Та́нець, танок — вид мистецтва, де художні образи створюються засобами пластичних рухів людського тіла. В танці відображається емоційно-образний зміст музичних творів. Танець існував та існує в культурних традиціях всього людства й людських спільнот. За довгу історію людства танець змінювався, відображаючи культурний розвиток.
Існує дуже багато видів і форм танцю. Народний танець — яскраве вираження менталітету і творчості кожного народу, віддзеркалення традицій, хореографічної мови, пластичної виразності у співвідношенні з музикою. Класичний танець є основою мистецтва балету, започаткованого наприкінці XVI століття, і вимагає спеціальної підготовки. Естрадний танець має власну специфіку та підпорядкований завданням підтримки виступу певного естрадного співака.
За кількістю учасників танці поділяються на сольні танці, парні танці та групові танці. За призначенням танці поділяються на соціальні, обрядові, сценічні, еротичні тощо.
Танець здебільшого виконується під музику або спів, і розвиток різних видів і напрямків танцю відбувався водночас із розвитком відповідних музичних жанрів та музичних стилів. Для танцювальної музики здебільшого характерний чіткий ритм. Іноді, як у випадку степу чи фламенко, танцюрист або танцюристи самі створюють для себе музичний супровід, відбиваючи ритм підборами або використовуючи додаткові засоби на зразок кастаньєт чи маракасів.
Музичний ритм вимагає двох елементів: регулярний пульс (тактус), що встановлює темп, та певну послідовність акцентів, що встановлює характерний музичний розмір. Основний пульс приблизно дорівнює часу, потрібного, щоб зробити крок або жест. Кожен танець має характерний ритм. Танго, наприклад танцюють на 2/4 і в темпі приблизно 66 ударів на хвилину. Базовий повільний крок виконується приблизно за один удар, тобто повний крок правою-лівою дорівнює розміру 2/4. Базовий повільний крок відраховується як «slow-slow», тоді як існують складніші кроки, які відраховують «slow — quick-quick»[2].
Так само як музичний ритм визначається чередуванням сильних і слабких тактів, рухи тіла часто залежать від чергування сильних і слабких скорочень м'язів[3]. Враховуючи це чергування рухів управо-вліво, вперед-назад, вгору-вниз, і враховуючи парну симетрію людського тіла, не дивно, що значна частина танців і музики мають двійний чи четверний розмір. Однак, оскільки такі рухи потребують більше часу в одній фазі, ніж іншій, як більше часу треба, щоб підняти молоток, ніж щоб ударити, деякі танцювальні ритми природно потрапляють у трійний розмір[4]. Іноді, як у танцях балканських народів традиційні танці мають складніший ритм. Однак, складні танці, що складаються з фіксованої послідовності кроків, потребують для акомпанементу мелодій певної фіксованої тривалості.
Танець споконвіку допомагав спілкуванню людей: весело проводити час з друзями, а молоді — знайомитися та зустрічатися: на сільських майданах, на балах, на вечірках, у клубах, на дансингах, дискотеках та в нічних клубах. Спілкуванню служать здебільшого парні танці, що виникли насамперед із цією метою.
Народні танці займають значне місце в культурі кожного народу й етносу земної кулі поряд із народною піснею та народними звичаями. Частково народні танці, наприклад, хороводи мають обрядовий характер.
Історичними танцями називають здебільшого європейські танці, популярні в певну епоху на балах знаті. Багато з цих танців виросли з народних, однак набрали вишуканого культурного стилю. Популярні історичні танці змінювалися з епохами. До них належать павана, гальярда, контрданс, менует, мазурка, полонез, кадриль та інші.
Балет — синкретичний вид сценічного мистецтва, вистава із цілісним сюжетом, в якій засобами танцю передаються почуття персонажів. Танець у балеті має свою особливу техніку, якій потрібно довго й змалечку навчатися. На основі балету у 20-му і 21-му столітті розвинулися нові форми, такі, як танц-модерн, сучасний балет, контемпорарі-денс. Мистецтво постановки балету та інших сценічних танців потребує спеціально навчених людей — хореографів, балетмейстерів.
Зазвичай, так само як опера, балет залежить від масштабного наративу. Рухи та жести використовуються для того, щоб відобразити особистість персонажів та тієї ролі, яку вони відіграють у сюжеті[5].
Ці театральні потреби вимагають довших, вільніших рухів, ніж у ненаративнивних стилях танцю. У 19 столітті, проте, виник білий балет, що дозволяє включення ритмічного танцю, а у 20-му столітті з нього розвинувся повністю безсюжетний балет[6].
Відомий приклад такого включення — танець лебедят у другій дії «Лебединого озера».
Балет розвинувся з придворних драматичних постановок 16-го та 17-го століття у Франції та Італії, і впродовж тривалого часу танцюристи виконували танці, що виникли з форми музичних сюїт[7], що використовували ритми танцю. В еру романтичного націоналізму така форма танцю була характерною.
Балет увійшов у моду в романтичну еру разом із великими оркестрами та музичними ідеями, що не відзначалися простотою ритму, та танцем, найважливішою рисою якого було створення драматичного ефекту. Для цього балет використовував те, що отримало назву «ритм і форма» рухів, які разом передавали характер. почуття і наміри[8], і тільки окремі сцени вимагали точної синхронізації кроків та музики, властивої іншим формам танцю. Як наслідок сучасні європейці, схоже зовсім не можуть осягнути ідею «примітивних танцювальних рухів»[9]. Ситуація почала змінюватися у 20 столітті з такими виставами як «Весна священна»Стравінського, в якій нова ритмічна мова збуджує первісні почуття первісного минулого[10].
Свінгові танці увійшли в моду у 20-х роках 20 ст. разом із музикою в стилі свінг, однак своїм корінням вони завдячують танцям американців африканського походження, що танцювалися на плантаціях США ще в 19 ст. Помилково вважається, що для цих танців характерний високий темп та швидка робота ніг, насправді вони охоплюють майже усі музичні темпи. Так, блюз виконують у темп від 50 ударів на хвилину, а шег, бальбоа та лінді хоп іноді сягають темпу у 320 та більше ударів. У 1920-х роках з'явилися також різновиди, популярні серед білого населення Сполучених Штатів: чарлстон, бальбоа, іст-кост свінг. Тридцяті роки стали свідками буму лінді хопу, одного з найрізноманітніших танців. Він виконується під майже будь-яку за темпом свінгову музику, але слави набрав за швидке енергійне виконання та введення у малюнок танцю акробатичних елементів. Свінгових танцюристів називали в США джитербагерами (від jitter bug — жуки, що смикаються). Під впливом американського свінгу з початком рок-н-рольної ери в Європі склалися свої свінгові стилі танцю — бугі-вугі, джайв, акробатичний рок-н-рол. У сучасній Америці набув популярності вест-кост свінг.
Свінгові танці, наразі переживають другий період популярності, число любителів танцю перевищує кілька мільйонів. У масовій культурі свінгові танці часто ставляться як сценічні й використовуються в кіно та на телебаченні.
Танці Латинської Америки
Латинська Америка дала світу свою особливу музичну й танцювальну культуру. Латиноамериканські танці ще з початку 20 ст. почали проникати в Європу й Північну Америку. Чимало з них у видозміненій формі увійшли до латиноамериканської програми бальних танців. Інші, хоча не кодифіковані, були й залишаються популярними на танцювальних майданчиках.
Аргентина дала світу танго. В самій країні танцюють аргентинське танго, відмінне за технікою й стилем від європейського танго, що розвинулося під його впливом, попри те, що обидва танці танцюються під одну музику.
Бразилія відома самбою — музичним стилем і танцем. Як і у випадку із танго, бразильська самба відрізняється за технікою виконання від кодифікованої бальної самби. В Бразилії виникло також танцювально-бойове мистецтво капоейра.
Велика кількість танців зародилася на Кубі, яка до революції була надзвичайно популярним курортом для багатих американців, що шукали нових розваг. Румба і ча-ча-ча згодом були кодифіковані й стали частиною латиноамериканської програми бальних танців. Свого часу були популярними й інші танці кубинського походження: мамбо, сальса.
Загальна назва вуличний танець обіймає всі стилі сучасного танцю, що розвинулися за межами танцювальних студій та шкіл: на вулицях, шкільних подвір'ях, у нічних клубах. Вуличні танці часто імпровізаційні та соціальні за своїм призначенням.
Ритуальні танці виконуються під час церемоній та ритуалів. Для них характерна строга форма, в якій кожен рух танцюриста має певне символічне значення. Прикладом ритуального танцю є новозеландськахака, яку популяризували у всьому світі новозеландські регбісти.
Професійні танцюристи зазвичай працюють за контрактом або для конкретних виступів чи постановок. Професійне життя танцюриста — це, як правило, постійно мінливі робочі ситуації, сильний конкурентний тиск і низька оплата праці. Тому професійні танцюристи часто змушені вдаватися до додаткових доходів, щоб досягти фінансової стабільності. У США багато професійних танцюристів є членами профспілок (таких, як Американська гільдія музичних артистів, Гільдія кіноакторів та Асоціація акторської майстерності), які встановлюють умови праці та мінімальні зарплати для своїх членів. Професійні танцюристи повинні володіти великим атлетизмом. Щоб зробити успішну кар'єру, бажано володіти багатьма стилями танцю, мати сильну технічну підготовку і використовувати інші форми фізичної підготовки, щоб залишатися у формі й бути здоровим.[11]
Вчителі
Викладачі танців, як правило, займаються навчанням танцювального мистецтва, або тренують танцюристів, які беруть участь у змаганнях, або і те, і інше. Як правило, вони мають досвід виступів у тих видах танцю, які викладають або тренують. Наприклад, викладачі та тренери танцювального спорту часто є танцюристами турніру або колишніми спортсменами танцювального спорту. Викладачі танців можуть працювати на себе, або працювати в танцювальних школах чи загальноосвітніх закладах із танцювальними програмами. Деякі працюють в університетах або інших навчальних закладах, пов'язаних із професійними групами класичного танцю (наприклад, балету) або сучасного танцю. Інші працюють у невеликих приватних танцювальних школах, що пропонують навчання танцям і тренування з різних видів танцю.[12]
Хореографи
Хореографи — ті, хто розробляє танцювальні рухи в танці, вони часто мають профільну освіту і, як правило, найняті для конкретних проєктів або, рідше, можуть працювати за контрактом як постійні хореографи в певній танцювальній трупі.[13][14]
Конкурси
Аматорські змагання з танцювального спорту, в яких виконується віденський вальс
Танцювальний конкурс — організований захід, на якому учасники виконують танці перед суддею або суддями, щоб отримати нагороди, а в деяких випадках і грошові призи. Існує кілька основних типів танцювальних конкурсів, що відрізняються насамперед стилем або стилями танців, що виконуються. Танцювальні змагання — чудова можливість налагодити зв'язки з провідними викладачами, суддями, хореографами та іншими танцюристами зі студій-конкурентів. Типовий танцювальний конкурс для молодих танцюристів-початківців може тривати від двох до чотирьох днів, залежно від того, чи є він регіональним або національним.
Мета танцювальних змагань полягає в тому, щоб надати танцюристам можливість розважитися і навчитися, а також показати на сцені свої хореографічні постановки з поточного танцювального сезону. Часто змагання відбуваються на професійному майданчику, але можуть проходити й в інших місцях, наприклад, у залі університету. Результати танцюристів оцінює авторитетне журі та виставляє їм оцінки. Що стосується конкурсних категорій, то більшість конкурсів визначають свої категорії залежно від стилю танцю, віку, рівня досвіду та кількості танцюристів, які беруть участь у програмі.[15] Основні типи танцювальних конкурсів включають:
Конкурсний танець, в якому дозволені різні стилі танцю, такі як акробатика, балет, джаз, хіп-хоп, ліричний, степ і чечітка. Конкурсний танець, в якому дозволені різні стилі театрального танцю, такі як акробатика, балет, джаз, хіп-хоп, ліричний, степ і чечітка.
Комерційний танець, що складається з хіп-хопу, джазу, локінгу, попінгу, брейк-дансу, сучасного танцю тощо.[16]
Змагання з одного стилю, такі як шотландський танець, танцювальна команда та ірландський танець, які допускають лише один стиль танцю.
Відкриті конкурси, які допускають широке розмаїття танцювальних стилів. Прикладом цього є телевізійна програма «Танцюють всі!».
Відкриті конкурси, які допускають широке розмаїття танцювальних стилів. Прикладом цього є телевізійна програма «Так ти думаєш, що вмієш танцювати».
Олімпійський танець намагається стати частиною олімпійського спорту з 1930-х років.
Танцювальна дипломатія
Протягом 1950-х і 1960-х років культурний обмін танцями був поширеною рисою міжнародної дипломатії, особливо серед країн Східної та Південної Азії. Китайська Народна Республіка, наприклад, розробила формулу танцювальної дипломатії, яка мала на меті вивчити та висловити повагу до естетичних традицій нещодавно незалежних держав, що були колишніми європейськими колоніями, таких як Індонезія, Індія та Бірма, як прояв антиколоніальної солідарності.[17]
↑Sagolla, Lisa (24 квітня 2008). (untitled). International Bibliography of Theatre & Dance. 15 (17): 1. Архів оригіналу за 14 січня 2023. Процитовано 14 січня 2023.
↑Risner, Doug (December 2000). Making Dance, Making Sense: Epistemology and choreography. Research in Dance Education. 1 (2): 155—172. doi:10.1080/713694259. ISSN1464-7893.
Буковинський танець / М. А. Поморянський [та ін.]. — Чернівці: Букрек, 2007. — 232 с. — ISBN 978-966-399-068-2
Вступ до філософії танцю: [монографія] / І. П. Печеранський, Д. Д. Базела. — Київ: КНУКіМ, 2017. — 123 с. — ISBN 966-602-232-8.
Збірник українських народних танців / упоряд. П. Григор'єв. — Ню Йорк: Говерля, 1962. — 94 с.: іл.
Історико-побутовий танець: навч.-метод. посіб. для студ. мистец. спец. вищ. навч. закл. / С. О. Васірук ; Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Стефаника. — Івано-Франківськ: Прикарпат. нац. ун-т ім. Василя Стефаника, 2012. — 183 с. : рис. — ISBN 978-966-640-346-2
Contemporary dance.Теорія та методика викладання сучасного танцю. Теорія в ілюстраціях: навч.-метод. посіб. / Цемах Д. Г. — Кривий Ріг: Чернявський Д. О. [вид.], 2019. — 210, [1] с. : іл., табл. — ISBN 978-617-7553-90-7
Народні танці Волині і Волинського Полісся / М. А. Полятикін. — Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2008. — 102 с.: ноти, схеми. — ISBN 978-966-361-292-8
Народні танці українців Карпат / Р. Гарасимчук ; НАН України, Ін-т народознав. — Львів: Ін-т народознавства НАНУ, 2008 . — ISBN 978-966-02-5087-1.
Кн. 1 : Гуцульські танці / авт. вступ. ст.: Роман Кирчів, Степан Павлюк ; наук. ред. Роман Кирчів. — Львів, 2008. — 607 с. : іл. — ISBN 978-966-02-5088-8 (Кн. 1): Кн. 2 : Бойківські і лемківські танці / авт. вступ. ст.: Р. Кирчів, С. Павлюк ; наук. ред. Р. Кирчів. — Львів, 2008. — 320 с. : іл., ноти. — ISBN 978-966-02-5089-5 (Кн. 2)
Хореографія: основи класичного танцю [Текст]: навч.-метод. посіб. / Ю. В. Гончаренко, О. А. Єрмакова. — Запоріжжя: ЗНУ, 2012. — 239 с. — ISBN 966-599-374-2.
Спортивні танці: навч. посіб. / Т. П. Осадців. — Л. : ЗУКЦ, 2001. — 340 с.: іл. — ISBN 966-95980-1-X
Сучасний танець. Основи теорії і практики: навч. посіб. / О. О. Бігус, О. О. Маншилін, Д. О. Кондратюк та ін. — Київ: Ліра-К, 2017. — 264 с. — ISBN 617-7320-77-6.
Танець «модерн» ХХ ст.: витоки, стильова типологія, панорама історичної ходи, еволюція: монографія / М. М. Погребняк. — Полтава: ПНПУ ім. В. Г. Короленка, 2015. — 312 с. : іл. — ISBN 966-2538-42-7.
Танці з Прикарпаття: навч. посіб. для студ. мистец. спец. вищ. навч. закл. / Б. В. Стасько. — 2-ге вид. — Івано-Франківськ: Плай, 2009. — 207 с.: рис., ноти. — ISBN 978-966-640-258-8
