PROFILPELAJAR.COM

Рамон Менендес Підаль
Рамон Менендес Підаль
Ramón Menéndez Pidal
	Рамон Менендес Підаль Рамон Менендес Підаль
Народився	13 березня 1869; А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія, Іспанія
Помер	14 листопада 1968 (99 років); Мадрид
Поховання	Кладовище Сан-Хустоd
Країна	Іспанія
Національність	іспанець
Діяльність	мовознавець, філолог, діалектолог, професор
Alma mater	Мадридський університет
Галузь	філологія, історія
Заклад	Мадридський університет
Посада	Vocal of the Junta para Ampliación de Estudios e Investigaciones científicasd і директор
Вчене звання	академік
Науковий ступінь	Доктор наук
Науковий керівник	Марселіно Менендес-і-Пелайо
Вчителі	Marcelino Menéndez y Pelayod
Відомі учні	Antonio Tovar Llorented; Manuel García Blancod; Анхель Розенблат
Аспіранти, докторанти	Ferran Soldevila i Zubiburud; Rafael Lapesa Melgard; Federico de Onísd; Жуан Курумінас
Членство	Королівська академія іспанської мови (1968); Шведська королівська академія наук; Іспанська королівська академія історії; Euskaltzaindiad; Consejo de la Hispanidadd; Institute of Hispanic Cultured; Американська академія мистецтв і наук; Національна академія дей-Лінчей; Королівська галісійська академія (2 січня 1945); Академія делла Круска; Шведська королівська академія історії літератури і старожитностей; Philological Section of the Institute for Catalan Studiesd; ibero-american uniond; Королівська галісійська академія (14 листопада 1968); Американська академія медієвістики; Real Academia de Historia y Arte de San Quirced; Royal European Academy of Doctorsd; International Association of Hispanistsd; Академія надписів та красного письменства (1968)
Брати, сестри	Luis Menéndez Pidald; Juan Menéndez Pidald
У шлюбі з	María Goyrid
Діти	Jimena Menéndez-Pidald; Ramón Menéndez-Pidal y Goyrid; Gonzalo Menéndez-Pidald
Родичі	Diego Catalánd, Álvaro Galmés de Fuentesd, Miguel A. Catalánd, Pedro Pidald, Maravillas de Jesúsd, Alejandro Pidal y Mond і Luis Pidal y Mond
Нагороди
	Рамон Менендес Підаль у Вікісховищі

У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Менендес.

Рамон Менендес Підаль — ісп. Ramón Menéndez Pidal — (13 березня 1869 року, А-Корунья, провінція А-Корунья (провінція), Галісія — 14 листопада 1968 року, Мадрид, Іспанія) — іспанський науковець, педагог, драматург, письменник^[14].

Біографія

Народився в Галісії у консервативній родині судді. Був значною мірою самоучкою. В юні роки він познайомився з методами німецької школи філології. Він був послідовником позитивістського принципу дослідження, згідно з яким кожне твердження повинно було бути підтриманим документальними свідченнями. У своїх пошуках скоро перевершив документальний позитивізм. На базі отриманої самоосвіти вступив до Мадридського університету, де навчався у класі Марселіно Менендеса-і-Пелайо. У 1896-1899 роках викладав в мадридському «Атенеумі» (Ateneo de Madrid)^[15]. У 1899 очолив в університеті кафедру романської філології (вийшов у відставку у 1939)^[16].

Член Іспанської королівської академії (з 1901). У 1925 очолив Академію. З 1933 року — перший ректор Міжнародного університету імені Менендеса Пелайо в Мадриді. Вважав, що політики часто були серйозною перешкодою для наукової роботи. У роки Громадянської війни жив у вигнанні (Куба, США, Франція). 1939 року на знак протесту проти політики Франциско Франко залишив посаду директора Академії. Повернувся 1947 року й залишався на посаді директора до смерті^{[відсутнє в джерелі]}^[17].

Наукові інтереси

Філологічне покликанням прокинулося, коли молодий Рамон пішов в експедиція разом зі своїм братом Джоном, який зібрав старовинні романси в горах Астурії. Перші романси, яким він присвятив частину своїх досліджень, почув безпосередньо від молодих пастухів і селян під час цих візитів. У подальшому звернув увагу на лінгвістичні особливості місцевих діалектів і говірок.

У вивченні іспанського середньовіччя прагнув допомогти відновити справжній образ Іспанії. Його перша книга, Leyenda de los siete infantes de Lara (1896), попри свої недоліки є хорошим прикладом цього. Отримав премію академії за результатами конкурсу у 1895 році за твір Cantar del mío Cid: texto, gramática y vocabulario, який не було опубліковано аж до 1908 — 1911 років, коли його було переглянуто й розширено. В оновленні бачення медієвістики Іспанії Менендес Підаль був не один. Його супроводжували такі люди, як іспанський археолог та палеограф Мануель Го́мес-Море́но Мартінес, арабіст Мігель Асін Паласіос та інші. Менендес Підаль належав до покоління 98 року — кола іспанських письменників, які гостро переживали у своїй творчості остаточний крах іспанської імперії, який довершився поразкою в іспано-американській війні. У своїх прагненнях до змін Підаль підтримував зв'язки з Азоріном, Мігелем де Унамуно, Антоніо Мачадо. У колі його близьких друзів були Хуан Рамон Хіменес, Хосе Ортега-і-Гассетта інші діячі культури Іспанії, з якими він підтримував регулярні зв'язки^[18].

Наукова школа

Найбільша з його теорій — теорія мовних змін, яка подолала жорсткі рамки позитивізму, згідно з якою граматика мови іноді змінюється, проживши у стані спокою століття, а узагальнення граматичних правил також залежить від соціальних і культурних факторів. Був визнаний як майстер іспанської філології. Цьому сприяли не тільки величина й наукова якість його робіт, а й те, що він долучав до роботи молодих дослідників, які зблизилися з ним, бажаючи приєднатися до наукової школи. І його перші учні (починаючи з Оніса, Кастро, А. Алонсо, Томаса Наварро), закінчуючи навіть тими, хто найпізніше приєдналися до них (Алонсо, Лапеса, А. Замора, Анхель Розенблат й багато інших), всі прийняли нову концепцію іспанської філології^{[джерело?]}. Учні будуть поширювати основоположні принципи нової школи протягом століття.

На основі школи утворився Центр історичних досліджень. З 1915 року Підаль був його директором. Там же заснував журнали Revista de filologia española (1914 рік),Historia de España (1940 рік). У створеній науковій школі практикувалася ідея інтелектуальної ліберальної думки в усій її повноті. Як справжній учитель, Менендес Підаль був великим покровителем ідей і проектів молоді. Лише огляд робіт своїх учнів дозволяв йому бачити, що на основі спільних науковий інтересів, роботи його колег з Центру історичних досліджень йшли нарізно навіть з його науковим висновками. Не було сліпого наслідування наукового керівника. Його постать, і його робота була лише рушієм, центром нових наукових інтересів. Таким чином було завершено велику справу будівництва школи філологічних наук, яка вийшла далеко за рамки простого фізичного існування свого творця^[19].

Уподобання

Основна риса його особистості — інтелектуальна суворість. Його численні рукописи зберегли безліч приміток, які виявляються в ретельній документації кожного наукового кроку, поетапним підтвердженням його теорії мовної та філологічної інтерпретації. Крім того, значимою була його прискіпливість, з якою він планував свої твори. Збереглися рукописні нотатки з графіком остаточного завершення і фіксуванням ходу роботи над кожним етапом дослідження, нотатки майбутніх планів та думок, до яких слід повернутися у майбутньому. Саме цей ідеал суворості привів його до доопрацювання та виправлення деяких з його основних робіт. Був гарним альпіністом. Їздив в експедиції в Анди 1905 року, під час арбітражної прикордонної суперечки між Перу й Еквадором, яку він був призначений розв'язати^{[джерело?]}. Одним найбільших задоволень для нього була прогулянка по горах біля Мадриду разом зі своєї дружиною, донною Марією Гойра.