Антисіонізм — ідеологічна та практична протидія сіонізму з боку представників різних (у тому числі єврейських) політичних і релігійних течій та громадських інститутів, що ґрунтується на критиці цілей сіонізму та методів їх досягнення.
У вузькому сенсі термін базується на визнанні особливостей євреїв і звичайно поділяється на культурний (заперечення культури) і національний (заперечення нації). У ширшому сенсі антисемітизм можна розуміти як заперечення особливостей семітських народів взагалі, тобто під антисемітизм має підпадати також і засудження арабів, хоча в політології таке трактування не прийняте[2].
Антисіонізм серед євреїв
Головними силами антисіонізму серед євреїв на початку XX століття були представники ортодоксального юдаїзму. Представником релігійного антисіонізму, зокрема, був авторитетний рабин Йоель Тейтельбаум (відомий як «Сатмарський Ребе»). З 20-х років ХХ століття головною організацією, що протистояла сіонізму з позицій ортодоксального юдаїзму, стала організація Агудат Ісраель, створена в 1912 році. Однак в 1947Агудат Ісраель підтримала вимогу сіоністів про створення самостійної єврейської держави. Нині[коли?] більшість ортодоксальних громад і організацій визнають Державу Ізраїль.
Частина громади Агудат Ісраель, що відкололася в 1935, році досі категорично відмовляється визнати право Держави Ізраїль на існування.
Антисіонізм в СРСР і країнах соціалістичного табору
Володимир Ленін бачив в сіонізмі один із проявів «буржуазного або дрібнобуржуазного націоналізму, що протистоїть пролетарському інтернаціоналізму і проповідує класовий мир між робітниками і капіталістами однієї національності». У статті «Мобілізація реакційних сил і наші завдання» (1903 рік) Ленін заявляв, що «сіоністський рух безпосередньо набагато більше загрожує розвитку класової організації пролетаріату, ніж антисемітизм, і, так як для нас, соціал-демократів, не існує «обраних» і «не обраних» народів, то ми ніяк не можемо відмовитися від завдання боротьби з «забобонами єврейської маси»». З другої половини 20-х років приналежність до сіонізму розглядалася в СРСР як політичний злочин. Антисіонізм був притаманний усім партіям Комуністичного інтернаціоналу (Комінтерна).
В Арабо-ізраїльській війні 1947-1949 років керівництво СРСР надало дипломатичну підтримку сіоністам в справі створення єврейської держави. Але вже в 1948-49 роках сіоністські організації були ліквідовані у всіх країнах Європи та Азії, які перебували під впливом СРСР. Після Шестиденної війни всі комуністичні країни, крім Румунії, припинили дипломатичні відносини з Ізраїлем. На початку 70-х років сіонізм був заборонений на Кубі.
Сьогодні[коли?] мусульманський світ є головним і найорганізованішим опонентом сіонізму. Арабські політологи та державна пропаганда розглядають Ізраїль як незаконне державне утворення, а вороже ставлення до сіонізму стало однією з причин створення Арабської ліги. До початку 60-х років сіоністські організації були ліквідовані у всіх арабських країнах. У 1975 році арабські держави відіграли головну роль у прийнятті Генеральною Асамблеєю ООН резолюції, що прирівняла сіонізм до расизму, а в 1991 році багато з них голосували проти скасування цієї резолюції.
16 грудня1991 року на вимогу США та Ізраїлю ця резолюція була скасована Резолюцією 4686 Генеральною Асамблеєю ООН. За ухвалення резолюції проголосували 111 держав, проти — 25, утрималося — 13[6].
