Бартон Фінк
Barton Fink
Жанр	чорна комедія
Режисер	Брати Коен
Продюсер	Брати Коен Бен Баренгольц Білл Даркин Джим Педас Тед Педас Грехем Плейс
Сценарист	Брати Коен
У головних ролях	Джон Туртурро[1][2][…], Джон Ґудмен[1][2][…], Michael Lernerd[1][2][…], Джуді Девіс[1][2][5], Джон Магоніd[1][2][…], Тоні Шалуб[1][2], Джон Політоd[1][2], Стів Бушемі[1][2], David Warrilowd[1][2], Meagen Fayd[1], Річард Портновd[1][2], Max Grodénchikd[6], Jana Marie Huppd[6] і Баррі Зонненфельдd[6]
Оператор	Роджер Дікінс
Композитор	Картер Бервелл
Монтаж	Брати Коен
Художник	Денніс Гасснер Роберт С. Голдштейн Леслі МакДональд Річард Горнунг Ненсі Гей
Кінокомпанія	Circle Films Working Title Films
Дистриб'ютор	20th Century Fox і Netflix
Тривалість	112 хв.
Мова	англійська
Країна	США  Велика Британія
Рік	1991
Кошторис	$9 000 000
Касові збори	США $6 153 939
IMDb	ID 0101410

«Бартон Фінк» (англ. Barton Fink) — американська історична чорнокомедійна кінострічка, створена братами Коен в 1991 році.

Брати Коен написали сценарій для даного фільму через три тижні, після того як зазнали труднощів під час написання сценарію до фільму «Перехрестя Міллера». Вони почали знімати цю кінострічку, після того як зйомки фільму «Перехрестя Міллера» були завершені.

Бартон Фінк мав свою прем'єру на Каннському кінофестивалі в травні 1991 року. Фільм виграв премію «Золоту пальмову гілку», а також «Приз за найкращу режисуру» та «Приз найкращому актору». Також він отримав позитивні відгуки та був номінований на три кінопремії «Оскар».

Цей фільм важко класифікувати до певного жанру, тому його відносяться до таких жанрів, як фільм-нуар, фільм жахів та приятельський фільм. Фільм містить різноманітні літературні та релігійні натяки, а також посилання на багатьох людей та події в реальному житті. Деякі особливості наративу фільму, зокрема зображення жінки на пляжі, що повторюються протягом всього фільму, викликали багато коментарів, особливо коли Брати Коен визнали, що деякі символічні елементи були навмисними. Попри на незгоду з деякими деталями твору, Бартон Фінк продовжує позитивно сприйматися, зі сценарієм Чарлі Кауфманом серед його шанувальників.

Прототипом для персонажа на ім'я Вільям Мейх'ю став лауреат Нобелівської премії Вільям Фолкнер, який на початку своєї кар'єри писав сценарій фільму про боротьбу, і ,як його персонаж, мав проблеми з алкоголем.

Це перший фільм, який виграв три головних нагороди («Золоту пальмову гілку»,«Приз за найкращу режисуру»,«Приз найкращому актору») Каннського кінофестивалю. Перший фільм Джоела та Ітана Коена.

Талановитий і чесний драматург Бартон Фінк (Джон Туртурро) укладає контракт з однією з великих голлівудських кінокомпаній на написання сценарію фільму про реслінг. Переїхавши в Лос-Анджелес, Бартон поселився в дешевому готелі, де безуспішно намагається написати твір на тему, в якій нічого не розуміє.

На самому початку роботи над сценарієм Бартону заваджає звук, який доноситься з сусіднього номера. Він звонить до швейцара (Стів Бушемі) і скаржиться на шум. Після цього він чує телефонну розмови між швейцарем та мешканцем сусіднього номера. Після розмови сусід (Джон Гудмен) заходить в кімнату Бартона і вибачається за спричинені незручності, представляється як Чарльз Мадоус, розповідає про свою роботу страхового комівояжера, дізнається, що Бартон — письменник.

На наступний ранок Бартон приходить до Бена Гейслера (Тоні Шалуб) — продюсера, який теж працював над цим фільмом, і просить поради, як написати сценарій бійцівського фільму. Містер Гейслер пропонує поговорити з більш досвідченим сценаристом. У той же день Бартон випадково знайомиться з Вільямом Мейх'ю — відомим романістом, який пропонує зустрітися пізніше і обговорити його сценарій. Згодом він дізнається, що Мейх'ю вже кілька років страждає від алкоголізму, і відтоді його твори писала Одрі — його секретарка.

Коли у Бартона вимагають сюжет, він просить допомоги у Одрі, оскільки протягом цих днів він написав не більше кількох рядків. Вона приїжджає до нього в номер і залишається на ніч. Рано-вранці він прокидається в ліжку поруч із закривавленим тілом Одрі. Він просить допомоги у Чарлі. Той пропонує не вплутувати поліцію і забирає тіло, щоб заховати.

Після цього Чарлі заходить до Бартона, щоб попрощатися перед поїздкою в Нью-Йорк, і залишає на зберігання коробку, яка була заклеєна. Наступного ранку в холі готелю два поліцейських зупиняють Бартона і розпитують про його сусіда. Виявляється, того звуть не Чарльз Медоус, а Карл Мундт^[7], і він серійний вбивця, любить відрізати своїм жертвам голову. Після цієї зустрічі Бартон, будучи п'яним, пише сценарій і після закінчення роботи йде на танці.

Після повернення він застає в своєму номері поліцейських. Вони повідомляють йому новину про вбивство Вільяма Мейх'ю і звинувачують Бартона в пособництві Мундту, але тут з'являється сам Карл, і одночасно в готелі починається пожежа. Мундт вбиває поліцейських, натякає, що залишена на зберігання коробка належить самому Бартону, і йде. Бартон залишає готель зі сценарієм і коробкою в руках.

У кінокомпанії його сценарій розносять в пух і прах, і Бартон йде з коробкою в руках до моря і сідає на пісок^[8].Перед ним на пісок сідає красива дівчина і приймає позу як на картині, на яку Фінк постійно дивився у себе в номері.

У 1989 році кінорежисери Джоел та Етан Коен почали писати скрипт для фільму, який зрештою вийшов у фільмі «Перехрестя Міллера». Багато речей історії стало складним, і через чотири місяці їм стало важко писати сценарій до фільму. «Наша робоча швидкість сповільнилася, і ми хотіли отримати певну відстань від фільму „Перехрестя Міллера“»,- сказав Джоел в інтерв'ю 1991 р. Вони переїхали з Лос-Анджелесу в Нью-Йорк і почали працювати над іншим проектом.

Через три тижні один з братів Коен написав скрипт із головною роллю, спеціально для актора Джона Туртурро, з яким вони працювали над фільмом «Перехрестя Міллера». Новий фільм, Бартон Фінк, було знято у великому, покинутому готелі. Ця будівля, яку вони називали «Hotel Earle», стала рушійною силою історії та настрієм нового проекту.

Написання сценарію для фільму було гладким. Вони також відчували задоволення від загальної історії, яка допомогла їм швидко перейти до композиції. Під час написання, Коенс створив другу головну роль, спеціально для іншого актора Джона Гудмена, з яким вони працював 1987 року у комедії «Підвищення Аризони». Новий персонаж, Чарлі, був найближчим сусідом Бартона в готелі. Ще до написання, Коенс знав, як закінчиться історія, і написав остаточну промову Чарлі на початку процесу написання.

Після частково написання сценарію ля фільму «Бартон Фінк» брати Коен змогли закінчити написання сценарію фільму «Перехрестя Міллера». Після закінчення першого фільму брати Коен почали набирати персонал, щоб зняти фільм «Бартон Фінк». Джон Туртурро з нетерпінням чекав, щоб відігравати провідну роль, і провів місяць з братами Коен в Лос-Анджелесі, щоб узгодити погляди на проект: «Я відчував, що міг би принести щось більше людське до Бартону. Джоел та Етан дозволили мені зробити певний внесок.».

Коли брати Коен розробили детальні розкадровки для фільму, вони почав шукати нового кінооператора, оскільки Баррі Сонненфельд, який знімав свої перші три фільми, був зайнятий власним режисерським дебютом «Сімейка Аддамс». Брати Коен були вражені роботою англійського кінооператора Роджера Деакіна, зокрема, внутрішніх сцен фільму «Бурхливий понеділок» у 1988 році. Після перегляду інших фільмів, з якими він працював (в тому числі «Сід і Ненсі» та «острів Паскаля»), вони відправили кіносценарій Роджеру Деакіну і запросили його приєднатися до проекту. Його агент не рекомендував працювати з братами Коен, але Роджер Деакін зустрівся з ними в кафе в Ноттінг-Хіллі, і незабаром почали працювати разом над фільмом «Бартон Фінк».

Зйомки почалися в червні 1990 року і зайняли вісім тижнів, а орієнтовний остаточний бюджет для цього фільму становив 9 мільйонів доларів США.Брати Коен добре співпрацювали з Роджером Деакіном, і вони легко відтворили свої ідеї у сценах фільму. Три тижні зйомок були проведені в готелі «Earle», створеному художником Деннісом Гаснером.

Брати Коен самі відредагували фільм. «Ми вважаємо за краще особистий підхід», — пояснив Джоел в 1996 році, — «а не сидіти поруч з кимось і сказати їм, що вирізати». Через правила в кіновиробництвах , брати Коен повинні були використати псевдонім. Тому «Родеріку Джейнсу» було присвоєно редакцію фільму «Бартон Фінк». Лише кілька сцен фільму були вилучені з фінальної частини, включаючи сцену переходу, щоб показати переміщення Бартона з Нью-Йорку в Голлівуд (у фільмі це загадково змальовується хвилею, що розбивається на скелю.).

Брати Коен відомі тим, що робили фільми, які суперечать простій класифікації. Хоча вони посилалися на свій перший фільм «Просто кров»(1984), який є прикладом детективної фантастики, брати Коен написали свій наступний сценарій «Підвищення Аризони»(1987), не намагаючись підігнати його під певний жанр. Вони вирішили написати комедію, але навмисно додавали темні елементи, щоб зробити те, що Етан називає «досить химерним фільмом». Їх третій фільм «Перехрестя Міллера»(1990), змінив цей порядок, змішуючи комедію у фільмі про злочини. Тим не менш, він також підриває одиничні жанрові ідентичності, використовуючи елементи мелодрами, любовних історій та сатири.

Ця тенденція змішування жанрів продовжувалася і була використана у фільмі «Бартон Фінк»(1991).Брати Коен наполягали на тому, що фільм «не належить до жодного жанру». Етан Коен описав це як «приятельський фільм на 90-і роки». Фільм містить елементи комедії, фільму нуар та фідьму жахів, але є й інші категорії фільмів.

Оскільки фільм перетинає жанри, фрагменти досвіду персонажів і протистоїть прямому наративному вирішенню, «Бартон Фінк» часто розглядається як приклад постмодерністського фільму. У своєму аналізі фільмів Коенса Палмер називає фільм «Бартон Фінк» «постмодерністською стилізацію», яка тісно аналізує як минулі епохи представляли себе. Він порівнює це з фільмом «Години» (2002), фільм про Вірджинію Вулф та дві жінки, які читають її роботу. Він стверджує, що обидва фільми, далеко не відкидаючи важливість минулого, доповнюють наше розуміння цього.

«Бартон Фінк» використовує кілька стилістичних звичаїв, щоб підкреслити настрій історії та надати візуальний акцент на окремі теми. Наприклад, відкриття кредитів перевертають шпалери готелю «Earle», оскільки камера рухається вниз. Цей рух неодноразово повторюється у фільмі, особливо за твердженням Бартона, що його робота полягає в тому, щоб писати глибину. Хоча поверх Бартона, мабуть, на шести поверхах вище лобі, інтер'єр ліфта показується лише в той час, коли він спускається. Ці елементи — у поєднанні з багатьма драматичними паузами, сюрреалістичним діалогом та неминучими загрозами насильства — створюють атмосферу напруженості. Брати Коен пояснили, що «протягом всього фільму повинна відчуватися загроза майбутньої загибелі чи катастрофи», і ми точно хотіли, щоб це закінчилося апокаліптичним почуттям ".

З самого початку фільм безперервно рухається між суб'єктивним та об'єктивним світогляди Бартона. Після відкриття кредитних рулонів камера занурюється вниз до Бартона, спостерігаючи за завершенням своєї гри. Незабаром ми бачимо аудиторію з його точки зору. Коли він рухається вперед, він входить у знімок, а глядач повертається до об'єктивної точки зору. Це розмивання суб'єктивних і об'єктивних повернень у фінальній сцені.

Перехідна точка зору збігається з темою фільму. Фільм починається з кінця п'єси, і історія досліджує процес створення. Цей підхід підкреслюється фокусом фотоапарата в першій сцені на Бартоні (який перекручує слова, вимовлені акторами поза екраном), а не на п'єсу, яку він дивиться. У фільмі також використовуються численні технології передбачення. Позначивши імовірний вміст упаковки, яку Чарлі залишає з Бартоном, слово «голова» з'являється 60 разів у оригінальному сценарії.

Натхнення для фільму складалося з кількох джерел, і в ньому містяться натяки до різних людей та подій. Наприклад, назва п'єси Бартона «Голі руїни хорів» походить від четвертої серії «Сонет 73» Вільяма Шекспіра. Зосередження вірша на старінні та смерті пов'язане з вивченням художніх труднощів. Пізніше, на сцені пікніка, як Майче блукає п'яним від Бартона та Одрі, він закликає: «Тихо на піку в Дарієні!» Це останній рядок із сонета Джона Кітса «On First Looking into Chapman's Homer» (1816).

Інші академічні натяки представлені в інших місцях, часто з екстремальною тонкістю. Наприклад, короткий знімок титульної сторінки в романі Майя свідчить про видавництво «Swain and Pappas». Ймовірно, це посилання на Маршалла Свана та Джорджа Паппаса, філософів, чиї роботи пов'язані з темами, вивченими у фільмі. Один критик зауважує, що фіксація погляду Бартона на плямі на стелі його готельної кімнати відповідає поведінці головного героя в оповіданні Фланнері О'Коннора «The Enduring Chill».

Критики припускають, що фільм побічно посилається на творчість письменників Данте Аліг'єрі (через використання зображень Божественної комедії) та Йогана Вольфганга фон Гете (за наявності фаустівських угод). В фільмі з'являються непримиренні бюрократичні структури та нелогічні персонажі, як-от у романах Франца Кафки.

Характер Бартона Фінка базується на Нью-Йоркому драматургові Кліффордові Одетсі, який у 1930-х роках приєднався до театрального колективу «Group Theatre»(угрупування драматургістів), який був заснований Гарольдом Клурманом, Шеріл Кроуфордою та Лі Страсбергом. Їхня робота підкреслювала соціальні проблеми і використовувала систему Станіславського для відтворення людського досвіду як можна правдивіше. Деякі п'єси Одетса успішно виконані на Бродвеї, в тому числі «Пробудися і співай!» і «Чекаю на ліву» (обидва в 1935 році). Коли публічні уподобання відвернулися від зацікавлення театром, Одетові було важко виробляти успішну роботу, тому він переїхав до Голлівуду і 20 років писав сценарії кіно.

Брати Коен уявили Бартона Фінка як «серйозного драматурга, чесного, політично зацікавленого і досить наївного», тобто при написанні характеру Бартона брати Коен думали про Одетса. Як і Одетс, Бартон вважає, що театр повинен відзначати випробування та перемоги повсякденних людей; вони обидва були надзвичайно егоїстичним. У фільмі п'єса Бартона «Голі руїни хорів» вказує на те, що його персонажі стикаються з «грубою боротьбою за існування». Це формулювання схожа на коментар біографа Джеральда Вейлеса про те, що герої Одетса «борються за життя». Лінії діалогу у роботи Бартона нагадують п'єсу Одетса «Пробудися і співай!».

Проте між двома чоловіками існує багато важливих відмінностей. Джоел Коен сказав: "Обидва письменники написали такі ж п'єси з пролетарськими героями, але їхні особистості були зовсім інші. Одетс був набагато екстравертним, адже він був досить товариський навіть у Голлівуді, і це не так з Бартоном Фінком. Хоча він був розчарований своїм падіння популярності в Нью-Йорку, Одетс був успішним під час свого перебування у Голлівуді.

Одетс відзначив важкий перехід від Бродвею до Голлівуду у своєму щоденнику, опублікованому як «The Time Is Ripe: The Journal 1940 Clifford Odets» (1988). Щоденник досліджував філософські дискусії Одетса про написання та романтику. Він часто запрошував жінок у свою квартиру, і він описує багато своїх справ у щоденнику. Ці враження, як і розширені промови про написання, повторюються в Бартоні Фінк, коли Одрі відвідує та спокушає Бартона в готелі «Earle».

Деякі схожі риси характеру є між героєм Мейхью і письменником Вільямом Фолкнером. Як і Мейхью, Фолкнер став відомим як провідний письменник південної літератури, а пізніше працював у кінобізнесі. Як Фолкнер, Мейхью говорить з презирством про Голлівуд. Ім'я Фолкнера з'явилася в книзі історії Голлівуду 1940-х років «City of Nets», яку Джоел Коен прочитав під час створення фільму «Бартон Фінк».

Проте Джоел Коен відкидає значний зв'язок між Вільямом Фолкнером і Мейхью, називаючи цю схожість «поверхневою». «Що стосується деталей характеру», — заявив Джоел Коен в 1991 р., -"Мейхью дуже відрізняється від Фолкнера, оскільки їхні переживання в Голлівуді були абсолютно відмінними ". На відміну від неможливості писати Мейхью через проблеми з алкоголем і особисті проблеми, Фолкнер продовжував писати романи, вигравши кілька нагород за фантастику, виконану під час і після свого перебування в Голлівуді.

Брати Коен визнали кілька кінематографічних натхнень для створення фільму «Бартон Фінк». Головним з них є три фільми польсько-французького кінорежисера Романа Поланскі: «Огида» (1965), «Тупик» (1966) та «Орендатор» (1976). Ці фільми використовують психологічну невпевненість у поєднанні з жахливими середовищами, що з'єднує психічну нестабільність персонажів. Ізоляція Бартона в його кімнаті в готелі «Earle» часто порівнюється з Трєлковським та його квартирі в романі «Орендатор». За збігом обставин Поланскі був головою журі на Каннському кінофестивалі (1991), де відбулася прем'єра фільму «Бартон Фінк».

Інші роботи, що створили впливами на створення «Бартон Фінк», включають фільм «Сяйво» (1980), випущений і режисований Стенлі Кубриком, та комедія «Подорожі Саллівана» (1941), написана Престоном Стюргесом. У фільмі Стенлі Кубрика в порожньому готелі стоїть письменник, який не може продовжити свою останню роботу.

Дві основні теми фільму — культура розважального виробництва та процес написання — переплетені. Це фільм про людину, яка пише фільм на основі гри, а в центрі всього опису фільму «Бартон Фінк» це сам Бартон. Діалог у його п'єсі «Bare Ruined Chories» (також перші рядки фільму, деякі з яких повторюються в кінці фільму, як рядки в сценарії Бартона «The Burlyman»), дають нам погляд на самоописуюче мистецтво Бартона. Ім'я матері у п'єсі «Lil»; згодом виявилося, що матір Бартона звали так само. У п'єсі «The Kid» згадується його будинок, в якому він жив на 6 поверсі - на тому ж поверсі, де Бартон проживає в готелі «Earle».

Прем'єра фільму «Бартон Фінк» відбулася в травні 1991 року на Каннському кінофестивалі.Будучи у конкуренцію, до якої входили Жак Рівете «La Belle Noiseuse», Спайк Лі «Тропічна лихоманка» та Девід Мамет «Убивця», фільм братів Коен здобув три нагороди: «Золоту пальмову гілку»,«Приз за найкращу режисуру» та «Приз найкращому актору». Таке розмаїття нагород у основних категоріях у Каннах було вкрай рідко, і деякі критики відчували, що журі було надто щедро, за винятком інших гідних записів. Побоюючись, що потрійна перемога може стати прецедентом, який може занизити інші фільми, Канни вирішили після свята 1991 року зробити обмеження: на кожен фільм може бути максимум дві нагороди.

Фільм «Бартон Фінк» також був номінований на три кінопремії «Оскар»: кращий актор у допоміжній ролі (Лернер), найкраща роботу художника-постановника (Деніс Гасснер, Ненсі Хайх) та кращий дизайн костюмів (Richard Hornung).

• Бартон Фінк на сайті IMDb (англ.)
• Barton Fink на сайті Rotten Tomatoes (англ.)
• Бартон Фінк на Гуртом

В іншому мовному розділі є повніша стаття Barton Fink(англ.). Ви можете допомогти, розширивши поточну статтю за допомогою перекладу з англійської. Дивитись автоперекладену версію статті з мови «англійська». Перекладач повинен розуміти, що відповідальність за кінцевий вміст статті у Вікіпедії несе саме автор редагувань. Онлайн-переклад надається лише як корисний інструмент перегляду вмісту зрозумілою мовою. Не використовуйте невичитаний і невідкоригований машинний переклад у статтях української Вікіпедії! Машинний переклад Google є корисною відправною точкою для перекладу, але перекладачам необхідно виправляти помилки та підтверджувати точність перекладу, а не просто скопіювати машинний переклад до української Вікіпедії. Не перекладайте текст, який видається недостовірним або неякісним. Якщо можливо, перевірте текст за посиланнями, поданими в іншомовній статті. Докладні рекомендації: див. Вікіпедія:Переклад.