PROFILPELAJAR.COM

село Зеленівка
Країна	Україна
Область	Чернігівська область
Район	Ніжинський район
Тер. громада	Бахмацька міська громада
Код КАТОТТГ	UA74040030150050477
Основні дані
Засноване	1766
Населення	293 (2006 р)
Площа	0,984 км²
Густота населення	297,76 осіб/км²
Поштовий індекс	16552
Телефонний код	+380 4635
Географічні дані
Географічні координати	51°3′31″ пн. ш. 32°43′51″ сх. д. / 51.05861° пн. ш. 32.73083° сх. д.
Середня висота; над рівнем моря	146 м
Найближча залізнична станція	Григорівка
Місцева влада
Адреса ради	16501, Чернігівська обл., Ніжинський р-н, м. Бахмач, вул. Соборності, буд. 42
Карта
	Зеленівка
	Зеленівка
Мапа

Зеле́нівка (до 1945 — історичні німецькі села Ґрос Вердер, Великий Вердер і Кляйн Вердер, Малий Вердер), село в Україні, у Бахмацькій міській громаді Ніжинського району Чернігівської області. До 2020 входило до складу Біловежівської сільради з центром у селі Біловежі Перші. Після Другої світової заселено вихідцями з Російської Федерації.

Географія

Зеленівка лежіть на південний схід від Бахмачу, посеред історичної місцевості Біловезькі степи.

Історія

Село засноване в 1766 році як німецькі колонії Ґрос Вердер (нім. Gross Werder) і Кляйн Вердер (нім. Klein Werder) після ліквідації інституту Гетьманства в Україні та в порушення українсько-російських угод. Поселенці були католиками, вони прибули з Майнца, Пфальца, Вюрцбурга, Швабії та інших місць^[1].

1859 року в німецькій колонії Великий Вердер Кальчинівської волості Борзнянського повіту Чернігівської губернії мешкала 481 особа (236 осіб чоловічої статі та 245 — жіночої), налічувалось 51 дворове господарство, існувала римо-католицька церква, відбувались 2 ярмарки на рік. У Малому Вердері мешкало 166 осіб (88 осіб чоловічої статі та 78 — жіночої), налічувався 21 двір^[2].

Станом на 1885 рік у колишньому колоніальному селі Великий Вердер Кальчинівської волості мешкало 630 осіб, налічувалось 63 дворових господарства, існували католицька церква, заїжджий двір і лавка, відбувались 2 ярмарки на рік^[3].

За переписом 1897 року у Великому і Малому Вердері мешкало 1466 осіб (699 осіб чоловічої статі та 767 — жіночої), з них 1251 особа римо-католицького віросповідання^[4].

Станом на 1901 рік у Великому і Малому Вердері мешкало 1470 осіб (703 особи чоловічої статі та 767 — жіночої)^[5].

У 1923 році була проведена територіальна реформа, за якою село Великий Вердер стало центром Грос-Вердерської сільради, до складу якої входило село Малий Вердер. Села ввійшли до Парафіївського району Конотопської округи. Станом на 1924 рік у Великому і Малому Вердері проживало 1428 осіб, було 236 дворових господарств^[6].

Костел Божої Матері Ружанецької у Великому Вердері, дерев’яний, на цегляному фундаменті, був збудований, скоріш за все, в 1796 році (наводяться й інші дати). У 1930 році його закрили комуністи, у 1931 році зняли хрести і дзвони та переобладнали будівлю під зерносховище. В 1934 році знесли куполи, а в будівлі розмістили клуб та кінотеатр. Саме у якості сільського клубу давній костел дожив до наших днів^[7]^[8].

З 1923 року постійних богослужінь в костелі не було, богослужіння проводив наїздами Петро Барановський, настоятель Петропавлівського римо-католицького костелу в Ніжині, єдиний ксьондз на чотири повіти^[9]. Його звинуватили в контрреволюційній агітації, і у вересні 1929 року Петро Барановський був засуджений до 10 років позбавлення волі та відправлений у Соловецький табір. В 1937 році його справу переглянули і засудили до розстрілу^[10].

Згідно звіту етнографа і історика В. Жирмунського 1927 року католики Біловезьких колоній майже не зберегли рідної мови і розмовляли переважно українською^[9].

З літа 1929 року розпочалася колективізація селянських господарств. На масові протести німецьких селян проти примусової колективізації влада відповіла репресіями. В 1929-1932 роках 5 жителів Великого і Малого Вердера були вислані в північні райони країни на 3-5 років^[11]^[12].

Інших противників колективізації об’явили куркулями і розкуркулили. У Малому Вердері було розкуркулено 25 сімей^[13]. Куркулі третьої категорії залишилися в селі, але у них відібрали засоби виробництва, майно та худобу і виділили гірші ділянки землі за межами колгоспу. А куркулів другої категорії депортували, переважно до Казахстану, а також на Урал і в Киргизію. Прізвища депортованих частково встановлено за списками мобілізованих у Трудармію в 1942 році ^[14] та з відомостей про політичні репресії 1937-1938 років на нових місцях проживання ^[15]. Всього знайдено 18 членів родин, середня чисельність німецької родини складала 6 осіб, тож кількість депортованих приблизно дорівнювала 100-110 осіб, дані орієнтовні.

Організований спротив німецьких селян примусовій організації колгоспів був подоланий остаточно в результаті Голодомору 1932-1933 років. Села Великий і Малий Вердер постраждали найбільше в порівнянні з іншими німецькими поселеннями. Існує «Доповідна записка уповноваженого Дмитрівського райкому КП(б)У П. Данильця про відмову селян с. Вердер здавати зерно в посівфонд та розшук прихованого зерна» від 7 березня 1932 р.^[16]. Села були занесені на «чорну дошку», що тягло за собою заборону на пересування та зовнішню військову блокаду сіл, припинення будь-яких харчових поставок, необмежений терор з боку «активістів хлібозаготівель».

Уродженець села Малий Вердер Яків Райт так писав про ті події: Під час голоду я ходив у поле збирати виволочений пирій при посіві озимих, вибивав від землі і в`язочку приносив додому. Мили в двох водах, висушували на сонці, товкли в ступі і просіювали через сито. Це борошно за смаком солодке. Його змішували із шматочками крохмалю, який робили з перезимувавшої у землі картоплі. Крохмаль мав темний колір, тому здавалося, що «лєпєшки» були з родзинками. Їли кішок, собак, щурів, ховрахів, мертвих тварин. В усіх сім`ях (крім розкуркулених) з осені 1932 року були корови, але були такі сім’ї, що, піддавшись паніці, різали корів. І це був вірний шлях до смерті в першу чергу їх дітей, а інколи і всієї сім`ї. Хто корову зберіг, мав щоденно 6 літрів молока, а це вже порятунок від голодної смерті^[17].

Від голоду померло 256 осіб, з них 60 дітей^[18], що склало близько 20% від загального числа жителів. Особливо постраждали сім’ї розкуркулених, які не мали корів, деякі родини вимерли повністю. В 2007 році у Зеленівці встановлено пам’ятний знак Жертвам Голодомору^[19].

Після створення в 1932 році Чернігівської області села ввійшли до складу Дмитрівського району.

Під час сталінських репресій 1937-1938 років були засуджені до розстрілу 20 жителів, серед яких 4 чоловіки з роду Вотчалів. Ще двоє отримали 10 років концтаборів, один з них Вотчал^[8]^[11]^[12].

Наприкінці серпня 1941 року вийшло розпорядження більшовицької влади про депортацію німців у східні райони країни^[20]. Але Чернігівський відділ НКВС не встиг виконати це розпорядження, оскільки 9 вересня Чернігів був захоплений німцями. Німецькі війська захопили села Великий і Малий Вердер 14 вересня 1941 року.

Під час окупації жителі німецьких сіл підпорядковувалися Роменському ортскоменданту і бургомістру Роменського гебіту. Селяни добилися відновлення індивідуальних селянських господарств, хоча окупаційна влада наполягала на створенні сільської общини на зразок колгоспу^[1].

З серпня 1943 року почалася широкомасштабна евакуація етнічних німців з території Рейхскомісаріату Україна до Німеччини^[21]. З наближенням фронту у кінці серпня – на початку вересня 1943 року частина жителів Великого і Малого Вердера разом з німцями з лютеранських сіл (Білі Вежі № 2, Городок, Кальчинівка, Рундевізія) попрямували своїм ходом на підводах на захід. Відомості про їх кількість різняться. В «Энциклопедии немцев России» пишуть про незначну кількість евакуйованих католиків^[1], а в іншій публікації стверджується, що евакуювалось 60% жителів^[8].

У березні 1944 року біженці були розміщені в районі Вартегау в Західній Польщі, а в січні 1945 року втекли далі на захід. В окупованій Німеччині частина жителів Великого і Малого Вердера була виявлена розшуковими командами НКВС, інших жителів видали НКВС в американській і англійській зонах окупації. Вони були депортовані переважно в Кіровську та Вологодську області, а решті вдалося втекти^[1]^[22]^[23].

Села Великий і Малий Вердер визволили від окупантів 13 вересня 1943 року бійці 2-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії 18-го гвардійського стрілецького корпусу 60-ї армії^[24].

Після звільнення сіл частину жителів, яких передові загони НКВС підозрювали в лояльності до окупаційної влади, депортували до Казахстану та в Сибір.

В Червону армію німців не брали, всі чоловіки Великого і Малого Вердера у квітні-травні 1944 року були мобілізовані Дмитрівським РВК Чернігівської області в Трудармію. В списках трудармійців ВТТ «Бакалстрой-Челябметаллургстрой» знайдено 61 прізвище мобілізованих. Двоє з них загинули в таборі. Найбільш поширені прізвища: Вотчал (12), Брунер (9), Рон (9), Реріх (8), Імгрунт (7). Демобілізували їх в 1946-1947 роках, але додому вони не повернулися, їх відправили на спецпоселення (Киштим, БУ 859, 880, Біломор-Канал та ін.). А сім’ї демобілізованих трудармійців (батьків, дружин, дітей) в 1946 році депортували з Великого і Малого Вердера в спецпоселення Кіровської області, республіки Комі та до Сибіру.

У червні 1945 року село Вердер (Грос Вердер) переіменували в Зеленівку, село Кляйн Вердер у Малозеленівку, а Гросвердерська сільрада стала називатися Зеленівською^[25]. Пізніше Зеленівку і Малозеленівку об’єднали в одне село Зеленівка.

Залишені німецькими господарями будинки були організовано заселені вихідцями з Росії та Білорусії. З кожної сім'ї нових переселенців вимагали 1500 рублів за право вселитися в будинок^[8].

З 1989 року мав місце масовий виїзд німців з Росії та Казахстану на історичну батьківщину. Постраждалим від репресій надавалася допомога за спеціальними програмами^[26]. З 1990-х років у Зеленівку спорадично приїжджають німці, щоб побачити землю предків. Крім костелу в селі зберігся будинок школи, збудованої німцями в 1907 році, там знаходилася неповна середня школа (у 2016 році закрита).^[27] Права німців Чернігівщини не відшкодовано.

12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України № 730-р «Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Чернігівської області», увійшло до складу Бахмацької міської громади^[28].

19 липня 2020 року, в результаті адміністративно-територіальної реформи та ліквідації Бахмацького району, село увійшло до складу Ніжинського району Чернігівської області^[29].