У грудні 1972 — січні 1973 спільно з Василем Мінорським Тарасов створив підпільну ліворадикальну групу під назвою «Партія нових комуністів» (ПНК) і влітку 1973 року став її неформальним лідером. Після злиття ПНК з іншою підпільною ліворадикальною групою «Ліва школа» в 1974 році об'єднана організація отримала назву «Неокомуністична партія Радянського Союзу» (НКПСС), і Тарасов став одним з її керівників. Тарасов був теоретиком партії: програмний документ НКПСС «Принципи неокомунізму» (1974) написаний Тарасовим[4][5][6][7].
У 1975 році був заарештований КДБ, після попереднього ув'язнення та річного перебування в спецпсихлікарні його було звільнено, оскільки справу НКПСС не було притягнено до суду. У спецпсихлікарні з ним жорстоко поводились і де-факто катували (побиття, елекстросудомна терапія, інсулінові коми, ін'єкції великих доз нейролептиків), унаслідок чого опинився на свободі маючи важкі соматичні захворювання (гіпертонічна хвороба, анкілозуючий спондилоартрит, хвороби печінки і підшлункової залози), фактично інвалідом[8][9]. Після виходу на волю брав участь у відновленні НКПСС, був одним із керівників організації до її саморозпуску в січні 1985 року. У 1988 році після обстеження двох державних психіатричних комісій був визнаний психічно здоровим.
Професійна діяльність
Змінив безліч професій: був креслярем, лаборантом у проектному інституті (ЦНІІПБК), сторожем на Ваганьковському кладовищі, машиністом, слюсарем з ремонту котельного обладнання, бібліотекарем, редактором, фельдшером, оператором газової котельні, бухгалтером на Центральній базі Московського м'ясокомбінату, освітлювачем у театрі «Ермітаж», науковим співробітником Центру аналізу науки РАН, викладачем вузу, консультантом Міністерства науки Російської Федерації, політоглядачем у газеті, експертом Інформаційно-дослідницького центру «Панорама» і Московського бюро з прав людини і т. д. Отримав вищу економічну (ВЗФЕІ) і історичну (МПДУ, потім МДУ) освіту, але за умов розпочатої перебудови швидко професіоналізувався як соціолог і політолог[10].
У 1988 році заснував Незалежний Архів (з 1990 року — «Незалежний Архів — Незалежна соціологічна служба»), з 1991 року — співробітник Центру нової соціології та вивчення практичної політики «Фенікс» (ЦНСиИПП «Фенікс»), з 2004 року — співдиректор Центру нової соціолоґії і вивчення практичної політики (ЦНСіВПП) «Фенікс», з лютого 2009 року — директор цього центру.
З 1984 року пише під псевдонімом в іноземній пресі і самвидаві. З 1988 року друкується у незалежній пресі (під псевдонімами), з 1990 року — у незалежній і офіційній (під власним ім'ям). Автор понад 1100 публікацій з соціології (переважно проблеми молоді і освіти, конфліктологія), політології (поточний політичний процес, політичний радикалізм в Росії і за кордоном, масові суспільні рухи), історії (історія і теорія революційних рухів і партизанських воєн), культурології (проблеми «масової культури», міжкультурні та між цивілізаційні протиріччя), економіки (компаративістські дослідження). Виступає також як літературний критик і кінокритик (поточний літературний і кінопроцес, «масова культура» та політика, історія і теорія кінематографу 60-х — 70-х років). Першим[11] вивчив і описав молодіжну субкультурунаці-скінхедів в Росії.
З 2014 року біографічна довідка на А. Н. Тарасова поміщається у щорічних виданнях Marquis who's Who in the World[13].
Громадська діяльність
У першій половині 1993 року був одним із трьох редакторів щомісячного журналу «Дом Союзов», що виходив на базі газети Московської федерації профспілок (МФП) «Солідарність». Журнал виходив накладом 30 тисяч примірників. У зверненні до читачів у № 1 журналу Тарасов повідомляв, що «Дом Союзов» мав на меті «оновлення соціалістичної думки» і «створення теорії, що відповідала б сучасним умовам». Вийшло п'ять номерів журналу, після чого він був закритий головним редактором «Солідарності» Андрієм Ісаєвим за невідповідність політичної лінії МФП, тобто за «зайвий» радикалізм[14].
У другій половині 1993 року — член редколегії газети «Рабочее действие», у 1993—1994 роках — член редколегії контркультурного журналу «Вуглускр». В середині 1990-х років — політичний радник радикальної студентської профспілки «Студенческая защита»[15].
4 листопада 1995 року на Тарасова було скоєно напад біля його будинку. Невідомі, озвавшись до Тарасова за прізвищем, побили його, спричинивши втрату свідомості, після чого втекли. У Тарасова забрали його паспорт, однак не взяли велику суму грошей та цінні речі. За фактом нападу було порушено кримінальну справу, проте винні знайдені не були[16][17][18][19][20][21].
У 2008 році Тарасов був включений неонацистами до списку ворогів російського народу, що вони підлягають фізичному знищенню; список було опубліковано на праворадикальних сайтах[22][23].
В анархістських колах Росії Тарасов відомий як послідовний критик анархізму — в першу чергу анархістської практики (яку він вважає безглуздою і безперспективною), а почасти і теорії (яку він вважає застарілою і ненауковою)[29]. Ця критика спричинила відверто вороже ставлення до Тарасова серед анархістів[30].
У 2002—2012 роках брав активну участь у роботі журналу (а з травня 2003 року — сайту) «Скепсис» (не афішуючи цього факту)[32][33]. Відповідав у журналі (на сайті) за частину публікацій, працював з авторами і перекладачами як редактор і куратор[34]. Зробив помітний вплив на політичну та теоретичну лінію «Скепсису», що можна бачити з програмового документу журналу і сайту, де було зафіксовано такі теоретичні положення Тарасова, як визначення бюрократ-буржуазії в якості правлячого класу сучасної Росії; кваліфікування Росії як суспільства деградуючого периферійного капіталізму; поділ понять «інтелектуали» та «інтелігенція»; визнання «догурткового рівня» лівого руху в Росії і т. д. Програмовий документ «Скепсису» містить, окрім того, посилання на п'ять творів Олександра Тарасова[35]. Також відомо, що Тарасов був одним з авторів маніфесту «Скепсису» «Не наступать на грабли!»[36], присвяченого «болотним виступам», і запровадив туди положення про необхідність створення низових «осередків опору… за місцем роботи, навчання та проживання».
У 2012 році Тарасов залишив «Скепсис» з ідеологічних і політичних розходжень з більшістю редакції, що складається з учнів і послідовників Юрія Семенова, російського історика і етнолоґа. Цьому передувала публічна полеміка Тарасова і Семенова[37][38][39].
Літературно-видавнича діяльність
З 1992 року виступає як письменник (прозаїк і поет), з 1997 року — як перекладач (з англійської та іспанської мов).
У 2002 році став одним із засновників, укладачів і науковим редактором книжкової серії «Час „Ч“. Современная мировая антибуржуазная мысль» (видавництво «Гилея»); у 2005 році — книжкової серії «Klassenkampf» (у редакторстві разом з Борисом Кагарлицьким, видавництво «Ультра. Культура»); у 2006 році — книжкової серії «роЗА РЕВОлюций» (видавництво «Культурная Революция»). У цих серіях публікувалася сучасна (переважно іноземна) ліва суспільно-політична література.
Провокация. Версия событий 3—4 октября 1993 г. в Москве. — М.: Центр новой социологии и изучения практической политики «Феникс», 1993.
Правда о Югославии. — Пермь: ОПОР, 1993. (У співавторстві).
Провокация. Версия событий 3—4 октября 1993 г. в Москве. — Постскриптум из 1994-го. — М.: Центр новой социологии и изучения практической политики «Феникс», 1994.
Политический экстремизм в России. — М.: Информационно-экспертная группа «Панорама», 1996. (У співавторстві).
Политический экстремизм в России. — М.: Институт экспериментальной социологии, 1996. ISBN 5-87637-043-6. (У співавторстві).
Левые в России: от умеренных до экстремистов. — М.: Институт экспериментальной социологии, 1997. ISBN 5-87637-006-1. (У співавторстві).
Очень своевременная повесть. Феминистка как стриптизёрша: культурологический анализ. — М.: Издательство Академии Искусства и Науки XXI века «Норма», 1999. ISBN 5-85302-194-X.
Революция не всерьёз. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. — Екатеринбург: Ультра.Культура, 2005. ISBN 5-9681-0067-2.
Страна Икс. — М.: АСТ; Адаптек, 2006. ISBN 5-17-032525-8; другое издание: 2007. ISBN 5-17-040213-9.
Le rouge et le noir. Extrême droite et nationalisme en Russie. — P.: CNRS Editions, 2007. ISBN 978-2-271-06505-6. (У співавторстві).
Fromm E. Marksın insan konsepsiyası. — Tarasov A. XX əsr radikalı üçün Erix Fromm irsi. — Bakı: Solfront, 2012. ISBN 978-9952-444-73-5.
↑Fäldin H. Neokommunistiska partiet. Okänd sida av Sovjetunionens vänster oppositions historiens // Medborgaren. — № 12.
↑Roßbach K. Kontrkulttuuri Neuvostoliittossa: hippien ja neokommunistien välillä // Sosiaalinen arkkisto. — № 1.
↑Asenbaum H. Viele Dritte Wege. Alternative Demokratiekonzepte der russischen Informellenbewegung in den Perestroika-Jahren // Momentum Quarterly. — 2012. — Т. 1, № 4.
↑Первые публикации: Тарасов А. Н. Скинхэды // Алфавит. — 1998. — № 2. Тарасов А. Н. Тараканы со свастикой. Комментарий политолога // Алфавит. — 1998. — № 2. Тарасов А. Н. На чёрных джинсах не видны грязь и кровь // Отечество. — 5.01.1999.
Первые итоговые публикации: Тарасов А. Н. Skinheads au naturel. Интервью с комментариями // Неприкосновенный запас. — 1999. — № 5. Тарасов А. Н. Порождение реформ: бритоголовые, они же скинхеды. Новая фашистская молодёжная субкультура в России // Свободная мысль-XXI. — 2000. — № 4, 5.
↑Кузьмин А. Г. Русский радикальный национализм в современной России: традиции и эволюция. — Сыктывкар: Издательство Сыктывкарского государственного университета, 2011. — С. 218. — ISBN 978-5-87237-761-0.
↑Тарасов А. Н., Черкасов Г. Ю., Шавшукова Т. В. Левые в России: от умеренных до экстремистов. — М., 1997. — С. 18–36, 38–41, 48–49, 51–56, 60, 62–65, 81–83, 87-90, 190–195, 204–208, 211–213.; Тарасов А. Н. Революция не всерьёз. Штудии по теории и истории квазиреволюционных движений. — Екатеринбург, 2005. — С. 10–12, 14, 21-23, 40–66, 69–81, 84–88, 95–101, 121–124, 129–137, 151–153, 157–169, 209–214, 217–220, 226–235, 242–248, 409, 410.; Тарасов А. Н. Мать беспорядка // Неприкосновенный запас. — 2009. — № 5.
↑Акай Л. Анархисты и «леваки»: почувствуйте разницу! // Наперекор. — № 8. Книга политолога Врунгеля. Полное морально-политическое единство в одном отдельно взятом вопросе // Орган московских анархистов. — 1998. 22 апреля.
