У статті наведено список втрат українських військовослужбовців у російсько-українській війні за вересень 2023 року (включно).
Втрати з українського боку публікуються в обмеженому форматі та з затримкою! Перевага віддається офіційній інформації, озвученій органами виконавчої влади та відповідними Указами Президента України[1].
Загинув 1 вересня поблизу населеного пункту Кліщіївка Донецької області[2].
13876
Козюк Олександр
3 травня 1997, с. Велика Кам'янка Коломийського району. Рядовий поліції, проходив службу на посаді інспектора взводу штурмового полку «Цунамі», що входить до штурмової бригади «Лють».
Загинув, отримавши поранення несумісне із життям під час бойового завдання в населеному пункті Іванівське Бахмутського району Донецькій області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
13878
Станіслав Федоров
Мешканець села Балашівка Березнівської громади. Головний сержант стрілецької роти 24-ї окремої механізованої бригада імені короля Данила
Загинув 1 вересня 2023 року поблизу населеного пункту Нью-Йорк на Донеччині[7]
13879
Павлюк Леонід
59 років, м. Луцьк. Його сімʼя одразу ж переїхала до Любешівського району, куди на роботу директором школи в село Бихів скерували батька. Там Леонід зростав та навчався. Згодом здобув вищу освіту в Луцькому педагогічному інституті, закінчивши історичний факультет. У цивільному житті працював вчителем історії в селі Бірки. Після одруження – в селах Рожищенського району. Майже 30 років пропрацював у Рожищенському ліцеї №4. Із початком повномасштабного вторгнення Леонід вступив до лав територіальної оборони. Обіймав посаду водія-радіотелефоніста 2-го окремого стрілецького батальйону. У травні 2022 року потрапив в полон з міста Лиман Донецької області. Спершу перебував у місті Старий Оскол, потім – у Тульській області, а згодом – у Зубово-Полянському районі Мордовії. Там його життя обірвалося через неналежну медичну допомогу.
Загинув 1 вересня 2023 року, перебуваючи в російському полоні до якого потрапив у травні 2022 х міста Лиман донецької області. У жовтні 2023-го його тіло повернули на Батьківщину в межах обміну. Поховали воїна на Алеї слави місцевого кладовища в Рожищі. Залишилися дружина та два сини [8]
30 жовтня 2003, м. Пирятин. Закінчив Козельщинський ліцей та здобув фахову освіту у кременчуцькому Регіональному центрі професійно-технічної освіти. У січні 2023 року хлопець отримав диплом «майстра ресторанного обслуговування та касира торговельного залу». Уклав контракт на службу в ЗСУ півроку тому 27 лютого 2023. Пройшов підготовку у навчальному центрі «Десна». Потрапив на фронт у складі розвідувального батальйону в/ч А4010.
27 серпня 1984, житель м. Городок Львівської області. Із початком повномасштабного російського вторгнення став на захист України від окупанта. Служив у 80-тій окремій десантно-штурмовій бригаді Десантно-штурмових військ Збройних сил України[10][11][12].
Загинув у ДТП в населеному пункті Костянтинівка на Донеччині.
13902
Рябцев Василь
13 травня 2003, м. Дрогобич. Навчався в Дрогобицькому ліцеї № 4 імені Л.Українки, завершив Вище професійне училище № 19 за спеціальністю — кухар. У лави Збройних сил України вирушив добровольцем. Звернувся в місцевий військкомат з бажанням іти на фронт та захищати рідну землю. У Дрогобичі, через юний вік Героя, у проходженні військової служби йому відмовили. Відтак з товаришем поїхав у Чернівці і там вступив у лави ЗСУ. Захищав Батьківщину в 82 окремій десантно-штурмовій бригаді. Виконував складні завдання в районі Запоріжжя та інших гарячих точках[13][14].
Загинув в бою в районі Роботине під час виконання бойових завдань.
13903
Гончаренко Олег Михайлович
12 листопада 1999, Долинська громада, Івано-Франківська область. Служив старшим механіком-водієм-гранатометником у 3-му зенітному ракетному взводі зенітної ракетної батареї 14ОМБр.
Загинув під час виконання бойового завдання поблизу села Петропавлівка Харківської області[15].
13903
Федоренко Андрій
11 грудня 1990, м. Городня. Навчався у місцевій ЗОШ №1, протягом 2009-2010 років проходив строкову військову службу. У квітні 2022 року після звільнення Городнянщини долучився до лав ЗС України. Був у складі одного з підрозділів військової частини А4723 (44 ОМБр) на посаді заступника командира бойової машини — навідника-оператора механізованого відділення.
Загинув 3 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання на Харківщині. Попрощалися з бійцем та поховали його на кладовищі в Городні[16].
13904
Геращенко Володимир
(«Герич»)
41 рік, с. Тростянець Одеської області. У 2003 році закінчив Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди за спеціальністю «Географія». Під час повномасштабного вторгнення чоловік воював за рідну країну в лавах 41-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Був командиром відділення.
23 липня 1987, с. Кам'яне Ходорівської ТГ. Навчався в дошкільному навчальному закладі «Голубок», в Новороздільському ЗЗСО № 3 ім. А. Гергерта, працював на підприємстві «Хліб Трейд» в місті Новий Розділ. Із початком повномасштабного російського вторгнення став на захист України від окупанта. Був водієм відділення протитанкових ракетних комплексів взводу вогневої підтримки 11 десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону військової частини А0284 — 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[18][19].
Загинув поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області[20]. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
28 червня 1994, с. Велика Виска Новоукраїнського району Кіровоградської області. У січні 2023 року був призваний до лав Збройних Сил України. Після навчання був направлений захищати країну від російського агресора на південному напрямку. Служив на посаді номера обслуги гранатометного відділення, взводу вогневої підтримки 11 десантно-штурмової роти, 3 десантно-штурмового батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[21][22][23].
Загинув поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
7 червня 2000, с. Бригадирівка Ялосовецького старостату. Закінчив місцеву школу, згодом вступив до Красногорівського училища та здобув фах електрозварювальника. У Дніпрі солдат пройшов строкову службу в лавах Нацгвардії. Після демобілізації повернувся у рідне село та продовжив працю у сільському господарстві. Працював за спеціальністю на державному підприємстві. Навесні 2023 добровільно доєднався до батальйону «Сила Свободи» Бригади наступу «Рубіж», обіймав посаду командира міномета розрахунку мінометного взводу.
17 серпня рухався у військовій колоні на схід і потрапив в аварію на Київщині. 3 тижні боровся за життя проте так і не вийшов з коми. Похорон відбувся 12 вересня в селі Бригадирівка, Хорольський район, Полтавська область[24]
6 липня 1986, смт Володимирець Рівненської області. Призваний по мобілізації на військову службу у березні 2023 року Першим відділом Вараського РТЦК та СП. Був солдатом ЗСУ, стрільцем-десантником у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді[25].
Загинув 6 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання на Запорізькому напрямку[26].
13949
Івакін Олексій Володимирович
23 жовтня 1988. Був натхненником і учасником культурного центру "Харківський SLAM". До повномасштабної війни він регулярно організовував поетичні вечори. Писав переважно російською мовою, хоча мав у своєму доробку й твори, написані українською. У нього є поетичні й прозові твори.
Загинув в районі Роботиного. Залишилася дружина та двоє дітей. Похований на кладовищі № 18 у Харкові[27][28][29]
13950
Шімон Олександр Вікторович
02002-04-2222 квітня2002, 21 рік, с. ГукливийМукачівський район Закарпатська область. Прикордонник відділу прикордонної служби «Чоп-2» ДПСУ. У травні 2021 року був призваний на строкову службу до ДПСУ. В подальшому виконував військовий обов’язок спочатку на Харківщині, а потім на Закарпатті. У липні 2023 року, разом з побратимами, вирушив на захист України на Бахмутський напрямок.
25 років, м. Шепетівка. у квітні 2017 року, розпочав свою трудову діяльність на посаді слюсаря з ремонту рухомого складу 3 розряду ремонтно-вагонного депо Шепетівка. lУ травні 2023 року був мобілізований до Збройних сил України. До початку липня проходив базову загальновійськову підготовку на території Великої Британії, після чого був направлений на східний напрямок фронту.
Загинув 7 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області[20].
13963
Чепляка Валентин Анатолійович
25 червня 1983, с. Хмельове (Новоукраїнський район), підполковник поліції. Був інспектором взводу № 1, роти № 3, батальйону № 1 полку управління поліції особливого призначення № 2 (штурмовий полк «Цунамі») Департаменту поліції особливого призначення "Об'єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють».
Загинув під час виконання бойового завдання — проведення штурмових дій на території населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Похований 11 вересня у м.Мала Виска[37].
13964
Ботвінов Леонід
10 січня 1976, м. Василівка Запорізької області. З 1982 року по 1990 рік навчався в Ніжинській школі № 3. Після закінчення школи навчався в медичному училищі і отримав кваліфікацію фельдшера. Після училища протягом двох років проходив строкову військову службу. Працював у фірмі «Столярочка». Після повномасштабного ворожого вторгнення у березні 2022 року добровільно пішов до лав ЗСУ. Служив у складі одного з підрозділів військової частини А1815 на посаді бойового медика
8 вересня 1997, с. Трибусівка, Тульчинського району, Вінницької області. Стрілець — номер обслуги 3 десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмового взводу 10 десантно-штурмової роти 3 десантно-штурмового батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[39][40].
Загинув поблизу населеного пункту Мала Токмачка Пологівського району Запорізької області. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
13966
Жуков Вадим
35 років, м. Калуш. Стрілець-снайпер десантно-штурмового батальйону.
25 травня 1991, с. Охрамієвичі Корюківського району. Навчався в місцевій школі I-III ступеня, яку закінчив у 2008 році. Після школи вступив на навчання до Ніжинського державного педагогічного університету ім. М.Гоголя, де опанував фах вчителя. Після закінчення університету у 2012 році проходив строкову військову службу в лавах Збройних Сил України. Працював в Охрамієвицькій ЗОШ I-III ступеня вчителем інформатики та хімії, в потім — у Корюківському міжрайонному управлінні водного господарства. Останніми роками працював в ПСП «Злагода». До лав оборонців долучився у січні цього року. Службу проходив у складі одного з підрозділів 80-ї окремої десантно-штурмової бригади на посаді командира десантно-штурмового взводу.
Загинув 8 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання на Запоріжжі[38]. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
13983
Луценко Леонід Леонідович
12.05.1983, м. Кривий Ріг, навчався в школі-інтернаті КЗО "КСШ "ПЕРЛИНА", після став зварювальником. У 2007 р.переїхав до Києва, де і працював. 24 лютого вступив до ТРО Києва, здобув звання молодшого сержанта. 08.09.2023 загинув в бою за Україну, її свободу та незалежність під с.Кліщіївка, Бахмутського району, Донецької області. Без батька залишилось дві доньки, 9 років та 4 роки. Молодша дівчинка з обмеженими можливостями.
22 серпня 1988, м. Запоріжжя. Здобував освіту зварювальника в місцевому професійно-технічному училищі. Працював за фахом на Запорізькому титано-магнієвому комбінаті. Дуже любив свою професію та став одним із найкращих фахівців на підприємстві. У вільний час займався ММА. Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік приєднався до лав захисників та вирушив на фронт. Воював у складі 110-ої окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Був снайпером 2 категорії у відділенні снайперів роти вогневої підтримки.
Загинув біля села Приютне Запорізької області. Виконуючи бойове завдання, отримав смертельне поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Похований на цвинтарі Святого Миколая в рідному Запоріжжі. Залишилися батько і наречена[42].
10 січня 2000, с. Лугове Заболотцівської громади Золочівського району. Захищав рідну землю з жовтня 2021 року. Був командиром відділення 80-ої окремої десантно-штурмова бригади Десантно-штурмових військ Збройних сил України[19][44].
Загинув у бою з окупантами поблизу села Біла Гора Краматорського району Донецької області[20].
13997
Шашкін Олександр
м. Соснівка Червоноградської громади. Із початком повномасштабного російського вторгнення став на захист України. Служив у лавах 103-ї окремої бригади ТрО ЗСУ.
17 липня 1995, Ічнянська міська рада, Чернігівська область. Молодший сержант. Після повномасштабного вторгнення захищав Україну у складі одного з підрозділів військової частини А0284 — 80-ї окремої десантно-штурмової бригади. Обіймав посаду командира розвідувального відділення[45].
Загинув під час виконання бойового завдання біля населеного пункту Кліщіївка Донецької області[46]. Похований 14 вересня 2023 року на кладовищі в селі Більмачівка[47]. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
13999
Водолазкін Олександр
25 лютого 1983, селище Сарата на Одещині. Закінчив Саратську загальноосвітню школу. Деякий час працював будівельником. Після початку повномасштабного вторгнення РФ, чоловік вступив до лав ЗСУ. Самотужки виконував доньку.
Помер від отриманих у бою поранень він загинув поблизу населеного пункту Терни Донецької області. Похований 20 вересня в рідному селищі[48].
14000
Джеріко Скай Маґаллон
1995, Каліфорнія. Ветеран армії США. Вперше вирушив до України 5 березня 2022 року, лише через дев'ять днів після повномасштабного російського вторгнення в Україну. Ветеран армії США служив військовим поліцейським в 137-му підрозділі військової поліції США. Воював в Україні протягом десяти місяців, перш ніж повернутися до Каліфорнії в грудні 2022 року. Але вдома він не залишився, а через кілька місяців знову пішов на війну
Загинув біля Бахмута 9 вересня 2023, захищаючи Україну. Тіло Джеріко не змогли евакуювати тому він вважається зниклим безвісти. Залишилися кохана та двоє синів. Молодший син народився після смерті Джеріко[49][50][51].
27 січня 1995, м. Львів. Здобув повну загальну середню освіту в Суховільському закладі загальної середньої освіти I-III ступенів імені Галини Столяр. У 2012—2014 роках навчався у Державному навчальному закладі «Львівське вище професійне училище харчових технологій» за професією «пекар, кондитер». Після завершення навчання працював у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Альянс Маркет». Був активним членом Громадської організації «Молодіжний Націоналістичний Конгрес», успішно закінчив курси режисури та мріяв написати власний сценарій для фільму. Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації вступив до лав 79-ї окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗСУ. Боронив державу від загарбників на території Донеччини[55][56].
Загинув під час виконання бойового завдання у війні росії проти України.
14016
Штанько Руслан Валентинович
(«Док»)
31 березня 1993 року, с. Червона Слобода біля міста Буринь Сумської області. Навчався у Червонослобідській школі. Займався 7 років на фортепіано. Після 9 класу вступив до Путивльського педагогічного коледжу, отримав диплом вчителя фізкультури. Служив у 2012-2013 роках у Донецьку у лавах МВС. Після армії працював у Києві в охороні та пекарем. Навесні 2022 року приїхав додому та отримав повістку — мобілізувався до війська. 18 жовтня 2022 після навчання його прийняли на посаду старшого бойового медика 46-ї окремої аеромобільної бригади ДШВ. 28 січня 2023 отримав важке вогнепальне поранення під Соледаром. Після поранення та лікування, ВЛК визнала Руслана частково придатним, але він повернувся до війська влітку 2023 і брав участь в штурмах на Запоріжжі. За час служби він рятував поранених у боях захисників під Соледаром та Бахмутом, а також в інших регіонах.
Загинув під час боїв в районі Новопрокопівки Запорізької області, рятуючи життя свого побратима, отримавши важкі поранення. Похований 17 вересня 2023 на кладовищі у рідному селі Червона Слобода. Залишилися двоє сестер, молодший брат та 5-річна донька.[57].
21 грудня 1981. Закінчив Полтавський технічний університет імені Юрія Кондратюка. З дитинства захисник займався спортом, мав звання Майстра спорту. Останні роки працював менеджером в команді RED BULL. 26 лютого 2022 року його призвали до 116-ї окремої бригади територіальної оборони. Невдовзі він продовжив бойовий шлях у лавах 3-ї Окремої штурмової бригади. Мав посаду водія 2-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу.
10 вересня 2023 року під час штурму ворожих позицій біля села Вербове, Запорізької області загинув внаслідок мінометного обстрілу[59][60].
14019
Тимченко Василь Петрович
51 рік, с. Максимівка, що на Чернігівщині. У 1979 році пішов до Крупичпільської загальноосвітньої школи, яку закінчив з золотою медаллю. Згодом вступив до Школи міліції та влаштувався на роботу до правоохоронних органів. Мав звання майора міліції. Працював у Чернігові та Києві. Із початком повномасштабного вторгнення добровільно приєднався до лав територіальної оборони рідного міста. У квітні 2022 року долучився до Збройних Сил України. Спочатку обороняв кордон із Росією в Сумській області. Там під час виконання бойового завдання отримав травму ноги. Після двох місяців лікування його скерували до Черкаської області, а звідти – на Запорізький напрямок. Обіймав посаду стрільця-санітара 118-ої окремої механізованої бригади.
Загинув 10 вересня 2023 року поблизу села Роботине Запорізької області. Похований в місті Ічня[61].
14020
Щур Володимир
(«Старий»)
с. Новоставці Хмельницької області. Закінчив Новоставецький ліцей. У мирному житті працював водієм у МХП «Рідний край Західний Хаб». Під час повномасштабного вторгнення чоловік служив у 33-ій окремій механізованій бригаді Збройних Сил України. Був водієм.
Загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Його життя обірвав ворожий танковий обстріл. Похований в селищі Теофіполь на Хмельниччині [62].
14021
Петрівський Ігор
(«Халк»)
м. Судова Вишня. Після школи вступив до Львівської філії Київського національного університету культури і мистецтв, де здобув фах режисера кіно та телебачення. Був гітаристом та одним із вокалістів місцевого музичного гурту «Драйвові хлопці», в якому працював понад 10 років. У липні 2023 року був мобілізований. Служив стрільцем-снайпером і штурмовиком.
під час виконання бойового завдання поблизу села Новомайорське Донецької області. Він та четверо побратимів захопили панівну висоту і закріпишись там незабаром потрапили в оточення. Вважаувся зниклим безвісти. 20 березня 2024 співпадіння ДНК підтвердилося. Залишились донька, дружина, батьки та сестра [63].
24 січня 1981, м. Київ. Навчався в Національному технічному університеті України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського". Під час повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до Збройних сил України. Лейтенант, командир зенітно-ракетного взводу 1 механізованої бригади, 65 окремої механізованої бригади. Виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках Запоріжжя.
11 вересня отримав важкі поранення, загинув під час виконання бойового завдання, в зоні проведення бойових дій, поблизу селища Роботине, Запорізької області.
14032
Машина Сергій
(«Матвій»)
с. Мусійки Київської області. У 2013 році закінчив Немішаївський фаховий коледж НУБіП України та здобув кваліфікацію бакалавра технолога з агрономії. 24 лютого 2022 року чоловік був мобілізований до лав захисників. Потрапивши до 114-ої бригади ТРО, обійняв посаду стрільця-снайпера 134-го батальйону. Разом із побратимами боронив Київщину. В червні 2023-го Сергій перевівся на ту ж посаду до 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура» та вирушив на Запорізький напрямок.
1 вересня 1991, с. Шпотівка Конотопського району Сумської області. Після закінчення школи у Шпотівці, розпочав трудову діяльність в ТОВ «Вітчизна». Потім в Ніжині працював у ТОВ «Ніжинський консервний завод». Розвідник-навідник розвідувальної групи спеціального призначення. Пройшов військові навчання у Великій Британії, направлений в Житомир, звідти — до 71-ї бригади десантно-штурмових військ.
23.01.1992, м. Генічеськ Херсонської області. Військовослужбовець 3-ї ОШБр. Перші п’ять класів навчався в Лисогірській школі. Далі продовжив навчання у Запорізькому Січовому колегіумі, який закінчив з срібною медаллю. У 2008 році вступив у Національний університет «Одеська юридична академія». Ще під час навчання розпочинає кар’єру в юридичній компанії, проте в нього була ідея разом із дружиною мають ціль відкрити свою власну справу – магазин-пекарню. До повномасштабного вторгнення працював шеф-пекарем в ресторанній компанії Одеси. 4 січня 2022 народилася донька Кіра. 23 квітня 2022 втратив родину через влучання російської ракети в житловий комплекс "Тірас". 1 березня 2023 долучився до АЗОВ ССО "Київ".
Під час звільнення Андріївки поблизу Бахмута, виступав у складі штурмової групи. На зайнятих позиціях вони зачищали територію і потрапили під мінометний обстріл. Незважаючи на отримане поранення, Юрій допоміг побратиму з евакуацією та отримав друге поранення, яке було несумісне із життям. 22 лютого 2024 похований в селищі Авангард поруч із дружиною Валерією, донькою Кірою і тещею Людмилою.[67][68][69]
5 лютого 1993, м. Одеса. Навчався в Одеській гімназії № 26Д. о повномасштабного вторгнення працював охоронцем. Перші бої прийняв під Києвом в Мощуні в приватному секторі. Після цього став безстрашним кулеметником і знищив багатьох ворогів. Брав участь у боях під Києвом, Запоріжжям, Херсоном та Донецькому напрямку. Під час одного зі штурмів він отримав осколкові поранення, спричинене вибухом гранати, але це зробило його ще сильнішим, бо він швидко повернувся на фронт та з ще більшою міццю та задоволенням нищив ворога.
Загинув під Бахмутом під час виконання бойового завдання внаслідок ворожого влучання по бліндажу, в який він вже пораненим дістався без сторонньої помочі [70].
14050
Барсуков Олександр Валерійович
(«Дворф»)
6 серпня 1994. Вчився у медичному коледжі у Києві, планував стати реаніматологом. Впродовж років працював у компанії "Coca Cola". 24 лютого хлопець переконав матір виїхати з Бучі, а сам став добровольцем полку "АЗОВ Київ". Брав участь в обороні Київщини, зокрема під Мощуном. Боєць планував летіти гелікоптером у Маріуполь, який тоді взяли у кільце росіяни. Пізніше Дворф служив на Херсонщині, Донеччині та Запоріжжі. Був гранатометником та медиком, оскільки мав медичну освіту. Він прижиттєво отримав нагороду "Срібний хрест" за бойову операцію в Бахмуті. Після боїв у Бахмуті Дворфу запропонували стати санітаром. Тоді він став медиком взводу та медиком відділення. Служив на посаді стрілець-санітар 1-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 4-ї штурмової роти 1-го штурмового батальйону 3-ї Окремої штурмової бригади.
Загинув у населеному пункті Андріївка, поблизу м. Бахмут[73].
14052
Семенюк Тарас
42 роки, с. Зелене Верховинського району. Мобілізувався до війська 20 червня 2022 року. Служив механіком-водієм механізованого відділення у 47 окремій механізованій бригаді «Маґура».
38 років. Здобув освіту у Професійно-технічному училищі № 48, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Львівське вище професійне училище комп'ютерних технологій та будівництва. Після завершення навчання працював у будівельній сфері у Львові. Із початком повномасштабного вторгнення, попри відсутність військового досвіду, став на захист України. Виконував бойові завдання на Східному напрямку у складі 30-ї окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького ОК «Північ» Сухопутних військ ЗСУ.
22 липня 1983, 40 років, с. Іванівка на Дніпропетровщині. У 2007 р. закінчила Дніпропетровську медичну академію (нині – ДДМУ), у 2010 – інтернатуру. Працювала хірургом в міській клінічній лікарні №6 м. Дніпра. Старший лейтенант медичної служби. Проходила службу в одній із комендатур охорони та обслуговування повітряного командування «Схід». Бойова медикиня, хірург.
Померла в лікарні міста Дніпра після поранення. Похована в селі Судилкові [76]
14055
Сичов Даниїл В'ячеславович
(«Бронік»)
09.01.2000, м. Маріуполь. Народився в багатодітній сім'ї, був п'ятою дитиною. Навчався в початковій школі №14 Маріуполя, потім переїхав до брата в містечко Боярка, на Київщині, де, здобувши середню освіту, знову повернувся до Маріуполя. Вступив до Маріупольського державного гуманітарного університету. Після навчання працював баристою і мріяв відкрити власну кав'ярню. Його батько багато років працював на «Азовсталі» і незадовго до війни Даниїл теж вирішив туди працевлаштуватись. Повномасштабний напад рф на нашу країну він зустрів на робочому місці і з перших годин став на захист рідної держави у складі ТРО, де в оточеному Маріуполі героїчно вів оборону. Після того, як дивом вдалось вийти з міста, приїхав до Запоріжжя та стає до лав ЗСУ.
13 липня 1976, с. Корольча Чернігівського району. Навчався в Чернігівському радіомеханічному технікумі за спеціальністю «технік-технолог», який закінчив у 1996 році. Протягом 1996—1998 років проходив строкову військову службу. Також проходив військову службу за мобілізацією у 2014—2015 роках. Після початку повномасштабної війни, у квітні 2022 року, став до лав Захисників України. Спочатку служив у складі роти охорони 4 відділу Чернігівського РТЦК та СП, а згодом долучився до одного з підрозділів військової частини А4007.
Загинув 13 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання на Донеччині[38].
14072
Сметанський Олександр
19 травня 1988, с. Красносілка Бершадського району Вінницької області. Після того, як одружився переїхав у Голованівськ. До лав ЗСУ був призваний у травні 2023 року. Проходив військовий вишкіл у Великобританії, після якого воював у Донецькій області. Був нагороджений відзнакою 35 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала М.Остроградського «За штурм» та медаллю «Захисникам вітчизни».
Загинув 13 вересня в районі населеного пункту Новомайорське Донецької області під час виконання бойового завдання[80].
14073
Гордієнко Віктор
(«Гордєй»)
11 листопада 1988, м. Миколаїв. 2007 році закінчив Миколаївський професійний суднобудівний ліцей імені Гречишникова, здобув професію слюсаря з ремонту автомобілів. Працював у ТОВ «Екотранс». З початком повномасштабного вторгнення чоловік приєднався до лав захисників та вирушив захищати свою Батьківщину від російських окупантів. Службу ніс у 123-ій окремій бригаді територіальної оборони Збройних Сил України. Був старшим бойовим медиком мінометної батареї. За час служби був нагороджений нагрудним знаком «Знак пошани», медаллю «Учасник територіальної оборони України» та орденом «За мужність та відвагу» від Всеукраїнського об'єднання «Країна».
Загинув поблизу села Дніпровське на Херсонщині. Під час виконання бойового завдання отримав смертельні поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Похований в селі Пересадівка на Миколаївщині[81].
19 червня 1994, м. Українка Київської області. У 2012 році закінчив Гніванський професійний ліцей, де здобув фах зварювальника. У мирному житті працював у компанії «АРТ-МАРК». Став на захист України, долучившись до 80-ї десантно-штурмової бригади. Мав звання старшого солдата. Був старшим оператором 2-го відділення взводу протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки 3-го десантно-штурмового батальйону[82][83].
Загинув у селі Мала Токмачка Запорізької області внаслідок артилерійського обстрілу. Похований 18 вересня 2023 року в рідному місті. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
18.11.1993, с. Троковичі, Житомирська область. Навчався в Житомирському державному університеті імені Івана Франка. Після повномасштабного вторгнення став до лав територіальної оборони, а згодом долучився до побратимів на передовій. Спочатку захищав Україну на Запорізькому, Херсонському напрямі та надалі брав участь у військових діях на Донеччині. Командир відділення - командиру машини 1 штурмового відділення 2 штурмового взводу 4 штурмової роти 1 штурмового батальйону 3 Окремої штурмової бригади, молодший сержант.
Загинув 13 вересня 2023 року звільняючи с. Андріївка. Похований на Загреблянському кладовищі. Кавалер ордена «За мужність» III ступеня (посмертно)[85][86].
14077
Матвійчук Дмитро Сергійович
(«Фанта»)
04.03.1998. Навчався в Бердичівському коледжі з 2013 по 2017 за спеціальністю «Хімічне і нафтове машинобудування». Повернувся з-за кордону і став на захист Батьківщини.
Загинув від отриманих поранень в результаті мінометного обстрілу і підриву на міні в районі села Вербове Запорізької області. Похорон відбувся 24 вересня 2023 [88][89][60]
14079
Демчук Володимир Леонідович
29.04.1997, с. Бережани. Сержант, командир відділення інженерно-саперного взводу
16 листопада 1987. Закінчив Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу. З початку повномасштабного вторгнення РФ воював у Держприкордонслужбі.
19 лютого 1989, м. Костопіль. Закінчив Костопільську ЗОШ № 3 та був випускником Володимирського міського училища. Останні 10 років Андрій працював у приватному підприємстві «Дизайн». Був мобілізований у березні 2022 року. Молодший сержант був командиром відділення зенітно-ракетного взводу 71-ої окремої єгерської бригади. За час війни отримав кілька контузій
Загинув під час виконання бойового завдання в районі Новомихайлівки на Донеччині[90].
14083
Воронков Олексій Юрійович
21 жовтня, м.Мерефа харківська область,сержант поліції, Департаменту поліції особливого призначення «Об’єднана штурмова бригада Національної поліції України «Лють»
28 років, с. Будівельне Сумської області. Поїхав навчатися до Києва та залишився там жити. Вищу освіту здобув в Національному університеті фізичного виховання і спорту України за спеціальністю «Менеджмент та логістика спорту». Працював на підприємстві, що займалося друком на тканинах. Захоплювався футболом, їздив по Україні із підтримкою збірної. Під час повномасштабного вторгнення чоловік добровольцем пішов захищати Україну. Службу ніс у складі 82-ої окремої десантно-штурмової бригади ЗСУ.
Загинув поблизу села Вербове Запорізької області. Під час виконання бойового завдання потрапив під мінометний обстріл та отримав смертельні травми. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня[92].
11 червня 1982, с. Худльово Середнянської громади. Закінчив Ужгородське вище професійне училище торгівлі та технологій харчування. У 2000-2002 році відслужив в армії сапером. Оскільки займався знешкодженням вибухонебезпечних предметів і безпосередньо ризикував життям, то отримав статус учасника бойових дій. У 2004 році трагічно пішов із життя батько. А через кілька років померла від онкології й мати. Одржився, ходив на роботу в Ужгород, де працював столяром. Коли у червні 2022 року йому прийшла повістка, він одразу подався у військкомат. Думав, що служитиме, як і раніше, сапером, але його послали вчитися на кулеметника. Згодом направили у славетну 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду, куди відбирають найкращих. Під Бахмутом перекваліфікувався з кулеметника на навідника броньованої західної техніки. 26 липня 2023 року був підписаний Указ Президента України про нагородження Михайла Козака, навідника першого десантно-штурмового батальйону, 3 рота, орденом «За мужність» III ступеню. 24 серпня 2023 року нагородили медаллю «За військову службу Україні».
27 років, с. Пашківка Київської області. Жив у селищі Макарів. З дитячих років мріяв стати військовим. Після здобуття середньої освіти у травні 2016 року був призваний на строкову військову службу до в/ч А2777 ЗСУ. Брав участь у військовому параді до 25-річчя Незалежності України, за що отримав відзнаку. У вересні 2016-го хлопець уклав контракт на проходження служби із 36-ою окремою бригадою морської піхоти ВМС ЗСУ. Відтоді до 2019 року воював в АТО/ООС. 24 лютого 2022 року знову взяв до рук зброю. Боронив Макарів та Київщину. Після відступу ворога від столиці продовжив службу в роті охорони військкомату. 1 червня 2023-го він був переведений до 3-ї окремої штурмової бригади. Там обійняв посаду командира відділення-командира машини та вирушив на передову. Отримав відзнаки «За оборону рідної держави. Макарів», «Золотий хрест», «Хрест хоробрих» та орден «За мужність» III ступеня (посмертно). Сержант.
Загинув при виконанні бойового завдання в районі села Андріївка, що під Бахмутом на Донеччині. Похований в рідному селі[95].
14087
Шинкаренко Олександр Миколайович
13.06.1985. З 2015-2016 брав участь в АТО в складі 24 ОМБр. Проходив службу в роті розвідки 3-го окремого батальйону на посаді розвідник гранатометник. З 24.02.2022 брав участь у боях під Броварами в складі 72 бригади як доброволець. З 05.05.2022 мобілізований і з 12.05.2022 зачислений в частину А6175 на посаду гранатометник. Частина входила до складу ССО. З 01.10.2022 в зв'язку з реформуванням переведений в частину А4804 на посаду кулеметника. Активно брав участь у підготовці майбутніх груп, що виконували бойові завдання. Займався інструкторською роботою. З 07.06.2023 зарахований до частини А4638 3 ОШБр, сержант 2-го штурмового відділення 2-го штурмового взводу 2-ої штурмової роти 2-го штурмового батальйону військової частини А4638.
Загинув під час звільнення села Андріівка, Бахмутського району [96].
14088
Гаврілов Дмитро
4 листопада 1998, селище Стара Ушиця. Старший сержант. Строкову службу проходив ще з 2018 року. Пізніше проходив службу у військовій частині 3028. Спершу був солдатом, а після навчання став командиром відділення одного з підрозділів 14 бригади оперативного призначення "Червона Калина". Під час повномасштабного вторгнення боєць служив головним сержантом 2 роти оперативного призначення (на бронетранспортерах).
12.03.1971, м. Івано-Франківськ. У 1986 році закінчив середню загальноосвітню школу №17. У 1989 закінчив навчався в Івано-Франківсько му професійно-технічному училищі №4, монтажник радіоелектронної апаратури і приладів. У 2008–2012 роках навчався заочно в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (спеціальність «Економіка підприємства»). Водночас працював. Останнє місце роботи – "АТБ-маркет". В квітні 2022 р. пішов захищати Батьківщину: хоча тривалий час мешкав за кордоном, ні на хвилину не замислюючись, повернувся, бо дуже любив свою країну. Був військовослужбовцем в/ч 7013, 65 бригада, командир розвідувального взводу сержант. В січні 2023 р. був важко поранений, але, попри це, знову повернувся у військову частину. Нагороди: медаль "За поранення", відзнака командира 65 омбр"Козацький Хрест – за бойові заслуги", медаль Івано-Франківської обласної ради "Лицар бойового чину". 15 вересня 2023 р. нагороджено медаллю «Захиснику Вітчизни» посмертно.
Загинув 16 вересня 2023 року в районі населеного пункту Званівка Донецької області. Прощання відбудеться у селі Томашівка, Роменського району. Похований на місцевому кладовищі[100].
14112
Тимощук Ігор
46 років, м. Тростянець. Гранатометник 1 роти оперативного призначення бригади швидкого реагування НГУ «Рубіж»
Загинув 16 вересня селі Садове Херсонської області під час виконання бойового завдання. Попрощалися з бійцем 19 вересня[80].
14114
Огородник Андрій(«Сонік»)
У 2016 році він закінчив Волинський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Небесної Сотні. Паралельно займався боксом і у 2018 році зміг досягти високих результатів. Виграв національний Кубок у категорії до 52 кг і став бронзовим призером чемпіонату України серед чоловіків до 22 років, який відбувався в Маріуполі. Входив до складу національної збірної, а також мав звання майстра спорту України. Під час повномасштабного вторгнення служив у складі елітного спецпідрозділу «Альфа».
Під час мінометного обстрілу він отримав поранення в голову, несумісне з життям[102]
14116
Теряник Олександр Вікторович
(«Forrest»)
20 липня 1998, с. Комсомольське (нині — Пірки) Тарасівського старостату Зіньківщини. Закінчив школу у рідному селі та продовжив навчання у Зіньківській школі №1. У 2015 році вступив до Національного університету «Полтавська політехніка імені Юрія Кондратюка». Повернувся до Зінькова, де працював у районному відділенні поліції. Згодом вирішив виїхати за кордон, проте з початку російського повномасштабного воєнного вторгнення на рідну землю, негайно повернувся на Батьківщину та добровольцем став на її захист. Службу проходив у 12-ій бригаді спеціального призначення НГУ «Азов». Був бойовим медиком у гранатометному взводі.
16 вересня 2023-го року під час виконання бойового завдання на території Серебрянського лісництва у районі Кремінної Луганської області під час виконання бойового завдання. Похорон відбувся 5 жовтня 2023[103]
14117
Орищук Роман Романович
24.06.1981, м.Бучач на вулиці Вербовій, проживав у с.Рукомиш, вулиця Загородня 3, Тернопільської області, Чортківського району. Навчався у духовній академії м.Жовкви Львівської області. Роман був дуже доброю і щирою людиною, відданим і вірним побратимом, найкращим чоловіком, добрим, ніжним і чуйним.
Похований у м.Бучач із почестями на кладовищі Федір-Гора. Загинув Роман у Вербовім, Запорізької області, Пологівського району від прямого попадання ракети при евакуації своїх побратимів (розтрощення тіла). Оператор телефоніст апаратної частини першого взводу зв'язку. Частина а 4030, 71 окрема єгерська бригада, десантно-штурмові війська [104].
14118
Трофімчук Віталій
(«Снайпер»)
32 роки, м. Жмеринка. Навчався в Жмеринському вищому професійному училищі. Захоплювався автомобілями та всім, що із ними пов’язане, особливо ремонтом і фарбуванням. У 2014-2018 роках чоловік воював за Україну в російсько-українській війні. Служив у Вінницькому батальйоні особливого призначення. Брав участь в АТО/ООС на території Донецької та Луганської областей. Після повернення до мирного життя працював далекобійником. З початком повномасштабного вторгнення Віталій повернувся до війська, щоб знову захищати свою країну від ворога. Службу проходив у 14-ій штурмовій бригаді «Червона Калина» (в/ч 3028), що в складі Національної гвардії України. Був розвідником розвідувального відділення взводу розвідки спеціального призначення.
Загинув 16 вересня 2023 року поблизу села Вербове Запорізької області. За тиждень воїну мало виповнитися 33 роки[105]
14119
Рябенко Єгор
(«Ряба»)
26 років, Запорізька область. Був вихованцем позашкільного навчального закладу "Міського Палацу дитячої та юнацької творчості" та спортивного клубу "Прайд". Він був багаторазовим чемпіоном Запорізької області з таїландського боксу Муай-Тай, срібним призером Чемпіонату України 2020 року та з 2019 року діючим суддею Запорізької області по тайському боксу. У складі полку "Азов" виконував завдання по стримуванню загарбників на Луганському напрямку
Перебуваючи на позиції потрапили під обстріл. Один із снарядів влучив у місце розташування хлопців, внаслідок чого всі четверо захисників загинули[106][107][108]
14120
Яценко Михайло Анатолійович
1975, м. Сміла. Солдат, стрілець-помічник гранатометника стрілецького відділення стрілецького взводу стрілецької роти.
Загинув поблизу населеного пункту Кліщіївка Бахмутського району Донецької області. Похований 21 вересня 2023 року в місті Кіцмань. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
14125
Бриж Юрій Володимирович («Механік»)
26.08.2001, 22 роки, с. Тріскині Рівненської області. Після закінчення сільської школи здобував фах механіка у Києві. Оскільки дуже захоплювався автомобілями, то й заробляв тим, що займався улюбленою справою – ремонтував спортивні гоночні автомобілі. З початком повномасштабного російського вторгнення став на захист столиці у складі 112-ї бригади ТРО, потім приєднався до 241-ої окремої бригади територіальної оборони. Брав участь в боях за Харків та Бахмут. Влітку 2023 перевівся до 47-ої окремої механізованої бригади «Маґура». Служив у розвідці.
1967, м. Чортків, Тернопільщина. Сержант, командир стрілецького відділення. Служив у ЗСУ майже із першого дня повномасштабного вторгнення росіян — із 27 лютого 2022 року.
23 роки, м. Березне Рівненської області. Жив у селі Зірне. Здобув освіту ландшафтного дизайнера в училищі. Працював певний час за фахом, потім здебільшого був різноробочим. Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік поповнив лави ЗСУ. Він служив у 117-ій окремій механізованій бригаді. Був бойовим медиком розвідувальної роти.
Загинув біля села Роботине Запорізької області. Під час виконання бойового завдання отримав смертельні поранення внаслідок ворожого мінометного обстрілу. Похований в селі Зірне на Рівненщині [121][122].
Загинув під час виконання бойового завдання, поблизу населеного пункту Курахове, що у Донецькій області[127]
14155
Грицюшко Петро
11 липня 1996. Навчався в ліцеї № 21 імені Євгена Коновальця міста Івано-Франківськ. У лавах ЗСУ служив старшим солдатом 65 окремої механізованої бригади. Воював на Запорізькому напрямку.
Загинув 19 вересня 2023 року під час бойового завдання у місті Оріхів Пологівського району Запорізької області. Похорон відбувся 25 вересня на Алеї героїв у селі Чукалівка[128].
5 грудня 1983, с. Павлівка. Навчався у місцевій школі. У 18 років був призваний до армії. Працював у м. Шостка на пилорамі. У березні 2023 року пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Був гранатометником.
У цивільному житті він працював на ПАТ "Запоріжжяобленерго", був електрослюсарем з ремонту устаткування розподільних пристроїв служби підстанцій високовольтних електромереж. Добровільно долучився до лав ЗСУ та півтора роки боронив країну.
8 травня 1993, с. Хриплин Івано-Франківської міськради. Служив навідником мінометного відділення роти вогневої підтримки 3 десантно-штурмового батальйону військової частини А 0284 — 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[133][134].
Загинув під час виконання бойового завдання в Запорізькій області. Похований 24 вересня 2023 року в рідному селі. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[135].
с. Прилбичі, Новояворівської громади. Став бойовим медиком, адже їхав на фронт штурмовиком у складі десантно-штурмових військ. Дружина, медсестра, спакувала воїну в дорогу велику аптечку, якою він неодноразово виручав побратимів. Тож незабаром Миколу офіційно обрали бойовим медиком.
2000, м. Покровськ Донецької області. Служив стрільцем-помічником гранатометника 2 десантно-штурмового відділення 3 десантно-штурмового взводу 1 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[139][140][141].
Загинув у результаті мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району Донецької області. Похований у місті Покровськ. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[142].
14196
Портяний Владислав Васильович
16 березня 1994, м. Червонозаводське. Навчався в Червонозаводській ЗОШ № 2. У 2014 році закінчив Лохвицький технологічний технікум ПДАА за спеціальністю «Експлуатація та ремонт обладнання харчових виробництв». Став до лав ЗСУ у лютому 2023 року. Солдат
Відзнака Президента України «За оборону України»Орден «За мужність» ІІІ ступеня
45 років, м. Постдам, Німеччина. Згодом родина повернулася в Україну та проживала у Кіровоградській області. Після школи вступив до Олександрійського професійно-технічного училища №316, здобув професію машиніста кранів автомобільних. У 1996-1998 роках проходив строкову службу. Працював будівельником, мав власну бригаду. З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до 2 роти спеціального призначення 1 загону спеціального призначення 71-ї окремої єгерської бригади. Нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».
Загинув внаслідок ворожого мінометного обстрілу поблизу села Вербове Запорізької області. Похований на Алеї Слава Лісового кладовища в місті Києві. Залишилися дружина, син та донька [144][60].
24 роки, с. Осламів Віньковецької тергромади Хмельницької області. Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 80-тої окремої десантно-штурмової бригади[145].
Загинув поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Похований у селі Калюсик. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
14 грудня 2001, с. Панасівка Тернопільського району Тернопільської області. Навчався у місцевій школі. Згодом вступив у професійно-технічне училище, але так його і не закінчив. Працював у лікарні в місті Скалат. У квітні 2023-го добровольцем вступив до лав ЗСУ. Служив у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді у відділенні вогнеметного взводу роти радіаційного, хімічного, біологічного захисту[146][147].
Загинув поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району Донецької області. Потрапив під артилерійський обстріл і внаслідок отриманих травм помер. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
Загинув поблизу населеного пункту Кліщіївка, Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
14222
Борзило Олександр
32 роки, м. Сватове, Луганська область. Мав середню освіту. Працював у Сватівській психіатричній лікарні, де був начальником реабілітаційного центру з трудотерапії. У квітні 2022 року вдалося виїхати з окупованих територій і він добровільно прийшов до військкомату та згодом був мобілізований до Збройних Сил України. Службу ніс у 65-ій окремій механізованій бригаді. Обіймав посаду командира бойової машини-командира відділення. За період служби він здійснив 26 диверсійно-розвідувальних виходів.
Загинув біля села Роботине Запорізької області. Коли в бліндаж прилетів снаряд ворожого танка, він закрив собою підлеглих. Вибуховою хвилею пошкодило внутрішні органи – травми були смертельними. Похований Веселянка Запорізької області[150].
14223
Котелевський Ігор Олегович
28 грудня 1991, м. Арциз Одеської області. З початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов на фронт
Загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Петропавлівка Куп'янського району Харківської області.
Похований 1 жовтня в рідному місті.
14224
Павлов Григорій Олександрович («Флорист»)
35 років, м. Миколаїв. Жив із родиною в селі Рів Вінницької області. З 16 років працював флористом, дуже любив займатися квітами. Під час повномасштабного російського вторгнення чоловік був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після навчання приєднався до 82-ої окремої десантно-штурмової бригади. Обіймав посаду заступника командира бойової машини, навідника-оператора відділення.
Загинув в бою з окупантами поблизу села Вербове Запорізької області. Отримав смертельні поранення внаслідок ворожого артилерійського обстрілу. Похований в селі Рів на Вінниччині. Залишилися мама Анжела Петрівна, дружина Надія, донька Аліна 2014 р.н. та син Дмитро 2022 р.н.[151]
Похорон відбувся 29 вересня в селі Недра Броварського району Київської області[152]
14234
Виклюк Володимир
1987, с. Криворівня Верховинської громади. Служив головним сержантом другої стрілецької роти. Перебуваючи у відпустці та прямуючи дорогою додому, потрапив у дорожньо-транспортну пригоду в Кіровоградській області.
Помер 25 вересня 2023 року в Олександрівській центральній міській лікарні[26].
14235
Петрусенюк Роман Іванович
1989, с. Полянки Білоберізької громади Верховинського району. Захищати країну від військових РФ пішов добровольцем на початку повномасштабного вторгнення — у березні 2022 року.
Загинув військовослужбовець 25 вересня 2023 року під час виконання бойового завдання у Донецькій області[153].
14236
Янович Юрій Вʼячеславович
(«Кет»)
27 липня 1986, м. Вінниця. В початковій школі займався народними танцями в ансамблі «Поділля». З 13-ти років почав займатися греблею. В старшій школі навчався в класі з нахилом початкової військової підготовки. 24 лютого 2022 долучився до ТРО. Невдовзі уклав контракт на службу у 120-й окремій бригаді ТрО. Потім перевівся в ГУР МО, підрозділ Артан. Служив розвідником, брав участь у боях під Ізюмом, на острові Зміїний, робив вилазки вглиб ворожої території.
Під час виконання бойового завдання на території Курської області взяв вогонь на себе, щоб вся його команда вийшла живою та неушкодженою. Похорон відбувся 4 червня 2024 на Сабарівському кладовищі у Вінниці [154][155]
Гаранін ВолодимирПочесний нагрудний знак «Золотий хрест»
14 червня 1978, м. Косів. У березні 2022 добровольцем вступив до ЗСУ. Служив у 65 окремій механізованій бригаді. 6 червня 2023 року бійця нагородили бойовою відзнакою «Золотий хрест» головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного.
Загинув 26 вересня 2023 року поблизу селища Зарічне Лиманської міської громади. У нього залишилися дружина, діти, мама[156].
14250
Мишак Ігор Олександрович
(«Араміс»)
17.04.1992, м. Бердянськ. З початку повномасштабного вторгнення, перебуваючи в окупованому місті, він не міг просто залишатись осторонь і робив все можливе, щоб прискорити нашу перемогу. Як тільки Ігорю з дружиною і мамою вдалося виїхати з окупації, він одразу пішов в військкомат. 14 червня 2022 долучився до ЗСУ, потрапив до 118-ї бригади, 1-го батальйону на посаду санітар-інструктор. В грудні 2022 року, разом з побратимами був на Бахмутському напрямку в Донецькій області. На посаді медика рятував побратимів, під обстрілами витягував загиблих побратимів, щоб дати змогу родинам побачити і поховати своїх рідних. Також був інструктором з медичної справи для своїх побратимів.
Загинув під час евакуації тіл загиблих військових під обстрілами країни-терориста, від важких поранень, отриманих внаслідок ворожого артилерійського обстрілу поблизу південного-сходу околиці Запоріжжя в селі Вербове Запорізької області[157][158]
Загинув в боях в Запорізькій області. Похований на мусульманському кладовищі в Києві[159].
14265
Денисюк Дмитро
28 років, с. Крупець, Хмельницька область. Навчався в 4-ій школі міста Нетішин, яку закінчив у 2012 році. Обіймав кілька посад у двох військових формуваннях. Був заступником командира механізованої роти механізованого батальйону військової частини А4699 (47-ма окрема механізована бригада "Маґура"). Був начальником служби пожежної безпеки в/ч А2678 (124-й об’єднаний центр забезпечення). Капітан
18 січня 1996, проживав у Дрогобичі, на вулиці Гончара. Закінчив ЗОШ №10 та ВПУ №15. Працював на заводі автомобільних кранів. До лав Збройних сил України чоловік долучився 24 лютого 2023 року. Був стрільцем-снайпером другого аеромобільного відділення військової частини А2120 — 81-ї окремої аеромобільної бригади[162][163].
Загинув під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Приютне Запорізької області[165]
14278
Пуха Анатолій Васильович
49 років, с. Борове колишнього Зарічненського району. Навчався у ПТУ №3 у м.Здолбунів. Мешкав в Вараші, працював столяром на Вараській АЕС. Був мобілізований в липні 2023 році. Він служив стрільцем-помічником гранатометника у 117-й окремій механізованій бригаді.
29 червня 1984, м. Коломия Івано-Франківської області. З травня 2022 року будучи командиром відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки, вів бойові дії на території населених пунктів Лисичанськ та Сєвєредонецьк Луганської області.
Загинув в результаті важких поранень, отриманих внаслідок ворожого артилерійського обстрілу під час бою біля села Спірне Бахмутського району. Похований 28 вересня 2022 року у Коломиї на Алеї слави.
21 квітня 1987 року у с. Гамаліївка Львівської області. Із початком повномасштабного вторгнення російської федерації, попри відсутність військового досвіду, добровольцем став на захист Батьківщини до лав 10-го окремого стрілецького батальйону. Після проходження військових навчань за кордоном вступив до складу 116-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 29 вересня 2023 року біля міста Токмак Запорізької області під час виконання бойового завдання.[167]
14291
Паскалов Олег Васильович
14 березня 1979 року. Навчався в Тарутинському аграрному технікумі, строкову службу проходив в морському флоті. З 2008 року проживав с. Веселий Кут Болградського району.
27 вересня 2023 року отримав важке кульове поранення під час штурму ворожих позицій біля селища Невельське Донецької області. Помер в лікарні міста Новомосковськ Дніпропетровської області від отриманих поранень. Похований 2 жовтня 2023 року в с. Веселий Кут[168].
14292
Філяєв Роман
11 вересня 1992, Дейкалівка, Полтавська область. Закінчив школу в рідному селі та вступив до полтавського професійно-технічного училища, де здобув фах електрогазозварювальника. Пізніше повернувся у Дейкалівку, де тривалий час працював на місцевій птахофермі. Згодом переїхав у Глобине та до початку великої війни працював на свинокомплексі. Навесні 2023 був мобілізований. Посада — стрілець-помічник гранатометника.
Загинув на околицях Новодарівки, що на Запоріжжі[169].
14293
Пастух Олександр
(«Добрий»)
23 травня 1981, селище Війтівці. Навчався у Війтовецькій школі. Після закінчення шостого класу переїхав з родиною до Києва. Закінчивши одну з київських шкіл вступив до київського технікуму електронних приладів. Вищу освіту здобував на кафедрі Політології Філософського факультету Київського університету ім.Т.Шевченка. За свої націоналістичні та патріотичні ідеї був політичним в'язнем у період з 2004 по 2014 рік. З 2014 року, після захоплення Росією українського Криму та частини Донецької та Луганської областей пішов добровольцем у батальйон "АЗОВ". Після повномасштабного вторгнення з 24 лютого був у складі 2 стрілецького батальйону Добровольчого Украї́нського Корпусу "Правий сектор". Був командиром третьої роти 2-го стрілецького батальйону ім.Тараса Хаммера.
1999, м. Радехів Львівської області. Солдат, навідник 2 десантно-штурмового відділення 2 десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти 1 десантно-штурмового батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади[164][171]. 24 серпня 2023 року нагороджений медаллю «За військову службу Україні».
Загинув під час виконання бойових завдань у Донецькій області. Похований 4 жовтня 2023 року в Радехові. Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно)[6].
19 жовтня 2000, селище Луків, Ковельського району, Волинської області. Після школи навчався у Львівській філії Київського національного університету культури і мистецтв на факультеті Режисер телебачення, закінчивши заклад і здобувши освіту. Ще у юному віці цікавився тематикою російсько-української війни, і навчався тактиці на тренуваннях разом із ВГО Сокіл. Після початку повномасштабної збройної агресії Росії проти України, ринувся одним із перших на захист своєї батьківщини. Став гранатометником Роти вогневої підтримки Розвідувального батальйону.
Наприкінці 2022 року мобілізований до лав ЗСУ, служив на посаді водія-механіка мінометного взводу роти вогневої підтримки парашутно-десантного батальйону 25-ї бригади.
Загинув виконуючи службове завдання в районі н.п. Новоселівське Сватівського району на Луганщині. Похований 5 жовтня 2023 в с-щі Тарутине[174].
14305
Дячук Максим
32 роки, м. Хмельницький. Повернувся з-за кордону щоб стати на захист України. Пішов добровольцем, а потім після навчання підписав контракт і служив у 10-тій гірсько-штурмовій бригаді “Едельвейс”. Обороняв Київщину, кордон з білоруссю й воював на Бахмутському напрямку. Молодший сержант.
Загинув в районі села Берестове Донецької області. Похований на Алеї Слави в мікрорайоні Ракове[175].
14306
Андрійченко Олександр Владиславович
29 серпня 1991, м. Кам'янське. У 2009 році закінчив ПТУ № 24. Упродовж 2009-2010 років проходив строкову військову службу. З 2014 по 2019 рік перебував на контракті у Збройних Силах України. Був учасником АТО/ООС. Тривалий час працював на Кам’янському ВГК КП ДОР «Аульський водовід». Сержант
Помер в обласній клінічній лікарні ім. Мечникова від отриманих в бою поранень. Похований на Алеї Героїв кладовища на вулиці Весняній. Залишилися мати та три сестри [176]
.svg)
.svg)
.svg)
_patch.svg)
.svg)
.svg)
