Збройні сили Великої Британії

Збройні сили Британії
англ. British Armed Forces
Емблема Міністерства оборони Сполученого Королівства
Прапор Міністерства оборони Сполученого Королівства
Засновані1707
Поточна форма6.грудня.1922 року
Види збройних сил
ШтабМіністерство оборони, Лондон
Командування
Верховний головнокомандувач Король
Чарльз III
Прем'єр-міністрРіші Сунак
Державний секретар з питань оборониБен Воллес
Голова штабу ОборониАдмірал
сер Ентоні Радакін
Людські ресурси
Вік16-17 за згодою батьків, 18 без участі в бойових діях та для участі в них
Призоввідсутній [a][1]
Населення у
призовному віці		14.856.917 ч., віком 16-49 (оц. 2010),
14.307.316 ж., віком 16-49 (оц. 2010)
Придатних для
військової служби		12.255.452 ч., віком 16-49 (оц. 2010),
11.779.679 ж., віком 16-49 (оц. 2010)
Щорічно досягають
призовного віку		383.989 ч. (оц. 2010),
365.491 ж. (оц. 2010)
Активні службовці148 220 (2022)[2]
Резерв37 000
Службовці за кордоном11 000 (31 Грудня 2021)[3]
Витрати
Бюджет£48.4 мільярди (2023)
Відсоток у ВВП2.2 % (2021)[4]
Промисловість
Національні постачальники
Закордонні постачальники
Річний імпорт$6.20 мільярда (2010—2021)[5]
Річний експорт$12.9 мільярда (2010—2021)[5]
Історія
Військова історія Сполученого Королівства 
Кримська війна 
Англо-бурські війни 
Перша світова війна 
Іноземна військова інтервенція в Росії 
Війна за незалежність Ірландії 
Друга світова війна 
Суецька криза 
Фолклендська війна 
Війна в Афганістані 
Війна в Іраку
Однострої та звання
Військові звання Великої Британії
Нагороди
Військові нагороди Великої Британії
Збройні сили Великої Британії у Вікісховищі

Британські Збройні Сили (англ. British Armed Forces) відомі також як Збройні сили Його Величності (His Majesty's Armed Forces), іноді загальноприйнята назва — Збройні Сили Корони (the Armed Forces of the Crown) це військові сили, відповідальні за оборону Сполученого Королівства, його заморських територій та Коронних володінь. Вони також просувають ширші інтереси СК, підтримують міжнародну миротворчу діяльність та надають гуманітарну допомогу.[6]

З моменту утворення Королівства Великої Британії у 1707 році (пізніше його правонаступником стало Сполучене Королівство), Британські Збройні Сили брали участь у низці великих війн за участю великих держав світу, включаючи Семирічну війну, Війну за незалежність США, Наполеонівські війни, Кримську війну 1853—1856 років, Першу світову війну та Другу світову війну. Вирішальні британські перемоги у більшості з цих воєн дозволили їм впливати на світові події та утвердитись як одній з провідних військових та економічних держав світу. Станом на березень 2023 року до складу Британських Збройних Сил входять: Королівський Військово-морський Флот, флот відкритого моря який налічує 71 суден, разом з Королівськими Морськими Піхотинцями високоспеціалізованими амфібійними легкими піхотними силами; Армія Британії основний вид сухопутних військ Сполученого Королівства; і Повітряні сили Великої Британії, технологічно складні повітряні сили з різноманітним авіаційним флотом, що складається з літаків та вертольотів. Збройні Сили Британії включають постійні війська, регулярний резерв, добровольчі та спонсорські резерви.

Главою Збройних Сил є Британський монарх, в даний час це Чарльз III, якому військовослужбовці присягають на вірність.[7] Проте, давня конституційна конвенція, де-факто наділила виконавчою владою, шляхом здійснення королівської прерогативи Прем'єр-міністра та державного секретаря з питань оборони. Прем'єр-міністр (діючи разом з Кабінетом міністрів) приймає ключові рішення щодо використання збройних сил.[8][9] Парламент Сполученого Королівства затверджує подальше існування Британської Армії, приймаючи Закон про збройні сили щонайменше раз на п'ять років, як того вимагає Білль про права 1689 року. Королівський Флот, Повітряні сили Великої Британії та Королівська Морська Піхота, а також всі інші війська не потребують цього закону. Збройними Силами керує Рада оборони при Міністерстві оборони на чолі з Державним секретарем з питань оборони.

Сполучене Королівство є однією з п'яти визнаних ядерних держав, постійним членом Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй, засновником та провідним членом військово-політичного альянсу НАТО, а також учасником безпекового пакту AUKUS і П'яти Домоволеностей Силового Захисту. Закордонні гарнізони та навчальні центри розташовані на острові Вознесіння, в Бахрейні, Белізі, Бермудських Островах, Британській Території в Індійському Океані, Брунеї, Канаді, на Кіпрі, Фолклендських Островах, в Німеччині, Гібралтарі, Кенії, Монтсерраті, Непалі, Катарі, Сінгапурі та в Сполучених Штатах.

Історія

Оборонні витрати у СК

Історія створення

Актом про унію 1707 року збройні сили Англії та Шотландії були об'єднані у збройні сили Королівства Великої Британії.[10]

Спочатку існувало декілька військово-морських та армійських регулярних і резервних сил, хоча більшість з них були об'єднані в Королівський Військово-морський Флот або британську армію протягом 19-го і 20-го століть (Королівська військово-морська повітряна служба і Королівський льотний корпус британської армії, навпаки, були відокремлені від своїх батьківських сил в 1918 році і об'єднані в нові сили, Повітряні сили Великої Британії, які несли повну відповідальність за військово-морську, армійську та стратегічну авіацію до Другої світової війни).

Військово-морські сили включали Королівський військово-морський флот, Waterguard (згодом Берегова охорона Його Величності), а також морські та річкові загороджувальні загони, сформовані в міру необхідності на час надзвичайних ситуацій. Екіпажі торгівельного флоту і морських рибальських суден також були важливим резервом людських ресурсів для військово-морських сил (будь-який моряк був придатний до примусової мобілізації, багато з них були призвані на військову службу, особливо протягом двох десятиліть конфлікту від Французької революції, і до кінця Наполеонівських воєн, а з 1835 року вони були зареєстровані в Реєстрі моряків, щоб ідентифікувати їх як потенційний ресурс для флоту), і багато з їхніх моряків служили неповний робочий день у Королівському військово-морському резерві (створеному відповідно до Закону про військово-морський резерв 1859 року) і Королівському військово-морському добровольчому резерві (створеному в 1903 році).

Армія Британії (історично відома як «Регулярна армія» та «Регулярні сили») яка історично розділена на ряд військових формувань, була лише частиною сухопутних сил[11][12][13].Найстарішою з цих організацій були Сили міліції (також відомі як Конституційні сили),[14][15][16][17] які (в Королівстві Англія) спочатку були основною військовою оборонною силою (в іншому випадку спочатку існували лише Королівські охоронці, включаючи Наглядових Йоменів і Йоменів Гвардії, з арміями, що збиралися лише тимчасово для походів за кордон), що складалися з цивільних осіб, які призивалися на щорічні навчання або в разі надзвичайних ситуацій, і використовували різні схеми обов'язкової служби в різні періоди свого тривалого існування.

Спочатку міліція була повністю піхотним військом, організованим на рівні міста чи графства, і від членів не вимагалося служити за межами району набору, хоча територія, в межах якої підрозділи ополчення в Британії могли бути розміщені, була збільшена до будь-якої точки Британії протягом XVIII століття, а берегова артилерія, польова артилерія та інженерні підрозділи ополчення були введені з 1850-х років.[18] Старшини були кінними силами, які могли бути мобілізовані під час війни або надзвичайних ситуацій.[19] Підрозділи Добровольчих сил також часто формувалися у воєнний час, вони не покладалися на обов'язкову службу і тому приваблювали новобранців, які прагнули уникнути служби в міліції. Вони розглядалися як корисний спосіб економічно збільшити військову силу у воєнний час, але в мирний час — це ставало виснаженням міліції, і тому зазвичай не підтримувалося, хоча на Бермудських островах відомих людей з багатих родин все ще призначали капітанами фортів, які відповідали за утримання і командування укріпленими береговими артилерійськими батареями, укомплектованими добровольцями (у воєнний час вони посилювалися за рахунок міліції), що захищали узбережжя колонії з XVII століття по XIX століття (коли всі батареї були переведені під контроль регулярної Королівської артилерії).[20][21] Система міліції була поширена на низку англійських (згодом Британських) колоній, починаючи з Вірджинії та Бермудських островів. У деяких колоніях також були створені кінні підрозділи, подібні до старшинських.[22] Підрозділи Міліції та Добровольчих формувань колонії, як правило, вважалися окремими силами від сил Національної міліції та Добровольчих сил Сполученого Королівства, а також від сил Міліції та Добровольчих сил інших колоній. Якщо в колонії було більше одного Міліцейського або Добровольчого підрозділу, вони об'єднувалися в Міліцейські або Добровольчі сили цієї колонії, як, наприклад, Добровольчі сили оборони Ямайки, до складу яких входили Стрілецький корпус Святого Ендрю (або Кінгстонські піхотні добровольці), Ямайський корпус скаутів і Ямайський резервний полк,[23] але не артилерія міліції Ямайки. У менших колоніях, де є лише один Міліцейський або Добровольчий підрозділ, цей підрозділ все одно вважається частиною сил або, в деяких випадках, може називатися силами, а не полком чи корпусом, як у випадку з Силами оборони Фолклендських островів і Королівськими силами оборони Монтсеррату. Міліція, Старшинські та Добровольчі формування разом називалися Резервними силами, Допоміжними силами або Місцевими силами. Офіцери цих сил не могли брати участь у військових трибуналах над військовослужбовцями регулярних сил. Закон про заколот не поширювався на членів Резервних сил.

Іншим Регулярним військовим формуванням, що існувало поряд з Британською армією, була Рада з питань озброєння, до складу якого входив Артилерійський армійський корпус (що складався з Королівської артилерії, Королівських інженерів, Королівських саперів та мінерів), а також початково-цивільні комісаріати та транспортні відділи, а також казарми, заводи з виробництва боєприпасів та інші функції, що підтримували різні військово-морські та повітряні сили.[24][25] Англійська армія, яка поглинула Артилерійський армійський корпус та різні раніше цивільні відомства після того, як у 1855 році було скасовано Рада з питань озброєння, спочатку була окремим військом, але згодом коли шотландські полки були переведені до її складу після об'єднання Королівств Шотландії та Англії, утворилася Британська армія.[26][27] Резервні сили (які включали в себе Домашіх Йоменрів, Міліцію та Добровольчі сили до створення в 1859 році Регулярного Резерву армії Британії Державним секретарем з питань війни Сідні Гербертом і були реорганізовані відповідно до Закону про резервні сили 1867 року)[28] були все більше інтегровані з армією Британії через низку реформ, які впроваджувались протягом останніх двох десятиліть ХІХ століття (у 1871 році командування допоміжними силами на Британських островах було відібрано у лордів-лейтенантів графств і передано Військовому офісу, хоча колоніальні губернатори зберігали контроль над своєю міліцією і добровольцями, і найпізніше до кінця століття будь-який підрозділ, що повністю або частково фінансувався з армійських фондів, вважався частиною британської армії) та перших років ХХ століття[29], коли підрозділи Резервних сил здебільшого втратили власну ідентичність і стали номерними підрозділами Територіальних сил регулярних корпусів або полків армії Британії. Цим шляхом пішла і Внутрішня міліція, піхотні підрозділи якої стали номерними батальйонами полків армії Британії, а артилерія міліції увійшла до складу територіальних підрозділів Королівської артилерії в 1882 і 1889 роках, а в 1902 році стала частиною Королівської польової артилерії або Королівської гарнізонної артилерії (хоча і зберегла свої традиційні корпусні назви), але не була об'єднана з Територіальними військами, коли вони були створені в 1908 році (шляхом злиття Йомеських і Добровольчих сил). Натомість Міліція була перейменована на Спеціальний резерв,[30][31][32] і була назавжди припинила своє існування після Першої світової війни (хоча деякі підрозділи міліції збереглися у Сполученому Королівстві, його колоніях і Коронних володіннях). На відміну від Внутрішньої міліції, на територіях Імперської фортеці та Коронних володінь Добровольчі підрозділи та Міліцейські сили продовжували існувати після Першої світової війни, хоча і були частиною Збройних сил Британії, більшість з них не вважалися частинами армії Британії[33][34], якщо тільки вони не отримували армійські фонди (як у випадку з Бермудською артилерією міліції та Бермудським добровольчим стрілецьким корпусом),[35][18] що, як правило, стосувалося лише тих, хто перебував на Нормандських островах або в колоніях Імперської фортеці (Нова Шотландія, до Канадської конфедерації, Бермудські острови, Гібралтар і Мальта).[36][37][38] Сьогодні армія Британії є єдиним внутрішнім британським військовим формуванням (якщо не враховувати Армійські кадетські сили і Об'єднані кадетські сили), що включає як регулярну армію, так і сили, які вона поглинула, хоча британські військові підрозділи, організовані за територіальною ознакою, залишаються на британських заморських територіях, які все ще формально не вважаються частиною армії Британії, лише Королівський Гібралтарський полк і Королівський Бермудський полк (об'єднання артилерії Бермудської Міліції і Бермудського добровольчого стрілецького корпусу) з'являються в порядку старшинства в Армії Британії і в армійському списку.

Заплутано, і подібно до подвійного значення слова «корпус» у армії Британії (наприклад, 1-й батальйон Королівського стрілецького корпусу був у 1914 році частиною 6-ї бригади, що входила до складу 2-ї піхотної дивізії, яка, в свою чергу, була частиною 1-го армійського корпусу), Британська армія іноді також використовувала термін «Експедиційні сили» або «Польові сили» для позначення з'єднання, що складалося з підрозділів армії Британії, зокрема, Британських експедиційних сил, або зі з'єднань армії Британії, армії Індії чи допоміжних підрозділів Імперської армії, таких як Малакандські польові сили (це схоже на використання терміна «оперативна група» у військово-морському флоті). У цьому значенні сили використовуються для опису самодостатнього органу, здатного діяти без зовнішньої підтримки, принаймні, в межах параметрів завдання або мети, для якої він використовується.

Імперія та світові війни

Сучасна репрезентація плаката 1805 року, присвяченого Трафальгарській битві

У другій половині XVII століття, і особливо протягом XVIII століття, британська зовнішня політика була спрямована на стримування експансії європейських держав-суперників за допомогою військових, дипломатичних і комерційних засобів, особливо своїх головних конкурентів — Іспанії, Нідерландів і Франції. Це призвело до того, що Британія брала участь у низці інтенсивних конфліктів за колоніальні володіння та світову торгівлю, включаючи довгу низку англо-іспанських та англо-голландських війн, а також низку «світових війн» з Францією, таких як Семирічна війна (1756—1763), Французькі революційні війни (1792—1802) та Наполеонівські війни (1803—1815). Під час наполеонівських війн перемога Королівського Військово-морського Флоту при Трафальгарі (1805) під командуванням Гораціо Нельсона (на борту HMS Victory) ознаменувала кульмінацію британського морського панування і залишила Флот в позиції беззаперечної гегемонії на морі.[39] До 1815 року і за завершенням Наполеонівських війн Британія перетворилася на домінуючу світову державу, а Британська імперія згодом очолила період відносного миру, відомий як Pax Britannica.

Оскільки старі суперники Британії більше не становили загрози, у дев'ятнадцятому столітті з'явився новий суперник, Російська імперія, і розпочалося стратегічне змагання в тому, що стало відомим як Велика гра за панування в Центральній Азії.[40] Британія побоювалася, що російський експансіонізм у регіоні врешті-решт загрожуватиме Імперії в Індії.[40] У відповідь Британія здійснила низку превентивних дій проти російських амбіцій, включаючи Першу англо-афганську війну (1839—1842), Другу англо-афганську війну (1878—1880)[41] та Британську експедицію до Тибету (1903—1904). У цей період Британія також прагнула підтримувати баланс сил у Європі, особливо проти російського експансіонізму,[42] який за рахунок занепаду Османської імперії мав амбіції «розділити європейську частину Туреччини»[43], що врешті-решт призвело до участі Британії у Кримській війні (1854—1856) проти Російської імперії.[43]

Солдати Королівських Ірландських Стрільців в окопах битви на Соммі 1916 року

Початок двадцятого століття сприяв зменшенню напруженості у відносинах між Британією та Російською імперією, частково через появу об'єднаної Німецької імперії. Епоха принесла Англо-Німецьку гонку військово-морських озброєнь, яка заохочувала значний прогрес у морських технологіях (наприклад, Дредноути, торпеди та підводні човни), і в 1906 році Британія визначила, що її єдиним ймовірним морським супротивником є Німеччина.[44] Накопичення напруженості у європейських відносинах нарешті вилилася у військові дії Першої світової війни (1914—1918), яка сьогодні визнана найбільш руйнівною війною у військовій історії Британії: майже 800 000 чоловік загинуло і понад 2 мільйони було поранено.[45] Перемога Союзників призвела до поразки Центральних держав, кінця Німецької імперії, підписання Версальського договору і створення Ліги Націй.

Британські коммандос під час Другої світової війни

Хоча Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні, до 1933 року фашизм породив нацистську Німеччину, яка під керівництвом Адольфа Гітлера ремілітаризувалася всупереч Версальському договору. У європейських відносинах знову накопичувалась напруженість, і після вторгнення Німеччини до Польщі у вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна (1939—1945).[46] Конфлікт був наймасштабнішим в історії Британії, війська Британської імперії та Співдружності брали участь у кампаніях від Європи та Північної Африки до Близького і Далекого Сходу. Приблизно 390 000 військовослужбовців Британської імперії та Співдружності загинули.[47] Перемога Союзників призвела до поразки держав Осі та створення Організації Об'єднаних Націй (замість Ліги Націй).

Холодна війна

Бомбардувальник Vulcan був основою британського повітряного ядерного потенціалу протягом більшої частини Холодної війни.

Економічний і політичний занепад після Другої світової війни, а також зміна поглядів у британському суспільстві та уряді відобразилися на зменшенні глобальної ролі збройних сил,[48][49] а пізніше втілилися в політичній поразці під час Суецької кризи (1956)..[50] Відображаючи нову роль Британії у світі та ескалацію Холодної війни (1947—1991), країна стала членом-засновником військового альянсу НАТО в 1949 році. Оборонні огляди, такі як у 1957 і 1966 роках, оголосили про значне скорочення звичайних збройних сил,[51] впровадження доктрини, заснованої на ядерному стримуванні,[52][53] і остаточне виведення військ зі сходу від Суеца.[54][55] До середини 1970-х років збройні сили були реконфігуровані, щоб зосередитись на обов'язках, покладених на них НАТО.[49][56][57] Британська армія Рейну і Повітряні сили Великої Британії Німеччини, відповідно, представляли найбільші і найважливіші закордонні зобов'язання, які мали збройні сили в цей період,[58] тоді як Королівський військово-морський флот розвинув спеціалізацію з протичовнової війни, з особливим акцентом на протидію радянським підводним човнам у Східній Атлантиці і Північному морі.[56]

Хоча зобов'язання перед НАТО набували все більшого значення, Британія, тим не менш, виявилася втягнутою в низку конфліктів низької інтенсивності, включаючи низку повстань проти колоніальної окупації.[59] Однак повстання в Дофарі (1962—1976) і Конфлікт у Північній Ірландії (1969—1998) стали основними оперативними завданнями збройних сил.[59] Мабуть, найважливішим конфліктом під час Холодної війни, принаймні в контексті Британської оборонної політики, була Фолклендська війна (1982).[60]

Після закінчення холодної війни збройні сили почали відігравати дедалі більшу міжнародну роль, а їхня реструктуризація була спрямована на забезпечення більшої уваги до експедиційної війни та проекції сили. Це призвело до того, що збройні сили часто є основним компонентом миротворчих і гуманітарних місій під егідою Організації Об'єднаних Націй, НАТО та інших багатонаціональних операцій,[61] включаючи: миротворчі обов'язки на Балканах і Кіпрі, інтервенцію в Сьєрра-Леоне у 2000 році та участь у санкціонованій ООН безпольотній зоні над Лівією (2011). Після терористичних атак 11 вересня збройні сили були значною мірою задіяні у Війні з тероризмом (2001 — дотепер), у тривалих кампаніях в Афганістані (2001—2021) та Іраку (2003—2009), а останнім часом — в рамках військової інтервенції проти ІДІЛ (2014 — дотепер). Британська військова інтервенція проти Ісламської держави була розширена після парламентського голосування за початок бомбардувань над Сирією, що стало продовженням бомбардувань на вимогу іракського уряду проти цього ж самого угруповання на території Сирії. На додаток до повітряної кампанії, британська армія тренувала і забезпечувала союзників на землі, а Спеціальна повітряна служба, Спеціальна човнова служба і Спеціальний розвідувальний полк (Британські сили спеціального призначення) виконували різні місії на землі як в Сирії, так і в Іраку.

Збройні сили також були покликані надавати допомогу в надзвичайних ситуаціях національного масштабу в рамках механізму військової допомоги цивільним органам влади (MACA). Збройні сили допомагають урядовим відомствам і цивільним органам реагувати на повені, нестачу продовольства, лісові пожежі, терористичні напади і, що особливо важливо, на триваючу пандемію COVID-19;[62] підтримка збройними силами підпадає під Операцію «Рескрипт», яку Міністерство Оборони СК назвало «найбільшою військовою операцією в мирний час», що проводилось у країні.[63]

Дані, оприлюднені Міністерством оборони 31 березня 2016 року, показують, що 7 185 військовослужбовців Збройних сил Британії загинули на театрі бойових дій з кінця Другої світової війни.[64]

У нинішні дні

Організація командування

Elizabeth in red uniform on a black horse
Верховна головнокомандувачка Королева Єлизавета II верхи на бірманському коні під час церемонії Trooping the Colour 1986 року
Будівля Міністерства Оборони у Вайтхоллі, Вестмінстер, Лондон

Король Чарльз III, суверен Сполученого Королівства, є главою Збройних сил Британії,[65][джерело?] а офіцери і особовий склад присягають йому на вірність. Однак давня конституційна конвенція де-факто наділяє військовою владою і пов'язаними з нею Королівськими прерогативами прем'єр-міністра і Державного секретаря з питань Оборони, причому перший (діючи за підтримки Кабінету міністрів) приймає ключові рішення щодо використання збройних сил. Суверен зберігає повноваження запобігати неконституційному використанню збройних сил, у тому числі ядерного арсеналу.[66]

Міністерство Оборони є урядовим відомством, відповідальним за формування та реалізацію оборонної політики. Станом на 1 жовтня 2015 року в ньому працювало 56 860 цивільних співробітників.[67] Міністерство очолює Державний секретар з питань оборони, якому допомагають Державний міністр з питань Збройних Сил, Державний міністр з питань оборонних закупівель та Міністр у справах ветеранів. Відповідальність за управління збройними силами покладена на низку комітетів: Раду оборони, Комітет начальників штабів, Оборонну управлінську раду та три колегії з питань окремих видів збройних сил. Рада оборони, що складається з високопоставлених представників служб і Міністерства Оборони, забезпечує «формальну правову основу для ведення оборони». Три складові комітети (Рада Адміралтейства, Армійска Рада і Рада Повітряних Сил) очолюються Державним секретарем з Питань Оборони.

Голова штабу Оборони або ГШО є найвищою посадовою особою збройних сил, і цю посаду може обіймати адмірал, головний маршал авіації або генерал. До того, як ця практика була припинена в 1990-х роках, ті, кого призначали на посаду ГШО, отримували найвище військове звання у відповідній службі.[68] ГШО, разом з постійним заступником міністра, є головними військовими радниками державного секретаря. Усі три служби мають своїх відповідних професійних начальників; Перший Морський Лорд для Королівського Військово-морського Флоту, Начальник Генерального штабу для Армії та Начальник штабу Повітряних Сил для Королівських Повітряних Сил.

Особовий склад

Уельська Гвардія під час церемонії Trooping the Colour

Станом на 1 січня 2023 року Збройні сили Британії — це професійні сили загальною чисельністю 190 170 осіб, що складаються з 147 620 британських регулярних військовослужбовців та Ґуркхів, 34 280 Добровольчого резерву та 8 260 «іншого персоналу».[69]}}.[69] У відсотковому співвідношенні військовослужбовців СК 77.1 % складають Британські Регулярні військовослужбовці та Ґуркхи, 18. 8 % складають Добровольчі резерви і 4.1 % — інший персонал.[69] Крім того, всі колишні Регулярні військовослужбовці зберігають «передбачену законом відповідальність за надання послуг» та підлягають призову (згідно зі статтею 52 Закону про Резервні Сили (RFA) 1996 року) для несення служби у воєнний час у так званиому Регулярному Резерві.У публікаціях МО з квітня 2013 року більше не повідомляється про всю чисельність Регулярного Резерву, натомість наводиться лише кількість резервістів, які служать за строковим контрактом Резерву. Ці контракти за своєю природою подібні до контрактів Добровольчого Резерву.[70] Станом на 1 квітня 2015, чисельність Регулярного Резерву, що служить за строковим контрактом Резерву, становила 44 600 осіб.[71]

Розподіл особового складу між службами та категоріями військовослужбовців на 1 січня 2023 року виглядав наступним чином:[69]

Служба Регулярні Добровольчий
Резерв		 Інший
Особовий склад		 Всього
Флот 33 010 3 540 2 440 38 990
Армія 78 060 27 570 4 060 114 210
Повітряні Сили 32 490 3 180 1 300 36 970
Всього 143 560 37 450 8 260 190 170

Станом на 1 жовтня 2017, за межами Сполученого Королівства перебувало 9 330 Регулярного військового персонала, з них 3 820 — у Німеччині. 138 040 військовослужбовців Регулярної Служби дислокувалися у Сполученому Королівстві, більшість з них — на південному сході і південному заході Англії: 37 520 і 36 790 військовослужбовців регулярної служби, відповідно.[72]

Витрати на оборону

Десять найбільших військових витрат у мільярдах доларів в 2014 році

За даними Міжнародного інституту стратегічних досліджень і Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем миру, Сполучене Королівство має четвертий за величиною оборонний бюджет у світі.[73] Для порівняння: в абсолютних цифрах Британія витрачає більше, ніж Франція, Німеччина, Індія чи Японія, приблизно стільки ж, скільки і Росія, але менше, ніж Китай, Саудівська Аравія чи США.[73] У вересні 2011 року професор Малкольм Чалмерс з Королівського інституту об'єднаних служб заявив, що нинішній «запланований рівень оборонних витрат має бути достатнім для того, щоб Сполучене Королівство зберегло свою позицію однієї з провідних військових потуг у світі, а також однієї з провідних військових потуг в Європі і НАТО. Його перевага — не в останню чергу, якісна перевага оборонного бюджету — по відношенню до зростаючих азійських держав, схоже, зменшуватиметься, але залишатиметься значною до 2020-х років, а можливо, і далі.»[74] Стратегічний огляд оборони і безпеки 2015 року зобов'язав витрачати 2 % ВВП на оборону і оголосив про інвестиції в розмірі £178 мільярдів протягом десяти років у нове обладнання і можливості.[75][76] 8 березня 2023 року прем'єр-міністр Ріші Сунак оголосив про додаткові £5 мільярдів на оборону з довгостроковою метою збільшення видатків до 2,5 % ВВП.[77]

Ядерна зброя

Пуск БРПЧ Trident II з підводного човна класу Vanguard
Докладніше: Ядерна зброя Сполученого Королівства

Сполучене Королівство є однією з п'яти визнаних ядерних держав за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї і зберігає незалежні сили ядерного стримування, які наразі складаються з чотирьох підводних човнів з балістичними ракетами класу Vanguard, балістичних ракет, що запускаються з підводних човнів UGM-133 Trident II, і 160 оперативних термоядерних боєголовок. У публічному і політичному дискурсі програма відома як Trident (за назвою балістичної ракети UGM-133 Trident II). Оператором Trident є Служба Підводних човнів Королівського Військово-морського Флоту, відповідальна за забезпечення «безперервного стримування на морі» (CASD), в рамках якого один із стратегічних підводних човнів класу Vanguard постійно перебуває на патрулюванні.[78] За даними Британського уряду, з моменту введення в дію системи Polaris (попередниці Trident) в 1960-х роках, з квітня 1969 року «ракетні човни Королівських Військово-морського Флоту не пропустили жодного дня на патрулюванні»,[78] забезпечуючи те, що Рада оборони описала в 1980 році як засіб стримування, «фактично невразливий для превентивної атаки».[79] Станом на 2015 рік, згідно з політикою Британського уряду, стратегічні підводні човни класу Vanguard можуть нести не більше 40 ядерних боєголовок, що доставляються вісьмома балістичними ракетами UGM-133 Trident II.[80] На відміну від інших держав, що володіють ядерною зброєю, Сполучене Королівство експлуатує лише підводні засоби доставки, знявши з озброєння свої тактичні бомби вільного падіння WE.177 в 1998 році.

Палата громад проголосувала 18 липня 2016 року за заміну підводних човнів класу Vanguard на нове покоління підводних човнів класу Dreadnought.[81] Програма також сприятиме продовженню терміну служби балістичних ракет UGM-133 Trident II і модернізації інфраструктури, пов'язаної з стратегією «безперервного стримування на морі» (CASD).[82]

Колишня зброя масового знищення, якою володіло Сполучене Королівство, включало біологічну та хімічну зброю. Від неї відмовилися у 1956 році і згодом знищили.

Заморські військові об'єкти

   Заморські військові об'єкти Сполученого Королівства та місцеві підрозділи Британських Заморських територій.
   Військові інтервенції з 2000 року: Паллісер (Сьєрра-Леоне); Геррік (Афганістан); Нескорена свобода (Африканський Ріг); Телік (Ірак); Елламі (Лівія); і Шейдер (Ісламська держава Іраку і Леванту).

Збройні сили Британії історично спиралися на чотири Імперські колонії-фортеці (Бермуди,[83] Гібралтар, Галіфакс і його околиці в Новій Шотландії та Мальта),[84] де були створені верфі, базувалися військово-морські ескадри, дислокувалися солдатські гарнізони,[85][86][87] і накопичувалися військово-морські та військові запаси.[88][89][90] Вони слугували опорою для збереження Британського військово-морського панування в Атлантиці та пов'язаних з нею морях.[91][92][93][94][95] Оскільки до кінця Першої світової війни вважалося, що єдиними військово-морськими флотами, які можуть становити загрозу, були всі країни, розташовані в Атлантичному океані або за його межами, не було створено жодної Імперської фортеці в Тихому або Індійському океанах, на які влада була б поширена з Бермудських островів і Мальти після завершення будівництва Панамського і Суецького каналів. У деяких Імперських фортецях (зокрема, на Бермудських островах і Мальті) були сформовані резервні військові підрозділи місцевої служби, які у воєнний час могли бути задіяні для посилення регулярних гарнізонів, і які фінансувалися Військовим офісом як частина Армії Британії. Після Першої світової війни зростаюча войовничість і військово-морська міць Японської імперії призвели до будівництва Сінгапурської Військово-морської бази. Регулярні Збройні сили Британії були розподілені по всьому світу, де це було необхідно для захисту від вторгнення або повстання, а в деяких колоніях посилені місцевими резервними силами. У колоніях, де не було стратегічної необхідності, регулярні війська рідко розміщувалися, а місцеві уряди заохочувалися утримувати і фінансувати військові резервні підрозділи як внесок у власну оборону (хоча ці підрозділи в кінцевому підсумку перебували під контролем національного, тобто Британського, уряду через колоніальних губернаторів, оскільки оборона не є компетенцією, делегованою місцевим органам влади). В умовах союзу з Організацією Північноатлантичного договору та постійного зменшення як Британської імперії, так і Збройних сил Британії протягом десятиліть після Другої світової війни, значення трьох Імперських фортець, що залишилися (військовий контроль над Галіфаксом перейшов до нового уряду домініону після Конфедерації Канади 1867 року, а Військово-морський контроль був переданий у 1905 році тому, що згодом стало Королівським Військово-морським Флотом Канади), швидко зменшилося. Розташована на Бермудських островах станція Північної Америки та Західної-Індії була скасована в 1956 році, а останні регулярні армійські підрозділи були виведені з-під командування Бермудських островів у 1957 році (залишивши лише дві резервні частини, що працювали неповний робочий день), а військово-морська верф на Бермудських островах була перетворена на базу[96] без можливості ремонту або переобладнання в 1951 році і остаточно закрита в 1995 році після закінчення холодної війни (бази США та Канади на Бермудських островах були закриті в той самий час), і на сьогоднішній день на цих островах залишаються лише Королівський Бермудський полк та Бермудський Морський Кадетський Корпус.[97] Мальта стала незалежною в 1964 році, а останній Британський військовослужбовець був виведений з колишньої колонії в 1979 році. Гібралтар продовжує використовуватися регулярними Збройними силами Британії, хоча військово-морський і військовий контингент в колонії (яка зараз називається Британською заморською територією) скоротився до кількох патрульних кораблів Королівського Військово-морського Флоту, сформованого на місці Королівського Гібралтарського полку і станції Королівських Повітряних Сил без літаків, що на ній базуються.

Збройні сили Британії сьогодні утримують низку заморських гарнізонів і військових об'єктів, які дозволяють країні проводити операції по всьому світу. Більшість постійних військових об'єктів Британії розташовані на Британських заморських територіях (БЗТ) або колишніх колоніях, які зберігають тісні дипломатичні зв'язки зі Сполученим Королівством, і розташовані в районах, що мають стратегічне значення.[98] Найважливішими з них є «Постійні спільні оперативні бази» (ПСОБ), розташовані на чотирьох заморських територіях: Кіпр (Сили Британії на Кіпрі), Гібралтар (Сили Британії на Гібралтарі), Фолклендські острови (Сили Британії на Південно-Атлантичних островах) і Дієго-Гарсія (Сили Британії на Британських територіях в Індійському океані).[99] На острові Вознесіння (ще одна БЗТ), яка не є ПСОБ, розташована авіабаза Королівських ПС «Острів Вознесіння», відома тим, що використовувалася як перевалочний пункт під час Фолклендської війни 1982 року, на цій території також знаходиться спільний Британсько-Американський центр радіотехнічної розвідки.[98]

Домашня Авіабаза Аль-Удейд в Катарі, яка є аванпостом Королівських Повітряних Сил та служить оперативним штабом для 83-ї Експедиційної авіаційної групи та її операцій на Близькому Сході.[100] У Бахрейні розташований великий Об'єкт Військово-морської Підтримки (NSF) Королівського Військово-морського Флоту, створений у 2016 році, що знаменує повернення Британців на схід від Суеца.[101] На підтримку Угоди про оборону п'яти держав (FPDA) Сполучене Королівство утримує військово-морський ремонтний завод і центр матеріально-технічного забезпечення на пристані Сембаванг у Сінгапурі.[98][102] Інші заморські військові об'єкти включають: Сили Британіх в Брунеї,[103] Сили Британії в Німеччині,[104] Навчальний підрозділ армії Британії в Кенії,[105] Навчальний підрозділ армії Британії в Саффілді в Канаді,[106] Підрозділ підготовки та підтримки армії Британії в Белізі та Британські гуркхи Непалу.[107]

Деякі Британські заморські території утримують місцеві підрозділи і полки: Королівський Бермудський полк, Сили оборони Фолклендських островів, Королівський Гібралтарський полк, Королівські сили оборони Монтсеррату, полк Кайманових островів і полк островів Теркс і Кайкос. Хоча їхньою основною місією є «внутрішня оборона», окремі військовослужбовці зголосилися до виконання оперативних обов'язків. Королівський Бермудський полк — це об'єднання артилерії Бермудської міліції (яка була частиною Королівського артилерійського полку) і Бермудського добровольчого стрілецького корпусу,[108] сформованого в 1890-х роках як Імперські Сили, що фінансувалися Військовим офісом як частина армії Британії,[109] і обидва попередні підрозділи відправляли контингенти на Західний фронт під час Першої світової війни. Вони також відправляли контингенти, які служили в Північно-Західній Європі, Італії та Північній Африці під час Другої світової війни. Королівський Гібралтарський полк мобілізував підрозділи розміром з відділення для приєднання до Британських полків, розгорнутих під час війни в Іраку.[110][111] На острові Мен, в Коронних володіннях, знаходиться багатофункціональний рекрутинговий і тренувальний підрозділ армійського резерву Британії.[112]

З 1969 року Британія має військову супутникову систему зв'язку Skynet, яка спочатку була створена переважно для підтримки баз і розгортання військ на схід від Суеца. З 2015 року Skynet забезпечує майже глобальне покриття.[113]

Експедиційні сили

Збройні сили Британії надають великого значення здатності вести експедиційну війну.[114] Хоча збройні сили є експедиційними за своєю природою, вони зберігають ядро підготовлених і оснащених для розгортання в найкоротші терміни сил «високої готовності», до яких належать: Об'єднані Експедиційні сили (морські) (Королівський Військово-морський Флот), 3-тя бригада командос (Корпус Королівської Морської Піхоти) і 16-та десантно-штурмова бригада (Армія Британії). Часто ці сили діють як частина більш масштабних зусиль трьох родів військ під керівництвом Постійного Об'єднаного штабу або разом з союзниками-однодумцями в рамках Об'єднаних експедиційних сил Сполученого Королівства. Аналогічно, під егідою НАТО такі експедиційні сили призначені для виконання зобов'язань Британії перед Об'єднаним корпусом швидкого реагування та іншими операціями НАТО.

У 2010 році уряди Сполученого Королівства і Франції підписали Договори дому Ланкастерів, які зобов'язали обидва уряди створити Франко-Британські Кобміновані Об'єднані Експедиційні сили.[115] Передбачається, що це будуть здатні до розгортання об'єднані сили, що можуть бути використані в широкому спектрі кризових сценаріїв, включно з бойовими діями високої інтенсивності. Як об'єднані сили, вони включають всі три види збройних сил: сухопутний компонент, що складається зі з'єднань на рівні національної бригади, морський і повітряний компоненти з відповідними Штабами, а також функції логістики і підтримки.[116]

Склад Збройних сил

Військово-морські сили

Докладніше: Королівський Військово-морський Флот

Сухопутні війська

Докладніше: Армія Британії

Військово-повітряні сили

Докладніше: Повітряні сили Великої Британії

Примітки

Виноски
  1. ↑ Державна служба закінчилася в 1960 році, хоча періоди відстроченої служби все ще мали бути завершені. Останні державні військовослужбовці були звільнені в 1963 році.
джерела
  1. ↑ National Service. UK Parliament. UK Parliament. Процитовано 1 серпня 2021.
  2. ↑ UK Armed Forces Quarterly Service Personnel Statistics (PDF). UK Ministry of Defence. 1 січня 2022. Процитовано 21 квітня 2022.
  3. ↑ Where Are The Armed Forces Deployed This Festive Season?. Архів оригіналу за 21 березня 2019.
  4. ↑ Trends in World Military Expenditure, 2021 (PDF). Stockholm International Peace Research Institute. 24 квітня 2022. Процитовано 25 квітня 2022.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
  5. ↑ а б TIV of arms imports/exports data for United Kingdom, 2010-2021. Stockholm International Peace Research Institute. 7 лютого 2022.
  6. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 2 лютого 2007. Процитовано 7 квітня 2023.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання), armedforces.co.uk
  7. ↑ "The Queen and the Armed Forces". Процитовано 13 Жовтня 2020.
  8. ↑ Governance of Britain, July 2007. Retrieved on 2013-05-12.
  9. ↑ Review of the Royal Prerogative Powers: Final Report, Міністерство юстиції, Жовтень 2009. Отримано 12.05.2013.
  10. ↑ Acts of Union 1707 [Архівовано 29 травня 2012 у Wayback Machine.] parliament.uk, accessed 31 December 2010; Uniting the kingdom? [Архівовано 8 березня 2016 у Wayback Machine.] nationalarchives.gov.uk, accessed 31 December 2010; Making the Act of Union 1707 [Архівовано 11 травня 2011 у Wayback Machine.] scottish.parliament.uk, accessed 31 December 2010
  11. ↑ NAVAL AND MILITARY PENSIONS AND GRANTS, House of Commons Debates, UK Parliament, т. 90, 12 лютого 1917, cc248-51, архів оригіналу за 21 травня 2022, процитовано 31 травня 2023
  12. ↑ A LIST OF THE OFFICERS of the ARMY, (WITH AN ALPHABETICAL INDEX;) OF THE OFFICERS of the ROYAL ARTILLERY, THE ENGINEERS, the MARINE FORCES, AND OF THE OFFICERS on HALF-PAY; AND A SUCCESSION of COLONELS. THE THIRTY-SECOND EDITION. War-Office. 31 March, 1784
  13. ↑ Major H. G. Hart, 49TH REGT (1854), THE NEW ANNUAL ARMY LIST, MILITIA LIST, London: John Murray
  14. ↑ MILITIA BILL. House of Commons Debate 23 April 1852. Volume 120 cc1035-109. British Parliament website. Архів оригіналу за 24 травня 2022. Процитовано 31 травня 2023.
  15. ↑ THE MILITIA. House of Commons Debate 4 May 1855. Volume 138 cc116-32. British Parliament website. Архів оригіналу за 25 квітня 2022. Процитовано 31 травня 2023.
  16. ↑ THE MILITIA—QUESTION. House of Lords Debate 11 July 1856. Volume 143 cc625-32. British Parliament website. Архів оригіналу за 9 березня 2017. Процитовано 31 травня 2023.
  17. ↑ ARMY—AUXILIARY FORCES—THE MILITIA.—OBSERVATIONS. House of Commons Debate 13 June 1878. Volume 240 cc1418-33. British Parliament website. Архів оригіналу за 23 травня 2022. Процитовано 31 травня 2023.
  18. ↑ а б The Militia Artillery 1852—1909, by Norman EH Litchfield. The Sherwood Press (Nottingham) Ltd. 1987
  19. ↑ AN IMPERIAL YEOMANRY RESERVE. House of Lords Debate 26 May 1903. Vol 122 cc1767-71. British Parliament website. Архів оригіналу за 16 серпня 2021. Процитовано 31 травня 2023.
  20. ↑ Bermuda Forts 1612—1957, Dr. Edward Cecil Harris, The Bermuda Maritime Museum Press, ISBN 0-921560-11-7
  21. ↑ Bulwark Of Empire: Bermuda's Fortified Naval Base 1860—1920, Lt.-Col. Roger Willock, USMC, The Bermuda Maritime Museum Press, The Bermuda Maritime Museum. ISBN 978-0-921560-00-5
  22. ↑ 1988 Military Uniforms of Bermuda, By Neil Rigby on November 10, 1988 in First Day Covers, Queen Elizabeth II. Bermuda Stamps website. Архів оригіналу за 23 квітня 2021. Процитовано 8 червня 2021.
  23. ↑ Jamaica Defence Force: Third Battalion Duties. Jamaica Defence Force website
  24. ↑ Unit History: Department of the Master-General of the Ordnance. Forces War Records
  25. ↑ Board of Ordnance. Naval History Archive[недоступне посилання з 01.12.2022]
  26. ↑ THE HONORABLE THE BOARD OF ORDNANCE. 1299—1855, by J. H. Leslie. Journal of the Society for Army Historical Research, Vol. 4, No. 17 (JULY–SEPTEMBER, 1925). Society for Army Historical Research
  27. ↑ Corps of Royal Engineers. National Army Museum
  28. ↑ The Army Book For The British Empire, by Lieutenant-General WH Goodenough, Royal Artillery, CB, and Lieutenant-Colonel JC Dalton (HP), Royal Artillery, Her Majesty's Stationery Office, London. 1893.
  29. ↑ THE ARMY ESTIMATES. House of Commons Debate 15 March 1895. Vol 31 cc1157-209. British Parliament website. Архів оригіналу за 18 серпня 2021. Процитовано 31 травня 2023.
  30. ↑ Hart's Annual Army List, Special Reserve List, and Territorial Force List, for 1911: (Being the Seventy-Second Annual Volume,) Containing Dates of Commissions, and a Summary of the War Services of Nearly Every Officer in the Army, Supply &c. Departments, Marines, and Indian Army, and Indian Local Forces. With an Index. By the late Lieutenant general H. G. Hart. John Murray, Albemarle Street, London. 1911
  31. ↑ THE TERRITORIAL FORCES ACT—THE MILITIA. House of Lords Debate 18 February 1908. Volume 184 cc578-605. British Parliament website. Архів оригіналу за 8 березня 2017. Процитовано 31 травня 2023.
  32. ↑ BRITISH ARMY.—HOME AND COLONIAL MILITARY FORCES. House of Commons Debate 9 April 1913. Volume 51 cc1196-8W. British Parliament website. Архів оригіналу за 18 серпня 2021. Процитовано 31 травня 2023.
  33. ↑ The British Guiana Volunteer Force. Stabroek News. 1 October, 2008
  34. ↑ Batteries, Companies, Regiments and Corps (Land): Defending the colony, Colonial Forces Study Group (Queensland) Inc. Архів оригіналу за 27 січня 2021. Процитовано 3 червня 2023.
  35. ↑ History of The Coast Artillery in the British Army, by Colonel KW Maurice-Jones, DSO, RA. Royal Artillery Institution. 1959
  36. ↑ Bermuda in 1914 The National Archives, Kew. Архів оригіналу за 17 червня 2021. Процитовано 8 червня 2021.
  37. ↑ The Quarterly Army List Part I, January 1945. Order of Precedence of the British Army. Page xiii. His Majesty's Stationery Office
  38. ↑ ARMY ESTIMATES, 1899—1900. House of Commons Debate 17 March 1899. Vol 68 cc1161-287 British Parliament website. Архів оригіналу за 16 серпня 2021. Процитовано 31 травня 2023.
  39. ↑ Nelson's Navy: The Ships, Men, and Organization, 1793-1815Brian Lavery
  40. ↑ а б Keay, John (2010). India: A History (вид. revised). New York, NY: Grove Press. с. 418–9. ISBN 978-0-8021-4558-1.
  41. ↑ Schmidt, Karl J. (1995). An Atlas and Survey of South Asian History. M.E. Sharpe. с. 74. ISBN 978-1563243332.
  42. ↑ Hew Strachan, Hew (1978). Soldiers, Strategy and Sebastopol. Historical Journal. 21 (2): 303—325. doi:10.1017/s0018246x00000558. JSTOR 2638262. S2CID 154085359.
  43. ↑ а б Lambert, Andrew. The Crimean War. The BBC - History. The BBC. Архів оригіналу за 10 грудня 2015. Процитовано 21 січня 2016.
  44. ↑ Herwig p. 48–50
  45. ↑ Willmott, H.P. (2003), World War I, New York: Dorling Kindersley, ISBN 978-0-7894-9627-0, OCLC 52541937
  46. ↑ Mallinson, Allan (2009). The Making of the British Army. Bantam Press. ISBN 978-0-593-05108-5.
  47. ↑ Commonwealth War Graves Commission Annual Report 2014–2015 p. 38. Commonwealth War Graves Commission. Commonwealth War Graves Commission. Архів оригіналу за 25 червня 2016. Процитовано 1 липня 2016.
  48. ↑ Colman (2005), A 'Special Relationship'?: Harold Wilson, Lyndon B. Johnson, and Anglo-American Relations' at the Summit', 1964–68, p77
  49. ↑ а б Focus on Europe [Архівовано 22 лютого 2007 у Wayback Machine.], raf.mod.uk
  50. ↑ Johnman & Gorst (1997), The Suez Crisis, p166
  51. ↑ Lider (1985), British Military Thought After World War II, p525
  52. ↑ Lee (1996), Aspects of British Political History 1914—1995, 273
  53. ↑ Pierre (1972), Nuclear Politics: the British experience with an independent strategic force: 1939—1970, p100
  54. ↑ Hack (2000), Defence and Decolonisation in South-East Asia: Britain, Malaya, Singapore, 1941—1968, p285
  55. ↑ Chandler & Beckett (2003), p345
  56. ↑ а б Vanguard to Trident 1945—2000 [Архівовано 10 березня 2007 у Wayback Machine.], royal-navy.mod.uk
  57. ↑ Kennedy (2004), British Naval Strategy East of Suez, 1900—2000: Influence and Actions, p193
  58. ↑ Chandler & Beckett (2003), p421
  59. ↑ а б Chandler & Beckett (2003), pp350–351
  60. ↑ Gibran, Daniel K. (1998). The Falklands War : Britain versus the past in the South Atlantic. Jefferson, N.C.: McFarland. с. 161. ISBN 978-0786404063.
  61. ↑ Frantzen (2005), Nato And Peace Support Operations, 1991—1999: Policies And Doctrines, p104
  62. ↑ 2015 to 2020 government policy: Military Aid to the Civil Authorities for activities in the UK. GOV.UK. 4 серпня 2016. Процитовано 12 серпня 2021.
  63. ↑ COVID Response Becomes Military's 'Biggest Homeland Operation In Peacetime'. BFBS. 4 січня 2021. Процитовано 11 січня 2021.
  64. ↑ UK Armed Forces Deaths: Operational deaths post World War II 3 September 1945 to 17 February 2016 [Архівовано 11 вересня 2016 у Wayback Machine.], Ministry of Defence, gov.uk, Published 31 March 2016
  65. ↑ Forces Queen and Armed Forces [Архівовано 22 жовтня 2016 у Wayback Machine.], royal.uk.
  66. ↑ Whose hand is on the button?. BBC. 2 грудня 2008. Архів оригіналу за 21 лютого 2009. Процитовано 14 березня 2009.
  67. ↑ MOD civilian personnel quarterly report: 2015 [Архівовано 11 березня 2016 у Wayback Machine.], gov.uk, 1 October 2015
  68. ↑ Hansard (1998), House of Commons Written Answers [Архівовано 17 вересня 2017 у Wayback Machine.], publications.parliament.uk
  69. ↑ а б в г [1]. UK Armed Forces: Quarterly Service Personnel Statistics. 1 January 2023. MoD. Published 22 March 2023. Retrieved 26 May 2023.
  70. ↑ gov.uk MoD — reserves and cadet strengths [Архівовано 8 березня 2016 у Wayback Machine.], table 4 page 13. See note 2. April 2014.
  71. ↑ gov.uk MoD — reserves and cadet strengths [Архівовано 17 квітня 2016 у Wayback Machine.], table 1a-page 10. 12 July 1690.
  72. ↑ – Quarterly Location Statistics [Архівовано 6 березня 2019 у Wayback Machine.], 1 October 2017
  73. ↑ а б International Institute for Strategic Studies: The Military Balance 2016. Routledge. 9 лютого 2016. ISBN 9781857438352. Архів оригіналу за 14 червня 2016. Процитовано 19 червня 2016.
  74. ↑ RUSI Briefing Paper [Архівовано 16 серпня 2016 у Wayback Machine.], Is the UK Defence Budget Crisis Really Over?. Malcolm Chalmers. Published September 2011, p. 18
  75. ↑ UK announces rapid strike forces, more warships in new defence plan. Reuters. 23 листопада 2015. Архів оригіналу за 24 листопада 2015. Процитовано 23 листопада 2015.
  76. ↑ PM pledges £178 billion investment in defence kit. Ministry of Defence. 23 листопада 2015. Архів оригіналу за 23 листопада 2015. Процитовано 23 листопада 2015.
  77. ↑ Rishi Sunak: China represents challenge to world order. BBC News (брит.). 13 березня 2023. Процитовано 14 березня 2023.
  78. ↑ а б Royal Navy — Continuous at sea deterrent [Архівовано 9 грудня 2014 у Wayback Machine.], royalnavy.mod.uk, Accessed 6 December 2014
  79. ↑ The Future United Kingdom Strategic Deterrent Force (PDF). The Defence Council. July 1980. Процитовано 17 May 2012.
  80. ↑ House of Commons Hansard — Written Statements — Nuclear Deterrent [Архівовано 17 вересня 2017 у Wayback Machine.], publications.parliament.uk, 20 January 2015
  81. ↑ MPS vote to renew Trident weapons system - BBC News. BBC News Online. 19 липня 2016. Архів оригіналу за 18 липня 2016. Процитовано 21 липня 2018.
  82. ↑ The Future of the United Kingdom's Nuclear Deterrent (PDF). Міністерство Оборони. 4 грудня 2006. Архів (PDF) оригіналу за 6 грудня 2006. Процитовано 5 грудня 2006.
  83. ↑ Harris, Edward C. (1997). Bermuda Forts 1612–1957. Bermuda: The Bermuda Maritime Museum Press. ISBN 9780921560111.
  84. ↑ Sir Henry Hardinge, MP for Launceston (22 березня 1839). SUPPLY—ARMY ESTIMATES. Parliamentary Debates (Hansard). Т. 46. Parliament of the United Kingdom: House of Commons. col. 1141–1142.
  85. ↑ Kennedy, R.N., Captain W. R. (1 липня 1885). An Unknown Colony: Sport, Travel and Adventure in Newfoundland and the West Indies. Blackwood's Edinburgh Magazine. William Blackwood & Sons, Edinburgh, Scotland, and 37 Paternoster Row, London, England. с. 111.
  86. ↑ VERAX, (anonymous) (1 травня 1889). The Defense of Canada. (From Colburn's United Service Magazine). The United Service: A Quarterly Review of Military and Naval Affairs. LR Hamersly & Co., 1510 Chestnut Street, Philadelphia, Pennsylvania, USA; subsequently LR Hamersly, 49 Wall Street, New York City, New York, USA; BF Stevens & Brown, 4 Trafalgar Square, London, England. с. 552.
  87. ↑ Dawson, George M.; Sutherland, Alexander (1898). MacMillan's Geographical Series: Elementary Geography of the British Colonies. London: MacMillan and Co., Limited, London, England, UK; The MacMillan Company, New York City, New York, USA. с. 184.
  88. ↑ Willock USMC, Lieutenant-Colonel Roger (1988). Bulwark Of Empire: Bermuda's Fortified Naval Base 1860–1920. Bermuda: The Bermuda Maritime Museum Press. ISBN 9780921560005.
  89. ↑ Gordon, Donald Craigie (1965). The Dominion Partnership in Imperial Defense, 1870-1914. Baltimore, Maryland, USA: Johns Hopkins Press. с. 14.
  90. ↑ MacFarlane, Thomas (1891). Within the Empire; An Essay on Imperial Federation. Ottawa: James Hope & Co., Ottawa, Ontario, Canada. с. 29.
  91. ↑ Attack on Baltimore launched from Bermuda in 'War of 1812'. Atlas Communications. 2005. Архів оригіналу за 3 жовтня 2018. Процитовано 4 травня 2023.
  92. ↑ The Andrew and The Onions: The Story of The Royal Navy in Bermuda, 1795—1975, by Lieutenant-Commander B. Ian D. Stranack. Bermuda Maritime Museum Press
  93. ↑ Bermuda Online: British Army in Bermuda from 1701 to 1977; 1881 to 1883. Архів оригіналу за 21 серпня 2014. Процитовано 22 червня 2020.
  94. ↑ Harris, Dr. Edward Cecil (21 січня 2012). Bermuda's role in the Sack of Washington. The Royal Gazette. City of Hamilton, Pembroke, Bermuda. Процитовано 8 серпня 2021.
  95. ↑ Grove, Tim (22 січня 2021). Fighting The Power. Chesapeake Bay Magazine. Annapolis: Chesapeake Bay Media, LLC. Процитовано 8 серпня 2021.
  96. ↑ Stranack, Royal Navy, Lieutenant-Commander B. Ian D (1977). The Andrew and The Onions: The Story of The Royal Navy in Bermuda, 1795–1975. Bermuda: Island Press Ltd. ISBN 9780921560036.
  97. ↑ World Heritage List: Historic Town of St George and Related Fortifications, Bermuda. UNESCO. Процитовано 28 липня 2021.
  98. ↑ а б в The Status and Location of the Military Installations of the Member States of the European Union (PDF). Policy Department External Policies: 13—14. February 2009. Архів (PDF) оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 21 жовтня 2014.
  99. ↑ Permanent Joint Operating Bases (PJOBs). Government of the United Kingdom. 12 грудня 2012. Архів оригіналу за 22 березня 2016.
  100. ↑ UK and Qatar sign pact to combat jihadis and cyber warfare. Financial Times. 2 листопада 2014. Архів оригіналу за 8 січня 2015. Процитовано 3 листопада 2015.
  101. ↑ Royal Navy's new Bahrain base seriously enhances Britain's ability to defend the Gulf. The Telegraph. 10 листопада 2016. Архів оригіналу за 17 листопада 2016. Процитовано 17 листопада 2016.
  102. ↑ Navy News (Magazine). United Kingdom: Royal Navy. June 2011. с. 11 Eastern Outpost. Архів оригіналу за 25 березня 2020. Процитовано 22 червня 2016. («The White Ensign is still flying above the operations of Naval Party 1022 (NP1022), based at Sembawang Wharves in Singapore.»)
  103. ↑ The British Army in Brunei. www.army.mod.uk/. Ministry of Defence. Архів оригіналу за 9 червня 2016. Процитовано 20 червня 2016.
  104. ↑ The British Army in Germany. www.army.mod.uk/. Ministry of Defence. Архів оригіналу за 5 червня 2016. Процитовано 20 червня 2016.
  105. ↑ The British Army in Africa. www.army.mod.uk/. Ministry of Defence. Архів оригіналу за 30 червня 2016. Процитовано 20 червня 2016.
  106. ↑ The British Army in Canada. www.army.mod.uk/. Ministry of Defence. Архів оригіналу за 5 червня 2016. Процитовано 20 червня 2016.
  107. ↑ British Gurkhas Nepal. www.army.mod.uk/. Ministry of Defence. Архів оригіналу за 4 липня 2016. Процитовано 23 червня 2016.
  108. ↑ Ingham-Hind, Jennifer M. (1992). Defence, Not Defiance: A History Of The Bermuda Volunteer Rifle Corps. Bermuda: The Island Press. ISBN 0969651716.
  109. ↑ Maurice-Jones, Colonel (1959). History of The Coast Artillery in the British Army. UK: Royal Artillery Institution. ISBN 1781491151.
  110. ↑ The Royal Gibraltar Regiment. 1rg.gi. Архів оригіналу за 28 вересня 2007.
  111. ↑ More soldiers from Royal Gibraltar Regiment in overseas duties in regiment's history. Gibraltar Panorama. Архів оригіналу за 27 вересня 2007.
  112. ↑ British Army opens first reserve unit opens on Isle of Man since 1968. BBC News. October 2015. Архів оригіналу за 25 жовтня 2016. Процитовано 24 жовтня 2016.
  113. ↑ Skynet in Australia. Defence Connect. 16 травня 2016. Процитовано 20 лютого 2021.
  114. ↑ Hyde-Price, Adrian (Professor) (9 січня 2007). European Security in the Twenty-First Century: The Challenge of Multipolarity. Routledge. с. Chapter - Britain, France and the multipolar challenge. ISBN 978-1134164400. Процитовано 26 червня 2016. Професор міжнародної політики Адріан Хайд-Прайс підкреслює, що в епоху після закінчення Холодної війни і Британія, і Франція перефокусували свою увагу «на експедиційну війну та проєкцію сили. Проекція сили завжди була елементом Британського і Французького військового мислення з огляду на їхні залишкові інтереси на морі, але зараз вона вийшла на перший план.»
  115. ↑ Wintour, Patrick (2 листопада 2010). Britain and France sign landmark 50-year defence deal. The Guardian. London. Архів оригіналу за 2 лютого 2017. Процитовано 14 грудня 2016.
  116. ↑ Tuesday 2 November 2010 UK–France Summit 2010 Declaration on Defence and Security Co-operation. Number10.gov.uk. Архів оригіналу за 5 липня 2011. Процитовано 26 червня 2016.

Посилання