У 1693 році, коло села розташувалася татарська орда на чолі з Нураддін Султаном (15 000 татар, та загін яничарів). Татари грабували й нищили села і міста Зміївщини. Від них потерпали Нова Водолага та Стара Водолага, Зміїв, Соколове та Мерефа.
16 листопада 1732 року згорів храм. У зв'язку з неможливістю відбудови нового храму, було вирішено купити церкву в Новій Водолазі. Новий храм, було освячено як і спалений на честь архангела Михаїла.
У 1816 році за кошт парафіян, був побудований кам'яний Архангело-Михайлівський храм. Допоміг грошами на будівництво храму, також російський імператор Олександр I[1]. Вдячні за це, мешканці встановили у храмі новий престол святого Олександра Невського. Храм був дуже пошкоджений під час Другої світової війни. Після війни зруйнований.
За даними на 1864 рік у казенному селі, центрі Таранівської волостіЗміївського повіту, мешкало 4185 осіб (2040 чоловічої статі та 2145 — жіночої), налічувалося 674 дворових господарства, існувала православна церква[2].
Станом на 1886 у колишній державній слободі мешкало 5347 осіб, налічувалося 952 дворових господарства, існували православна церква, школа, 11 лавок, відбувалися базари й 4 ярмарки на рік[3].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 5822 осіб (2935 чоловічої статі та 2887 — жіночої), з яких 5812 — православної віри[4].
Станом на 1914 рік кількість мешканців слободи зросла до 8734 осіб[5].
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, вчиненого урядом СРСР у 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв у Таранівці та Дудківці — 375 людей[7].
12–16 лютого 1942 року угорські війська пограбували село, спалили 43 хати, розстріляли і повісили 93 місцевих мешканців, а 140 побили[8].
12 червня 2020 року, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України № 725-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Харківської області», увійшло до складу Зміївської міської громади.[9]
19 липня2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Зміївського району, село увійшло до складу Чугуївського району Харківської області[10].
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 5951 особа, з яких 2624 чоловіки та 3327 жінок[11].
Пустовойт Василь Степанович — двічі Герой Соціалістичної праці. Народився 14 січня 1886 року в с. Таранівка Зміївського повіту Харківської обл. Розробив високоефективні системи селекції і насінництва соняшнику з високою олійністю; створив 20 високоолійних (олійність абсолютно сухого насіння до 57 %), стійких проти хвороб сортів («Передовик», «ВНІІСК 8883», «ВНІІМК 6540» та багато інших). За визначні заслуги перед державою був двічі відзначений званням Героя Соціалістичної Праці. Помер 11 жовтня 1972 року у м. Краснодарі;
Лазуренко (тепер Коровко) Дарія Іванівна. Народилася 29 березня 1929 року в с. Таранівка. За значні досягнення в отриманні великих врожаїв у 1948 році Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 серпня 1949 року надано звання Героя Соціалістичної праці. мешкає в с. Чапаєво Кегичівського району Харківської області;
Андрій Федорович Павловський (29.11.1788 р. — 5.02.1857 р.). Народився в слободі Таранівка Слобідсько-Української губернії Зміївського повіту. У 1799 р. вступив до Харківського колегіуму, де вивчав граматику, синтаксис, поезію, риторику, філософію, німецьку мову та математику. Після закінчення, у 1806 році зарахований казеннокоштним студентом на фізико-математичне відділення до Харківського університету. Після закінчення якого залишений при університеті. 1813 рік — отримав ступінь магістра, 1815 — ад'юнкт по кафедрі чистої математики, 1819 — затверджений у званні екстраординарного професора, а з 1826 р. — екстраординарний професор, продовжуючи залишатися магістром. У 1845 році затверджений у званні заслуженого професора. Читав курси з алгебри, геометрії та ін. До січня 1835 року склав рукописний каталог з богослов'я, філософії, правознавства, політики, статистики, географії. У 1837—1838 рр. — ректор Харківського університету. У 1850 році Рада університету обрала Павловського своїм почесним членом. Наприкінці 1880-х років в Харківському університеті на кошти його сина, Федора Андрійовича, була заснована премія імені заслуженого професора А. Ф. Павловського за найкращу роботу з математики, механіки, астрономії, фізики, хімії. Помер у м. Харкові на 70 році життя;
Лебединський Петро Іванович (архієпископ Сільвестр) народився близько 1750 року в с. Таранівка колишнього Зміївського повіту. Відомо, що навчався він спочатку в Переяславській семінарії, потім у Харківському колегіумі, після закінчення якого деякий час був у ньому вчителем. Тут, в 1785 році, прийняв монашество і був посвячений у ієромонахи під іменем Сильвестр. 23 травня 1790 року Священний Синод, на знак великих заслуг Сильвестра Лебединського перед церквою, видає розпорядження піднести його до сану архімандрита в Спасово-Преображенський монастир, а в 1791 році він був призначений на посаду першого ректора Астраханської семінарії. У 1794 році його переводять на більшу посаду — ректора Казанської академії і настоятелем Свияжського Богородицького монастиря. 1799 року архімандрит Сильвестр Лебединський був посвячений ув єпископи Малоросійської Переяславської єпархії і вікарія Київської єпархії, а з 17 грудня 1803 року він — перший єпископ Полтавський і Переяславський. На цій посаді наш земляк заснував Полтавську духовну семінарію, відкрив у ній класи філософії та богослов'я. Лебединський пробув єпископом до 23 січня 1807 року, коли був призначений архієпископом Архангельським та Кавказьким. У кінці 1807 року пише в Священний Синод прошеніє про звільнення на спокій у зв'язку із тяжкою хворобою. Чекаючи звільнення Сильвестр проживає спочатку в маєтку генерала Попова, а з 26 грудня 1807 року — у Болдінському монастирі. 10 січня 1808 року Сильвестра Лебединського було звільнено з посади архієпископа з призначенням настоятелем у Глухівський Петропавлівський монастир Харківської губернії. 24 вересня 1808 року Сильвестр Лебединський виїхав на Батьківщину, але 5 листопада у слободі Ровеньки Острозького повітуВоронізької губернії земляка не стало. 8 листопада його було поховано під вівтарем парафіяльної Миколаївської церкви у цьому ж селі;
.JPG)
.JPG)
.jpg)
