Альпійська конвенція (англ.Alpine Convention, нім.Alpenkonvention, фр.Convention alpine, словен.Alpska konvencija, італ.Convenzione delle Alpi) — це міжнародний територіальний договір, покликаний забезпечити сталий розвиток Альпійського гірського регіону. Альпійська конвенція була відкрита для підписання в 1991 році й набрала чинності в березні 1995-го. Альпійська конвенція є рамковою і визначає основні принципи діяльності і загальні заходи для сталого розвитку найвищої гірської системи Західної Європи.
У преамбулі Альпійської конвенції зазначається, що Альпи є однією з найбільших незайманих неперервних природних територій Європи і тому слугують основним природним середовищем та останнім притулком для багатьох зникаючих видів рослин і тварин[1].
Розробникам Конвенції не одразу вдалося знайти компроміс між економічними та екологічними інтересами. Так, швейцарський уряд наштовхнувся на стіну нерозуміння з боку гірських кантонів. На самому початку переговорів вони відхилили попередній проект конвенції, обґрунтувавши це тим, що, з одного боку, ратифікація угоди призведе до втрати контролю над власною територією, а з іншого — може загрожувати самому існуванню кантонів. Згідно зі Швейцарською Конституцією, кантони суверенні і є державами в складі федерації. Ігнорування рішення гірських кантонів означало б проведення референдуму на рівні держави. Щоб уникнути цього, уряд інтенсивно вів переговори з представниками гірських кантонів і разом з ними розробляв додаткові параграфи (охорона природи, лісові ресурси, туризм, розвиток транспорту, шляхи розв'язання конфліктів, аспекти використання землі тощо). Завдяки тісному співробітництву проект був остаточно обговорений і одностайно прийнятий.
Територія
Альпійська дуга
Загальна площа території, на яку поширюється Альпійська конвенція, — 190,959 км². Тут розташовані 5867 муніципальних утворень. Загальна протяжність контуру, що включає (частково) території восьми держав, становить 1200 км², а найширша частина регіону — 300 км², яка тягнеться з північного сходу на південний захід, і знаходиться між Баварією і Північною Італією. Найбільші держави, що входять до Конвенції — Австрія та Італія, на їхню частку припадає понад 55 % території. Разом вони займають 3/4 всієї площі регіону, де діє Конвенція. Далі йдуть приальпійські райони Франції, Швейцарії, Німеччини та Словенії, а також два малих європейських князівства — Ліхтенштейн і Монако.
У п. 1 ст. 2 Альпійської конвенції визначені три основоположних принципи, які повинні бути покладені в основу комплексної політики щодо збереження і захисту Альп: профілактика (недопущення подальших негативних впливів людини на гірську екосистему), плата за забруднення (високі штрафи за забруднення довкілля) та транскордонне співробітництво (принцип, який згідно з конвенцією повинен бути посилений і розширений як з точки зору території, так і кількості охоплюваних об'єктів).
Зазначені принципи реалізуються через впровадження низки екологічних заходів. Сукупність цих заходів об'єднує одна особливість — їх екосистемний характер. Так, щоб попередити стихійні лиха, розробники конвенції наголошують на необхідності запобігання (п. 2 ст. 2) надмірному використанню природного середовища шляхом ретельного уточнення вимог щодо оцінки землекористування, далекоглядного інтегрального планування та координації заходів.
Інституції Альпійської конвенції
Вищим органом альпійської співдружності є Конференція міністрів, яка скликається раз на два роки державою, що головує в Альпійській конвенції (країна-голова обирається строком на 2 роки). Засідання Конференції міністрів, усі програми, проекти та інститути Альпійської конвенції відкриті для участі зовнішніх спостерігачів-представників ООН та інших структур, Ради Європи, європейських країн, національних неурядових організацій, учених, експертів. Рішення приймаються на основі консенсусу.
У разі особливої необхідності для вирішення конкретних проблем у рамках Конвенції можуть створюватися робочі групи і платформи, що аналізують ситуацію. На сьогодні сформовано 10 робочих груп у таких сферах, як:
Convention on biological diversity. — Rio de Janeiro: Environmental Law and Institutions Programme Activity Centre, 1992. — 56 p.
Convention on conservation of European wildlife and natural habitats. — Bern, 1979. — 12 p.
Council Directive 92/43/EEC of May 1992 on the conservation of natural habitats and wildfauna and flora // Official Journ. of the European Union. — 1992. — L 206. — P. 1-50
.svg){kind=small}
