Тусційське герцогство (лат.Ducatus Tusciae; італ.Ducato di Tuscia) або Тусція (італ.Tuscia) — одне з лангобардських герцогств в Італії, яке включало більшу частину сучасної Тоскани. Спочатку відоме як Лукканськегерцогство (італ.Ducato di Lucca; лат.Ducatus Lucaniae). Засноване близько 574 року н. е., після завоювання лангобардами візантійських територій у Центральній Італії. Серед інших міст, включало зокрема Флоренцію. Столицею герцогства і резиденцією лангобордських герцогів була Лукка, розташована на стародавній паломницькій дорозі Віа Франчігена[1].
На момент заснування, Тусційське герцогство на заході омивалось Тірренським морем, а на суші зусебіч було оточено візантійськими територіями Равеннського екзархату. Провінція Вітербо (північний Лаціо) спочатку також була частиною герцогства і була відома в той період як «Римська Тусція», будучи прикордонною зоною між лангобардською Тусцією та візантійським Римським герцогством. Через пів століття під владу лангобардів потрапила також Пізанська область[2].
Історія
Згідно з останньою історіографією, Лукканське і Сполетське герцогства були першими лангобардськими державами, утвореними після смерті короля Альбоіна в період герцогської анархії (близько 574 р.). Герцогства були утворені лангобардськими арміями, які вийшли з під королівського контролю. Лукканське герцогство контролювало останню ділянку Аврелівєвої дороги від Риму до Пізи[3].
З самого початку герцогству довелося мати справу з розливом Аусеркула (річка Серкіо), яка протікала біля Лукки. Традиція приписує меліорацію єпископу ЛуккиФредіано, який спрямував Серкіо в море через нове гирло[3].
Наприкінці VI століття лангобардське проникнення до Тусції відновилося із завоюванням візантійських каструмів, укріплень, призначених для стримування лангобардської окупації[4].
Італія близько 600 року н. е. Тусційське герцогство ще зусебіч оточено візантійським Равеннським екзархатом
У 593 році король Агілульф, увійшов з власною армією в Італію через перевали центральних Апеннін, досяг кордону Римського герцогства та захопив Балнеус Регіс (Баньореджіо) і Урбс Ветус (Орв'єто). У 644 році король Ротарі завоював Луні, найпівнічніший каструм Тусції. Останнє завоювання Ротарі ознаменувало кінець лангобардської експансії в Лангобардській Тусції (лат.Tuscia Langobardorum), що межувала на півдні з територіями, що формально належали Візантії, але на яких зростало домінування папської влади[5].
Кордони між герцогством і візантійським Равенським екзархатом були узгоджені в мирному договорі 680 року між королем Перктарітом та імператором Костянтином IV і залишалися стабільними протягом тривалого часу. В Тусції засновувались монастирі, які відновили торгівлю і створили основу для розвитку сільського господарства. Монастирі, засновані католицьким абатством Боббіо, закладали виноградники, каштанові і оливкові гаї, будували млини і олійниці. Були відкриті нові комерційні шляхи з долиною По, якими постачались олія, сіль, ліс, м'ясо тощо[6].
В останній період лангобардської окупації Лукка перевершувала майже усі сусідні міста в Італії. Місто стало столицею Тусції і резиденцією лангобардських королів через престиж свого минулого і завдяки зручному дорожньому сполученню, яке стало ще зручнішим завдяки відкриттю Віа Франчіджена. Після навернення лангобардів з аріанства у католицтво, територія Лукканської архієпархії та її церковні володіння значно збільшилися, зокрема до неї було включено території південніше міста Луні, між Массою та Монтіньозо[7].
У 713 році лангобарди на чолі з єпископом Балсарі побудували церкву Сан-Мініато. Економічні умови герцогства значно покращилися як у сільському господарстві, так і в торгівлі, особливо в морській та річковій торгівлі. Негоціанти та морські підприємці здійснювали транспортування зерна та солі від імені герцога Вальперто[8].
В останній період лангобардського панування король Айстульф, зважаючи на неминучу сутичку з франками, послав Дезидерія до Тусції Лангобардорум із завданням провести великий військовий набір[6].
Герцогство після розпаду Лангобардського королівства
У 774 році, після завоювання Лангобардського королівства, Карл Великий прийняв титул «Gratia Dei rex Francorum et Langobardorum atque patricius Romanorum» («З ласки Божої, король франків і лангобардів і римський патрицій»), таким чином об'єднавши обидва королівства в персональній унії. Карл Великий зберіг лангобардські закони «Leges Langobardorum» і навіть після повстання 776 року, яке очолював герцог ФріульськийГродгауд, лише замінив лангобардських герцогів на власних чиновників-графів та перерозподілив лангобардські володіння серед франкських аристократів[8].
Таким чином територія Тусційського герцогства була реорганізована у графства і в 781 році воно разом з іншими колишніми лангобардськими територіями увійшло в каролінзькеІталійське королівство (лат.Regnum Italicorum ), довірене Карлом своєму третьому сину Піпіну. Згодом намісники краю отримали титул маркграфів, а франкське феодальне володіння на території колишньої лангобардської Тусції — назву Тосканська марка[8].
↑ абвLenzi, Eugenio (1999). Dal Ducato longobardo della Tuscia al margraviato carolingio di Toscana. Da Desiderio duca di Lucca (756) a Bonifacio di Canossa marchese di Firenze(італ.). Pacini Fazzi. с. 15-16-17. ISBN8872463610.
Liber pontificalis, in Duchesne, Louis (1886–1892). Le Liber pontificalis. Texte, introduction et commentaire.Le Liber pontificalis. Texte, introduction et commentaire.
Ottorino Bertolini, Roma di fronte a Bisanzio ed ai Longobardi, Bologna, Cappelli, 1941.
Pier Maria Conti, La Tuscia e i suoi ordinamenti territoriali, Atti del V congresso internazionale di studi sull'Alto Medioevo, Spoleto, 1973, pp. 61-116.
Augusto Mancini, Storia di Lucca, Lucca, Pacini Fazzi, 1949.
Federico Valacchi, Siena, collana Piccola biblioteca di base. Le città d'Italia, Milano, Fenice, 2000, ISBN 8880170082.
Luciano Cini e Emiliano Baggiani, La Toscana: un lembo di Germania nella penisola italica, Livorno, Quadrifoglio, 2012.
_Italy.png)
