Едуард Веніамінович Лимонов
Эдуард Вениаминович Лимонов
Ім'я при народженні	Едуард Веніамінович Савенко
Псевдонім	Лимонов  і Дед Лимон
Народився	22 лютого 1943(1943-02-22) Дзержинськ, Горьківська область, РРФСР, СРСР
Помер	17 березня 2020(2020-03-17) (77 років) Москва, Росія ·ускладнення при хірургічному втручанніd
Поховання	Троєкуровське кладовище
Громадянство	СРСР,  Франція,  Росія
Діяльність	політик, публіцист
Сфера роботи	белетристика[1] , поезія[1] , публіцистика[1]  і політика[1]
Alma mater	Харківський національний педагогічний університет імені Григорія Сковороди
Заклад	Юманіте
Мова творів	російська  і французька
Роки активності	1958  — 2020
Жанр	поезія , роман , публіцистика , оповідання , есей  і некролог
Magnum opus	Це я — Едичкаd
Членство	Комітет 25 січняd
Партія	Партія «Інша Росія» , Соціалістична робітнича партія  і Націонал-більшовицька партія (7 серпня 2007)
Нагороди	Премія Андрія Бєлогоd (2002)
Сайт: limonov2012.ru
Лимонов Едуард Веніамінович у Вікісховищі
Висловлювання у Вікіцитатах

Едуа́рд Веніамі́нович Лимо́нов (справжнє прізвище — Савенко, рос. Эдуард Вениаминович Лимонов, фр. Édouard Limonov; 22 лютого 1943, м. Дзержинськ, Горьківська область, РРФСР — 17 березня 2020, м. Москва) — російський політичний діяч, письменник, публіцист, голова Націонал-Більшовицької Партії (НБП). 2002 року був засуджений до 4 років ув'язнення за екстремістську діяльність, звільнений за два роки за добру поведінку. Член опозиційного руху Інша Росія. Відомий своїми українофобними^[2], шовіністичними та ксенофобними висловлюваннями. Українець за походженням^[3]. Визнавався персоною нон грата в Україні.

Народився в м. Дзержинськ Горьківської області, РРФСР, в сім'ї працівника МВС Веніаміна Івановича Савенка (20.03.1918 — 25.03.2004) і домогосподарки Раїси Федорівни Савенко (Зибіної, 16.09.1921 — 13.03.2008). У дитинстві переїхав із сім'єю до Харкова, де жив з 1946 по 1967 роки^[2][4]. Закінчив 8 класів школи. Деякі джерела вказують на його кримінальну діяльність у Харкові, пограбування квартир і магазинів — стояв на обліку в міліції, однак до відповідальності не притягувався. 1958 року у віці 15 років почав писати вірші, пізніше почав займатися поезією професійно.

30 вересня 1967 року переїхав до Москви^[3], де спочатку заробляв шиттям штанів, а пізніше 1968 року почав писати невеликі авангардистські оповідання. Поступово став членом літературного андерграунду Москви, друкував вірші у СРСР і за кордоном, у 1968—1969 рр. випустив 5 збірок своїх віршів. 1972 року був викликаний у КДБ, де від нього вимагали співпрацювати з ними. Після відмови вимагали або повернутися до Харкова, або емігрувати. 1973 року одружився з Оленою Щаповою і за рік виїхав до США. Пізніше був позбавлений радянського громадянства.

У Нью-Йорку працював коректором у газеті «Новое русское слово». Коли його покинула жінка, розчарувався в цінностях західної демократії, почав писати критичні статті проти капіталізму. Нові оповідання Лимонова відмовлялися друкувати, 1974 року у СРСР передрукували його оповідання про розчарування від життя в Америці. За це був звільнений з емігрантських видань і мусив займатися різними роботами. За декілька років у США змінив 13 різних фахів і місць праці.

1976 року написав роман «Це я — Едічка», який відмовлялися друкувати в США з огляду на графічний опис гомосексуальних сцен та критику США. Російський варіант книжки не мав великої популярності,^{[джерело?]} лише видання книжки французькою мовою здобуло йому славу — книжку було перекладено на 15 мов. Продовжив друкуватися переважно в Європі, у Франції, де вийшли збірки його оповідань та віршів. 1980 року переїхав на проживання до Франції, 1987 року отримав французьке громадянство.^{[джерело?]} Продовжив друкуватися в емігрантських і французьких виданнях.

У зв'язку з відносною відомістю на Заході в часи Перебудови став відомим також і в СРСР, друкувався в центральних газетах («Новий Погляд»^[5]), журналах. Із початком війни в Югославії став на бік сербів і брав участь у військових діях у 1991—1993 рр. З 1990 р. бере участь у політичному житті Росії.

Помер 17 березня 2020 в Москві.^[6]

У 1991 р. повернувся до Москви і подав документи на повернення громадянства. Після повернення громадянства з 1992 р. постійно живе в Москві. Брав участь в діяльності праворадикальних партій та об'єднань Росії, друкувався в газеті «День». 18 лютого 1992 р. познайомився з Володимиром Жириновським і вступив в ЛДПР. У тому ж році став міністром безпеки у тіньовому кабінеті ЛДПР. Організовував поїздки Жириновського до Франції і його знайомство з французьким праворадикальним політиком Ле Пеном. В листопаді 1992 р. через авторитарний стиль керівництва партією та, на його думку, надмірну поміркованість залишив ЛДПР і заснував з С. Жариковим та А. Архиповим Національно-радикальну партію.

Залишався на чолі партії до 1993 р., коли познайомився з правим політиком Олександром Дугіним і був проголошений лідером Національно-більшовицького фронту. У 1993—1994 рр. партія почала називатися Націонал-більшовицькою (НБП). Вже восени, в листопаді 1994 р. вийшов друкований орган — газета «Лимонка» під редакцією Лимонова. День виходу першого номера, 28 листопада 1994 р. вважалося офіційною датою заснування НБП. Неодноразово виступав за союз націоналістів і комуністів, але великої підтримки не знайшов.

У 1995 р. була порушена перша кримінальна справа — у відповідь на публікацію в «Лімонці» i «Новий Погляд»^[7] антихорватської статті «Лимонка в хорватів» і «Чорного списку народів». В останньому перераховував погані народи: чеченці, хорвати, латиші, чехи, інгуші та словаки. Також висловлював жаль, що Сталін не докінця депортував народи Кавказу і закликав до вбивства «поганих народів». У липні 1996 р. за рекомендацією Судової палати при президенті Росії була порушена кримінальна справа за статею 74 КК РФ (розпалювання міжнаціональної ворожнечі). У 1993—1997 рр. брав участь у виборах, але жодного разу не отримав достатньої кількості голосів і використовував висунення, як самопіар. Перший розкол в НБП трапився під час президентської кампанії Бориса Єльцина. Лимонов підтримав Єльцина, що призвело до відходу інших членів партії, що підтримували комуністів та Генадія Зюганова. Пізніше через розбіжності у поглядах з партії пішов і Дугін.

Найбільшим скандалом у політичній діяльності Лимонова була друга кримінальна справа і звинувачення в терористичній діяльності і спробі силового захоплення влади в північному Казахстані. В квітні 1997 р. під час налагодження співпраці з російськими сепаратистами в країні був затриманий в Казахстані, але пізніше відпущений під розписку. Але в тому ж місяці члени НБП були затримані в спробі купити вогнепальну зброю. Також в Алтаї був арештований і Лимонов разом з іншими членами партії і були звинувачені ФСБ у спробі силового захоплення влади в Казахстані, а також у порушенні низки російських законів стосовно незаконного володіння і придбання вогнепальної зброї. Доказами протиправної діяльності слугували також статті з «Лимонки», де робилися заклики до партизанської боротьби в північному Казахстані.

Лимонов спочатку утримувався на місці арешту — в Алтаї, але пізніше його перевели до Москви, а потім до Саратова, де 8 липня 2002 р. почався й суд. За рішенням суду звинувачення в підготовці до силового захоплення влади в Казахстані були зняті, але Лимонов і деякі однопартійці були визнані винними в незаконному володінні вогнепальною зброєю. За вироком суду він отримав 4 роки ув'язнення в колонії загального режиму. Клопотання про його дострокове звільнення підписали Жириновський, Алксніс^{[джерело?]}, Мітрофанов та деякі інші.^[8] За добру поведінку був достроково звільнений 18 червня 2003 р.^[9]

Навіть за відсутності Лимонова НБП продовжувала діяти і відмітилася декількома акціями протесту і зривом пресконференцій та зустрічей її опонентів. Зокрема Лимонов та партія з самого початку опинилися в опозиції до президента Путіна, якого розглядали як продовжувача політики Єльцина і критикували його за відмову допомагати «співвітчизникам» за кордонами Росії. 29 серпня 2003 р. після звільнення Лимонова Міністерство юстиції РФ відмовило в реєстрації НБП як загальнонаціональної партії, а з початку 2004 р. прокуратура Москви вимагала позбавлення й легального статусу зовсім. Зокрема оскаржувалося використання назви як партії, хоча реєстрація вказувала на громадське об'єднання. 27 травня 2004 р. Міністерство юстиції відмовило НБП в перереєстрації, навіть під іншою назвою.

Тим часом НБП очолила протести населення Росії у зв'язку з монетизацією пільг і однією з найгучніших акцій протесту стало захоплення кабінету міністра уряду Путіна, під час якого трапилися зутички з працівниками міліції. Учасники акції, серед яких не було Лимонова, були засуджені до різних строків ув'язнення. 29 червня 2005 р. Московський обласний суд постановив ліквідувати реєстрацію НБП з огляду на її екстремістську діяльність. Це рішення було підтримане і Верховним Судом країни. Навіть в середині партії трапився розкол, коли певна частина членів партії була незадоволена керівництвом Лимонова.

Незважаючи на нелегальний статус, Лимонов і партія продовжили політичну діяльність. В липні 2006 р. Лимонов брав участь у конференції «Інша Росія», де увійшов у союз з Гарі Каспаровим спрямованому проти президента Путіна. Брав участь у «Марші незгідних» у Санкт-Петербурзі і заходах «Іншої Росії».

Попри те, що деяку частину свого життя він провів в Україні, зокрема в Харкові, Лимонов поставився до незалежності України вкрай негативно. Виходячи з російських імперських позицій, які підтримувала певна частина російських політиків, Лимонов уважав українську державність «неприродною».

У 1999 році згідно з постановою СБУ його було проголошено персоною нон-ґрата у зв'язку з закликами до порушення територіальної цілісності України. 24 серпня 1999 року Лимонов разом із п'ятнадцятьма членами партії ввірвався до матроського клубу Чорноморського флоту РФ у Севастополі. Там вони закликали до перегляду статусу цього міста та передачі його Росії, відмови від ратифікації Держдумою Росії договору про дружбу та співпрацю між Росією та Україною. У результаті за допомоги міліції блокаду клубу було знято, члени партії отримали по 15 діб адміністративного арешту. Це спричинило депортацію Лимонова та проголошення його персоною нон-ґрата.^[10]

У червні 2003 р. Лимонова було депортовано вдруге під час спроби в'їхати в Україну відвідати хворого батька й заборонено приїздити аж до 2008 року. Однак, 2007 року Україна й Росія скасували списки персон нон-ґрата та 16 вересня 2007 року Лимонов знову приїхав до Харкова. Хоча його спочатку й зупинили, після перевірки документів все ж таки дозволили відвідати Україну.

• «Это я, Эдичка» [Архівовано 2 червня 2009 у Wayback Machine.], 1979
• «Дневник неудачника», 1982
• «Подросток Савенко», 1983
• «У нас была великая эпоха»
• «Молодой негодяй» — Париж: Синтаксис, 1986
• «Палач» — Иерусалим, 1986
• «История его слуги»
• «Смерть современных героев»
• «Укрощение тигра в Париже»
• «Девочка-Зверь»
• «Великая мать любви»
• «Убийство часового»
• «Исчезновение варваров», 1993
• «Американские каникулы»
• «Лимонов против Жириновского» — М.: «Конец века», 1994
• «Анатомия героя», 1994
• «В плену у мертвецов»
• «Смерть в автозаке»
• «Охота на Быкова: расследование Эдуарда Лимонова» — СПб.: Лимбус-Пресс, 2001
• «Книга мёртвых» — СПб.: Лимбус Пресс, 2001
• «Дисциплинарный санаторий» — СПб.: Амфора, 2002
• «Моя политическая биография» — СПб.: Амфора, 2002
• «316, пункт „В“» [Архівовано 12 жовтня 2007 у Wayback Machine.] — М.: Амфора, 2003
• «Русское психо» [Архівовано 29 вересня 2007 у Wayback Machine.]
• «Контрольный выстрел» — М.: Ультра. Культура, 2003
• «Другая Россия» — М.: Ультра. Культура, 2003
• «Русское. Стихотворения» — М.: Ультра. Культура, 2003
• «Книга воды»
• «Священные монстры» — М.: Ad Marginem, 2004
• «По тюрьмам» — М.: Ad Marginem, 2004
• «Торжество метафизики» [Архівовано 12 листопада 2007 у Wayback Machine.] — М.: Ad Marginem, 2005
• «Такой президент нам не нужен: Лимонов против Путина» [Архівовано 26 серпня 2007 у Wayback Machine.] — М.: Издание автора, 2006
• «Ереси» — СПб.: Амфора, 2008

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Category:Eduard Limonov

• Інша Росія
• Повне зібрання творів Едуарда Лимонова [Архівовано 5 грудня 2008 у Wayback Machine.] (рос.)
• Eduard Limonov — blog [Архівовано 26 грудня 2009 у Wayback Machine.]
• Eduard Limonov — blog [Архівовано 5 жовтня 2012 у Wayback Machine.]
• Офіційний сайт націонал-більшовицької Партії (рос.)
• Офіційний сайт націонал-більшовицької Партії (рос.)
• Едуард Лимонов [Архівовано 31 грудня 2009 у Wayback Machine.]
• Лімонка
• Ігор Бондар-Терещенко Смішний український чоловічок (укр.)
• Едуард Лимонов в Лентапедії [Архівовано 18 серпня 2007 у Wayback Machine.] (рос.)
• Офіційний сайт газети «Лимонка» (рос.)
• Едуард Лимонов в Антикомпроматі (рос.)
• Статті Едуарда Лимонова [Архівовано 13 серпня 2007 у Wayback Machine.] (рос.)
• Лимонов в базі даних центру «Миротворець» [Архівовано 25 травня 2021 у Wayback Machine.]
• Відомі особи, хто не пережив 2020 рік [Архівовано 11 липня 2021 у Wayback Machine.] (рос.)