Стародавній Рим
Періоди Римське царство 753–509 до н. е. Римська республіка 509–27 до н. е. Римська імперія 27 до н. е.–395 Західна 395–476 Східна 395–1453 Священна 800–1806
Історія Заснування Риму Царський період Республіка Рання Республіка Пунічні війни і експансія на Сході Союзницька війна Громадянська війна 83-82 до н. е. Змова Катіліни Перший тріумвірат Громадянська війна 49-45 до н. е. Другий тріумвірат Імперія Імператори Династія Юліїв-Клавдіїв Династія Флавіїв Династія Антонінів Династія Северів Принципат Криза III століття Західна Римська імперія Східна Римська імперія Домінат
Поняття SPQR Римський Форум Титули
Медицина Медицина Клавдій Гален Авл Корнелій Цельс
Культура Культура Освіта Шлюб Проституція Релігія Поховальна практика Християнство Театр Мова Література Архітектура Мода
Географія Географія Дороги Провінції
Політика та право Конституція Римської республіки Сенат Коміції Армія Легіони Магістратури Консул Військовий трибун з консульською владою Цензор Диктатор Начальник кінноти Едил Трибун Квестор Претор Префект Проконсул Царі стародавнього Риму Військовий трибун Тріумвірат Децемвіри Римське громадянство Cursus honorum Senatus consultum Senatus consultum ultimum Римське право Імперій Колегіальність
Люди Ромул і Рем Луцій Тарквіній Сципіон Гракхи Марій Сулла Цицерон Помпей Гай Юлій Цезар Марк Антоній Октавіан Нерон Веспасіан Траян Марк Аврелій Діоклетіан Костянтин І Ромул Август Горацій Вергілій Овідій
п о р

Римське право — правова система Стародавнього Риму, що діяла в Римській державі (царського, республіканського періодів і періоду імперії) та Візантії. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (бл. 439 р. до Р. Х.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528-35 рр.) імператора Юстиніана І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331–1453), а також послужило основою правових систем у континентальній Європі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські.

Римська правосвідомість розглядає справедливість, що виводиться із рівноправ'я, як основний принцип правореалізації. «Ius est ars boni et aequi» — говорить вираз Цельса-молодшого, що переводиться як «Право є мистецтво доброго та рівного», а не справедливого, всупереч поширеній думці (лат. aequus — «рівний»).

Казуїстичність Римского права грунтуется на високій ролі судової влади; «Я маю позов — значить я маю право» — так описує це відношення римский вираз. Римске відношення до права має риси утилітаризму, тобто користь (лат. utilitas) розглядається як сенс права: «Користь — мати доброго та справедливого».

Римский юрист Ульпіан найвищим принципом права бачив справедливість, про яку писав: «сутність права: чесно жити, не шкодити іншому, кожному віддавати йому належне» (лат. Iuris praecepta sunt haec: honeste vivere, alterum non laedere, suum quique tribuere).

Римське право має тривалий вплив на сучасні правові системи. Багато аспектів сучасного цивільного права були засновані на римських юридичних концепціях, включаючи принципи контрактного права та прав власності. Дослідження показують, що римські правові норми і досі використовуються в деяких європейських країнах.^[1]

Виділяють такі великі періоди в розвитку римського права:

— період докласичного римського права (754–367 рр. до н. е.), характерними ознаками якого є архаїчність і формалізм цього права. Цікавою у зв'язку з цим є характеристика договорів, які укладаються в цей період: сторонами їх виступають не окремі особи, а сім'ї, роди; об'єктами стає не тільки рухоме і нерухоме майно, але й знаки поваги, урочистості, військові послуги, жінки, діти, танці, свята, ярмарки; неможливо відмовитися від подарунка, а його прийняття спричиняє необхідність віддарувати дарувальника;

— період класичного римського права (367-27 рр. до н. е.), який характеризується розквітом римського приватного права;

— період післякласичного римського права (27 р. до н. е. — 476 р.) характеризується як період утворення Прокуліанської та Сабініанської шкіл права, прийняття конституцій імператорів

і проведення перших кодифікацій законодавства^[2]

У V столітті західна частина Римської імперії розпалася напередодні вторгнення германських племен, які потім заснували власні держави-наступниці. У сфері права вони дотримувались індивідуального принципу, яким самі римляни керувалися тисячу років до того, і не намагалися застосовувати германське родове право до своїх романізованих підданих. Згодом вони уклали збірки з римського права, в основу яких було покладено спрощені посткласичні переробки класичних юридичних праць та витяги зі зводів імператорських законів, переважно з кодексу Феодосія 438 року н. е.

Найважливішою з-поміж цих варварських збірок була книга «Закон римських вестготів» («Lex Romano Vizigothorum»), оприлюднена королем вестготів Аларихом ІІ у 506 році н. е. Ця збірка з національного права галлів залишалася для Заходу основним джерелом вивчення римського права аж до ХІ століття.

Східна частина Римської імперії, переважно грекомовна, продовжувала існувати до 1453 року. В цей час впливовою стає Бейрутська школа права. У 527 році Юстиніан, скориставшись відродженням юридичної науки в правничих школах Константинополя і Бейрута, уповноважив свого радника Трибоніана відродити право в його сталій формі. Найвагоміша складова його кодифікації — Дігести, або Пандекти, — антологія витягів з праць юристів-класиків, хоча третину її складають витяги з Ульпіана, а шосту частину — з Павла. Витяги зібрано в розділи, кожен з яких присвячується окремій темі, і ці розділи в певному порядку вміщено в п'ятдесяти книгах. Усі разом вони десь у півтора рази більші за Біблію, хоча тут подано всього лише двадцяту частину опрацьованих уривків.

Порядок розділів такий само, як в едикті, однак у розміщенні фрагментів якоїсь очевидної послідовності не спостерігається. Упорядникам наказали позначати джерело, звідки було взято той чи інший уривок, але дозволялось і робити необхідні зміни для виключення неактуальних випадків, суперечностей, повторів. Починаючи з шістнадцятого століття обсяг так званих вставок, або лат. emblemata Triboniani, залишається предметом суперечок.

Кодекс — це звід імператорських законів, що ґрунтуються на кодексі Феодосія, але до нього включено і багато фрагментів з пізніших законодавств, а особливо законодавства самого Юстиніана — деякі його закони стали предметом дискусій, які не вщухають починаючи з класичного періоду.

Закони, розміщені в розділах у хронологічному порядку, заповнюють дванадцять томів. Два основних зводи були доповнені чотиритомною збіркою «Інституції», укладеною на основі підручника Гая. Повна праця, що пізніше стала відомою під назвою «Corpus iuris civilis» («Звід цивільних законів»), включала також «Нові закони», або «Novels», — законодавство, запроваджене Юстиніаном у 534 році, після завершення укладання кодексу. Своєю кодифікацією Юстиніан надав усьому праву статутної форми. Розробивши її, він зробив її загалом формою свого власного права, і всі його частини (і навіть інституції) відтоді набули однакової юридичної сили. Посилання на ранні матеріали та коментарі було заборонено. Однак у дійсності величезна праця, виконана переважно латиною, справила незначний вплив на грекомовних правників східної імперії (хоча в IX столітті з'явився грецький її варіант, «Basilica»).

Здається, століттям пізніше було надіслано копії і до Італії, але з огляду на їх обсяг та складність ними не користувалися до часів відродження юридичної науки в Болоньї ХІІ століття. Болонські доктори ставилися до текстів Юстиніана з тим само благоговінням, що й до Святого Письма, і прокоментували весь «Corpus iuris civilis», забезпечивши його роз'ясненнями та перехресними посиланнями, які було зібрано у «Великий глосарій Аккурсійський» (бл. 1240). Відтоді стало неможливо зрозуміти оригінальні тексти без глосарія, він вважався дуже авторитетним джерелом і завжди копіювався разом з оригіналом. Упорядники глосарія дотримувалися тієї думки, що в «Corpus iuris» десь можна знайти відповідь на будь-яке можливе питання стосовно права чи управління. Важливо було знайти підтвердження в тексті, але його в «Corpus iuris» можна було знайти де завгодно.

Наступні покоління ставилися до «Corpus iuris» як до джерела відомостей, де можна знайти будь-які докази, часто не беручи до уваги їх початковий контекст. Наприклад: відомий принцип лат. quod omnes tangit («те, що стосується всіх, має бути схвалено всіма») походить від закону Юстиніана, у якому розглядається позиція кількох опікунів одного підопічного, які повинні одностайно погодитися на певні дії від його імені (Cod., 5.59.5.2).

Сила Дігестів та Кодексу — в детально аргументованому розгляді справ.

Існує дуже мало текстів, що стосуються безпосередньо джерел права, і в них навряд чи висловлюються однакові погляди.

• В одному тексті (Dig., 1.3.32.1) виправдовується ставлення до звичаю як до права на тій підставі, що так само, як статути, які люди визнають шляхом формального голосування, мають зобов'язальну силу, так і те, що народ схвалює своєю поведінкою, не записуючи його, також має зобов'язувати.
• Однак в іншому тексті (Cod., 8.52.8) говориться, що звичай має силу лише тоді, коли він не суперечить праву або здоровому глузду.
• Знову ж таки, у Код., 1.14.4 констатується, що імператор має проголосити, що він обмежуватиметься рамками закону, і відтоді його влада підкорятиметься правовим нормам.
• З іншого боку, у Діг., 1.3.31, де спочатку посилаються на імперську практику виводити окремих осіб з-під дії окремих норм, імператор зображається як Legibus solutus («непідвладний закону»),
• а в Діг., 1.4.1 констатується, що імператор тішиться силою права.

Коментатори XIV та XV століть на чолі з Бартолусом із Сассоферрато встановили принципи, на які в текстах посилаються імпліцитно і які не були сформульовані чітко. На основі римського права вони створили вчене «загальне право» (ius commune) для сучасної Європи, яке, якщо не брати до уваги права канонічного, було єдиним різновидом права, що аж до XVIII століття викладалося в університетах (включно з Оксфордом і Кембриджем) і застосовувалося там, де місцевого звичаєвого права було недостатньо.

Таке «розуміння» римського права іноді виправдовували тим, що це імперське право відродженої Священної Римської імперії, але частіше тим, що його доктрини — «письмовий аргумент» — були раціональнішими і докладними, ніж будь-яка альтернатива йому. Цей процес, спонукуваний запровадженням на континенті римської канонічної процедури, відбувався в різних країнах в різні періоди і з різним рівнем інтенсивності:

• поступово і спорадично у Франції,
• зате миттєво й повсюдно в Німеччині (бл. 1500).
• Англія запозичила деякі категорії римського права через трактат Бректона, написаний у ХІІІ столітті, а пізніше лорд-канцлер залучив римську теорію до створення права справедливості.
• Однак могутність англійського неписаного права перешкоджала будь-яким загальним запозиченням, як це в XVI–XVII століттях зробила Шотландія завдяки слабкості місцевого права.

Джерела права — ті правові акти, за якими жили римляни. Носій верховної влади — народ. Народ де-юре володів верховною владою і тому імператори шукали формального схвалення в народу. Джерела римського права описав у своїй роботі "Інституції" римський правник Гай:^[3]

• Плебісцити (від 4 ст.) — постанови плебейських зібрань
• Закони — це те, що народ приймає на народних зібраннях.
• Сенатські постанови — рішення, що приймав сенат римського народу
• Імперторські конституції — продукт діяльності імператорської канцелярії
• Відповіді юристів — відповідь юриста на питання має силу нормативного акту (введено у 1 ст. н.е. Октавіаном Августом)
• Едикти магістратів — видавали префекти, претори

• Список законів Стародавнього Риму
• Закони Дванадцяти таблиць
• Corpus iuris civilis
• Дигести Юстиніана
• Візантійське право
• Квазіконтракт
• Рецепція римського права
• Категорія:Давньоримські правники

• Покровский И. А. История римского права. — СПб., издательско-торговый дом «Летний сад», 1999.
• Боголепов Н. П. Учебник истории римского права / Под редакцией и с предисловием В. А. Томсинова. М.: Зерцало, 2013. — 568 с. (серия «Русское юридическое наследие»).
• Кофанов Л. Л. Lex и Ius: возникновение и развитие римского права в. VIII–III вв. до н.э. / Л. Л. Кофанов. — М.: Статут, 2006. — 575 с.
• Кофанов Л. Л. Jus gentium и международные суды античности // Древнее право (научн. журнал). — 2009. — № 2 (24). — С. 58 — 84.^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Колотинский Н. Д. История римского права: Пособие к лекциям. — Казань, 1912. — 344 с.
• Хвостов В. М. История римского права. 7-е изд./Хвостов В. М., проф. Моск. ун-та. — М.: Московское Науч. Изд-во, 1919.
• Гримм Д. Д. Лекции по истории римского права. — СПб., 1892.
• Синайский В. И. История источников римского права. — Варшава: Тип. Варш. учеб. окр., 1911. — 215 с.
• Сальковский К. Институции. Основы системы и истории римского гражданского права. — Киев 1910.
• Протасов А. Обозрение истории римского права со времен Ромула до издания вновь исправленного Василикона Императором Константином Порфирородным. — СПб., 1809.
• Шулин Ф. Учебник истории римского права. /Пер. с нем. И. И. Щукина. Под ред. В. М. Хвостова. — М., Тип. Э. Лисснера и Ю. Романа, 1893. — 609 с.

• Підопригора О. А. Римське приватне право: Підручник для студентів юрид. спец. вищих навч. закладів. Вид. 3 -тє, перероб. та доп. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2001.
• Основи римського приватного права: Підручник / В. І. Борисова, Л. М. Баранова, М. В. Домашенко та ін.; За заг. ред. В. І. Борисової та Л. М. Баранової. — Х.: Право, 2008. [Архівовано 7 листопада 2016 у Wayback Machine.]
• Підопригора О. А., Харитонов Є. О. Римське право: Підручник. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 2009. — 528 с.
• Пухан И., Поленак-Акимовская М. Римское право / Пер. с македонск. — М.: Зерцало, 1999.
• Гарсиа Гарридо М. Х. Римское частное право: Казусы, иски, институты. М.: Статут, 2005. — 812 с.
• Франчози Джонаро. Институционный курс римского права. Перевод с итальянского / Франчози Д.; Отв. ред.: Кофанов Л. Л. — М.: Статут, 2004. — 428 c.
• Санфилиппо Чезаре. Курс римского частного права. Учебник. — М.: НОРМА, 2008. — 463 с.
• Римское частное право: учебник / И. С. Перетерский, В. А. Краснокутский, И. Б. Новицкий, И. С. Розенталь, Е. А. Флейшиц/ Под ред. И. Б. Новицкого, И. С. Перетерского. — М. : Юриспруденция, 1999. — 509 с.
• Гедримович П. Курс Институций римского права. — СПб., 1882.
• Гримм Д. Д. Лекции по догме римского права : Пособие для слушателей. — Изд. 5-е, испр. и доп. — Пг. : Гос. тип., 1916. — XVI, 409 с.
• Митюков К. А. Курс римского права (издание 3-е). — К.: Типография Товарищества И. Н. Кушнерев и Ко, 1912. — 427 с.
• Муромцев С. А. Гражданское право Древнего Рима.- М.: «Статут», 2003. — 685с.
• Генрих Дернбург. Пандекты. ТТ 1 — 3. — М., 1906–1911 (різні видання).
• Барон Юлиус. Система римского гражданского права: в шести книгах. — Санкт-Петербург : Юридический центр Пресс, 2005. — 1100 p. — (Антология юридической науки).
• Дождев Д. В. Римское частное право. [Архівовано 2 травня 2014 у Wayback Machine.] Учебник для ВУЗов — М., 1996.— 706 с.
• Juan Iglesias. Derecho romano: Historia e Instituciones, 18a edition, revisada y actualizada. Decimoctava edicion revisada y actualizada por Juan Iglesias-Redondo. — Barcelona: Ediciones Sello Editorial, SL, 2010.

• Бартошек М. Римское право: понятия, термины, определения. — М., 1989.
• Ельяшевич В. Б. Юридическое лицо, его происхождение и функции в римском частном праве. — С-Петербург, 1910.
• Иванов Б.П. Res mancipii et nec mancipii (Очерк по истории римского права). – Казань: Типо-литография Императорского Университета, 1914. – IV, 143 с.
• Виндшейд Б. Об обязательствах по римскому праву / Соч. Б. Виндшейда; Пер. с нем. под ред. и с примеч. ред.-изд. "Судеб. вестн." А. Б. Думашевского. - СПб.: тип. А. Думашевского, 1875. - XXII, 593 с.
• Гусаков А. Г. Деликты и договоры как источники обязательств в системе цивильного права древнего Рима. — М., 1896. — 246 с.
• Сабинин С. Е. О договоре займа по римскому праву. Историко-юридическое исследование. — М., 1905.
• Кистяковский И. А. Долговая ответственность наследника в римском праве. Киев, 1900.
• Салогубова Е. В. Римский гражданский процесс. — М.: Издательство Городец, 1997. (Салогубова Е. В. Римский гражданский процесс. 2-е изд. — М.: «Городец-издат», 2002. — 157 с.)

• Римське право [Архівовано 1 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — С. 322. — ISBN 966-7492-05-2.

• Законы XII таблиц / Сост.: Кофанов Л. Л. (Пер.); Отв. ред.: Уколова В. И. — М.: Изд-во ИВИ РАН, 1996. — 229 c.
• Памятники римского права: Законы XII таблиц, Институции Гая, Дигесты Юстиниана. — М.:Зерцало, 1997.
• Институции Гая. Отв. ред. и сост. Л. Л. Кофанов. — М.: Зерцало, 1997. (Серия «Памятники римского права»)
• Институции Юстиниана. Перевод с латинского Д. Расснера. Под ред. Л. Л. Кофанова, В. А. Томсинова. — М.: Зерцало, 1998. — 400 c. (Серия «Памятники римского права»)
• Перетерский И. С. Дигесты Юстиниана: Избранные фрагменты / Пер. и примеч. И. С. Перетерского. — М., 1984.
• Дигесты Юстиниана / Digesta Ivstiniani. В 8-ми томах (12-ти книгах) / Пер. с латинского; Отв.ред. Л. Л. Кофанов. — М.: Статут, 2002–2006.
• Фрагменты Домиция Ульпиана. — М.: Зерцало, 1998. — 387с.

• Рим, город/Римское право [Архівовано 22 вересня 2021 у Wayback Machine.] // ЭСБЕ (Материал из Викитеки — свободной библиотеки)
• Современное римское право [Архівовано 6 серпня 2017 у Wayback Machine.] // ЭСБЕ (Материал из Викитеки — свободной библиотеки)
• Пандекты, в юриспруденции [Архівовано 23 жовтня 2020 у Wayback Machine.] // ЭСБЕ (Материал из Викитеки — свободной библиотеки)
• Римське право [Архівовано 1 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — С. 322. — ISBN 966-7492-05-2.