Правителі Османської імперії, розробили досить ефективну систему підрахунку населення імперії лише через чверть століття після того, як процедури перепису населення були запроваджені в Сполучених Штатах Америки, Великій Британії, та Франції.[1] В Османській імперії було проведено чотири загальні переписи: перепис 1831 року, перепис 1881–82 років, перепис 1905–06 років і перепис 1914 року. Існувало багато спеціальних переписів, відомих у Стамбулі. Є значні докази того, що перепис охоплював усю імперію, але він проводився в таких суворих умовах, що його результати слід вважати не більше ніж оцінками. Переписувачі були непідготовленими й здебільшого не мали нагляду.[2]
Департамент перепису населення
Організаційна структура Департаменту перепису населення (Niifus-u Umumi Idaresi) була незалежним підрозділом у Міністерстві внутрішніх справ. Вона була відокремлена від армії, яка мала власні персональні записи, та кадастру, що займався оцінкою майна для цілей оподаткування. Департамент перепису населення поділявся на три основні відділи:
відділ листування (Tahrirat Kalemi),
відділ статистики (Ihsaiyat Kalemi)
відділ архівів (Evrak Kalemi),
а також додатковий відділ пересилання (Irsalat Memuriyet), який займався відправкою та отриманням кореспонденції. За межами головного офісу в столиці, окружні штаби під керівництвом директорів (назірів) були призначені до кожної провінційної столиці для керівництва роботою чиновників, розташованих уздовж адміністративних поділів Османської імперії.[3]
Система перепису населення Османської імперії
Як і в сучасній системі перепису, найважливішою частиною є початкове складання постійних реєстрів населення (sicil-i niifus) у кожному селі та кожному кварталі великих міст. Переписувачі, виконуючи свою роботу, мали супроводжуватися релігійними лідерами та мерами, і дані, що записувалися, включали не лише ім'я та характеристики кожної особи, знайденої в їхніх округах, але й вперше їхню стать; жінки були включені до реєстраційних аркушів раніше, ніж у багатьох інших країнах.[4]
Форма реєстрації була стандартизована. Стандартна форма мала типи на основі вказаної особою релігії. Окремі реєстри існували для кожного визнаного міллету. Усі сторінки реєстрів нумерувалися послідовно та скріплювалися печаткою, щоб підроблені сторінки не могли бути замінені на справжні. Замість порожніх сторінок, залишених у кінці оригінальних реєстрів під час попередніх переписів, тепер було запроваджено окремі реєстри щоденних змін у переписі, і окружні та провінційні адміністративні ради мали засвідчити їхню точність перед тим, як інформація надсилалася до Стамбула для включення у загальноімперську статистику. Також видавалися друковані свідоцтва, причому більшість оплати йшла місцевим інформаторам, щоб звіти надходили регулярно та вчасно.
Питання перепису:
Місце народження
Стать (окремий підрозділ для чоловіків; військовий статус, стиль вусів, стиль бороди)
Місце проживання
Вік
Ремесло або професія
Сімейний стан
Стан здоров'я
Релігія
Свідоцтво про реєстрацію населення
Під час перепису кожна людина реєструвалася і отримувала Свідоцтво про реєстрацію населення (Nufus Tezkeresi) з підписом і печаткою, що було своєрідною квитанцією про реєстрацію і містило ті ж самі дані, що й у реєстрі.
На практиці це свідоцтво виконувало функції як свідоцтва про народження, так і посвідчення особи, і його необхідно було надавати для всіх урядових і правових операцій.
Перепис населення
Демографічні дані протягом більшої частини історії Османської імперії не були надто точними. Протягом п'яти століть її існування імперія не мала легкодоступних і достовірних даних, окрім цифр щодо кількості працевлаштованих громадян. До першого офіційного перепису (1881–1893) дані виводилися з розширення податкових значень на загальну чисельність населення. Через використання податкових даних для визначення розміру населення детальні дані для численних османських міських центрів — міст із понад 5,000 мешканців — є досить точними. Ці дані доповнювалися інформацією про заробітну плату та ціни. Іншим джерелом були дані про кількість землевласників домогосподарств в Османській імперії — кожне домогосподарство вважалося таким, що складається з 5 осіб.[5]
Міське населення на Балканах у XVI ст
Османський перепис 1831 року
Султан Махмуд II провів перший загальний перепис населення як частину своїх зусиль зі створення нової армії (армія Нізам-і Джедід(інші мови)) та бюрократії, після знищення яничарського корпусу(інші мови), у 1826 році.[3] Перепис в Османській імперії розпочався у 1828-1829 роках як у Європі, так і в Анатолії. Початок війни з Росією у 1828-1829 роках завадив поширенню цих процедур на загальноімперському рівні. Цілі села залишалися не врахованими. Підраховували лише оподатковуване населення, тобто здорових чоловіків старше 15 років. У деяких поселеннях решта чоловічого населення становила більшість.
Перший офіційний перепис населення (1881–1893) зайняв 10 років, підготовка реєстраційних комітетів та форм які завершилися у 1884-1885 роках. З цього часу почався безперервний збір інформації з щорічними звітами, і в 1893 році результати були зібрані та представлені. Великий візирАхмед Джевад-паша(інші мови) подав записи перепису в зшитому рукописі султану Абдул-Гаміду II.[6] Цей перепис став першим сучасним, загальним і стандартизованим переписом, здійсненим не для податкових чи військових цілей, а для отримання демографічних даних. Населення було поділено за етно-релігійними та гендерними характеристиками. Чисельність як чоловіків, так і жінок наводилася у рамках етно-релігійних категорій, зокрема мусульмани, греки (включаючи греків з Малої Азії, понтійських греків і кавказьких греків — усі православні християни під юрисдикцією Константинопольського патріархату з дуже різним етнічним походженням), вірмени, болгари, католики, євреї, протестанти, латини, сирійці та роми. [8][9]
У 1867 році Державна рада Туреччини(інші мови) взяла на себе відповідальність за складання таблиць населення, що підвищило точність обліку населення. У 1874 році були введені нові методи обліку кількості населення. Це призвело до створення Генеральної адміністрації з питань населення, яка була підпорядкована Міністерству внутрішніх справ у 1881–1882 роках. Ці зміни політизували підрахунки населення.
Карти населення 1893-96 рр
1893-96, мусульманське, грецьке та вірменське населення
1893-96, вірменська роздача (кольор.)
1893-96, зелений колір показує мусульманську більшість, червоний — вірменську більшість.
Після 1893 року в Османській імперії було створено статистичний орган (Istatistik-i Umumi Idaresi), під керівництвом якого в 1899 році були опубліковані результати ще одного офіційного перепису.
Перепис населення Османської імперії 1905–1906 зосереджувався на Іраку та Аравійському півострові, оскільки в Європі та Анатолії облік населення був уже добре налагоджений.[6] Istatistik-i Umumi Idaresi провів нове переписне обстеження, для якого польові роботи тривали два роки (1905–1906). 2-3 мільйони людей в Іраку та Сирії залишилися незареєстрованими і не врахованими.[10] Слід зазначити, що повна (загальна) документація цього перепису не була опублікована. Результати регіональних досліджень на основі цих даних публікувалися пізніше і були відсортовані за датою публікації. До публікацій і наступних видань увійшли дані про населення Османської імперії станом на 1911, 1912 і 1914 роки. Значна кількість архівної документації перепису була використана у багатьох сучасних дослідженнях та міжнародних публікаціях. Після 1906 року Османська імперія почала розпадатися, а ланцюг насильницьких воєн, таких як Італо-турецька війна, Балканські війни та Перша світова війна, кардинально змінили регіон, його кордони та демографічну ситуацію.
Розподіл населення Міллет в Османській імперії в 1906 році, згідно з офіційним переписом[11][12]
Примітки:а Мусульманський міллет включає всіх мусульман. Найбільшими з них є турки, араби та курди . b Грецький Міллет включає всіх християн, які належать до Грецької православної церкви. Це і слов'яни, і албанці . c Це включає різні ассирійські церкви. d Перше джерело не включає протестантів та «інших».
Османський перепис 1914 року
Перепис населення Османської імперії 1914 року було зібрано та опубліковано як Memalik-i Osmaniyyenin 1330 Senesi Nütus Istatistiki.[6]
Перепис 1914 року відобразив значні зміни у територіальних межах та адміністративному поділі Османської імперії. Статистика населення та загальні вибори 1914 року були основними джерелами даних про населення. Загальна чисельність населення імперії була визначена як 18,520,015 осіб. Підсумкові дані за 1914 рік показали "чистий приріст" на 1,131,454 особи порівняно з переписом 1905-06 років. Ці дані відображають втрату територій і населення в Європі внаслідок Балканських воєн; інакше, загальна цифра приросту становила б 3,496,068 осіб.[13]
Перепис значно занижував кількість немусульманського населення.[14][15] Наприклад, у Діярбакирі в переписі 1914 року вказувалося, що вірменське населення становило 73,226 осіб, але у вересні 1915 року Решид Бей оголосив, що депортував 120 000 вірмен із провінції.[16][17]
1914, мусульманське, грецьке та вірменське населення
Офіційні дані перепису 1914 року (загальна кількість чоловіків і жінок)
У 1865 році в провінції (без урахування Нишського санджаку) проживало 658 600 (40,51%) мусульман і 967 058 (59,49%) немусульман, включаючи жінок. У 1859–1860 роках, окрім іммігрантів, чисельність мусульман становила 569 868 (34,68%), а немусульман — 1 073 496 (65,32%). [18] Половина мусульман були біженцями внаслідок обміну населенням між християнами і мусульманами з Росією. До створення Дунайського вілаєту, приблизно 250 000–300 000 мусульманських іммігрантів із Криму та Кавказу були поселені в цьому регіоні з 1855 по 1864 рік. Ще 200–300 тисяч чоловіків і жінок, біженців-черкесів та кримських татар, які оселилися в 1862–1878 роках, були частково виключені з перепису 1866 року.[6]
Чоловіче населення податного населення Дунайського вілаєту:
Згідно з переписом 1874 року, у Дунайській провінції (без урахування Нишського санджаку) проживало 963 596 (42,22%) мусульман і 1 318 506 (57,78%) немусульман. Разом із Нишським санджаком населення становило 1 055 650 (40,68%) мусульман і 1 539 278 (59,32%) немусульман у 1874 році. Мусульмани становили більшість у санджаках Русе, Варна та Тулча, тоді як немусульмани переважали в інших санджаках. [20]
Мусульманське населення в еялеті Сілістра було найчисленнішим (55,17%), тоді як у субпровінціях Видин та Ниш немусульманське населення становило відповідно 75,59% та 81,18%. Населення еялетів (Сілістра, Відін і Ниш), що утворили Дунайський вілаєт, згідно зі звітом британського консула Едварда Ніла 1858 року: [25]
Дунайська провінція була заснована в 1864 році і складалася з підпровінцій Русе, Варна, Тулча, Тирново, Видин, Софія та Ниш.[20] Дві підпровінції (Софія та Ниш) були відокремлені від Дунайської провінції: Нишський санджак став частиною Прізренського вілаєту в 1869–1874 роках, тоді як відокремлена Софійська провінція була заснована в 1876 році. Нарешті, в 1877 році Софія та Ниш були приєднані до Адріанопольського та Косовського вілаєтів відповідно. [20]
Загальна чисельність населення провінції до Російсько-турецької війни 1877–1878 років становила близько 2,6 мільйонів осіб, з яких 1 мільйон (40%) були мусульманами та 1,5 мільйона (60%) немусульманами. Основними національними групами були болгари та турки. У провінцію були переселені нові великі громади черкесів і татар серед 250 000–300 000 мусульманських біженців із Криму та Кавказу з 1855 по 1864 рік; однак після війни 1877–1878 років як мусульманське, так і турецьке населення скоротилося майже на половину,[20] залишивши лише 63 черкеських родини, зафіксованих у Болгарії до 1880 року. [26]
Чисельність чоловічого населення Дунайського вілаєту (без урахування Нишського санджаку) в 1865 році, згідно з даними Kuyûd-ı Atîk (Друкарня Дунайського вілаєту): [27]
Чоловіче населення Дунайського вілаєту (без урахування Нишського санджаку) в 1866–1873 роках, згідно з редактором Дунайської газети Ісмаїлом Кемалем:[7]
Спільнота
Населення
МУСУЛЬМАНИ
481 798 (42%)
- Утверджені мусульмани
392 369 (34%)
- мусульманські поселенці
64 398 (6%)
- мусульманські роми
25 031 (2%)
ХРИСТИЯНИ
646 215 (57%)
- Болгари
592 573 (52%)
- Греки
7655 (1%)
- вірмени
2128 (0%)
- Католики
3556 (0%)
- інші християни
40 303 (4%)
ЄВРЕЇ
5375 (0%)
Роми-НЕМУСУЛЬМАНИ
7663 (1%)
ЗАГАЛОМ
1 141 051 (100%)
Чоловіче населення Дунайського вілаєту (без урахування Нишського санджаку) в 1868 році, згідно з Кемалом Карпатом: [6]
Спільнота
Населення
Християнські болгари
490 467 (57.68%)
Мусульмани
359 907 (42.32%)
ЗАГАЛОМ
850 374 (100%)
Чоловіче населення Дунайського вілаєту (без санджаку Ниш ) у 1875 році, згідно з Тахрір-і Седід (друкарня Дунайського вілаєту): [28]
Розподіл населення міст Дунайського вілаєту в 1876 р. за Aubaret (крім Niş sancak)
Загальна чисельність населення Дунайського вілаєту (за винятком Нишського санджаку) у 1876 році, оцінена французьким консулом Обаре з реєстру: [30][31]
Спільнота
Населення
МУСУЛЬМАНИ
1 120 000 (48%)
в т.ч. турки
774 000 (33%)
в т.ч. черкеси
200 000 (8%)
в т.ч. татари
110 000 (5%)
в т.ч. роми
35 000 (1%)
НЕМУСУЛЬМАНИ
1 233 500 (52%)
в т.ч. болгари
1 130 000 (48%)
в т.ч. роми
12 000 (1%)
в т.ч. греки
12 000 (1%)
в т.ч. євреї
12 000 (1%)
в т.ч. вірмени
2500 (0%)
в т.ч. Волохи та інші
65 000 (3%)
ЗАГАЛОМ
2 353 000 (100%)
Загальна кількість населення двох переважно турецьких санджаків Дунайського вілаєту в 1876 році, за даними французького консула Обаре: [31]
Загальна кількість населення пізнішої Східної Румелії до та після російсько-турецької війни 1877-78 рр. (Драммонс-Вольф до Солсбері, 26 вересня 1878) після вимушеної міграції:[6][19]
Карта 1876 року російського дипломата Теплова про мусульманське та християнське населення в деяких казах, що стосуються Константинопольської конференції.
Європейська частина
За оцінками з приблизно вісімнадцяти джерел, мусульмани складали близько 35% від загальної чисельності населення Балканів у першій половині XIX століття, тоді як у другій половині століття їх частка зросла до 43%.[6] Згідно з тридцятьма трьома джерелами, частка турків у європейських провінціях Османської імперії в XIX столітті коливалася від 11% до 24%; греків — від 9% до 16%; болгар — від 24% до 39%.[6] Турки складали дві третини мусульман у Дунайському вілаєті, а також більшість мусульман у Адріанопольському та Салонікському вілаєтах.[6] У більш західних вілаєтах мусульмани були більшістю, до складу якої зазвичай входили слов'яни та албанці. У Йоаннінському вілаєті домінували православні християни, більшість з яких за етнічним походженням були албанцями, згідно з османськими чиновниками, і вони становили три чверті від усіх мусульман.[36] У 1867 році Салахаддін-бей оцінив кількість черкеських новоприбулих у 595 000 осіб та 400 000 вірмен у європейській частині Османської імперії.[6] Практично всі черкеси почали мігрувати до Анатолії після російських військових наступів в останній чверті XIX століття.[6]
Загальна чисельність населення європейської частини Османської імперії в 1872 році, за даними військового аташе в Константинополі Ріттера цур Гелле фон Само, на основі османських провінційних щорічників:[6]
Загальна чисельність населення європейської частини Османської імперії в 1876 році, за даними Ернста Георга Равенштейна(інші мови), який спирався на кілька джерел, включаючи османську статистику:[6][38]
Чоловіче населення частин Дунайського, Адріанопольського та Салонікського вілаєтів, що відповідають сучасній Республіці Болгарія, у 1875 році за даними Тотева:[7]
↑Термін "Волохи" може стосуватися ароманів, або мегленітських румун, або румунів, двох з трьох або всіх одночасно. Це термін, що спочатку використовувався іншими народами для позначення східно-романських народів (до яких також належать істрорумуни, які ніколи не жили під владою Османської імперії), хоча мегленітські румуни прийняли його як самоназву.
↑Behar, Cem, ed. 1996. Osmanlı Đmparatorluğu'nun ve Türkiye'nin nüfusu, 1500-1927. Ankara: T.C. Basbakanlık Devlet Đstatistik Enstitüsü - State Institute of Statistics Prime Ministry Republic of Turkey.
↑ абвгдежиклмнпрстуфхцшKarpat, K.H. (1985). Ottoman population, 1830-1914: demographic and social characteristics. Madison, Wis: University of Wisconsin Pres.
↑Gaunt, David (2006). Massacres, Resistance, Protectors: Muslim-Christian Relations in Eastern Anatolia During World War I(англ.). Gorgias Press. с. 19. ISBN978-1-59333-301-0.
↑Bŭlgarii︠a︡ 1300-institut︠s︡ii i dŭrzhavna tradit︠s︡ii︠a︡: dokladi na tretii︠a︡ Kongres na Bŭlgarskoto istorichesko druzhestvo, 3-5 oktomvri 1981, p. 326
↑More, R.J., Under the Balkans. Notes of a visit to the district of Philippopolis in 1876. London, 1877.
↑Hacisalihoglu, Mehmet (2017). The Rise of Sliven (İslimye) from a Balkan Village to a Province Center in the Ottoman Empire. У Özgür Kolçak (ред.). Turkey and Bulgaria. A Contribution to Balkan Heritage. International Balkan Annual Conference IBAC Book Series 5. Istanbul: İstanbul Üniversitesi. с. 75—100.
* Shaw, Standford J. (August 1978). The Ottoman Census System and Population, 1831–1914. International Journal of Middle East Studies. 9 (3): 325—338. doi:10.1017/S0020743800033602."The Ottoman Census System and Population, 1831–1914". International Journal of Middle East Studies. 9 (3): 325–338. doi:10.1017/S0020743800033602.
Karpat, Kemal H. (May 1978). Ottoman Population Records and the Census of 1881/82–1893. International Journal of Middle East Studies. 9 (2): 237—274. doi:10.1017/S0020743800000088.
L. Kinross, The Ottoman Centuries: The Rise and Fall of the Turkish Empire, 1979
M. Kabadayı, Inventory for the Ottoman Empire / Turkish Republic 1500–2000 [1]
