Смбат I

Смбат I
вірм. Սմբատ I
Прапор
Прапор
 Цар Вірменії
890 — 913[1]/914[2]
Попередник: Ашот I Великий
Спадкоємець: Ашот II Залізний
 
Народження: 850(0850)
Анійське царство, Вірменія
Смерть: 913(0913)
Алинджакала, Анійське царство
Причина смерті: обезголовлення
Поховання: Арцваніст
Національність: вірмени
Релігія: Вірменська апостольська церква
Рід: Багратіди
Батько: Ашот I
Мати: Katranide Id
Діти: Ашот, Абас

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Смбат I (вірм. Սմբատ I) (890—близько 913) — цар Вірменії у 890—913[1]/914[2] роках. Представник династії Багратідів.

Біографія

Син Ашота I. Смбат I продовжив політику свого батька, зокрема, політику сильної централізованої влади[3]. Розширив межі вірменської держави[3]. Як і його батько, був визнаний Візантією як «архонт архонтів». Це свідчить про те, що Смбат мав домінантну владу відносно до решти правителів Закавказзя[4].

Владі Смбата I протистояв рід Арцруні, а арабський уряд робив усе, щоб завадити процвітанню сильної централізованої вірменської державності. Через це протистояння Смбату не вдалось завоювати Двін та проголосити його столицею. Не вдалось і покінчити з владою Арцруні у Васпуракані. Амір Азербайджану Юсуф ібн Абу Садж вирішив скористатись конфліктом Багратідів та Арцруні, і в нього вийшло перетягнути Арцруні на свій бік. 908 року він від імені каліфа, назло Багратідам, призначив Гагіка Арцруні царем і той вступив на вірменський трон. Проти Смбата були налаштовані й інші князі. Таким було становище у Вірменії, коли Юсуф зі своїм військом увійшов до Вірменії. Смбат I зі своїм невеличким загоном зачинився у «Синій фортеці», але після тривалої блокади був змушений здатись, зокрема тому, що інші вірменські князі залишили його. За наказом Юсуфа 914 року Смбату було відтято голову, а його тіло було розіп'ято на хресті у Двіні[2].

Примітки

  1. ↑ а б V. Minorsky. Studies in Caucasian History. — CUP Archive, 1953. — С. 104.
  2. ↑ а б в The Armenians in the Medieval Islamic World: The Arab Period in Armnyah Seventh to Eleventh Centuries — Seda Parsumean-Tatoyean, Seta B. Dadoyan; стор. 115
  3. ↑ а б Ованес Драсханакертці. гл. XXXI // Історія Вірменії. — Єр., 1986.
  4. ↑ Степаненко В. П. З історії вірменсько-візантійських відносин другої половини X—XI століття // Антична давнина й середньовіччя. — 1978. — Вип. 15. — С. 43—51.

Джерела

М. Нерсісян. протиборство центральних князівств і нахарарств // Історія вірменського народу. — Єреван : Єреванський університет, 1985. — С. 154-155.(вірм.)