварію, але без Австрії, яку було возведено в статус герцогства. В результаті наступних походів на схід, починаючи з 1160 року Генріх Лев захопив майже всю територію бодричів і став володарем величезної території на схід від Ельби. Однак посилення Генріха Льва викликало різкий конфлікт між ним та імператором Фрідріхом I Барбароссою. Коли Генріх Лев відмовився від участі в поході імператора до Італії, Фрідріх організував 1180 року над ним судовий процес. В результаті Генріха Льва було позбавлено більшості своїх володінь, в його руках лишились тільки Брауншвейг та Люнебург.

З синів Генріха Лева Генріх V (помер 1227) через шлюб отримав Рейнське пфальцграфство. Однак єдиний син Генріха V, Генріх VI, який успадкував пфальцграфство після смерті матері, помер раніше батька й дітей не залишив, а пфальцграфство перейшло до дому Віттельсбахів. Молодший син Генріха Льва, Оттон IV Брауншвейгський (помер 1218), боровся з Гогенштауфенами за титул імператора й у підсумку мав успіх — після загибелі його супротивника Філіппа Швабського він у 1209 році був коронований імператорською короною. Однак він не дотримався даних папі обіцянок і заявив претензію на верховні права над Італією, папа Інокентій III в листопаді 1210 року відлучив його від церкви та у 1212 році визнав законним німецьким королем Німеччини Фрідріха II Гогенштауфена. Після цього від Оттона відпала вся південна Німеччина. Розбитий французьким королем Філіппом II при Бувіні (27 липня 1214 року), Оттон мав поступитись супротивнику. Він віддалився до своїх спадкових земель й звідти бився ще з данським королем Вальдемаром та архієпископом Магдебурзьким. Дітей він не залишив.

Потомство залишив молодший з синів Генріха Льва — Вільгельм (1184—1213), який мав єдиного сина Отто I (1204—1252), який отримав колишнє алодіальне володіння своєї родини (у східній частині Нижньої Саксонії та у північній частині Саксонії-Ангальт) від імператора Священної Римської імперії Фрідріха II 21 серпня 1235 року як імперський лен під назвою Брауншвейг-Люнебурзьке герцогство. Він став родоначальником так званого Брауншвейгського дому. У 1267—1269 роках землі було поділено між його синами, що стали родоначальниками декількох ліній роду.

З XIV століття значення дому Вельфів у німецьких справах падає, рід роздробився на декілька ліній, низка яких швидко згасла. До XVI століття у їхніх руках лишається тільки Брауншвейг-Люнебурзьке герцогство. З цієї гілки походили Шарлотта-Крістіна Брауншвейг-Вольфенбюттельська — мати Петра II і Антон Ульріх Брауншвейгський — батько російського імператора Івана VI Антоновича.

1692 року Ернст I в результаті об'єднання володінь декількох гілок Люнебурзької лінії Вельфів став курфюрстом Ганноверським, а його син Георг I вступив на англійський престол. Ця гілка отримала назву Ганноверської династії. Останньою представницею дому Вельфів на англійському престолі була королева Вікторія, яка також прийняла титул імператриці Індії.

У XIX столітті глава дому Вельфів носив титул короля Ганноверського. Нині на чолі дому стоїть Ернст Август V, одружений із принцесою Монако Кароліною (сестра князя Альбера II й дочка Грейс Келлі).

Генеалогія

Вельфи, гілка дому Есте

Альберто Аццо II д'Есте (бл. 996—1097), маркграф Лігурії; 1-ша дружина: з бл. 1035 Кунігунда (бл. 1020 — 31 березня до 1055), дочка Вельфа II , графа Альтдорфу, Норіталу та Іннталу, й Іміці, дочки Фрідріха Люксембурзького, графа Мозельгау; 2-га дружина: з бл. 1049/1050 Герсенда дю Мен, дочка Герберта I, графа Мену.

Брауншвейгський дім

Отто I Дитина (1204 — 9 червня 1252), герцог Брауншвейг-Люнебургу з 1235; дружина: з 1228 Матильда Бранденбурзька (бл. 1206/1215 — 10 червня 1261), дочка маркграфа Бранденбургу Альбрехта II й Матильди фон Ленсберг. Діти:

Старший Люнебургський дім

Йоганн I (бл. 1242 — 13 грудня 1277), герцог Брауншвейг-Люнебургу з 1252, герцог Брауншвейг-Люнебургу в Люнебурзі з 1267

Старший Брауншвейгський дім, гілка герцогів Брауншвейг-Грубенхагену

Генріх I (1267 — 7 вересня 1322), герцог Брауншвейг-Люнебургу в Брауншвейзі з 1279, герцог Брауншвейгу в Еверштейні 1285, герцог Брауншвейг-Грубенхагену й Зальцдерхельдену з 1291

Старший Брауншвейгський дім, гілка герцогів Брауншвейг-Геттінгену

Альбрехт II (бл. 1268 — 22 вересня 1318), герцог Брауншвейг-Геттінгену з 1291

Старший Брауншвейгський дім, гілка герцогів Брауншвейг-Вольфенбюттеля
Докладніше: Брауншвейг-Вольфенбюттель
Герб князівства Брауншвейг-Вольфенбюттеля

Вільгельм I (бл. 1270 — 20 вересня 1292), герцог Брауншвейг-Вольфенбюттеля з 1291

ІІІ

IV

V

Див. також

Примітки

  1. ↑ Jackman D.C. Criticism and Critique, sidelights on the Konradiner. — Oxford Unit for Prosopographical Research, 1997. — P. 72.
  2. ↑ Про цей шлюб каже К. Джордан (Jordan K. Henry the Lion: a Biography. — Oxford : Clarendon Press, 1986.), однак ніяких інших свідчень про цей шлюб немає.

Посилання

  • Сайт дому Вельфів [Архівовано 23 лютого 2011 у Wayback Machine.]
  • Родослівя дому Вельфів [Архівовано 7 жовтня 2010 у Wayback Machine.]
  • Die Welfen. Mittelalterliche Genealogie im Deutschen Reich bis zum Ende der Staufer. Архів оригіналу за 12 липня 2013. Процитовано 24 січня 2011.