У 1919, після відділення Закарпаття від Угорщини, створено з основної частини Закарпаття окрему автономію в межах Чехословаччини, т. зв. «Підкарпатську Русь» або «Карпатську Україну»; невелику частину Закарпаття, на південь від Тиси і в басейні р. Вишевої (Мармарощина), приділено до Румунії. Станом на 1930-й рік українська Південна Мармарощина у Румунії мала територію в 700 км², а серед 26 тис. місцевого населення українців було 17 тис., або 65,4 %[1].
Попри довгі роки румунізації на території Південної Мармарощини досі зберігається українська мова і в місті Мармарош-Сигіт діє український ліцей, а більшість сучасних українців Румунії живе саме у Південній Мармарощині — 31 234 особи за переписом 2011 р., або 60,4 % від загальної кількості українців Румунії.
Походження назви краю
За твердженнями деяких дослідників, назва Мармарощина має слов'янське коріння, і в праслов'янській мові мала значення *mor'e mьrъše (вмерле море), що пов'язане зі значним підтопленням цієї території у старі часи[2].
Адміністративно-державні утворення на теренах Південної Мармарощини
Гуцульська Республіка. 16 січня 1919 р. війська Гуцульської республіки, що були підсилені загоном Української Галицької армії, звільнили від угорських військ місто Мармарош-Сигіт, але вже 18 січня змушені були покинути місто під тиском румунських військ.
Романюк Павло (1953, Вишня Рівня, область Бая-Маре, Румунія) — український поет, прозаїк, автор поетичних збірок «Замок перелітних птахів», «Непорочність мовчання», «Спектри», «Неспокій плинності», роману «Неповернення». Живе у рідному селі.
Пов'язані з Південною Мармарощиною життям та працею
Пинтя Хоробрий (1670—1703) — ватажок загону опришків румунського походження, «мармароський Робін Гуд». Оспіваний у румунському й українському фольклорі. У старовинній дерев'яній церкві села Будешті досі зберігають сорочку, кольчугу та шолом Пинті Хороброго.
Етнічна карта Румунії за результатами перепису 2011 року
Населені українцями райони позначені світло-зеленим кольором.