Конвенція про громадянство одружених жінок — міжнародна конвенція, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1957 році. Набула чинності в 1958 році і станом на 2013 рік має 74 держави-учасниці. Вона дозволяє одруженим жінкам приймати громадянство свого чоловіка чи відмовлятися від громадянства на основі власного рішення жінки, але не як вимогу закону через її шлюбний статус.[5]
Фон
До Конвенції про громадянство одружених жінок не існувало законодавства, яке б захищало право одружених жінок зберігати національне громадянство або відмовлятися від нього так, як це могли робити чоловіки. Жіночі правозахисні групи визнали необхідність законодавчо захистити громадянські права жінок, які одружилися з громадянином іншої країни чи національності. Лігу Націй, міжнародну організацію, правонаступницею якої пізніше стала Організація Об'єднаних Націй, на початку ХХ сторіччя лобіювали групи захисту прав жінок, щоб розв'язати проблему відсутності міжнародних законів, які визнають права одружених жінок на національне громадянство. Конференція з кодифікації міжнародного права, що відбулася в Гаазі в 1930 році, викликала протести з боку міжнародних жіночих правозахисних груп, але Ліга відмовилася включити законодавство, яке забезпечувало б права одружених жінок на громадянство. Ліга зайняла позицію, що питання рівності між чоловіками та жінками — це не їх роль, а роль держав-членів.[6]
Міжнародний жіночий альянс виборчого права (IWSA, пізніше перейменований на Міжнародний альянс жінок) в 1931 році розпочав телеграмну кампанію, щоб натиснути на Лігу Націй, щоб вона розв'язала проблему відсутності законодавства. Жінки з усього світу надіслали телеграми до Ліги Націй на знак протесту. Ліга пішла на поступку створення нефінансованого Консультативного комітету з питань громадянства жінок.[6]
У 1933 році Панамериканська конференція в Монтевідео прийняла Конвенцію про громадянство жінок.[7] Вона була прийнята Панамериканською конференцією одночасно з Договором про рівність прав чоловіків і жінок. Це були перші частини міжнародного права, які «явно встановлюють статеву рівність як принцип, який слід включити до національного законодавства»[8], що вимагалося від країн, які ратифікували конвенцію та договір. Лобіювання цього акту приписують Американській національній партії жінок.[9] Однак протягом міжвоєнних років ні Міжнародна організація праці (МОП), ні Ліга Націй не прийняли жодних конкретних законів з цього питання.
Конвенцію було укладено у світлі колізій права щодо громадянства, що випливає з положень, що стосуються втрати або набуття громадянства жінками внаслідок шлюбу, розлучення або зміни громадянства чоловіком під час шлюбу. Вона дозволяє жінкам приймати громадянство свого чоловіка на основі власного рішення жінки, але не як вимогу.[5]
Конвенція спрямована на виконання прагнень, сформульованих у статті 15 Загальної декларації прав людини про те, що «кожна людина має право на громадянство» і «ніхто не може бути свавільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство».
