PROFILPELAJAR.COM

Герберт Маркузе
Герберт Маркузе
нім. Herbert Marcuse
Народився	19 липня 1898[…]; Берлін, Німецький Райх
Помер	29 липня 1979[…] (81 рік); Штарнберг, Верхня Баварія, Баварія, Німеччина; ·геморагічний інсульт
Поховання	Доротеенштадтський цвинтарd
Країна	Німецька імперія; Веймарська республіка; США; ФРН; Німеччина; Швейцарія
Діяльність	філософ, соціолог, політичний теоретик, викладач університету, політолог
Галузь	філософія, соціальна теорія і Фрейдо-марксизмd
Alma mater	Гарвардський університет, Колумбійський університет, HU Berlin і Фрайбурзький університет
Науковий ступінь	докторський ступінь
Науковий керівник	Мартін Гайдеґґер
Знання мов	німецька і англійська
Заклад	Вільний університет Берліна, Брандейський університет, Університет Каліфорнії в Сан-Дієго, Управління стратегічних служб і Франкфуртський університет
Учасник	Перша світова війна
Напрямок	Франкфуртська школа
Magnum opus	Ерос і цивілізація, Одновимірна людина, Existentialistische Marx-Interpretationd, Counterrevolution and Revoltd і A Critique of Pure Toleranced
Партія	Соціал-демократична партія Німеччини і Незалежна соціал-демократична партія Німеччини
У шлюбі з	Sophie Wertheimd, Inge Neumannd і Erica Sherover-Marcused
Діти (1)	Peter Marcused
Автограф
IMDb	ID 0546206
	; Висловлювання у Вікіцитатах; Медіафайли у Вікісховищі;

Ге́рберт Марку́зе (нім. Herbert Marcuse; 19 липня 1898 , Берлін — 29 липня 1979, Штарнберг) — теоретик марксизму, один із представників Франкфуртської школи, філософ, соціолог, психолог, громадський діяч. Німецький єврей за походженням, Герберт Маркузе велику частину свого життя прожив у США, де написав більшість своїх творів англійською.

Біографія

Герберт Маркузе народився у єврейській сім'ї у Берліні.

Під час Першої світової війни служив у німецькій армії, доглядаючи за кіньми. Згодом став членом солдатської ради, брав участь у соціалістичному повстанні, очоленому «Союзом Спартака» і врешті-решт розгромленому силами Веймарської Республіки.^[9]

Після здобуття ступеня доктора філософії у 1922 році в Університеті Фрайбурга, Маркузе повертається до Берліна де працює продавцем книг.^[9] У 1929 він знову з'являється у Фрайбурзі де співпрацює з Мартіном Гайдеґґером. З приходом нацистів, який закономірно перешкодив його роботі над цим проектом, Маркузе стає членом Франкфуртського інституту соціальних досліджень, очолюваного Максом Горкгаймером і залишає Німеччину того ж року, емігруючи спочатку до Швейцарії, а потім до США (1934).

У 1941 публікує Розум та Революцію — діалектичну роботу, що вивчає Геґеля та Маркса. Хоча Маркузе так ніколи й не повертається до Німеччини, він стає одним із основних ідеологів Франкфуртської школи, разом із Максом Горкгаймером та Теодором Адорно.

Впродовж Другої світової війни Маркузе починає свою роботу в офісі воєнної інформації (Office of War Information (OWI)), де працює над антинацистською пропагандою. У 1943 він переводиться до офісу стратегічних служб (Office of Strategic Services (OSS)), де займається вивченням нацистської Німеччини та проблем денацифікації. Після розпуску OSS у 1945 Маркузе прийнятий американським державним департаментом на посаду голови центрального європейського бюро, яку він обіймає до смерті своєї дружини у 1951.^[10]

У 1952 розпочинає викладацьку кар'єру як політичний теоретик, працюючи спочатку в Університеті Колумбії та Гарварді, а потім в Університеті Брендейс (Brandeis University) з 1958 по 1965, де він стає професором філософії та політики і, врешті-решт, у Університеті Каліфорнії в Сан-Дієго. Протягом цього часу Маркузе був другом та співробітником історико-соціолога Баррінґтона Мура молодшого та політичного філософа Роберта Пола Уолффа (Robert Paul Wolff).

У повоєнний період, Маркузе продовжує бути найбільш виразно політизованим членом франкфуртської школи, дотримуючись лівого ухилу, і надалі ідентифікує себе як марксиста, соціаліста, та геґельянця.

Критика капіталістичного суспільства у працях Маркузе (зокрема його книги Ерос і Цивілізація (1955), яку часто називають синтезом марксизму і фрейдизму, та Одномірна Людина (1964)) звучала в унісон з ідеями студентського руху 60-х, зокрема лівого крила. Так, завдяки своїм чисельним виступам на студентських демонстраціях, Маркузе охрестили «батьком Нових Лівих» (зрештою, сам філософ недолюблював і відкидав це прізвисько). Його роботи здійснили величезний вплив на інтелектуальний дискурс популярної, масової культури та вчених що її досліджували. У пізніх 60-х та в 70-х, Маркузе читає багато лекцій та промов у США та Європі, помираючи 29 липня 1979, після інсульту пережитого ним під час візиту до Німеччини. Представник другого покоління Франкфуртської Школи, теоретик Юрґен Габермас був разом із ним у його останні дні.

Багато прогресивних дослідників та активістів перебували під впливом Маркузе, наприклад, Анджела Девіс та Еббі Гоффман — автор культової для покоління гіпі «Вкради цю книгу» (Steal This Book). Серед лівих, які критикували його погляди, варто відзначити лівого комуніста Пауля Маттика та марксистку-гуманістку Раю Дунаєвську. Написане Маркузе есе «Репресивна толерантність», у якому він стверджував, що капіталістичні демократії є тоталітарними за своєю суттю, зустріли гостру критику за тезу про те, що всі точки зору, окрім консервативних, повинні сприйматись толерантно.

Герберт Маркузе ніяк не був пов'язаний з літературознавцем Людвігом Маркузе (1894—1971), проте міг мати віддалені кровні зв'язки з берлінським сексологом Максом Маркузе (1877—1963).

Основні твори

«Геґелева онтологія та теорія історичности» (Hegels Ontologie und die Theorie der Geschichtlichkeit, 1932)
«Розум і революція. Геґель і виникнення соціяльної теорії» (Reason and Revolution: Hegel and the Rise of Social Theory, 1941)
«Ерос і цивілізація. Філософське дослідження фройдизму» (Eros and Civilization: A Philosophical Inquiry into Freud, 1955)
«Радянський марксизм. Критична аналіза» (Soviet Marxism: A Critical Analysis, 1958)
«Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства» (One-Dimensional Man, 1964)
«Заперечення. Нариси з критичної теорії» (Negations: Essays in Critical Theory, 1968)
«Нарис про визволення» (An Essay on Liberation, 1969)
«Контрреволюція і бунт» (Counter-Revolution and Revolt, 1972)
«Естетичний вимір» (The Aesthetic Dimension, 1978)

Видання українською

Герберт Маркузе. Одновимірна людина. Дослідження ідеології розвинутого індустріального суспільства [глави з книги] / пер. В. Курганський. // Сучасна зарубіжна соціальна філософія: Хрестоматія. — Київ: Либідь, 1996. — С. 87—134.
Герберт Маркузе. Структура інстинктів і суспільство: філософське дослідження вчення Зигмунда Фройда / пер. О. Юдін. — Київ: Ніка-Центр, 2010. — 248 с. — ISBN 978-966-521-531-8

Див. також

Примітки

↑ ^а ^б ^в Wolin R. Encyclopædia Britannica
d:Track:Q5375741
↑ ^а ^б ^в SNAC — 2010.
d:Track:Q29861311
↑ ^а ^б ^в Discogs — 2000.
d:Track:Q504063
↑ Маркузе Герберт // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
d:Track:Q649 d:Track:Q17378135
↑ ^а ^б ^в ^г ^д Catalog of the German National Library
d:Track:Q23833686
↑ LIBRIS — Королівська бібліотека Швеції, 2012.
d:Track:Q953058 d:Track:Q1798125
↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
d:Track:Q19938912 d:Track:Q54837 d:Track:Q193563
↑ ^а ^б CONOR.Sl
d:Track:Q16744133
↑ ^а ^б Walter-Busch, Emil (1 січня 2010). Geschichte der Frankfurter Schule. Brill | Fink. ISBN 978-3-8467-4943-2.
↑ Westermann, A. F. (1932). Neue Quellen zur Grundlegung des historischen Materialismus. Zeitschrift für Sozialforschung. Т. 1, № 3. с. 416—417. doi:10.5840/zfs19321326. ISSN 1011-0798. Процитовано 20 травня 2023.

Література

В. Бушанський. Маркузе Герберт // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с. 426 ISBN 978-966-611-818-2
Роман Тиса. Визволення людини. Нариси з історії суспільної думки XX ст. — Київ: «Вперед», 2023. ISBN 978-617-7699-44-5
Маркузе, Герберт // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін. — Київ : Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України : Абрис, 2002. — С. 364. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.