PROFILPELAJAR.COM

Кизилбаші (кізільбаші, від тюркськ. «червоноголові», азерб. Qızılbaş, перс. قزلباش Qizilbāsh, тур. Kızılbaş) — історична спільнота, під якою розуміють:

1. об'єднання тюркських кочових племен (шамлу, румлу, устаджлу, текелі, афшар, каджар, зулькадар тощо)^[1], які розмовляли азербайджанською^[2].

2. Піддані Сефевідської держави, незалежно від їхньої етнічної приналежності. Кіннота Сефевідів. У турків термін уживався лише стосовно персів)^[3].

3. етнічна група в Афганістані.

4. у Туреччині прибічники радикальної шиїтської секти алі-ілахі, до яких належать племена юрюків, частина туркменів і, частково курди (племена беллікан, мілан, балашагхі, курешлі, кочкірі)^[4].

Історія

Між XI і XV ст. племена огузів розселилися на широкому просторі Малої Азії, Сирії, Азербайджану та Ірану; частина їх входила в племінні об'єднання Кара Коюнлу і Ак Коюнлу. Вони підпали під вплив суфійського ордену «Сефевійя», чиї шейхи мали резиденцію в Ардебілі, але не мали світської влади, оскільки володарями Ардебіля були еміри з тюркського племені джагірлу.

Шиїтська пропаганда сефевідських шейхів знайшла найбільше прихильників у Малій Азії. Там, в результаті політики османських султанів, які починаючи з Баязида I дедалі більше спиралися на турецьких осілих феодалів Румелії, яких було відсунуто на задній план кочові феодали Малої Азії були незадоволені такою політикою. Уже з XIII століття шиїзм поширювався в Малій Азії. А пізніше, на рубежі XV і XVI ст. за відомостями венеційських посланників (1514 рік), 4/5 жителів Малої Азії були шиїтами^[5]. Малоазіатські кочові тюркські племена стали опорою і головною силою ордену «Сефевійя».

Спочатку в союзі було сім огузських племен, які визнали себе мюридами сефевідського шейха: шамлу, румлу, устаджлу, текелі, афшар, каджар, зулькадар; але в XV столітті згадуються також і інші тюркські племена, що приєдналися до Сефевідів: баяті, караманлі, байбуртлу та інші. Вплив войовничих тюркських племен змінив характер ордену. Ж. Обен наводить текст, де говориться, що в братстві кизилбашів «не було ні свого, ані мого, а їли вони все, що мали, спільно».^[6]

З представників тюркських племен формуються загони добровольців-газіїв, які в другій половині XV століття здійснюють набіги під гаслом священної війни на Грузію, Трапезунд і Дагестан. Шейх Гейдар надав їм міцну організацію і зобов'язав носити замість колишньої високої папахи шапку з 12 пурпуровими смужками на честь 12 шиїтських імамів. Відтоді ці племена почали називати кизилбашами (азербайджанською «червоноголові»). Так орден Сефевійя в XV столітті перетворився в військове братство тюркських кочівників, свого роду духовно-лицарський орден.^[7]

Кизилбаші голили бороди, відпускали довгі азербайджанські вуса, а на голеній голові залишали чуб. За словами агента Московської компанії Лайонела Племтрі, який побував в Сефевідської імперії в 1568-1574 роках, довжина чуба могла досягати 2 футів (~ 61 см), а її власники вірили в те що за допомогою нього вони легше перенесуться на небо, коли помруть.^[8]

У 1501 році 7 тисяч кизилбашів розгромили 30-тисячне військо султана Альвенда Ак-Коюнлу, і після коронації в Тебрізі юний шейх Ісмаїл став першим шахиншахом династії Сефевідів. Він дав племені назву «шахсевени» («люблячі шаха»), тоді як групи кизилбашів у Східному Ірані зберегли колишнє ім'я. У 1503 році в битві при Хамадані 12 тис. кизилбашів змусили до втечі 70 тис. воїнів султана Східного Ірану Мурада Ак-Коюнлу, внаслідок чого влада Сефевідів поширилася на великій території від Євфрату до Амудар'ї. У 1508-1513 роках у Східній Анатолії, яка перебувала під владою Османської імперії, вибухнуло велике повстання кизилбашів, які намагалися приєднається до Сефевідів. Османи придушели повстання зі складнощами. ^[9]

Кизилбашська еліта панувала в Ірані аж до кінця XVI століття, тобто до реформ шаха Аббаса I. З кизилбашських племен складалося ядро феодального ополчення; їхні еміри розділили між собою більшу частину земельного фонду; з них призначалися головні придворні сановники, намісники областей і начальники; при дворі та війську панувала азербайджанська тюркська мова. Центральної областю держави довго був Азербайджан.^[10]

Щоб урівноважити вплив кизилбашів, які підтримували, залежно від своїх інтересів, того чи іншого члена династії, Сефевіди з роками дедалі більше спирались на гулямів, так як вони відзначались особистою відданістю шаху, оскільки на відміну від кизилбашів їхня кар'єра цілковито залежала від милості чинного монарха^[11]. Аббас I наказав формувати особисту охорону шаха винятково з гулямів.

Афганістан

За даними 1996 року кизилбаші становили 1,0% населення Афганістану^[12]. Відповідно до конституції Афганістану 2004 року кизилбаші є однією з етнічних груп, що складають афганський народ^[13]. В інших джерелах вказані як азербайджанці. Є нащадками кизилбашів, яких розселили на східному кордоні для охорони кордонів.

Примітки

↑ Кизилбаші. ВРЕ. Архів оригіналу за 23 листопада 2012. Процитовано 18 лютого 2014.
↑ Пігулевська, Якубовський, Петрушевський, Строєва, Беленіцький. Історія Ірану від найдавніших часів до кінця XVIII століття. — Л. : Видавництво Ленінградського університету, 1958. — С. 252.
↑ Н.Г. Волкова. Про назви азербайджанців на Кавказі // Ономастика Сходу. — М. : Наука, 1980. — С. 209.
↑ Шпажников Г. Релігії країн Західної Азії: довідник. — М. : Наука, 1976. — С. 274-275.
↑ Babinger F. Marino Sanutos Tagebuher als Quelle zur Geschichte der Safawijja. — С. 34-35.
↑ Aubin J. Etudes Safavides, I. — С. 46.
↑ И.П. Петрушевский. Ислам в Иране в VII-XV веках. — Издательство С.-Петербургского университета, 2007. — С. 387. — 428 с. — ISBN 978-5-288-04260-7.
↑ http://www.vostlit.info/Texts/rus12/Benister/text.phtml?id=7649. www.vostlit.info. Архів оригіналу за 17 Вересня 2018. Процитовано 21 жовтня 2017.
↑ Сергей Нефедов. Война и общество. Факторный анализ исторического процесса. История Востока : [арх. 10 Серпня 2018]. — Litres, 2017-09-05. — 1453 с. — ISBN 9785457065277.
↑ И.П. Петрушевский. Ислам в Иране в VII-XV веках. — Издательство С.-Петербургского университета, 2007. — С. 393. — 428 с. — ISBN 978-5-288-04260-7.
↑ Roger Savory. Iran Under the Safavids. Cambridge University Press, 2007. Стор. 78-80.
↑ Afghanistan: Ethnic Groups. Library of Congress Country Studies. Архів оригіналу за 24 березня 2019. Процитовано 15 квітня 2019.
↑ Конституції держав Азії: у 3 т. — Інститут законодавства та порівняльного правознавства при Уряді РФ: Норма, 2010. — Т. 2: Середня Азія та Індостан. — С. 17. — ISBN 978-5-91768-124-5, 978-5-91768-126-9.