Се́льма Ла́герлеф (Зельма Ляґерлєф; швед. Selma Lagerlöf[10]; 20 листопада 1858—16 березня 1940) — шведська письменниця, авторка художніх, історичних і краєзнавчих книг. Перша жінка-письменниця, відзначена у 1909 році Нобелівською премією з літератури «…на знак визнання піднесеного ідеалізму, яскравої уяви й духовного сприйняття, що характеризують її праці…». Письменниця здобула найбільшу популярність серед читачів завдяки своєму дитячому роману «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми».
Сельма Оттіліана Ловіза народилася 20 листопада 1858 року в маєтку Морбака, у провінції Вермланд, що на півдні Швеції, і була п'ятою дитиною з шести в родині відставного армійського офіцера Еріка Густафа Лагерлефа (1819—1885), лейтенанта в Королівському Вермландському полку та вчительки Ловізи Вальрот (1827—1915), доньки успішного комерсанта, власника ливарного цеху.
Дитинство Сельми було щасливим, попри тяжку травму стегна, яку спричинила дисплазія кульшового суглоба, що на кілька років прикувала її до ліжка. У музеї Нобелівської премії експонуються черевички письменниці: каблук на одній нозі значно вищій за інший[11]. Все життя письменниця накульгувала.
Селма здобула якісну домашню освіту, викладання здійснювалось англійською та французькою мовами. Бабуся прищепила Сельмі любов до народних казок і легенд. Завдяки цьому твори Сельми Лагерлеф сягають корінням у шведські легенди й саги.
У сім років, прочитавши «Оцеола, вождь семінолів» Томаса Майн Ріда, Сельма вирішила стати письменницею. Вона написала вірші й навіть п'єсу. У 1908 році в новелі «Казка про казку» Лагерлеф із гумором описала свої перші творчі спроби. Коли Сельмі було десять років, у 1868 році, її батько важко занедужав, і вона прочитала всю Біблію від «а» до «я» зі сподіванням, що Бог оздоровить її батька. Так і сталось, батько одужав і прожив ще 17 років. Письменниця часто зверталася до біблійних мотивів у своїй творчості.
Закінчивши у 1882 році Стокгольмську Вищу вчительську семінарію, Лагерлеф стала вчителькою. Вона працювала в школі для дівчаток у Ландскруні, тоді й почала писати перший роман — «Сагу про Єсту Берлінга». Його початкові розділи Лагерлеф надіслала на літературний конкурс, спонсором якого був журнал «Idun».
Сельма не тільки виграла премію, а також уклала договір на публікацію всієї книги. За допомогою подруги, баронеси Софі Адлерспарре, 1891 року Лагерлеф опублікувала цей дебютний твір. Наступним твором стала збірка оповідань «Невидимі тенета», яка побачила світ у 1894 році. Цього ж року письменниця зустрілась із Софі Елькан, романтичні та дружні стосунки з якою тривали протягом всього життя.
Одержавши стипендію від короля Оскара й фінансову підтримку від Шведської академії, Сельма Лагерлеф цілком присвятила себе письменству. Після подорожі з Елькан Італією, зокрема Сицилією, письменниця опублікувала «Чудеса Антихриста» — роман про Сицилію.
1904 року Лагерлеф викупила будинок свого дитинства в Морбаці, що в 1880-х роках, після смерті її батька, був проданий за борги. Того часу Швеція активно розробляла ідеї нової демократичної педагогіки й впроваджувала їх у життя. Керівництво Загального союзу вчителів народних шкіл прийшло до думки створити експериментальний підручник з географії, над яким науковці працювали б разом з письменниками. Вибір припав на Сельму Лагерлеф, проте вона відмовилася працювати в співавторстві й вирішила писати книгу повністю самостійно для чого здійснила подорож Швецією, під час якої збирала факти для майбутньої книги. Формальне рішення вона знайшла пізніше завдяки книгам Редьярда Кіплінга, в якого говорять тварини, а також повісті Августа Стріндберга «Подорож Щасливчика Пера» і казці Ріхарда Густафсона «Невідомий рай» (в якій хлопчик літає країною з птахами). Казково-фантастична фабула, вибудувана на основі народних легенд і оповідей, допомогла Лагерлеф зв'язати факти про природу і географію різних місць Швеції в цілісну історію захопливої подорожі. Критики сприйняли «Чудесну мандрівку Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» неоднозначно, одні назвали її «революцією в педагогіці», тоді як інші відзначали, що письменниця не завжди коректно наводить наукові факти, а так звані «патріоти Смоланда» і зовсім вимагали заборонити книгу, поки з неї не буде видалена «Казка про Смоланд» оскільки вважали, що Лагерлеф несправедливо зобразила їхню місцевість злиденною й убогою.
У 1907 році вона була обрана почесним доктором Уппсальского університету.
У 1914 році Лагерлеф стала першою жінкою, яка була обрана до Шведської академії. Член Академії Яльмар Ґулльберг у своїй вступній промові 1940 року виголосив, що вона була «королевою нашої літератури, найвідомішою зі шведських жінок у світі з часів Святої Бригіти».
Кількатомна автобіографія письменниці мала в 1930-х роках велику популярність. У роки, які передували Другій світовій війні, Сельма Лагерлеф допомагала німецьким художникам і письменникам рятуватися від переслідувань, що їх провадили нацисти.
Коли Фінляндія боролася в «Зимовій війні» із СРСР, Лагерлеф внесла до фонду допомоги Фінляндії свою золоту медаль нобелівського лауреата. Фінський уряд був зворушений цим жестом, але повернув нагороду.
Вона була переконаною гуманісткою, дотримувалася демократичних і пацифістських поглядів, боролася за права жінок, а напередодні Другої світової війни допомагала діячам німецької культури уникнути переслідування нацистів. Наприклад, завдяки Сельмі Лагерлеф отримала візу німецька поетеса, майбутня лауреатка Нобелівської премії з літератури Неллі Закс.
16 березня 1940 року Сельма Лагерлеф померла від інсульту в своєму будинку в Морбаці.
Першим твором письменниці став роман «Сага про Єсту Берлінга», в якому переважав характерний для 1880-х років неоромантизм (оспівувалась патріархальна старовина, землеробська культура і життя дворянських садиб).
Згодом з'явилися збірки новел «Невидимі тенета» (1894), «Королеви Кунгагели» (1899), романи «Переказ про старий маєток» (1899), «Гроші пана Арне» (1904), «Легенди про Христа» (1904), в яких переважали казкові мотиви, засновані на фольклорі. Також, у своїх творах письменниця висвітлює багато філософських, морально-релігійних проблем того часу. Подорож до Єгипту та Палестини (1899—1900) надихнула Сельму Лагерлеф на дилогію «Єрусалим» (1901—1902), яка принесла авторці славу видатної романістки[12].
Найпопулярніша дитяча книга Лагерлеф, «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми», з'явилася 1906 року.
Більш зрілий період творчості письменниці ознаменувався виходом у світ таких творів, як «Будинок Лільєкруни» (1911), збірок казок, новел і легенд «Тролі та люди» (1915, 1921), романом «Вигнанець» (1918), повістю «Візник» (1912) і найбільш значним твором того періоду — романом «Імператор Португальський» (1914). У 1920-х роках Лагерлеф звернулась у своїй творчості до жіночої теми, вона писала оповідання, історичну трилогію — «Перстень Левеншельдів», «Шарлотта Левеншельд», «Анна Сверд», — і біографію фінського шведськомовного письменника Захаріаса Топеліуса.
У 1909 році Лагерлеф отримала Нобелівську премію з літератури «як данину високому ідеалізму, яскравій уяві й духовному проникненню, якими відзначаються всі її твори». На врученні було сказано, що Лагерлеф об'єднала у своїй творчості «чистоту і простоту мови, красу стилю і багатство уяви з етичної силою і глибиною релігійних почуттів». Сама ж письменниця у відповіді була оригінальною: вона ніби розповідала про премію й ушанування своєму померлому батькові. Лагерлеф стала першою жінкою і шведкою, яка була удостоєна Нобелівської премії з літератури. Письменницю неодноразово номінували на здобуття Нобелівської премії в попередні роки, проте категоричним противником цього був тодішній постійний секретар Академії Карл Девід.
Багатьох героїв Сельми Лагерлеф перенесено на кіноекран, за казкою «Чудесна подорож Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» у різних країнах знято не один мультфільм.
Український читач уперше познайомився з творчістю Сельми Лагерлеф (як Зельми Ляґерлєф) 1903 року, коли у львівському «Літературно-науковому віснику» було надруковане її оповідання «Скарбничка цісаревої» в перекладі Івана Франка. Наступного року в тому ж часописі з'явилися «Чуда антихриста» у перекладі Михайла Лозинського, а згодом «Королеви Кунгагели» (1909), «Ельзаліль (Скарб пана Арне) (1910)» та «Інгрід» (1910). 1911 року ці три твори вийшли в Києві окремою книжкою у перекладі Чайки Дніпрової, Зінаїди Левицької, Наталі Романович та з передмовою Михайла Грушевського.
Згодом з'явилися друком ще декілька книжок Ляґерлєф: «Три оповідання про Христа» у перекладі М. Рудинської (Полтава, 1918), «Мати: казка» у перекладі Федіра Петруненка (Січеслав, 1919), «Старенька мати» та «Пес і лось» в перекладі Богдана Заклинського (Ужгород, 1926), «Різдвяні троянди» (Львів, 1929) та «Хустина святої Вероніки» (Львів, 1930). Всі ці переклади зроблені між 1903 та 1930 роками, але перекладено не з оригіналу, а з німецьких та російських версій.
1964 року у видавництві «Веселка» вийшов роман Лагерлєф «Чудесна мандрівка Нільса Гольгерсона з дикими гусьми» в скороченому перекладі зі шведської мови Ольги Сенюк. У 1971 Сенюк також переклала українською роман «Сага про Єсту Берлінга», який був надрукований у видавництві «Дніпро».[13]
Сельма Лагерлеф була лесбійкою[22][23]. Протягом життя вона підтримувала стосунки зі шведською політичною діячкою, суфражисткою Вальборг Оландер та письменницею Софі Елькан, з якою познайомилася у 1894 році. Зв'язок Лагерлеф та Оландер, що тривав загалом 40 років, задокументований у любовному листуванні.
Поглиблене або оновлене зображення Сельми Лагерлеф з’явилося після публікації листування з двома супутницями життя Лагерлеф, Софі Елкан («Ти вчиш мене бути вільною», 1992) і Вальборг Оландер («Справжня дружина автора», 2006)[24][25]. Листи описують дуже сильну любов до двох жінок, між ними існувало сильне суперництво. Цієї теми також торкнулася Елін Вагнер у своїй біографії Лагерлеф (1942-43), спираючись на листування між Оландер і Лагерлеф та бесіди з Оландер під час створення книги. Можливо, Вагнер також читала частини листа Лагерлеф до Софі Елкан, який інакше не був доступний навіть дослідникам до 1990 року. Листування призвело до дискусії щодо лесбійської орієнтації Сельми Лагерлеф[26][27]. У той же час виникла потреба підтримувати хорошу репутацію авторки серед попередніх істориків літератури, і тому її гомосексуальність залишалася поза увагою або придушена, оскільки не була визнана[26].
Лист авторки до її матері також був опублікований в 1998 під заголовком Mammas Selma.
Сюллі-Прюдом (1901) • Моммзен (1902) • Б'єрнсон (1903) • Ф. Містраль / Ечегарай-і-Ейсагірре (1904) • Сенкевич (1905) • Кардуччі (1906) • Кіплінг (1907) • Ойкен (1908) • Лагерлеф (1909) • Гейзе (1910) • Метерлінк (1911) • Гауптман (1912) • Тагор (1913) • Роллан (1915) • Гейденстам (1916) • Г'єллеруп / Понтоппідан (1917) • Шпіттелер (1919) • Гамсун (1920) • Франс (1921) • Бенавенте-і-Мартінес (1922) • Єйтс (1923) • Реймонт (1924) • Шоу (1925)
Деледда (1926) • Бергсон (1927) • Унсет (1928) • Манн (1929) • Льюїс (1930) • Карлфельдт (1931) • Голсуорсі (1932) • Бунін (1933) • Піранделло (1934) • О'Ніл (1936) • Мартен дю Гар (1937) • Бак (1938) • Сіланпяя (1939) • Єнсен (1944) • Г. Містраль (1945) • Гессе (1946) • Жід (1947) • Еліот (1948) • Фолкнер (1949) • Расселл (1950)
Лагерквіст (1951) • Моріак (1952) • Черчилль (1953) • Гемінґвей (1954) • Лакснесс (1955) • Хіменес (1956) • Камю (1957) • Пастернак (1958) • Квазімодо (1959) • Перс (1960) • Андрич (1961) • Стейнбек (1962) • Сеферис (1963) • Сартр (1964) • Шолохов (1965) • Агнон / Закс (1966) • Астуріас (1967) • Кавабата (1968) • Беккет (1969) • Солженіцин (1970) • Неруда (1971) • Белль (1972) • Вайт (1973) • Юнсон / Мартінсон (1974) • Монтале (1975)
Беллоу (1976) • Алейксандре (1977) • Зінгер (1978) • Елітіс (1979) • Мілош (1980) • Канетті (1981) • Гарсія Маркес (1982) • Голдінг (1983) • Сейферт (1984) • Сімон (1985) • Шоїнка (1986) • Бродський (1987) • Махфуз (1988) • Села (1989) • Пас (1990) • Гордімер (1991) • Волкотт (1992) • Моррісон (1993) • Ое (1994) • Гіні (1995) • Шимборська (1996) • Фо (1997) • Сарамагу (1998) • Грасс (1999) • Ґао (2000)
Найпол (2001) • Кертес (2002) • Кутзее (2003) • Єлінек (2004) • Пінтер (2005) • Памук (2006) • Лессінг (2007) • Ле Клезіо (2008) • Мюллер (2009) • Варгас Льйоса (2010) • Транстремер (2011) • Мо Янь (2012) • Манро (2013) • Модіано (2014) • Алексієвич (2015) • Ділан (2016) • Ішіґуро (2017) • Токарчук (2018) • Гандке (2019) • Ґлік (2020) • Гурна (2021) • Ерно (2022) • Фоссе (2023)
Біографії Література Фантастика Фентезі Швеція
Lokasi Pengunjung: 18.188.70.192