Сагайдачного, 27
50°27′38.4800001″ пн. ш. 30°31′18.490000100005″ сх. д. / 50.46069° пн. ш. 30.52180° сх. д. / 50.46069; 30.52180
Країна	Україна
Розташування	Київ
Тип	будівля
Стиль	класицизм
Архітектор	Людвік Станзані
Медіафайли у Вікісховищі

Сади́ба Мико́ли Бала́бухи (сади́ба родини Бала́бух) — комплекс, який складається з кам'яниці (№ 27) і будівлі колишнього заїзду (№ 27-А). Розташована на розі вулиць Андріївської і Петра Сагайдачного, що на Подолі у Києві.

За визначенням дослідників, кам'яниця Балабухи (№ 27) — один із яскравих зразків доби класицизму, пам'ятка історичної забудови Подолу^[1]. Споруда № 27-А — рідкісний приклад заїжджого двору кінця XVIII сторіччя, який вказує напрямок середньовічних подільських вулиць^[2].

Постановою Ради Міністрів УРСР № 442 від 6 вересня 1979 року будинки внесено до обліку пам'яток архітектури (охоронні номери 883 і 884). Законом України № 574-VI від 23 вересня 2008 року заборонено приватизувати найважливіші пам'ятки культурної спадщини, зокрема й колишню садибу Балабухи^[3].

Історія садиби простежується з кінця XVIII сторіччя. З 1820—1830-х років ділянка належала відомій тоді родині київських кондитерів Балабух.

У 1830-х — 1840-х роках на замовлення Миколи Балабухи за проєктом архітектора Людвіка Станзані звели двоповерхий будинок. На території садиби розташовувались також три цегляні флігелі, фабрика з виготовлення сухого варення і кондитерська крамниця.

У другій половині XIX сторіччя до кам'яниці добудовано двоповерхову споруду з дерев'яною галереєю, яку розібрали у 1920-х роках.

Близько 1922 року радянська влада націоналізувала будинок. 1981 року розпочали реконструкцію садиби. Тоді ж повернули галерею. У кам'яниці, як подарунок від запоріжців до 1500-річчя міста, облаштували кафе «Запоріжжя». Запорізькі художники розробили дизайн від одягу для офіціантів і метрдотелів до серветок, скатертин, посуду і гобеленів («Старий Київ», «Козак Мамай»). «Запоріждерев» виготовив для кафе комоди, різбляні стільці і столи. У сквері перед кам'яницею встановили скульптурну групу «Запорожці» Леоніда Орленка^[4].

Кафе відкрили у травні 1982 року, з нагоди ювілею міста. На урочистостях були присутні керівники міста.

На початку 1990-х років кафе «Запоріжжя» перетворили на один із перших в Києві ресторанів французької кухні «Casa Bella». Згодом у будівлі відновили ресторан «Старе Запоріжжя», який проіснував до 2017 року. У наступні роки приміщення займали також заклади громадського харчування різних власників.

Заїзд збудований наприкінці XVIII сторіччя. Будівля — одна з небагатьох, яка збереглась після подільської пожежі 1811 року. Розташована у глибині подвір'я уздовж зниклої середньовічної вулиці. На початку XIX сторіччя будівлю капітально перебудували^[2].

Належав київському срібляреві Олексієві Іщенкові^[5]. Згодом споруду придбав Семен Балабуха, який перетворив її на флігель^[2].

1982 року здійснили реставраційні роботи, відновили класицистичний вигляд будівлі, але водночас перепланували її інтер'єри. Поруч бруківкою позначили напрямок середньовічного шляху^[2].

Станом на початок XXI сторіччя, у будівлі заїжджого двору містилось кафе^[1].

Родина Балабух зажила слави виробників найвідомішого тоді сухого варення. Дослідник XIX сторіччя Микола Закревський стверджував, що київське варення, нібито, подавали ще 1386 року на весільному бенкеті у великого князя литовського Ягайла і польської королеви Ядвіги^[6].

Близько 1797 року міщанин Подолу, майбутній бургомістр Семен Семенович Балабуха (1771—1853) почав виготовляти цукати, які згодом стали відомими на всю країну і навіть подавались до імператорського столу. Цій справі він присвятив 56 років свого життя. Батькову справу продовжив Микола Балабуха. У своїй садибі він облаштував фабрику з виготовлення сухого варення і кондитерську крамницю. Окрім того, підприємець відкрив крамницю «Київське варення Балабухи» у приміщенні міської думи на Хрещатику. На початку XX сторіччя між нащадками Семена Балабухи точилась війна за право ексклюзивного виготовлення і продажу варення^[2][7].

Особняк Балабух. Двоповерхова, цегляна, потинькована, прямокутна у плані споруда має напіввальмовий дах і бляшані покриття.

Кам'яниця, зведена за типовим (зразковим) проєктом, оздоблена у стилі класицизму. Пофарбована у жовтий колір, традиційний для цього стилю. Деталі виділені білим кольором^[8].

Вузький чоловий фасад вирішений у простих формах. Перший поверх прикрашено рустованими квадрами^[ru]. Вікна і двері оздоблено клинчастими перемички і замковими каменями.

Аркові двері на другому поверсі фланкують вікна з лиштвами, сандриками і ліпленням.

Фасад ритмічно членують руст, гурт,  архітрав і карниз значного виносу.

Галерея прикрашена шістьма колонами доричного ордера^[8].

Заїзд. Одноповерхова, цегляна, тинькована, прямокутна у плані споруда має двосхилий дах, бляшані покриття, пласкі перекриття. Підвали склепінчасті. Три цегляні ґанки облаштовані з кованою огорожею.

Архітектура вирішена у стилі класицизму.

Спрощені фасади прикрашені рустом. Споруда увінчена тягнутими карнизами^[2].

Над прямокутними віконними прорізами розміщені прості сандрики^[2].

• 
  Балкон особняка
• 
  Особняк
• 
  Заїжджий двір
• 
  Виложений бруківкою напрямок старої вулиці

• Закон України від 23 вересня 2008 року року № 574-VI «Про Перелік пам'яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації»
• Микола Закревський. Описание Киева: вновь организованное и значительно умноженное изд. с прил. рис. и чертежей. — К. : В. Грачева и комп, 1868. — Т. 1. — С. 112.
• Малаков Дмитро, Отченашко Віталій, Рибаков Михайло, Толочко Лариса. Садиба Балабух (кінець XVIII—XIX ст.) // Звід пам'яток історії та культури України. Київ: М — С / П. Тронько та ін. — К., 2003. — Т. 1 ч. 2. — С. 1076–1077.
• Малаков Дмитро, Отченашко Віталій, Рибаков Михайло, Толочко Лариса. Заїжджий двір (кінець XVIII—XIX ст.) // Звід пам'яток історії та культури України. Київ: М — С / П. Тронько та ін. — К., 2003. — Т. 1 ч. 2. — С. 1076.
• Попельницька Олена. Історична топографія київського Подолу XVII – початку XIX ст. — К. : Стилос, 2003. — 304 с.
• Протас Марина. Паркова скульптура «Запорожці», 1982 // Звід пам'яток історії та культури України. Київ: М — С / П. Тронько та ін. — К., 2003. — Т. 1 ч. 2. — С. 1076–1077.
• Ферчук Антоніна. Як посварилися Аркадій Миколайович з Миколою Олександровичем або як народжуються марки з історичним капіталом // Інтелектуальна власність в Україні. — 2019. — № 8. — С. 35—46.