Пу́ща-Води́ця — історична місцевість та кліматичний курорт у північно-західній частині Києва, в межах Оболонського району, розташований переважно у сосновихлісах (приблизно 70 %). Назву місцевість отримала від слова «пуща», тобто густий, непрохідний ліс, і невеличкої річки Водиці, якої вже не існує.
Пуща-Водиця розташована на північно-західній околиці Києва в Оболонському районі. Південною межею вважається Гостомельське шосе, східною — Литовський проспект, західною — дорога на село Мощун. На півночі вона тягнеться до села Демидів. Площа Пущі-Водиці становить близько чотирьох тисяч гектарів, площа самого лісопарку — 370 га. Крім сосен та ялинок, у лісопарку наявні такі дерева як дуб, клен, береза, туя, катальпа бігнонієвидна, липа американська, коркове дерево амурське тощо. Курорт витягнутий з північного заходу на південний схід вздовж річок Горенка та Котурка, що є притокою р. Горенка. На цих річках влаштовані численні ставки, зокрема: ставок Сапсаїв, Міський ставок, ставок Горащиха, ставок Двірець, ставок Карачун, озеро УТОГ та ще кілька невеликих лісових ставків. Річка Водиця (від якої і походить назва) — це не паралельна назва Котурки, а окрема річка (струмок), неіснуюча нині права притока Дніпра (Почайни). Згідно з картами XIX ст., Водиця починалася в болоті Синяковому, протікала у південно-східному напрямі і впадала в заплавне озеро Біле, поєднане з Дніпром.
«Ліс і бір великий», розташований на околицях давнього Києва згадується в літописах початку XI ст. Згідно з літописами місцина відома з часів Кия, Щека і Хорива. З XI століття згадується як місце князівського полювання (в літописах 1009 −1010 рр. згадується про полювання князя Володимира).
Нова історія
В 1571 році польський король Сигізмунд II Август видав грамоту міщанам на право «в тие пущи входити… и дрова добровольно брати». За вказівкою Петра I в 1724—1725 роках на території заповідної зони було закладено лісове господарство.
У 1793 територія була передана у власність Києву як «Лісова дача Пуща-Водиця». У 1794-98 згадувався хутір Пуща-Водиця.
Відтоді північно-західну околицю Києва іменують Пуща-Водицею. Її територія відвіку покрита лісом, який довгий час був предметом суперечок Межигірського і Братського монастирів. У 1793 році проблема була розв'язана радикально — Сенат передав місцевість у власність міста. «Міська лісова дача» мала площу 3180 десятини і обслуговувалася (досить недбало) лісовим господарством. В XVI—XVIII століттях ці землі перебували у володінні київських міщан.
Стара дерев'яна дача в Пущі-ВодиціТрамвай у Пущі-Водиці (1949 р.)
Значну роль в розвитку дачного селища Пуща-Водиця зіграли в кінці XIX століття київські лікарі Ф. Г. Яновський і Р. Р. Рубінштейн, за ініціативою яких в Пущі були побудовані перші санаторії, а дачі почали знімати хворі. Немало посприяв створенню селища Пуща-Водиця і член Київської міської думи, київський купецький староста Микола Чоколов, який в 1883 році виступив з пропозицією організувати дачну місцевість. Дачне селище з 600 ділянками з'явилося в Пущі-Водиці через десять років, в 1893 року. Селище знаходилося між річками Котуркою і Горенкою і мало 7 вулиць, перетнутих 16 «лініями». Принцип самоврядування селища Пуща-Водиця дійсно нагадував устрій класичного «міста-саду»: ділянки здавалися приватним особам в довгострокову оренду, а власником лісових угідь залишалася Київська міська дума. Площа однієї ділянки становила 2700 м², ділянка забудовувалася протягом двох років з початку оренди, а площа будинку повинна було складати не менше 72 м². Власниками дач в Пущі-Водиці були архітектори Володимир Ніколаєв, Е. Брадтман, фабриканти Я. Ріхерт і І. Снєжко; бував тут і архітектор Владислав Городецький.
В 1904 році тут пустили перший трамвай. Цікаво, що назви ліній кондуктора, як правило, оголошували так само урочисто, як оповістять назви станцій на чорноморських курортах Одеси. До речі, місцевість в Пущі на тихій річечці Водиці була не менше значним оздоровчим центром. Учені вважали її природним інгаляторієм, повністю наповненим озоном і киснем, що благотворно впливає на організм людини. Отже недаром тут побудували близько 40 санаторіїв, будинків відпочинку, профілакторіїв і дитячих оздоровчих центрів.
До Жовтневого перевороту 1917 року в Пуща-Водиці проходили нелегальні маївки, конференція більшовиків (1907 р.), засідання Київського комітету РСДРП (1911 р.), засідання Всеукраїнського тимчасового партійного комітету (червень 1918 р.). В роки чорної реакції, після поразки революції 1905 — 1907 рр. тут ховалися від переслідувань революціонери. В 1912 р. на одній з маївок в Пущі-Водиці брало участь понад 200 чоловік.
Новітній період
У роки Другої світової війни через лісопарк проходив передній край Лютезького плацдарму. Саме звідси 6 листопада 1943 року на київські вулиці зайшли радянські війська. І як пам'ять про трагічне минуле дотепер на деяких ділянках Пуща-Водицького лісу ще можна знайти воронки від снарядів, зруйновані траншеї і забуті бліндажі.
У покинутій гущавині, біля Мостища, Горенки і урочища Гнилий Ліс, існують також редути часів війни 1812 року, а одну з просік у села Лютіж місцеві жителі назвали Кутузовською. Відомо, що в 1806—1810 роках стратег Бородинської битвиМихайло Кутузов був військовим губернатором Києва і проводив у цих місцях навчання з місцевим людом, готуючись до оборони міста від наполеонівських військ.
Історія церкви Серафима Саровського
У рік канонізації преп. Серафима Саровського (1903 рік), кияни, чиї дачі розташовувалися в Пуща-Водиці, вирішили побудувати храм на честь преподобного Серафима. Спочатку була побудована каплиця за проєктом відомого київського архітектора Владислава Городецкого. Церква була побудована в 1908—1910 роках. Спочатку передбачалося звести кам'яний храм у візантійському стилі за проєктом академіка архітектури В. М. Ніколаєва за типом існуючої в Києві в ЛипкахОлександро-Невської церкви, але, зважаючи на відсутність засобів, був прийнятий проєкт дерев'яної церкви на цегляному цоколі інженера А. І. Тихонова за участю міського архітектора Е. П. Брадтмана. Згодом перший поверх був обкладений цеглиною і оштукатурений; барабан куполу і другий ярус дзвіниці залишилися дерев'яними.
Головний престол церкви — в ім'я св. Серафима Саровського. Є також прибудови (лівий — в ім'я св. Пантелеймона, правий — в ім'я св. Миколая. Церква хрестова в плані (з прибудовами), над середохрестом на восьмигранному барабані розміщений купол з ложними люкарнами і главкою. Із заходу прибудована двоярусна дзвіниця з шатровим завершенням. В оформленні фасадів використані елементи бароко і класицизму. Притвор завершується трикутним фронтоном, під яким розміщено кругле вікно-розетка; завершення вікон напівциркулярні під фігурними сандрікамі; стіни розділені пілястрами. Внутрішня поверхня стін покрита олійною фарбою. Інтер'єр прикрашений іконописом, який поміщався в дерев'яному різьбленому одноярусному іконостасі, в кіотах і на стінах.
Храм був освячений 25 (12 за старим стилем) грудня 1910 року благочинним Києво-подільських церков протоієреєм І. Г. Богородицьким за участю настоятеля церкви, протоієрея Успенського собору А. Г. Дашкієва, священиків — К. К. Стешенко і Ф. І. Дєньга.
Незадовго до Німецько-радянської війни храм був закритий, іконостас і всі ікони береглися прихожанами до відкриття храму. Після війни іконостас був відновлений і реконструйований. Колишні ікони іконостасу зібрати не вдалося. В різний час і різними майстрами були написані тимчасові ікони. В 1992 році всі ікони для центрального іконостасу були написані київським художником Вандаловським. В 1995 році написана нова храмова ікона преподобного Серафима Саровського, а також 12 апостолів для іконостасу правої прибудови.
На сьогодні дерев'яна церква св. Серафима Саровського збереглася, біля церкви знаходиться каплиця-усипальниця(1913 р., архітектор Владислав Городецький, реставрована 2007 р.). Знаходиться храм по вул. Миколи Юнкерова, 42 (7-а лінія).
В парку раніше були дитячі і спортивні майданчики, естрада. На березі впорядкованих ставків, що утворені в руслі річки Котурки — пляжі. Основні породи дерев — дуб і сосна. Парк є частиною великого лісового масиву (Пуща-Водицький ліс). Загальна площа парку — 11,73 га. Сполучається з містом трамвайною лінією (прокладена 1904 року).
У вересні 1959 року в Пущі-Водиці, на вулиці Міській, 1, за ініціативою і при безпосередній участі народної артистки СРСР Наталії Михайлівни Ужвій був побудований невеликий, всього на 35 осіб, будинок для самотніх артистів, що вийшли на пенсію і відслужили рідному мистецтву не один десяток років.
У Пущі-Водиці проводилися зйомки кінофільмів «Педагогічна поема» і «Дорогоцінний подарунок». А тим, хто дивився кінокомедію «Воротар», буде цікаво дізнатись про наступне. Головним героєм фільму був голкіпер процвітаючої команди Антон Кандідов, прототипом якого був воротар київського «Динамо» і збірної країни Антон Ідзковський. Він теж зіграв роль в комедії. Так от, екранний Антон, розвантажуючи баржі, з успіхом ловить на льоту кавуни. В реальному житті воротар Антон Ідзковський відточував свою майстерність на сонячних полянах Пуща-Водиці, куди постійно стікалися «кумири» дворових київських команд.
.jpg)
