«Мій Боже милий, знову лихо!» — вірш Тараса Шевченка, написаний 1859 року в Санкт-Петербурзі.

Вірш датується дослідниками на підставі змісту й стилістичного аналізу, орієнтовно: квітень — травень 1859 року, місце написання — Санкт-Петербург^[1].

Єдиний відомий текст твору — першодрук у женевському виданні «Кобзаря» (1878); джерело, за яким публікується твір, у виданні не вказане. Значно пізніше В. Доманицький у примітках до «Кобзаря» 1907 року писав, відносячи вірш до часу створення «Юродивого»: «Десь більш-менш до цього, мабуть, часу належить ще один уривок з поезії, що починається „Мій Боже милий, знову лихо!“. Що він належить Шевченкові, про це запевняв д. Хведір Вовк, один з упорядників празького „Кобзаря“ 1876 року, що мав в руках автограф Шевченків — клаптик паперу. Змістом своїм уривок цей немовби свідчить по часи раніші (1853—1854 роки), коли „кати вінчані“ почали „гризтися за маслак“, але з 1850 року і аж до року 1857 року Шевченко не писав нічого по-українськи, а тим більш не держав би в себе там, в Новопетровській кріпості, такого гострого писання»^[2]. В. Доманицький вмістив текст твору у примітках упорядкованих ним видань «Кобзаря» 1907, 1908 та 1910 років^[1].

Твір уперше вміщено до основного тексту у десятитомному академічному виданні 1939—1963 років і так само — у шеститомному виданні «Повного зібрання творів» поета 1963—1964 років. Єдиної думки щодо автентичності твору, його датування й тлумачення його змісту — точніше, тих реальних подій, на які відгуком він є, все ще не вироблено. У різні часи твір відносили — у зв'язку з натяком на заходи до знищення кріпосного права — або до другої половини 1840-х років, коли діяло Кирило-Мефодіївське товариство, або до того періоду Кримської війни, коли в неї вступили Англія і Франція (1854), або до початку австро-італо-французької війни (квітень 1859 року). Перша дата виглядає надто штучною; вдалу аргументацію проти другої гіпотези подав Доманицький у наведеній вище цитаті; третя гіпотеза, досить переконливо обгрунтована Л. Хінкуловим^[3] і — хоча із застереженнями — підтримана Ю. Івакіним^[4]. Невизначеність ситуації спостеріг М. Сиваченко, відзначивши проблематичність питань про автентичність, час і місце написання, історичний стимул створення вірша і запропонувавши до розв'язання усіх цих питань вміщувати твір не в основному тексті, а в розділі «Dubia» зібрань творів Шевченка^[5][1].

Стилістичний аналіз демонструє відповідність тексту твору поетичній системі Шевченка: вісім рядків твору, написаного чотиристопним ямбом, складають строфоїд з римуванням «аабвбвбг» (поширений у зрілій творчості поета різновид строфіки); останній короткий рядок становить характерний для вірша поета роіпіе (вістря); у п'ятому рядку — властиве Шевченковому віршу перенесення; сміливі рими, до яких не піднісся жоден із сучасників чи близьких наступників Шевченка: «розкувать — потекла — маслак»; «кайдани — вінчанні». Рима «лихо — тихо» неодноразово зустрічається в Шевченковій поезії: «А як не бачиш того лиха, То скрізь здається любо, тихо» («І виріс я на чужині…»); «Розглядає, дивується, Та любо, та тихо, Ніби вчора народилась… А лютеє лихо… В самім серці повернулось»^[6][1].

Поетичний словник твору виявляє належність поетиці Шевченка:

«Ми заходились розкувать...»

Та й заходиться вже будить.
«Я не нездужаю, нівроку...»

Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
«Якось-то йдучи уночі...»^[1]

Прикладів на вживання таких висловів, як «розкувати кайдани», царі — «кати», багато. Характер лексики, поетичного словника вказує на те, що твір написано в останній період творчості поета; найвагоміші текстові паралелі — з поемою «Неофіти». Дані стилістичного аналізу стверджують як безсумнівну автентичність твору, так і правильність третьої гіпотези про те, що вірш є відгуком на початок австро-італо-французької війни (квітень 1859 року), коли російське суспільство занепокоєно очікувало вступу у війну й Росії. Шевченко мав достатній привід до тривоги, знаючи, що участь у війні стане офіційним приводом до зволікання із селянською реформою^[1].

У вірші йдеться про початок війни між «катами вінчанними» («І знову потекла // Мужицька кров!»), він дає їй народну оцінку, розмежовуючи ворожі сторони не за національно-державними, а за класовими ознаками. Ідейно-тематично він перегукується з поемою «Кавказ». Цей вірш є одним з найгостріших сатиричних виступів Шевченка проти мілітаризму^[7].

• «Мій Боже милий, знову лихо!» у Шевченківському словнику, litopys.org.ua