Походжу не з бідної, але й не з багатої сім'ї, яка складалася з 5 чоловік (2 батьків і 3 дітей).
Вступ до колгоспу був «добровільним». Примусив вступити голод. Коли по селу ходила бригада і забирала зерно для посіву в колгосп, батько заховав мішок ячменю, щоб якось прожити. Його знайшли і забрали. І ми залишились без нічого.
1932—1933 роки були мало врожайними. Деякі площі землі пустували, а в цей час бригади ходили від хати до хати і забирали все до останнього. Нишпорили по кутках, переривали землю, щоб щось знайти. Забирали все, що траплялося на очі: боби, зерно, свиней, коней.
Під час голоду в колгоспі давали так званий куліш, який складався із пшона, макухи, капусти і борошна. Все це варили у великому котлі і давали по одному ополонику. Їжа була погана. Доки було молоко, їли часник з молоком. Збирали різний їстівний бур'ян, з дому виносили одяг і міняли їжу.
Пухлих в селі було багато, помирали цілими сім'ями. В нашій родині була пухла від голоду старша сестра Олена. Але потім вона вступила до колгоспу, де їй дали кілограм жита, щоб поправитись. Тим самим вона врятувала нас від голодної смерті.
В селі найбільша смертність була серед дітей-підлітків. Наприклад, у сусідки тітки Мотрони померло 4 дітей, а в інших сусідів — п'ятеро. Коли помирали батьки, то громада села забирала дітей до колгоспу. Інколи діти, зостаючись сиротами, бродили по селу, деякі виживали, деякі помирали.
Дуже велика кількість людей, яких тоді називали «старці», ходили по селах і просили їсти. Багато їх помирало. Дуже тяжко було на це дивитися. На щастя, з нашої родини ніхто не помер.
Голод — найстрашніше, що ми пережили, не дай Боже, щоб він повернувся назад.
