Малашко Михайло Васильович
єфрейтор комбриг
Загальна інформація
Народження	4 листопада, 1885 Георгієвка, Бахмутський повіт, Катеринославська губернія
Смерть	10 квітня, 1920 Катеринослав, Катеринославська губернія,  УНР
Національність	українець
Військова служба
Роки служби	1914–1920
Приналежність	УНР
Війни / битви	Радянсько-українська війна: Захоплення Луганська більшовиками Оборона Донеччини Бої за Катеринослав
Командування
отаман Курінь Донецького Кряжу отоман Катеринославського Коша Повстанських козачих військ

Михайло Малашко ( 04.11.1885 с. Георгіївка— 10.04.1920, Катеринослав) — політик, повстанський отаман, член Української Центральної Ради і Українських Установчих Зборів, заступник комісару Донецького басейну від Української Центрльної Ради. Отаман вільного козацтва Луганська (1917-1918), отаман Куреня Донецького кряжу (1918-1919), отаман Катеринославського Кошу Повстанських козачих військ (1919). Комбриг Особливої української бригади 45-ї дивізії 14-ї армії РСЧА (1920) Брат отамана вільного козацтва Миколи Малашко.

Тривалий час починаючі від першої біографічної статті про Малашко М. яка була опублікована 1962 році, її автор вказав помилкову дату народження отамана 1882. Пізніше у книзі яка була написана Білашом В. у 1930-х роках і була надрукована його сином у 1993 році "Дороги Нестора Махно" місце народження отамана було вказано село Софіївка, Криворізького повіту.

У 2023 році краєзнавець з Дніпра Коновець-Поплавська І. у архіві знайшла справжне місце і дату народження отамана Малашко М., відповідно до цієї інформації він народився 4 листопада 1885 року, селі Георгієвка, Маріуполського повіту.^[1][2]

Михайло Малашко народився 4 листопада 1885 року у заможній українській родині у селі Георгіївка, Маріупольського повіту, сучасне село Георгіївка, Мар'їнської громади, Покровського району. Охрестили його у Вознесенському храмі села Олександрінка. У 1890-х роках він разом з родиною переїхав у село Архангельське, де ймовірно він працював фельдшером. У 1906 році він одружився з Катериною Панасенко яка жила неподалік від Гродівки, у 1913 році у подружжя народилась донька Єлізавета.^[3][4]

З початком Першої світової війни у 1914 році Михайла мобілізували до армії. Службу він проходив у Стрілецькому полку Офіцерської стрілецької школи у званні єфрейтор  на Аланських островах у Балтійському морі.

Після Лютневої революції 1917 році Михайло вступив до УПСР, та брав активну участь в українському військовому русі. Влітку 1917 року його обрали членом до Всеукраїнської Ради військових депутатів, від якої він був кооптований до складу Української Центральної Ради. В кінці літа 1917 року Михайла направили у Слов'яносербський повіт як інструктора УЦР, де він оселився у місті Луганськ. У місті Луганськ та його околицях Михайло організовував загони вільних козаків. В кінці 1917 року він очолив Українську Раду Слов'яносербського повіту, і був призначений заступником комісара Донецького басейну від УЦР. У листопаді-грудні 1917 року Михайло на чолі вільних козаків чинив опір місцевим більшовикам які намагались захопити місто. 24 грудня 1917 року місто Луганськ був захоплений загоном російських більшовиків на чолі з Саблиним Ю., після чого Малашко М. покинув місто і переховувався. Навесні 1918 року Малашко на чолі загону вільних козаків брав участь у боротьбі з більшовиками, і разом з своїм загоном 28 квітня 1918 року Михайло повернувся у Луганськ який звільнили німці. У Луганську він опитував у в'язниці заарештованих більшовиків.^[5]

В кінці 1918 року Малашко М. переїхав до сучасного міста Покровськ, де влаштувався працювати вчителем. Михайло брав активну участь в Антигетьманському повстанню яке відбулось у Покровську 19 листопада 1918 року в наслідку чого в місті і його околицях була відновлена влада УНР. У самому місті Михайло почав формувати загін вільних козаків який він назвав Курінь Донецького кряжу. Цей загін головним чином роззброював більшовицькі загони,  і відновлював владу УНР в околицях міста і разом з загонами Махно Н. стримував просування в глиб України російських донських частин отамана Краснова П. які вже окупували Юзівку сучасний Донецьк. На початку грудня 1918 року Михайло разом з своїм загоном виїхав у Дніпро. ^[6]

У Дніпрі Малашко М. увійшов до складу Штабу українських республіканських військ Катеринославщини. З 25 по 31 грудня 1918 року Михайло на чолі Куреня Донецького кряжу брав участь в обороні Дніпра від махновців, під час боїв у місті він отримав поранення і разом зі своїм підрозділом покинув місто. Знов Михайло повернувся у Дніпро вже після звільнення міста від махновців 2 січня 1919 року, але в цей раз ймовірно через поранення він відійшов від командування підрозділом і на деякий час зник.^[7]

Знову Малашко М. згадується вже восени 1919 року як отаман Катеринославського Кошу Повстанських вільнокозацьких військ який активно боровся з частинами російської Добровольчої армії яка окупувала Україну, в районі Верхньодніпровська і Кривого Рогу та у Верхньодніпровському, Катеринославському, Криворізькому повітах.  Михайло діяв разом з Гулим-Гуленко і вже в листопаді 1919 року звільнив від росіян Верхньодніпровськ і лінію залізниці від Знаменки до самого Дніпра. Малашко в цей час воював під жовто-блакитним прапором з гаслом «За землю і волю — борітеся — поборете». На звільнених від росіян територіях Михайло проводив проукраїнську політику, а для організації цивільного життя він організував та очолив "Тимчасовий уряд Херсонщини" який розмістився у Верхньодніпровську. 22 листопада 1919 Малашко домовився з Махном о спільних діях його підрозділу і Революційно-Повстанської Армії України проти білих росіян.

З наближенням з півночі у грудні 1919 року російських червоних військ, Михайло вислав до більшовиків своїх представників які вели перемовини на тему збереження його підрозділу і входження його до складу РСЧА. В ході складних перемовин у січні 1920 року Михайло отримав дозвіл на формування Особливої української бригади яка повинна була увійти до складу 45-ї дивізії 14-ї армії РСЧА. Особливу українську бригаду поповнювали головним чином його ж повстанці, які коштом більшовиків озброювались і постачались провіантом і одежею. Бригада була налаштована антибільшовицьки і сам отаман часто виступав перед бійцями з промовами у підтримку УНР намагаючись розкласти червону армію з середини. А в районах де стояли його частини Михайло відправляв циркуляри з вимогою впровадити викладання у школах українською мовою. Штаб бригади розташовувався у селі Софіївка неподалік Кривого Рогу.

Уся ця активна проукраїнська діяльність Михайла як червоного командира, не пройшла непоміченою для більшовиків і вони вимагали від комбрига перевести свою бригаду на фронт. Але Михайло затягував перевід підрозділу на фронт, і в цей самий час почав роззброювати загони більшовицької міліції, розганяв ревкоми, знищував засоби зв'язку. На початку березня 1920 року його викликали до Олександрії у штаб 45-ї дивізії для роз'яснень. По прибуттю в Олександрію більшовики одразу арештували Михайла, і під конвоєм відправили у Кременчук у штаб 14-ї РСЧА. Під час етапування Михайло втік, і повернувся до своєї бригади.

4 березня 1920 року Михайло скликав загальні збори командирів своєї бригади на яких оголосив про початок повстання проти більшовиків. На цих зборах були присутні: Черноусов (Черновус), заступник командира 4-ї Окремої бригади Дяківський, заступник адміністративного відділу бригади Березняк, професор Прохоренко І. М., який завідував культурно-просвітницьким відділом, командир Верхньодніпровського полку Петренко, командир Веселотернівського полку Федорченко, Тишанін (Іванов) та інші. В ніч з 6 на 7 березня підрозділ у 220 козаків на чолі з Малашко звільнили від більшовиків Верхньодніпровськ, у місті та його околицях козаки роззброїли підрозділи червоноармійців та знищили більшовицькі установи з їхніми співробітниками. У міському банку Михайло реквізував 13 - мільйон рублів. Довідавшись про те що з Дніпра у Верхньодніпровськ вирушив підрозділ 2-ї Латиської стрілецької бригади, Михайло разом зі своїми козаками покинув Верхньодніпровськ. Але біля села Алфьорова козаків наздогнали латиші, після запеклого бою загін Малашко був знищений, а сам отаман втік.^[8]

Після наради кіш рушив на Верхньодніпровськ у складі 150 кінних та 70 піших козаків із кулеметом. Озброєними були лише 70 — 80 з 5 — 10 патронів до рушниці. У Семенівці піші козаки взяли в селян по коню, за яким рушив теж верхи його господар. (також верхи). Взяли станцію Верхньодніпровськ, забрали кулемет і до 20 душ полонених. Піймали і роззброїли у навколішньому до Верхньодніпровська селі близько 40 латишів. В ніч 7 березня 1920 року без жодного пострілу було роззброєно караульну роту, міську та повітову міліції Верхньдніпровська. З чуткою про вихід з Катеринославу кінського відділу латишів залишили Верхньодніпровськ. У Миколаївці латиші наздогнали обози Малашка. Вийшли з Посуньок і прийняли бій біля залізниці з червоноармійцями з ешелону з Катеринославу. 50 піших козаків боронили у Байкової могили відхід кінноти. Із них загинуло 33 чоловіки, із них — 11 учнів Верхньодніпровської середньої сільськогосподарської школи (найстаршому було 18 років). Діставшися Софіївки знайшли Верхньодніпровський полк. Червоноармійці виставили 4 бронепоїзди на ділянку П'ятихатки-Верхівцеве-Довгінцеве. Повстанці ухвалили рішення розсіятися і вести підпільну війну. Проти загонів Малашка Червона армія створила штаб на чолі з чекістами Ф. Леонюком та П. Оніщенко. У їхньому розпорядженні був загін чекістів і представників особливого відділу 13-ї армії. У липні 1920 року у селі Орлове було спробувано взяти хворого на тиф Малашка. Михайла Малашка було взято у Кам'янському^[9]. Його доставили в Катеринославську ЧК, де розстріляли.

• Отамани Гайдамацького краю 33 біографії / Роман Коваль ; ред. Григорій Гребенюк ; обкладинка художника Миколи Броха. – Київ : Правда Ярославичів, 1998. – 616 с
• Провідники повстанського руху Придніпров’я (за матеріалами органів державної безпеки): збірник документів / упоряд.: Юрій Пахоменков, Олександр Чепурко; вступна стаття проф. Дмитра Архірейського. – Дніпро: «Герда», 2021. – 288 с.ISBN 978-617-7639-69-4
• Мєдвєдєв А. Головний отаман Донецького кряжу - Михайло Малашко. "Старий рудник № 2" Історико-краєзнавчий альманах / редактор упорядник С. П. Луковенко. Запоріжжя. 2023 р. 100 ст.
• І знову про отамана Донецького кряжу - Михайла Малашка / Презентація у прифронтовому Покровську
• Белаш А. В., Белаш В. Ф. Дороги Нестора Махно (Историческое повествование). – К.: РВЦ "Проза", 1993

Головний отаман Донецького кряжу Михайло Малашко.Лекція Анатолія Мєдвєдєва, краєзнавця з Добропілля

^[10] Коваль Р.“Багряні жнива Української революції” http://unknownwar.info/export_html/_1048.html [Архівовано 29 серпня 2018 у Wayback Machine.]

1. ↑ Мєдвєдєв А. Головний отаман Донецького кряжу - Михайло Малашко. "Старий рудник № 2" Історико-краєзнавчий альманах. Стр 71
2. ↑ Атаман Малашко Ч. 1/6 Год 1917 Битва за Донбасс, Луганск и Славяносербский уезд. YouTube. Irena Konovets-Poplavska. 10 січня 2023. Процитовано 12 вересня 2024.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром url-status, але без параметра archive-url (посилання)
3. ↑ Атаман Михаил Малашко. Ч. 1/4 Год 1917 - отчаянные попытки спасти Луганщину с Донецким кряжем (укр.), процитовано 10 січня 2023
4. ↑ Мєдвєдєв А. Головний отаман Донецького кряжу - Михайло Малашко. "Старий рудник № 2" Історико-краєзнавчий альманах. Стр. 71
5. ↑ Мєдвєдєв А. Головний отаман Донецького кряжу - Михайло Малашко. "Старий рудник № 2" Історико-краєзнавчий альманах. Стр. 72
6. ↑ Мєдвєдєв А. Головний отаман Донецького кряжу - Михайло Малашко. "Старий рудник № 2" Історико-краєзнавчий альманах. Стр 73
7. ↑ Отаман Малашко Ч. 2/6 Рік 1918 Додаток | Бій за Катеринослав 27 грудня 1918 (укр.), процитовано 12 лютого 2023
8. ↑ Провідники повстанського руху Придніпров’я (за матеріалами органів державної безпеки): збірник документів. Стр 202
9. ↑ Атаман Малашко Ч.6/6 Год 1920 (8 марта-10 апреля)| Конец атамана | Загадка Сфинкса (укр.), процитовано 16 лютого 2023
10. ↑ Архівована копія. unknownwar.info. Архів оригіналу за 29 серпня 2018. Процитовано 11 січня 2020.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)

'