Соціа́л-демокра́тія — соціальна політика та ідейно-політична течія, що виникла в рамках соціалізму^[1] і згодом трансформувалася на позиції поступового вдосконалення капіталізму з метою утвердження соціальної справедливості, солідарності і більшої свободи^[2].

До Першої світової війни «соціал-демократами» називали всіх послідовників лівої ідеології поза анархізму — як марксистів, так і послідовників Ф. Лассаля та інших різновидів реформістського соціалізму. Таким чином, ця категорія об'єднувала і радикальних революціонерів — В. І. Леніна і Р. Люксембург, і помірних еволюціоністів типу Е. Бернштейна, і ортодоксальний «центр» типу К. Каутського.

Ідеологія сучасної соціал-демократії знаходиться трохи лівіше соціал-лібералізму і трохи правіше демократичного соціалізму. На відміну від демосоціалістів, соціал-демократи не наполягають на необхідності примусової націоналізації засобів виробництва. На відміну від соціал-лібералів — вважають, що в основі суспільного устрою, все-таки повинна превалювати соціалістична, а не капіталістична орієнтація.

Сучасна соціальна демократія походить з епохи ранньої промислової революції, коли сформувалась концепція утопічного соціалізму. Соціальна демократія складалася під впливом ідеології Французької революції 1789 та ідей соціалістів К. А. Сен-Симона, Ш. Фур'є, Р. Оуена^[2].

Надалі істотний вплив на соціал-демократію (крім англосаксонських країн) надав марксизм, від якого вона прийняла ідеї пролетарської революції та диктатури пролетаріату, загальної рівності і т. д. В англосаксонських країнах на ідеологію лейбористських партій вплинуло фабіанство.

Наприкінці XIX — початку XX століття під впливом успіхів робітничого руху в індустріально розвинених країнах Заходу соціал-демократія поступово відійшла від марксизму і зосередилася на еволюційному вдосконаленні сформованого порядку. Збереження в програмах соціал-демократичних партій революційних гасел і вимоги встановлення соціалізму поєднувалося з прагматичною політичною практикою. Після Жовтневої революції в Росії соціал-демократія, що проголосила своєю метою побудову «демократичного соціалізму», і комунізм виявилися супротивниками.^[2]

«Правий ухил в комунізмі означає тенденцію до відходу від революційної лінії марксизму в бік соціал-демократії», — говорив Й. В. Сталін в 1928 році: «Перемога правого ухилу в компартіях капіталістичних країн означала б ідейний розгром компартій і величезне посилення соціал-демократії».^[3]

В цілому, соціал-демократи підтримують принципи справедливості, свободи, рівності і братерства.

• Захист прав людини.
• Принцип рівних прав та можливостей (а не лише рівних можливостей, як у консерватизмі).
• Політичний та ідеологічний плюралізм.
• Соціально орієнтовану ринкову економіку на противагу абсолютизації вільного ринку.
• Обмежене державне регулювання економіки.
• Створення ефективних регулятивних механізмів у підприємництві в інтересах робітників та дрібного підприємництва.
• Принцип справедливої ​​торгівлі.
• Рівноправність та захист усіх форм власності.
• Створення потужного державного сектора в економіці, що конкурує на рівних з приватним.
• Націоналізація стратегічно важливих підприємств, особливо у військовій, аерокосмічній, металургійній, нафтопереробній промисловості та енергетиці.
• Соціальне партнерство між трудящими та роботодавцями.
• Співпраця з профспілками.
• Скорочення розриву між багатими та бідними.
• Підтримку незаможних верств населення.
• Створення «держави загального добробуту».
• Систему захисту економічних прав робітників, що передбачає:
  • Обмеження робочого тижня (до 35-40 годин).
  • Поліпшення умов праці робітників.
  • Підвищення мінімальної зарплати.
  • Захист від невиправданого звільнення.
• Ефективну систему соціального забезпечення, що передбачає:
  • Загальна безкоштовна освіта, рівний доступ до якого має все населення країни.
  • Державну систему загальної безкоштовної охорони здоров'я для всіх громадян країни.
  • Державну допомогу у формі пенсій та допомог по інвалідності та безробіття.
  • Державну допомогу для догляду за дітьми.
• Середній або високий рівень оподаткування, необхідний для фінансування державних витрат.
• Введення нових законів з охорони природи та навколишнього середовища (хоча і не настільки радикальних, як проєкти «Зелених»).
• Зняття обмежень з імміграції та мирне співіснування культур та цивілізацій.
• Секуляризація та відкрита прогресивна соціальна політика.
• Зовнішня політика, що відповідає принципам мультилатералізму та участь в міжнародних організаціях типу ООН.
• Демілітаризація, скорочення військових арсеналів та неучасть в агресивних військових блоках.
• Захист інтересів трудящих — робітників, селян, фермерів, інтелігенції та середнього класу.

Якщо на початку століття входження представника французьких соціалістів Олександра Мілєрана в буржуазний уряд було розглянуто як зрада («казус Мілєрана»), то після Першої світової війни соціал-демократичні уряди стали регулярно з'являтися при владі в рамках двопартійної системи демократичних країн.

Хоча в роки «Великої депресії» в ряді країн соціал-демократичні партії змушені були піти в опозицію (у Великій Британії), а в Німеччині та Австрії в підпілля, соціал-демократія збереглася, а у Швеції навіть змогла зміцнити свої позиції за допомогою державного регулювання економіки. Шведський уряд Ганссона зміг стабілізувати ситуацію за два роки, і після цього відносна більшість шведських виборців голосує за Соціал-демократичну партію Швеції практично на всіх виборах. Лише після виборів в риксдаг 1976 року шведські соціал-демократи втратили владу вперше з 1936 року. Помірна політика шведських соціал-демократів (т. зв. шведський соціалізм) передбачає зростання соціальних видатків без одержавлення економіки — всі широко відомі компанії Швеції (ABB, Volvo, Saab, Electrolux, IKEA, Nordea та ін.) ніколи не були націоналізовані. 

Після Другої світової війни прискорився процес розставання соціал-демократичних партій з елементами марксистської ідеології, важливим етапом цього процесу стало прийняття Годесберзької програми соціал-демократами ФРН. Найбільшими ідеологами післявоєнної прагматичної соціал-демократії стали Віллі Брандт, Бруно Крайский, Улоф Пальме. Міжнародною організацією, яка об'єднує соціал-демократичні партії, є Соціалістичний інтернаціонал, створений у 1951 році у Франкфурті-на-Майні як правонаступник II Інтернаціоналу і Соціалістичного робітничого інтернаціоналу.

Соціал-демократичні партії брали і продовжують брати участь в урядах Швеції, Фінляндії, ФРН і об'єднаної Німеччини, Франції, Великої Британії, Іспанії, Португалії, Австрії, Бельгії, Нідерландів, Норвегії та деяких інших країнах, наприклад, посткомуністичних Угорщині, Польщі, Болгарії. Ці партії спираються на профспілки, насамперед об'єднані в Міжнародній конфедерації профспілок (раніше Міжнародна конфедерація вільних профспілок), в економіці виступають за створення «держави загального добробуту» на основі змішаної економіки, регульованої за рецептами кейнсіанської теорії. Підвищення пенсій і соціальних виплат — саме їх заслуга. Зворотною стороною цієї політики є високі податки, але чергування лівих і правих урядів у демократичних країнах дозволяє знаходити бажаний для виборців баланс між соціальними витратами і податками.

Тенденції до соціал-демократії можна було побачити в політиці ряду країн соціалістичного табору (Югославії, Угорщини і Чехословаччини).

Соціалізм був дуже популярний в деяких країнах Латинської Америки, Азії і Африки. Для індійського лідера Джавахарлала Неру, як і для багатьох інших борців за незалежність в цих регіонах, соціалізм був привабливий як альтернатива капіталістичної та комуністичної систем. А життєвий шлях латиноамериканського революціонера — супротивника соціал-демократії Че Гевари — став прикладом для ліворадикальної молоді в усьому світі. Після Другої світової війни соціалістичні партії прийшли до влади в різних частинах світу, і значна частина приватної промисловості була націоналізована.

В Азії та Африці, де трудящі — селяни, а не промислові робітники, соціалістичні програми робили акцент на земельній реформі та інших аграрних перетвореннях. У цих народів до недавнього часу було також урядове планування для швидкого економічного розвитку. Африканський соціалізм включав і відновлення передколоніальних цінностей і установ, у той час як модернізація проводилася крізь централізований апарат однопартійної держави, тому не може бути названо соціал-демократичним.

Критика соціал-демократичної ідеології являє собою традиційну критику обох базових положень — соціалізму і демократії. Причому критика йде з обох сторін — як справа, так і зліва.

З моменту появи перших соціалістичних партій вони стали мішенню для звинувачень у неефективності соціалізму як економічної доктрини^[4]. Надалі ця ідея була розвинута у працях Ротбарда, Мізеса, Гаєка і безлічі інших економістів.

З іншого боку, з моменту поділу Російської соціал-демократичної робітничої партії на більшовиків і меншовиків, перші звинувачували других в опортунізмі, за відмову від класової боротьби, за подання «надкласовості» держави та демократії, за розуміння соціалізму як морально-етичної категорії^[5].

Недавній крах східноєвропейських соціалістичних держав навів соціалістів у всьому світі до перегляду частини їх доктрин, включаючи централізоване планування і націоналізацію промисловості.

Політика деяких соціал-демократичних лідерів, наприклад: «третій шлях» Тоні Блера або Герхарда Шредера, подібно лібералізму робить опору на «середній клас» - це піддавалось гострій критиці лівого крила їх партій, оскільки вони підтримують інтереси скоріше не трудящих, а середньої буржуазії.

Незважаючи на певну втрату політичного впливу і кризу в соціал-демократичному русі, ідеї демократичного соціалізму продовжують бути вельми популярними. Багато соціалістів закликають вважати соціал-демократію тією ідеологією, якої необхідно дотримуватися як моральної установки, навіть якщо її неможливо повністю реалізувати на практиці.

• У Російській імперії соціал-демократією називали і соціалізм, і комунізм, але не те, що малося і мається на увазі у Західній Європі (справжня соціал-демократія). Так, існувала Російська Соціал-демократична робітнича партія, яка розкололася на більшовиків (підтримували диктатуру) і меншовиків (підтримували демократію, були ближчими до соціал-демократії). При цьому більшовики називали себе соціал-демократами, але під терміном "демократія" мали на увазі лише надання людям рівних прав, але не допущення їх до політичного життя суспільства. Справжніми ж соціал-демократами були деякі фракції Білого і Зеленого руху, а також більшість українських партій.

• Марксизм
• Соціалізм
• Комунізм

• Соціал-демократія // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2003. — Т. 5 : П — С. — С. 549. — ISBN 966-7492-05-2.
• Галушко К. Ю. Соціал-демократія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003—2019. — ISBN 966-00-0632-2.
• Ділан Райлі. Спадкоємці Бернштейна // Спільне. — 14.11.2012.
• І. Франко про марксизм і соціал-демократизм: монографія / А. І. Пашук; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка. — Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2013. — 173, [1] c. — Бібліогр.: с. [174].
• О. Шевченко. Соціал-демократія // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.676 ISBN 978-966-611-818-2

• Соціял-демократія // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1813. — 1000 екз.
• Соціалістичний Інтернаціонал
• Партія європейських соціалістів

Ця стаття потребує додаткових посилань на джерела для поліпшення її перевірності. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, додавши посилання на надійні (авторитетні) джерела. Зверніться на сторінку обговорення за поясненнями та допоможіть виправити недоліки. Матеріал без джерел може бути піддано сумніву та вилучено. (серпень 2017)