Більшість злочинів було скоєно в зоні радянської окупації. Враховуючи кількість абортів у наступні місяці та сучасних медичних досліджень, вважається, що близько 100 000 жінок було зґвалтовано лише в Берліні[4] і близько 10 тисяч жінок загинуло внаслідок абортів[15]. Британський історик Бівор Ентоні[ru] описує трагедію як «найбільший феномен масових зґвалтувань в історії», і робить висновок, що принаймні 1,4 мільйона жінок зґвалтували лише у Східній Пруссії, Померанії і Сілезії[16]. Згідно з даними Наталії Гессе, військової кореспондентки, «російські солдати ґвалтували кожну німецьку жінку у віці від 8 до 80»[17].
У Троєнбрітцені, під час святкування «дня перемоги» зґвалтували безліч місцевих дівчат. Тоді ж був убитий невідомими підполковник Червоної армії. Після чого 1 травня1945 року принаймні 88 мешканців чоловічої статі були арештовані та розстріляні радянською окупаційною владою. Деякі джерела стверджують, що, можливо, під час інциденту було вбито більше 1000 цивільних[18][19][20].
В Угорщині, починаючи з лютого 1945 року, командування армій намагається стримати сексуальні злочини. До того часу вже тисячі угорських жінок зґвалтовано солдатами червоної армії. Окремі містечка та села, в яких чинився спротив, було прицільно віддано червоноармійцям на три дні на грабунок та згвалтування[21]. Тільки у зайнятому військами РСЧА Будапешті, за оцінкою істориків, було зґвалтовано понад 50 тисяч жінок[22].
Після літа 1945 року радянські солдати, що ґвалтували цивільних, підлягали покаранню в деякій мірі[23], проте зґвалтування тривали до зими 1947-48 років, коли радянська окупаційна влада нарешті обмежила присутність радянських військ лише для охорони постів і таборів[24], повністю відділивши їх від місцевого населення в радянській зоні окупації Німеччини.
Історична полеміка
В пострадянських країнах існує суперечка щодо оцінки цих злочинів[25]. Російські історики і уряд гостро критикують спроби звинувачення радянських солдат у зґвалтуваннях[26]. Вони вважають, що оцінка кількості жертв базується на неправильній методиці підрахунку й сумнівних джерелах. Вони вважають, що хоча і були ексцеси і випадки жорстокості, в цілому червоноармійці ставилися до населення колишнього Рейху з повагою і лояльністю[25].
Англійський історик Річард Овері піддав критиці відмову російських істориків визнавати військові злочини червоноармійців, скоєні під час війни. На його думку, «частково це відбувається тому, що вони відчувають їх як виправдану помсту ворогові, що вчинив набагато гірше, а частково й тому, що вони писали історію переможців»[25].
У повоєнній Німеччині, особливо Західній, оповідання про зґвалтування воєнних часів стали невід'ємною частиною політичного дискурсу[2]. Зґвалтування німецьких жінок (разом з вигнанням німців зі Східної Пруссії) були універсальним способом представити німецьке населення жертвами[2]. Проте з кінця 1960-х років лівими німецькими політиками проводилася політика, спрямована на засудження нацистського минулого, і критику прагнень зобразити себе жертвами, а не злочинцями[27].
↑Perry Biddiscombe. Dangerous Liaisons: The Anti-Fraternization Movement in the U.S. Occupation Zones of Germany and Austria, 1945—1948. Journal of Social History, Vol. 34, No. 3 (Spring, 2001), pp. 611—647. Stable URL: http://www.jstor.org/stable/3789820 [Архівовано 3 березня 2016 у Wayback Machine.]
↑ абвElizabeth Heineman. The Hour of the Woman: Memories of Germany's «Crisis Years» and West German National Identity. The American Historical Review, Vol. 101, No. 2 (Apr., 1996), pp. 354—395. Stable URL: http://www.jstor.org/stable/2170395 [Архівовано 30 січня 2016 у Wayback Machine.]
↑Kuwert, P., & Freyberger, H. (2007). The unspoken secret: Sexual violence in World War II. International Psychogeriatrics, 19(4), 782—784. doi:10.1017/S1041610207005376.
↑Hanna Schissler The Miracle Years: A Cultural History of West Germany, 1949—1968[1] [Архівовано 11 вересня 2011 у Wayback Machine.]
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 17 вересня 2009. Процитовано 15 липня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑Longden, Sean (25 July 2013). To the Victor the Spoils. Little, Brown Book Group. pp. 140–141. ISBN 978-1-4721-1218-7.
↑Emsley, Clive (2013). Soldier, Sailor, Beggarman, Thief: Crime and the British Armed Services since 1914. Oxford University Press. pp. 128–129. ISBN 978-0199653713.
↑Atina Grossmann. A Question of Silence: The Rape of German Women by Occupation Soldiers October, Vol. 72, Berlin 1945: War and Rape «Liberators Take Liberties» (Spring, 1995), pp. 42-63 MIT Press. Stable URL: http://www.jstor.org/stable/778926 [Архівовано 2 жовтня 2015 у Wayback Machine.]
↑Архівована копія. Архів оригіналу за 12 червня 2018. Процитовано 15 липня 2010.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
↑«Der Umgang mit den Denkmälern.» Brandenburgische Landeszentrale für politische Bildung/Ministerium für Wissenschaft, Forschung und Kultur des Landes Brandenburg. Regina Scheer: Documentation of State headquarters for political education / ministry for science, research and culture of the State of Brandenburg, p. 89/90 [2] [Архівовано 2 грудня 2007 у Wayback Machine.](нім.)
↑Krisztián Ungváry: Sowjetische Verbrechen nach der Besetzung Ungarns, in: Franz W. Seidler, Alfred M. de Zayas: Kriegsverbrechen in Europa und im Nahen Osten im 20. Jahrhundert, Verlag Mittler, Hamburg, Berlin, Bonn 2002, ISBN 3-8132-0702-1, S. 126—128.
↑James Mark: Remembering Rape: Divided Social Memory and the Red Army in Hungary 1944—1945, Past & Present — Number 188, August 2005, S. 133 f.
↑Norman M. Naimark. The Russians in Germany: A History of the Soviet Zone of Occupation, 1945—1949. Cambridge: Belknap, 1995 p. 92 ISBN 0-674-78405-7
↑Pascale R . Bos, Feminists Interpreting the Politics of Wartime Rape: Berlin, 1945; Yugoslavia, 1992—1993 Journal of Women in Culture and Society 2006, vol. 31, no. 4, p.996-1025