Народився у Ганау-на-Майні у сім'ї робітника. У дитинстві вчився грати на скрипці. У 1905 році з сім'єю переїхав до Франкфурта-на-Майні, де з 13 років працював в оркестрах й одночасно вчився в консерваторії студіюючи композицію та скрипку. В 1915—1923 роках працював концертмейстером оперного театру у Франкфурті.
У 1920-х роках П. Гіндеміт став помітним, як один з лідерів музичного модернізму. В його творах помітний вплив Й. Брамса та М. Регера. У 1921—1929 був керівником і альтистом квартету «Амар — Гіндеміт», з яким активно концертував у країнах Європи, в тому числі відвідав і СРСР.
У 1927—1935 роках П. Гіндеміт був професором Вищої музичної школи в Берліні. У 1934 р. із приходом до влади нацистів, Гіндеміт зазнав переслідувань — його музика вважалася «дегенеративною», а особистий представник Гітлера з питань культури Альфред Розенберг писав наступне:
Коли талановитий музикант, подібний Гіндеміту, після починань у дусі германізму живе, працює й почуває себе як удома в єврейському суспільстві, коли він обертається майже цілком у колі євреїв, коли він згідно з духом листопадової республіки задовольняється порожнім наслідуванням німецькій музиці, — це його справа; але він дасть іншим право відійти від нього й від його кола; націонал-соціалістська революція порвала зв'язки особисті, художні й політичні з Гіндемітом.
Гіндеміт змушений був емігрувати до Великої Британії, потім Туреччини, а у 1939 р. він оселився у США, там продовжував концертну діяльність, викладав у Єльському університеті (Коннектикут), читав курс лекцій з поетики в Гарвардському університеті (1949—1950). У 1947 році відвідав Європу, з 1951 року періодично приїжджав викладати в Цюрихському університеті. У 1953 році переселився до Швейцарії. Помер у Франкфурті-на-Майні від панкреатиту.
Творчість
Формування Гіндеміта як композитора відбувалося за часів напружених суспільно-політичних обставин у Німеччині й Австрії, коли помітний вплив починає здобувати експресіонізм, в той же час впливовим залишається і мистецтво пізнього романтизму. Пізноромантичні й експресіоністичні риси відбилися на ранній творчості П. Гіндеміта, проте вже у 1920-х роках Гіндеміт прийшов до запереченням цих традицій.
Звернувшись до традицій Й. С. Баха та поліфоністів добахівської епохи, композитор відновлює і розвиває стародавні поліфонічні форми, ставши біля витоків нового стилю в європейській музиці — неокласицизму. Найяскравіше цей стиль проявився у серії «Камерна музика» (Kammermusik) 1922—1927 років, кожна з яких була написана для невеликих, часто нестандартних інструментальних ансамблів. Пізніша камерна творчість Гіндеміта також вирізняється надзвичайно широким спектром інструментів, він став одним із небагатьох композиторів, творчий доробок яких має сонати майже для всіх інструментів симфонічного оркестру, включно з контрабасом.
У 1930-ті роки Гіндеміт звертається до симфонічних жанрів, у 1935 він, тимчасово проживаючи у місті Ленцкірх, завершує оперу «Художник Матіс», основою якого стала біографія відомого митця Маттіаса Грюневальда. Музика цієї опери лягла в основу однойменної симфонії Гіндеміта. Як і Курт Вайль або Ернст Кшенек, Пауль Гіндеміт звертався до жанру так званої ужиткової музики (нім.Gebrauchsmusik), навіяної концепцією Бертольта Брехта й розрахованої на аматорське музикування.
У ці ж роки Гіндеміт розробив унікальну гармонічну систему, яка характеризується, як і класичний мажоро-мінор наявністю тонального центру, проте може вільно використовувати всі 12 звуків хроматичної гами. Інтервали 12-ступеневого ладу розміщені П. Гіндемітом у порядку їх загострення дисонантності. Аналогічний принцип закладено в основу класифікації акордів, які він розбив на шість категорій в залежності від наявності тритону, а також відчутності тонального центру. Що стосується мелодики, то система Пауля Гіндеміта тяжіла до уникнення таких малюнків, що включали б мажорні чи мінорні тризвуки.
У кінці 1930-х П. Гіндеміт пише музикознавчу книгу «Майстерність музичної композиції», в якій він детально описує свою систему, яку використовуватиме протягом усього свого творчого шляху. Крім того, П. Гіндеміт намагався використати цю систему і для аналізу творчості інших композиторів, починаючи від Й. С. Баха і закінчуючи Шенбергом.
Напевно найпоказовішим прикладом застосування 12-тонової системи став фортепіанний цикл «Ludus Tonalis», що складається з 12 фуг, відповідно до 12 можливих тональних центрів та інтерлюдій між фугами (відкриває цикл прелюдія і завершує постлюдія). Порядок тональностей визначається порядком слідування інтервалів 12-ступеневого ладу від ноти до.
Серед інших широко відомих творів П. Гіндеміта слід перелічити симфонічні варіації на тему К. М. Вебера, симфонічну поему «Гармонія світу», симфонію in B та багато інших.
Опери
«Вбивця, надія жінок» (Morder, Hoffnung der Frauen) (1919)
Das Marienleben, song cycle для soprano and piano, based on poems by Rainer Maria Rilke, which exists in two versions. (There is also an orchestration by the composer of six of the songs from the cycle, для soprano and orchestra.)
Six Chansons, 6 pieces для a cappella choir, settings of French poetry by Rainer Maria Rilke (1939)
Камерні твори
Струнний квартет № 1 in C, Op. 2
Струнний квартет № 2 фа мінор, Op. 10
Струнний квартет № 3 in C, Op. 16
Струнний квартет № 4, Op. 22
Струнний квартет № 5, Op. 32
Струнний квартет № 6 in Es
Струнний квартет № 7 in Es
Струнне тріо № 1, Op. 35 (1924)
Струнне тріо № 2 (1933)
Квартет дерев'яних духових № 1
Септет для флейти, гобоя, кларнета, бас-кларнета, фагота, валторни і труби (1948)
Октет для кларнета, фагота, валторни, скрипки, 2 альтів, віолончелі і контрабаса(1958)
8 п'єс для 2 скрипок, альта, віолончелі і контрабаса (1927)
Ansermet, Ernest. 1961. Les fondements de la musique dans la conscience humaine. 2 v. Neuchâtel: La Baconnière.
Briner, Andres. 1971. Paul Hindemith. Zürich: Atlantis-Verlag; Mainz: Schott.
Eaglefield-Hull, A. (Ed.). 1924. A Dictionary of Modern Music and Musicians. London: Dent.
Hindemith, Paul. 1937-70. Unterweisung im Tonsatz. 3 vols. Mainz, B. Schott's Söhne. First two volumes in English, as The Craft of Musical Composition, translated by Arthur Mendel and Otto Ortmann. New York: Associated Music Publishers; London: Schott & Co., 1941-42.
Hindemith, Paul. 1952. A Composer's World, Horizons and Limitations. Cambridge: Harvard University Press.
