PROFILPELAJAR.COM

	Біличі; Київ
	Біличі; Житловий масив Біличі і Святошинське озеро
Загальна інформація
	50°27′51″ пн. ш. 30°20′42″ сх. д. / 50.46417° пн. ш. 30.34500° сх. д.
Країна	Україна
Район	Святошинський
Адмінодиниця	Святошинський район
Головні вулиці	Проспект Академіка Палладіна, вулиця Академіка Булаховського, Ірпінська вулиця, Чорнобильська вулиця
	Транспорт
Метрополітен	«Академмістечко»
Залізнична інфраструктура	з. п. Новобіличі
Карта
	Біличі Біличі (Київ)

У Вікіпедії є статті про інші місцевості з назвою: Біличі.

Бі́личі — історична місцевість, селище і житловий масив міста Києва. Розташовані між проспектами Берестейським, Академіка Палладіна, вулицею Академіка Булаховського і лісом.

Історія

Село Біличі

Вперше згадане 1160 року як поселення Буличі. Назва від імені Булич. За іншою версією, назва поселення пов'язана з арабським словом بلوط (булуч) — «дубовий гай»: поблизу Біличів протікає річка Борщагівка (притока Ірпіня), обабіч берегів якої тягнувся дубовий ліс. Під сучасною назвою — з XVI століття. В XVIII століття належали Києво-Печерській лаврі. З утворенням Київської губернії (1797 рік), Біличі увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту і губернії, з 1828 року — до Петропавлівсько-Борщагівської волості, пізніше — знову до Білогородської волості. Після секуляризації церковних земель 1786 року селяни с. Біличі потрапили до категорії казенних, тобто державних селян і сплачували державі податок та оброк у розмірі 3 крб. 53 коп. з душі на рік.

Місцева парафіяльна церква св. Іоанна Предтечі розташовувалася поблизу перехрестя Осінньої та Бучанської вулиць^[1], на військовій карті 1930-х років — місцезнаходження церкви позначене поблизу перехрестя сучасних вулиць Чорнобильської та Академіка Єфремова^[2].

У 1932–1933 роках під час штучного Голодомору загинуло 250 мешканців села Біличі.

Перше включення Біличів до Києва відбулося в жовтні 1923 року. У зв'язку з частими реформами, статус села постійно змінювався. У 1923–1927 роках село входило до Будаївського, а в 1927–1930 роках — до Київського району Київської округи. У 1930–1937 роках с. Біличі входило до Київської приміської смуги з безпосереднім підпорядкуванням міськраді, воно було центром Білицької сільради. У 1937–1966 роках Біличі входили до Києво-Святошинського району Київської області.

Метричні книги, клірові відомості, сповідні розписи церкви св. Іоанна Предтечі с. Біличі (приписні сс.* Романовка з ц. св. Георгія, хут. Стоянка, Любка, Дегтяри, Галагани) XVIII ст. — Київського повіту Київського нам., з 1797 р. Київського пов. Київської губ.; XIX ст. — Білогородської волості Київського пов. Київської губ. зберігаються в ЦДІАК України^[3].

Дерев'яна церква Зачаття Іоана Предтечі була збудована у 1797 році коштом київського купця Івана Долинного. 1852 року її відремонтували, тоді ж спорудили нову дерев'яну дзвіницю. Згідно з малюнком Домініка П'єра Де ля Фліза (1850-ті), це був тричастковий одноголовий барочний храм, увінчаний високим куполом з двома заломами та грушоподібним ліхтариком.

У 1930-ті роки храм був закритий за розпорядженням радянської влади та відновив свою діяльність під час німецької окупації. Храм розташовувався на місці нинішньої автостоянки біля школи № 55 на Осінній вулиці. У 1950-х роках був остаточно закритий та знесений.

З 2006 року збудований на новому місці за адресою: Чорнобильська вулиця, 15-А.

Топонімія села Біличі

Поділялося на такі кутки: Босьонки, Вовки, Ґалаґани, Деркачі, Мовчуни, Сажалки, Сивані, Хайли, Фузики, Цундарі, Шуляки^[4].

Босьонки розташовувалися в районі нових кварталів сучасної Чорнобильської вулиці та були знесені наприкінці 1980-х років.
Вовки є наймолодшим кутком села і розташовуються у його західній частині.
Ґалаґани розташовані у північно західній частині села (кінцева частина Обухівської вулиці).
Деркачі розташовувалися у східній частині села, в районі початку Осінньої вулиці.
Мовчуни розташовувалися у південно-західній частині села і були майже повністю знесені на межі 1980-90-х років (локалізація — кінцева частина вулиці Миколи Ушакова та прилеглі вулиці).
Сажалки розташовувалися у південно-східній частині села, локалізація — на місці школи № 288, вул. Ірпінська, 68-А.
Сивані розташовані у східній частині села, прилеглій до проспекту Палладіна.
Фузики розташовувалися дещо на південний схід від географічного центру села, цей куток був найстарішим, розташовувався вздовж нинішньої Чорнобильської вулиці в районі перехрестя з Ірпінською та Прилужною вулицями; знесений у 1980-ті роки.
Хайли розташовані у північній частині села, біля кладовища.
Цундарі розташовані у північно-східній частині села, біля стику проспекту Академіка Палладіна та вулиці Академіка Булаховського.
Шуляки розташовані у північній частині села.

Житловий масив Біличі

2 лютого 1966 року село Біличі включено до меж міста Києва^[5], а 24 лютого 1966 року — до складу Жовтневого району Києва. У 1973 році утворено Ленінградський район Києва, куди увійшов масив Новобіличі.

З 1988 року на знесеній південній частині селища Біличі та північно-західній частині Святошина (між проспектами Академіка Палладіна і Чорнобильською вулицею) звели однойменний масив, який складається з чотирьох мікрорайонів:

8-й — між проспектами Берестейським, Академіка Палладіна, вулицями Ірпінською, Чорнобильською;
10-й — між Берестейським проспектом, вулицями Прилужною, Чорнобильською, Миколи Ушакова;
12-й — між проспектом Академіка Палладіна, вулицями Ірпінською, Чорнобильською, Академіка Єфремова;
13-й — між вулицями Чорнобильською, Прилужною, Миколи Ушакова, Академіка Єфремова.

На території житлового масиву розташовані школи № 50, 287, 288 і 304, центри первинної медико-санітарної допомоги № 1 (вул. Академіка Єфремова, 11) і № 3 (вул. Чорнобильська, 5/7), автобусна станція № 5 «Дачна» (Берестейський проспект, 142).

Від Святошина до селища Біличі пролягав Біличанський шлях, на якому виникли сучасні вулиці Біличанська і Василя Стуса. Окрім того, у 1900–10-х роках існувала Біличанська вулиця (сучасна Чорнобильська вулиця).

Зображення

8-й мікрорайон Біличів, вул. Миколи Ушакова
Храм святителя Феодосія Чернігівського і пам'ятник жертвам Чорнобиля
Село Біличі. Стара криниця
Пам'ятний хрест 250 мешканцям с. Біличів, загиблим під час Голодомору
Вулиця Обухівська, берег Святошинського озера
Краєвид з боку річки Борщагівки
Автостанція № 5 «Дачна»
«Відьмине болото», вул. Прилужна (13-й мікрорайон)
Меморіал загиблим воїнам-афганцям
Храм Зачаття Іоанна Предтечі (УПЦ МП)
Алея «Героїв Чорнобиля»
Храм на честь Духа Святого (ПЦУ)
Пам'ятник воїнам-визволителям Києва у дворі загальноосвітньої школи № 72
Пам'ятник воїнам загиблим в роки Другої світової війни

Див. також

Примітки

↑ Київ з передмістями, за зйомкою 1897 року (1918-03).
↑ Військова топографічна карта масштабу (1932…1939).
↑ Біличі. ЦДІАК України. Архів оригіналу за 17 грудня 2018. Процитовано 17 грудня 2018.
↑ Вакулишин, 2014.
↑ Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 2 лютого 1966 року «Про включення селища Біличі Київської області в смугу міста Києва» // Відомості Верховної Ради Української РСР. — 1966. — № 5 (11 лютого). — Стаття 17. — С. 31.

Посилання

Беличи на топографической карте Генштаба РККА СССР 1937 года // etomesto.ru (рос.)
Беличи на топографической карте Генштаба СССР 1986 года // etomesto.ru (рос.)

Джерела

Веб-енциклопедія Києва.

Вулиці Києва. Довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. — 352 с. — ISBN 5-88500-070-0.
Київ: енциклопедичний довідник / за ред. А. В. Кудрицького. — К. : Гол. ред. Української Радянської Енциклопедії, 1981. — 736 с., іл.

Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання / Л. А. Пономаренко, О. О. Різник — К. : Видавництво «Павлім», 2003. — 124 с. : іл. — ISBN 966-686-050-3.
Вакулишин С. М. Топонімія Києва ХХ ст. : довідник. — К. : Центр ДЗК, 2014. — 258, [2] с. — ISBN 978-617-7175-15-4.
Запольська Л. Нарис історії села Біличі // Про землю і про людей святошинських : Колективне дослідження / Автор ідеї і керівник проекту — В. Мазепа. — Київ : Еліт-прес, 2008. — С. 272–287. — ISBN 978-966-8396-07-6.