«Поезія 1857—1861 років» — друга частина рукописної «Більшої книжки»Тараса Шевченка, яка містить майже всі твори поета за відповідні роки.[2] Створені Шевченком у цей період 133 поезії подаються в сучасних виданнях за «Більшою книжкою». Два твори, що не потрапили до збірки, подаються за автографами, ще два — за першодруками (автографи не збереглися).
Загалом Шевченком було створено дві рукописні «Більші книжки» з поезіями 1847—1850 і 1857—1861 років. Надалі об'єднані поетом обидві книги в одне ціле, загалом складалися з семи щорічних збірок поезій за 1847—1861 роки, зі включенням окремого циклу «В казематі». Кожен зошит мав заголовок за датою поезії: «Поезія 1847 р.», «…1848 р.», «…1849 р.», «…1850 р.», «…1857 р.» тощо. Свої книги Шевченко називав «книжечками», про що він писав у поезії: «І четвертий рік минає… І четверту начинаю Книжечку в неволі…»[4] Кожна збірка виділена титульною сторінкою з позначенням на ній року. Титульної сторінки до поезії 1859 року немає — аркуш було втрачено ще до наскрізної нумерації сторінок. До останньої титульної сторінки, з датою «1861», Шевченко не встиг вписати жодної поезії за цей рік (за 1861 рік відома лише одна поезія: «Чи не покинуть нам, небого…»).[5]:126 Перед титульною сторінкою «1857» міститься 10 чистих сторінок (179—187). Останні сторінки (330—466) — теж чисті.
Тексти поеми «Марія» та дев'яти віршів написано рукою І. М. Лазаревського з поправками Шевченка. Окрім цього, тексти трьох поезій написані невідомою рукою з поправками Шевченка. На останній сторінці поеми «Марія» (279) — 9 рядків: «Тебе в порфіру і вінчали… В душі скорбящей і убогій» викреслені вздовж чотирма лініями синім (цензорським) олівцем, а потім навхрест чорнилом.[5]
Книга складається з 14 зошитів по 12 аркушів кожний, блакитного паперу (верже) поштового формату. Разом 235 аркушів мають формат 13,2 × 20,3 см. Оправа книги зроблена з коричневого сап'яну з тисненням. На верхній кришці оправи посередині тиснено золотом назва: «Поэзія Шевченка». Книга вкладається в картонний футляр, обклеєний таким же сап'яном, як і оправа. Зошити 2–10 мають порядкову авторську нумерацію. Пагінація сторінок 1–66 рукою — зроблена Шевченком, а сторінок 67–328 — невідомою рукою.[5]
Розділ 1857 року відкривали дві поеми, перед якими був «заспів»: «В неволі, в самоті немає…» Дати у зошиті: 16 травня («Москалева Криниця») і 8 грудня («Неофіти») — були початковими датами їх написання.[6][7] Шевченко надіслав тексти цих поем Якову Кухаренку, Михайлу Щепкіну, Пантелеймону Кулішу. До «Більшої книжки» остаточні варіанти поем були переписані не раніше 18 березня 1858 року (дата включення до книги циклу «В казематі») й не пізніше 22 листопада того року. «Я не нездужаю, нівроку…»[8] став першим датованим віршем «Більшої книжки» після циклу «В казематі». Незавершену поезію «Юродивий», відому за першодруком, Шевченко до «Більшої книжки» не переписав.[9] За 1858 рік поетичний доробок Шевченка склав п'ять поезій. 9 лютого у Нижньому Новгороді він створив ліричний цикл: «Доля», «Муза», «Слава».[7]
27 березня поет приїхав до Петербурга. 4 квітня Данило Каменецький, управитель друкарні Пантелеймона Куліша в Петербурзі, передав Шевченкові всі твори, переписані Кулішем, крім «Єретика». Поет занотував у щоденнику: «Треба буде зробити вибір і приступити до видання. Але як мені доступитись до цензури?» 11 квітня поет знову написав у щоденнику: «Доручив Каменецькому клопотатися в цензурнім комітеті про дозвіл надрукувати „Кобзаря“ та „Гайдамаки“ під фірмою „Поезія Т. Ш.“ Що воно з цього буде?»[7][10] Клопотання розтяглося на два роки і закінчилось дозволом на видання збірки творів, що вийшла з друку 1860 року під назвою «Кобзар», яка складалася з поезій, надрукованих раніше, з додатком «Давидових псалмів». 13 липня поет написав вірш «Сон» (На панщині пшеницю жала…).[11][12][2][7]
18 жовтня 1858 року Шевченко отримав записку від шефа жандармів, начальника ІІІ відділуВасиля Долгорукова[ru] з приводу наміру Івана Головіна [ru] надрукувати за кордоном його твори: поет запевняв, що він жодних рукописів йому не передавав. 27 жовтня Шевченко написав лист на ім'я Долгорукова з проханням поклопотатися перед Олександром II про те, щоб «зняти заборону з книг», надрукованих ним перед 1847 роком. 23 грудня — лист Шевченка до куратора Петербурзького учбового округу з проханням дати дозвіл на друге видання «Кобзаря» і «Гайдамаків», який Петербурзький цензурний комітет розглянув і скерував 27 грудня знову до Головного управління цензури (ІІІ відділу).[13]
Поезія «Я не нездужаю, нівроку…» від 22 листопада завершує розділ за 1858 рік.[2] Зошит за 1859 року був без титульної сторінки: його відкривав твір від 15 лютого — «Подражаніє 11 псалму», а завершувала поезія «Осія. Глава XIV. Подражаніє» від 25 грудня[14]. Розділ за 1860 рік відкривають 2 поезії від 15 лютого: «I. Дівча любе, чорнобриве…», «II. Ой діброво — темний гаю!..»[15]. Остання поезія «Зійшлись, побрались, поєднались…» датувалася 12 грудня. 1861 року був створений новий розділ книги з титульною сторінкою, але наступні 67 аркушів (144 сторінок) залишились чистими. Дві поезії, створені наприкінці 1860 — на початку 1861 років, Шевченко не встиг переписати до «Більшої книжки». Вони відомі за автографами: «Кума моя і я…» — 1860 року[16] та «Чи не покинуть нам, небого…» від 15 лютого 1861 року (останній вірш поета).
↑«Осія. Глава XIV. Подражаніє» // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 723-725.
↑Ой діброво — темний гаю! // Шевченківська енциклопедія: — Т.4:М—Па : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013. — С. 679-680.
↑Чорновий автограф на офорті автопортрета Шевченка 1860 р.– НМТШ, Г-1537. Інший відбиток автопортрета на Порталі Шевченка: Автопортрет у шапці та кожусі — НМТШ - № г-864
.png)