PROFILPELAJAR.COM

Микола Андрійович Лівицький
Микола Андрійович Лівицький
	Микола Андрійович Лівицький
3-й Президент УНР в екзилі
	22 березня 1967 — 8 грудня 1989
Попередник	Степан Витвицький
Наступник	Микола Плав'юк
Народився	9 (22) січня 1907; Жмеринка, Подільска губернія, Російська імперія
Помер	8 грудня 1989 (82 роки); Філадельфія, США
Похований	Цвинтар святого Андрія
Відомий як	політик, журналіст
Громадянство	Російська імперія; УНР; США
Національність	українець
Alma mater	Женевський університет
Батько	Лівицький Андрій Миколайович
Мати	Лівицька Марія Варфоломіївна
У шлюбі з	Гельга Лівицька
Нагороди	«Воєнний хрест» (УНР)

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Лівицький.

Мико́ла Андрі́йович Ліви́цький (9 [22] січня 1907(19070122), Жмеринка — 8 грудня 1989, Філадельфія) — український громадський та політичний діяч, журналіст, Голова уряду УНР в екзилі (1957—1967), Президент УНР в екзилі (1967–1989).

Біографія

Народився в дворянській родині^[1] у м. Жмеринка, нині Вінницька область, Україна, тоді Вінницький повіт, Подільська губернія, Російська імперія. Син Андрія Лівицького.

Навчався в 1-й Українській школі ім. Шевченка в Києві.

1920 року разом з батьком — на той час головою Ради народних міністрів Української Народної Республіки — виїхав за кордон. Середню освіту продовжив здобувати на матуральних курсах у Празі при Українській господарській академії. Закінчив Вищу торговельну школу у Варшаві, економіко-соціальний факультет Женевського університету, отримав ступінь магістра комерційних наук.

Був активістом студентського руху, обирався головою (першим) новоствореної студентської корпорації «Запоріжжя» у Варшаві. Брав участь у з'їздах Центрального союзу українського студентства, був одним з видавців часопису «Студентський голос» (1927—1928, Варшава).

У 1930-х роках у Варшаві та Женеві вивчав економіку та журналістику. У 1923—1939 роках був секретарем делегації уряду УНР при Лізі Націй. Спеціальний кореспондент журналу «Тризуб» у Женеві, керівник женевської філії Українського пресового бюро. 1932-го через адвоката Самуеля Підгірського пом'якшив обвинувачення Юрієві Косачу — перед тим йому дав вказівку розробити «План розбудови національного руху на Волині».

У 1938—1939 роках за дорученням уряду УНР в еміграції перебував у Карпатській Україні задля координації дій її уряду й адміністрації з екзильним урядом УНР.

У 1937—1942 роках — на дипломатичній роботі в країнах Європи. У роки Другої світової війни деякий час жив у Варшаві, а у 1942 році переїхав до Києва для налагодження там політичної роботи. Невдовзі потому був ув'язнений гестапо.

Один із засновників і керівників Українського національно-державного союзу (УНДС): заступник голови (з 1946), голова УНДС (з 1951). У 1948—1950 очолював Спілку українських журналістів на чужині, згодом перебрав керівництво Українським Національно-Державним Союзом. Від 1949 — член виконавчого органу (уряду) Української Національної Ради, а з 1957 по 1967 — голова (прем'єр-міністр) виконавчого органу (уряду УНР) і міністр закордонних справ.

Був редактором газети «Мета» Українського інформаційного бюро в Мюнхені (1954—1957).

Упродовж 1967—1989 — Президент УНР в екзилі. На посту президента УНР проявив себе більше як авторитарний діяч, що й спровокувало у 70-х роках конфлікт між партіями, які входили до УНРади. Конфлікт вдалося погасити після прийняття «Тимчасового закону», який дещо демократизував Державний центр УНР в екзилі.

Написав низку праць, у тому числі «Захід — Схід і проблематика поневолених Москвою націй» (1975), «ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 роками» (1984).

Похований на українському православному цвинтарі в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.

Відзнаки

Нагороджений Хрестом Відродження — військовою відзнакою, запровадженою у 1977-му Урядом УНР в екзилі на честь 60-ліття організації збройних сил Української Народної Республіки (наказ № 46 від 14.8.1977, число нагороди — 1).^[2]^[3]

Вшанування пам'яті

22 січня 2017 року на державному рівні в Україні відзначався ювілей — 110 років з дня народження Миколи Лівицького (1907—1989), громадського і політичного діяча, Президента Української Народної Республіки в екзилі.^[4]

14 лютого 2024 року у місті Жмеринка вулицю Крилова перейменували на вулицю Миколи Лівицького.^[5]

Примітки

↑ Лівицький Андрій. Листування (1919—1953 роки) / Упорядкув., вступ. ст., заг. ред. Я. Файзуліна. — Український інститут національної пам'яті. — Київ: Фенікс, 2019. — 688 с. ISBN 978-966-136-661-8
↑ Тинченко Ярослав. Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2. Архів оригіналу за 25 листопада 2020. Процитовано 11 жовтня 2018.
↑ ЦДАВОУ. — Ф. 3235. — Оп. 1. — Спр. 1812. — Реєстр нагороджених Воєнним Хрестом
↑ Постанова Верховної Ради України від 22 грудня 2016 року № 1807-VIII «Про відзначення пам'ятних дат і ювілеїв у 2017 році». Архів оригіналу за 16 листопада 2018. Процитовано 6 лютого 2018.
↑ Горького – на Героїв Крут, Комарова – на Захисників Азовсталі: нові назви вулиць у Жмеринці. Жмеринка.City (укр.). Процитовано 14 лютого 2024.

Публіцистика

Проблеми української зовнішньої політики. Блок поневолених народів. Українська справа і англо-сакський світ. Україна й Німеччина // Неділя. — 1947. — 28 верес. — 26 жовт.

Література

Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк : Східний видавничий дім, 2003. — 348 с.
Гупало Сергій. Кінець ковельського підпілля // Дзеркало тижня. — 2002. — Липень.
Держ. Центр Укр. Нар. Республіки в екзилі. — Філадельфія; Київ; Вашингтон, 1993.
Каравченко І. В. Юридична енциклопедія. — Т. 3. — Київ, 2001. — С. 486.
Кучерук О. Лівицький Микола Андрійович [Архівовано 27 вересня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 200. — ISBN 978-966-00-1028-1.
Енциклопедія української діяспори: у 7 т / гол. ред. Василь Маркусь, Дарія Маркусь; Наукове Товариство ім. Шевченка, Національна академія наук України. — Київ : ІНТЕЛ, 2012. — Т. 1: Сполучені Штати Америки, кн. 2: Л—Р. — С. 35. — ISBN 0-88054-145-8.