Селище Райгородок знаходиться на північний схід від Краматорська, на річці Казенний Торець, поблизу впадання її до Сіверського Дінця. Через селище проходить залізниця, станція Соболівка. Райгородок займає площу 327,6 га.
На початку XX ст. В. Ф. Спесивцевим було виявлено золотоординське поселення. В інформації про ці дослідження згадуються залишки мечеті, будівель з цегли. На пам'ятці були знайдені золотоординські монети датовані 1356—1384 роками. В районі поселення досліджувалися і поховання кочівників.[3]
Згідно з актами, Святогірський монастир, заснував під захистом Сухарєва городка, Рєпін юрт Хрестівський юрт, поселення у вигляді хуторів. Хрестівський юрт фігурував вже за переписними книгами монастирю від 1665 року. Ці землі пізніше відійшли до торських та маяцьких козаків.
Орновський у своїй похвальній поемі Донцям-Захаржевським пише, що там, де була Козацька пристань, ізюмським козацьким полковником Костянтином Донець-Захаржевським у 1685 році було побудовано фортецю Райгородок, за що йому було надіслано схвальну грамоту від царів Петра та Івана. Райгородок спочатку розташований був при гирлі річки Торець. Ще у XIX столітті було видно залишки колишнього валу і будівель. Там же був храм.
У квітні 1735 року фортеця та храм Архангела Михаїла були перенесені на нове місце через розливи Донця. Старе місце носить назву Козацька пристань.
У 1759 році однодворці Райгородка, внаслідок клопотання полкової старшини Ізюмського козацького полку, були відділені від місцевих козаків-черкасів та переселені на річку Айдар, де вони заснували нову слободу Райгородок. А у старому (теперішньому) Райгородку зосталося лише українське населення, до яких долучалися нові переселенці.
В 1831 році холера з'явилася на хуторі Пискунівці, а потім розповзлася по всьому приходу, померлих від хвороби налічувалося 99 осіб.
В 1833 році відбувся страшний неврожай хліба та голод, внаслідок якого люди вимушені були їсти навіть кору дерев. Від такої їжі померло у болісних стражданнях вісім людей, а від голоду померло 26 осіб.
В 1847 та 1848 роках знову появилася холера, від якої померли п'ятдесят людей.
Наприкінці 1848 року, початку 1849 року мешканців спіткала «скорбутна хвороба» (цинга), від якої загинуло 122 особи. Крім того наслідки поганих врожаїв, та падежі худоби, довели мешканців до убожіння.
Навесні 1849 року, рівень води піднявся так високо, що вона підтопила церкву та зруйнувала церковну огорожу, вигнала священнослужителів з дому. Також було пошкоджено будинки мешканців. Найбільш високий рівень води був 16 квітня.
в 1932 році у СРСР вводиться новий адміністративний поділ (район-область). 2 липня було утворено Донецьку областьУРСР, до складу якої потрапляє Райгородок.
У 1938 році, Указом Президії Верховної Ради УРСР, селу Райгородок надано статус селища міського типу.
26 січня 2024 року, відповідно до Закону України «Про порядок вирішення окремих питань адміністративно-територіального устрою України», категорія селищ міського типу в Україні замінюється на категорію населеного пункту «селище».[4]
Коли Лиман був захоплений ЗС РФ, селище піддавалося артилерійським обстрілам російських військових.
6 жовтня 2022 року під час відступу російські військові підірвали дамбу внаслідок чого селище було підтоплено[5].
Релігія
В 1713 році митрополитом Білгородським Іларіоном (Властелинським), було посвячено у священики храму Архангела Михаїла села Ізюмського козацького полку, Райгородок, Іллю Боярського.
Через те, що у 1718 році церкву розмило водою, а нова не побудована, а у самому селі зосталася тільки одинадцять дворів, священик Ілля Боярський просився перевести його до села Гусинки.
В 1746 році при Архангельській церкві села Райгородка, вказано вже 77 дворів. Священиком на той час був Михайло Боярський.
В 1749 році, було побудовано новий храм, замість майже зруйнованого старого.
В 1780 році було побудовано новий храм, на честь собору Архістратига Михаїла.
В 1841 році, зусиллями райгородського мешканця Іоанна Васильовича Качконоженка було відновлено храм, на це він пожертвував 1722 карбованців асигнаціями.
В 1885 році було призначено священика Василя Спесивцева (1863 року народження).
В 1887 році, за проектом Ф. І. Данилова силами священика Василя Спесивцева, було побудовано на місці старої, нову дерев'яну однопрестольну церкву.
В 1893 році було призначено псаломщика Іоанна Павлова (з 1897 року, також диякон).
З 1902 року церковний староста селянин Онисим Чалий.
За штатом 1904 року, при храмі мали бути: священик, диякон та псаломщик. Зарплатня священика становила 141 карбованець, 12 копійок; псаломщика — 35 карбованців, 28 копійок[6].
↑ Цибін М. В. Південно-Схід Російських Земель в другій половині XIII—XIV ст. (до вивчення етнокультурних процесів) // Праці VI Міжнародного Конгресу слов'янської археології. Том 3: Етногенез та етнокультурні контакти слов'ян. — М.: Християнське видавництво, 1997.
