13-річний Антуан Дуанель (Жан-П'єр Лео) живе з матір'ю і вітчимом у скромному будинку на півночі Парижу. Він зовсім не любить школу і мучить учителя. Він часто прогулює уроки з найкращим другом Рене; одного разу, тиняючись по Парижу, він бачить матір з коханцем. Антуан краще ладнає з вітчимом, ніж з рідною матір'ю, яка ставиться до нього без турботи й ніжності. Щоб якось виправдати прогул уроків, він, анітрохи не вагаючись, говорить учителеві, що його мати померла. Але того ж дня його мати приходить за Антуаном до школи.
Антуан більше не хоче жити з батьками. Він ночує в старій друкарні, що належить дядькові Рене. Мати намагається його задобрити й обіцяє дати йому 1000 франків, якщо він увійде до першої п'ятірки за результатами твору з літератури. У вигляді твору він здає сторінку з бальзаківських «Пошуків абсолюту», і вчитель звинувачує його в плагіаті. Рене запрошує Антуана пожити у себе: це будинок, що наскрізь продувається, де Рене живе з батьком, пристрасним прихильником кінських перегонів, і матір'ю-алкоголічкою. Антуан краде друкарську машинку з кабінету на Єлисейських Полях, де працює його батько. Йому не вдається її продати, і він повертається на роботу до батька, але тут його застає сторож. Вітчим відводить Антуана в комісаріат, звідки він, провівши ніч у дільниці та ще одну у в'язниці, потрапляє до Центру нагляду за неповнолітніми злочинцями. Одного разу він втече звідти на море, якого ніколи раніше не бачив.
На автобіографічному матеріалі колишній кінокритик воскресив вільний дух кінематографа Жана Віго (1905-34); в одній зі сцен прямо цитується його короткометражка «Нуль з поведінки»[1]. Режисер не вимагав від своїх юних акторів завча́ти ролі напам'ять і заохочував до імпровізації[2]. Світове визнання отримала акторська робота 14-річного Жана-П'єра Лео, якого було відібрано серед інших дітей, що претендували на участь у фільмуванні, завдяки зовнішній подібності з режисером.
Свого часу кінодебют Трюффо сприймався як маніфест техніки «камера-перо», що мала на увазі серед іншого свободу від обмежень, що накладаються студійними павільйонами та статичною кінокамерою. Камера Трюффо так і намагається вирватися за межі кадру, вона злітає на рівень даху і виписує немислимі раніше піруети. Масу наслідувань викликав революційний для свого часу фінал, коли головний герой дивиться прямо в камеру і на цьому кадр застигає[2].
Визнання
Прем'єра фільму в Каннах несподівано обернулася справжнім тріумфом. Захоплені відгуки про роботу молодого режисера залишили такі майстри світового кіно, як Карл Теодор Дреєр, Луїс Бунюель, Акіра Куросава, Жан Кокто, Анрі-Жорж Клузо, Сатьяджит Рай[3]. Галас навколо фільму обернувся значними касовими зборами. «Нова хвиля» і її новаторська кіномова опинилися в центрі уваги світової громадськості. Серед інших нагород фільм «400 ударів» номінувався на премію «Оскар» за найкращий оригінальний сценарій.
Через півстоліття після прем'єри в Каннах фільм «Чотириста ударів» як і раніше вивчається в усіх кіношколах і належить до найвизначніших фільмів про дитинство[4].
Продовження
Лінія життя Антуана Дуанеля була продовжена Трюффо в кінострічках:
