Ця стаття надлишково вікіфікована, тобто містить забагато зайвих посилань на інші статті. Будь ласка, допоможіть прибрати подвійні і зайві внутрішні посилання на прості слова української мови, які не є значущими в контексті предмета статті.
Давній Близький Схід вважається колискою цивілізації. Саме тут стали вперше практикувати цілорічне інтенсивне землеробство, тут вперше в світі виникли писемність, гончарний круг, а потім колесо і млинове жорно, створена уперше держава, законодавство, а потім і перша імперія. Тут вперше оформилися соціальне розшарування, рабовласництво й організована військова справа, тут закладено підвалини таких дисциплін, як астрономія та математика.
Від IV тис. до н. е. і до XIII ст. н. е. в Межиріччі знаходилися найбільші міста і міські агломерації. У Стародавньому світіВавилон був синонімом світового міста, а в Середньовіччі — Багдад. Месопотамія процвітала при ассирійському й вавилонському володарюванні, потім і при арабському пануванні. З часів появи шумерів і до падіння Нововавилонського царства на території месопотамської низовини проживало 10 % населення всієї планети Земля.
Урук став першим містом Південної Месопотамії. Навколо була зведена стіна — що свідчило про те, що Урук став містом, а не просто поселенням. У цьому місті жило до 6 тисяч мешканців, які були представниками 3-4 народів, котрі розмовляли різними мовами. Місто стало храмовим і військовим центром Південної Месопотамії.
Древній Елам розташовувався на схід від Шумеру й Аккаду, на крайньому заході та південному заході сучасного Ірану, від низин Хузестана і остану (провінції) м. Ілам. У давній еламський період (близько 3200 р. до н. е.) він складався з ряду царств на Іранському плато з центром в м. Аншані.
Протоеламська цивілізація[ru] існувала в період 3200 — 2700 рр. до н. е., коли Сузи, пізніше — столиця Еламу, стала набувати вплив над культурами Іранського нагір'я. Ця цивілізація вважається найдавнішою в Ірані, що існувала одночасно з сусідньою шумерською. Протоеламська писемність[ru], поки не дешифрована, використовувалася короткий час, поки не була замінена новою писемністю — еламський клинопис.
Починаючи з середини 2 тис. до н. е. центром Еламу стали Сузи в низині Хузестан.
Елам був поглинений Ассирійською імперією в 8-7 ст. до н. е., проте Еламська цивілізація зберігалася до 539 р. до н. е., коли її остаточно асимілювалиперси.
Зайняли в кінці III тис. до н. е. територію Межиріччя племена амореїв протягом XX в. до н. е. стали утворювати незалежні царства. У 1895 р. до н. е. аморейським вождем Суму-абумом було створено одне з таких царств з центром у Вавилоні. Під час активних воєн між державами Месопотамії до 1800 р. до н. е. Вавилон став центром півдня країни, підконтрольного царству Ларса. Смерть царя Шамші-Адада I, який правив величезною державою, що включала в себе Верхню Месопотамію, дозволила вавилонському царю Хамурапі почати приєднання розрізнених царств. За 1764—1756 рр. до н. е. були завойовані Елам, Марі, Ашшур, Ешнунна, Сузіана — утворилася єдина загальномесопотамська держава, найзнаменитішим пам'ятником якої стали «Закони Хаммурапі».
Фінікія (від грец.Φοίνικες, фойнікес, буквально «країна пурпуру») — стародавня держава, яка перебувала на східному узбережжі Середземного моря з центром в сучасному Лівані. Крайньою північною точкою Фінікії було гирло річки Оронт, а південній — гора Кармель. На півдні Фінікія межувала з Ізраїльським царством, а на Сході та Півночі — з Сирією. За Геродотом, Фінікія тягнулася від Посідія до Ізраїльського царства. При Селевкідах її вважали «від Орфосіі (гирло Нар-Беріда) до гирла Нар-Зерка». З більш пізніх географів одні (наприклад, Страбон) вважали Фінікією весь берег до м. Пелусія, інші південний кордон її поміщають коло Кесарії й Кармелю. Лише пізніше римський провінційний поділ розповсюдив назву Фінікії на прилеглі до смуги внутрішні області до м. Дамаска, а згодом стали розрізняти Фінікію Приморську від Фінікії Ліванської. При Юстиніані навіть Пальміра була включена до складу останньої.
Жителі країни, фінікійці, створили потужну цивілізацію з розвиненими ремеслами, морською торгівлею й багатою культурою. Фінікійська писемність стала однією з перших зафіксованих в історії систем фонетичного письма. Найвищий розквіт фінікійської цивілізації припадає на 1200—800 роки до нашої ери.
Асси́рія — (аккадський: Aššur, араб.أشورAššûr, івр.אַשּׁוּרAššûr, арам.ܐܫܘܪAšur, арам.ܐܬܘܪAturассирійський діалект: Atur) — стародавня держава в Північній Месопотамії (на території сучасного Іраку). Ассирійська імперія проіснувала майже дві тисячі років, починаючи з XXIV століття до н. е. і до її знищення в VII столітті до н. е. (близько 609 до н. е.) Мідією і Вавилонією.
Створена ассирійцями держава зі столицею в місті Ніневія (передмістя нинішнього міста Мосул) існувало з початку II тисячоліття до. н. е. приблизно до 612 р. до н. е., коли Ніневія була загарбана й зруйнована об'єднаними військами Мідії та Вавилонії. Великими містами стали після цього Ашур, Калах і Дур-Шарукін («Палац Саргона»). Царі Ассирії зосередили в своїх руках майже всю повноту влади — вони одночасно обіймали посаду верховного жерця, і військового вождя, а деякий час навіть — скарбника. Царськими радниками були привілейовані воєначальники (керуючі провінціями, обов'язково служили в армії й платили царевіданину). Землеробством займалися раби і залежні працівники.
Ассирія досягла вершини могутності під час правління династії Саргонідів (кінець VIII—VII століття до н. е.). Саргон II, засновник нової династії, захопив Ізраїльське царство та переселив його жителів, зруйнував хетськіфортеці й посунув кордони царства до Єгипту. Його син Сінахеріба увійшов в історію з тим, що після повстання у Вавилоні (689 р. до н. е.) це місто «зрівняв із землею». Своєю столицею він обрав Ніневію, відбудувавши її з найбільшою пишнотою.
Нова Вавилонська імперія
Нововавилонське царство
Нововавилонське царство або «Друге Вавилонське царство» — історичне держава в Месопотамії, що існувало в період з 626 до 539 рр. до н. е..
До 626 р. до н. е. Вавилон знаходився під владою північного сусіда Ассирії. Однак ассирійський намісник Набопаласар, з халдейського племені, вирішив відокремитися від Ассирії та стати самостійним правителем. Спочатку лише північна частина Вавилонії була ним підкорена. Тільки до 615 до н. е. вдалося завоювати більшість всіх вавилонських земель, у тому числі великі міста Урук і Ніпур. Набопаласар сприяв падінню Ассирії та поділу ассирійської території разом з мідійським правителем Кіаксаром[2]. При наступному нововавилонському царі Навуходоносорі II велися успішні війни з Єгиптом (велика частина Сирії й Палестини, а також вся Фінікія були загарбані). Під час його правління Юдея стала провінцією нововавилонської держави. Два рази в 597 і 586 рр. до н. е. доводилося підкорювати юдейську територію (в останній раз був зруйнований Єрусалим)[3].
Після Навуходоносора деякий час відбувалися палацові перевороти, в результаті яких до влади прийшов Набонід. На початку правління Набоніда підноситься й стає сильною Ахеменідська імперія. Вавилонський цар намагався вести війни з Киром II разом з Лідією та Єгиптом. У 539 р. до н. е. Вавилон був загарбаний персами й увійшов в імперію Ахеменідів. Падіння Нововавилонської держави сприяло незадоволене населення Вавилонії, зокрема, підкорені юдеї. З цього часу Вавилон припинив своє існування як держава[4][5].
Держава Ахеменідів (давньоперс.Ariyānām Xšaçam) — стародавня держава, що існувала в VI—IV століттях до н. е. на території Азії, створена перською династією Ахеменідів. До кінця VI століття до н. е. кордони Ахеменідської держави простягалися на сході від річки Інд до Егейського моря на заході, від першого порога р. Нілу на півдні до Закавказзя на півночі[6].
Цінні відомості про персів залишили грецькі історики. Найбільш значущою є праця Геродота, бравшим відомості з офіційних перських джерел, записів учасників греко-перських воєн і повідомлень самих персів. Велику цінність мають відомості Ксенофонта, котрий описує різні області держави та повідомляє етнографічні й географічні дані цих областей[8].
Територія Перської імперії при Ахеменідах охоплювала території від Греції і Лівії до Індії.
Початковим ядром халіфату стала створена засновником ісламуМухамедом на початку VII століття в Хіджазі (Західна Аравія) мусульманська громада — ума. В результаті мусульманських завоювань було створено величезну державу, що включало Аравійський півострів, Ірак, Іран, більшу частину Закавказзя (зокрема Вірменське нагір'я, Прикаспійські території, Колхидську низовину, а також райони м. Тбілісі), Середню Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Північну Африку, більшу частину Піренейського півострова, Сінд.
Слово халіфат (араб.خليفة — Khalīfah — «спадкоємець», «представник») — означає як титул халіфа, так і велику державу, створену після Мухамеда арабами завойовниками під проводом «халіфів» (намісників Мухамеда).
Епоха існування Арабського халіфату, разом з кількома наступними століттями розквіту загальноісламської науки й культури, іменуються в західній історіографії «Золотою ерою ісламу».
Опір хрестоносцям очолив Саладін, що заснував згодом династію Айюбідів. Після того як він завдав поразки хрестоносцям в битві при Хатіні, його армія зайняла м. Єрусалим в 1187 р. Однак ватажок хрестоносців Річард Левине Серце завдав поразки Саладіну в битві при Яфі[ru] (1192 р.). Проте, Єрусалим залишився за Айюбідами. Кінець епохи хрестоносців на Близькому Сході поклав єгипетський султан Бейбарс I.
У 1948 р. на теренах Британської Палестини була створена держава Ізраїль, що призвело до консолідації арабів і кривавого збройного конфлікту. Зовнішньополітична обстановка на той час змінилася, оскільки почалася Холодна війна. Якщо країни Заходу підтримували Ізраїль, то СРСР був на боці арабських країн. Особливо це проявилось під час Суецької кризи (1956-1957 рр.), коли Ізраїль відкрито підтримали збройні сили Великої Британії й Франції. Однак загрози радянського лідера Хрущова спонукали воюючі сторони до миру. Наслідком цього стало посилення прорадянської орієнтації ряду арабських країн. Після закінчення колоніальної пори в багатьох з них були повалені монархічнірежими. У 1952 р. в Єгипті прийшов до влади Гамаль Абдель Насер, в 1958 р. аналогічна революція відбулася в Іраку. Поширення отримали різні версії арабського соціалізму: баасизма і насерізм[ru]. Яскравим представником баасизму був іракський лідер Садам Хусейн. Його вторгнення в Кувейт в рамках реалізації панарабістського проекту, наштовхнулося на опір міжнародної спільноти та спровокувало війну в затоці (1991 р.).
Під час протестів використовувалися загальні методи громадянського спротиву в тривалих кампаніях: страйки, демонстрації, ходи й мітинги, а також використання соціальних медіа для організації, спілкування та інформування при спробах державних репресій та інтернет-цензури[27]. Багато демонстрації були зустрінуті насильницькою реакцією влади[28][29][30], а також проурядових ополченців і контр-демонстрантів[31][32][33]. Основним гаслом демонстрантів в арабському світі було «Народ хоче падіння режиму»[34] (араб.الشعب يريد إسقاط النظام,[35] «аш-Ша'б юрід іскат ан-нізам»[34]).
